Інтерактивне читання "Поетичне самовираження. Провідна роль поезії у 1920-ті роки. Павло Тичина."

Саме поезія як мобільне й суб’єктивне           слова найшвидше реагувала на зміни в суспільній свідомості 1920-х років — доби українського             . Суспільні катаклізми викликали миттєву емоційну реакцію й метафоричне висвітлення поетами власного сприйняття й переживання оновленого світу. Це час ентузіазму, непереборного бажання руйнувати та творити, відкривати й заперечувати одночасно. У настроях митців панує атмосфера                .

У поезії 1920-х років митці висвітлюють теми життя і смерті, свободи і неволі, особистості і колективу, людини і Всесвіту. У цей час розвиваються       сонета, елегії, медитації, вірша-пейзажу, вірша-портрета.           (М. Семенко) плекають урбаністичну поезію. Місто оспівують і            (М. Драй-Хмара, М. Зеров, П. Филипович). Багато поетів уславлюють у своїх творах індустріалізацію України. Навіть традиційна для української поезії пейзажна лірика зазнає оновлення: вона наповнюється            мотивами (М. Зеров, Є. Плужник, П. Тичина). Мариністична лірика теж змінюється: відтепер море символізує не тільки долю людини в бурхливих подіях, а й стає образом             (О. Влизько, М. Драй-Хмара, М. Рильський).

Вітаїстичність (латин. vita —       ) —       на початку ХХ ст.; відтворення безперервного потоку життя, пошук найвищих естетичних цінностей.

Цей період позначений інтенсивним процесом тематичного оновлення        та її жанрових різновидів. Митці в героїко-романтичному плані оспівують Українську           , свідомого українця як нову особистість, захисника своєї країни.

Розвиток поезії цього періоду мав декілька тенденцій:

• поглиблений        складних процесів внутрішнього світу особистості, зумовлених бурхливими подіями того часу (М. Бажан, Є. Плужник, М. Рильський, В. Свідзінський, В. Сосюра, П.        );

• культивування пролетарськими поетами лірики громадянського        з виразно політичним спрямуванням: зосередження уваги на психології маси — робітничого класу (В. Еллан-Блакитний);

• філософське            буття людини та життєвих проблем, що мали вирішальне значення в історичній долі українського народу (Т. Осьмачка, Є. Плужник, П.        ).

Творчість П. Тичини

1912 р. у «Літературно-науковому віснику» виходить друком перший твір молодого поета —      «Ви знаєте, як липа шелестить…».

Першу поетичну        «Панахидні співи» митець написав 1915 р. (вона побачила світ лише      р.).

1919 р. виходить друком поетична збірка «Соняшні          », що стала одним з найбільших здобутків у мистецтві ХХ ст. У ній П.        оспівав світлу енергетику революційних подій в Україні, красу її духовного             , поєднав традицію й новаторство; синтезувавши різні стилі, витворив свою неповторну манеру поетичного мистецтва.        розклав і по-своєму синтезував класицистичні, народнопісенні й наймодерніші естетичні засоби в наскрізь оригінальній поезії.

Дослідники називають неповторний стиль П. Тичини              . Ознаки цього індивідуального стилю властиві найкращим поетичним збіркам поета: «Соняшні кларнети» (1918), «Плуг» (1920), «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Проте, починаючи зі збірки «                 » (1924), вони поступово згасають. Митець виконує замовлення партії, руйнуючи свій унікальний       .

Кларнетизм — термін на позначення стилю ранньої лірики П.        .            виражається за допомогою багатьох поетичних засобів:

•          (асонанс, алітерація, звуконаслідування, анафора, епіфора),

•         (епітет, метафора, індивідуально-авторські слова),

•            (розміщення строф і рядків).

Ознаки кларнетизму:

• музикальність і ритмічність       ;

•             — митець не копіює навколишній світ, а передає мінливі асоціативні враження;

•           поетичної мови — майже кожне слово стає символічним натяком, про що прямо сказати не можна, адже воно неосяжне й невловиме.

           характеризують такі поняття, як

• «кольоровий слух»,

• «слуховий колір»,

• «аристократичність духу»,

• «поетичний всесвіт»,

• «філософська ідея всеєдності».