ГР2 Текст для читання мовчки: І. Нечуй-Левицький "Микола Джеря" (уривок)

Прочитайте уважно уривок з повісті І. Нечуя - Левицького "Микола Джеря". Після прочитання тексту у відповіді вкажіть ПРОЧИТАНО

Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тече невеличка річка Раставиця. По обидва боки Раставиці стоять городи та левади, засаджені густими вербами та калиною. Понад самою водою верби нахилились у воду, ніби пили її. А посеред долини, над самою водою, розкинулось село Вербівка.

У цій мальовничій Вербівці жив молодий кріпак Микола Джеря. Ніч перед втечею була темна, як дьоготь. Микола вийшов з хати й зупинився на порозі. Серце його калатало так сильно, що, здавалося, стукіт було чути на все село. Позаду лишалася стара мати, молода дружина Нимидора, тепла хата й рідні береги. Попереду — невідомість, широкі степи й воля.

— Прощавай, Нимидоро! — прошепотів він у порожнечу. — Краще загинути в степу, ніж гнити в кайданах у пана Бжозовського.

Микола згадав, як усе починалося. Він був першим робітником у селі, майстром на всі руки, але панська неволя душила його. Осавула, панський наглядач, не давав проходу. Чи то праця в полі, чи на току — скрізь нагайка, скрізь крик. Микола не був з тих, хто мовчки терпить. Його молоде обличчя, звичайно спокійне, наливалося кров’ю щоразу, коли він бачив несправедливість.

Конфлікт загострився, коли осавула прийшов виганяти Миколу на роботу в неділю. — Не піду! — твердо сказав тоді Микола. — Що?! Ти, хлопе нахабний, смієш мені перечити? — остовпів осавула. — Я людина, а не худоба, — відповів парубок. — У мене теж є сила, але вона не для того, щоб ви її до останньої краплі випивали.

Після того випадку життя у Вербівці стало нестерпним. Пан Бжозовський наказав «провчити» зухвалого кріпака. Микола розумів: або він схилить голову назавжди, або випрямить спину, навіть якщо за це доведеться дорого заплатити. Думка про втечу визріла миттєво. Воля здавалася йому солодшою за саме життя.

Тепер він перескочив через перелаз і пішов городами до річки. Вода в Раставиці тихо хлюпопала, ніби прощалася з ним. Микола знав, що втеча кріпака — це великий ризик. Якщо спіймають — чекають різки, Сибір або повернення до пана у кайданах. Але дух волі був сильнішим за страх.

Коли він дістався до узлісся, на небі почав займатися сірий світанок. Микола озирнувся на рідне село, що тонуло в сизому тумані. Там лишалося все його життя, серце стиснулося від болю за Нимидорою та матір'ю. Він уявляв, як вранці вони прокинуться, побачать порожнє ліжко і зрозуміють, що він пішов назавжди. Мати буде плакати, Нимидора ламатиме руки, а пан розлютиться, як поранений звір.

Попереду забовваніли постаті. То були його товариші — Петро та ще двоє відчайдухів із сусіднього хутора. Вони мовчки кивнули один одному. Слова були зайві. Усі вони були об’єднані однією метою — знайти край, де немає панів, де земля належить тому, хто її обробляє.

— Ну що, брати, — тихо мовив Петро, — назад дороги немає. — Тільки вперед, — відгукнувся Микола. — До лиманів, до цукроварень, куди завгодно, аби не в ярмі.

Вони рушили в бік південних степів. Попереду на них чекали далекі мандри Херсонщиною, важка праця на цукроварнях, постійні переховування від поліції та туга за рідним домом. Проте в кожному кроці відчувалася гордість. Микола Джеря перестав бути кріпаком у ту саму хвилину, коли зважився на перший крок за межі панського маєтку. Він ішов назустріч невідомому, але йшов вільним. Сонце, що сходило над степом, вітало перших втікачів, і в його променях постать Миколи здавалася величнішою, ніж будь-коли раніше.

З яким почуттям Микола виходив з хати на початку уривка?

Кого Микола залишив у рідному домі?