ГР 2. Читання мовчки уривку повісті М. Вінграновського "Сіроманець", 6 клас НУШ

Любий учню! Уважно мовчки прочитай текст, а потім пройди тестування за змістом прочитаного.

До школи Сашко ходив стежкою, лісом. Того дня до школи він не пішов. Пригарбав листям портфель, щоб не носитися, і подався до яру.
Раптом Сашко відчув, що хтось дивиться йому в спину. За дубом стояло теля. Сашко підійшов до теляти, хотів було почесати йому за вухом, але рука завмерла: перед Сашком стояв вовк. Сашко задерев’янів. Сіроманець тим часом обнюхав його з ніг до голови і ліг на листя. Сашко потроху відторопів і сам сів навпочіпки біля Сіроманця. Вовк потягнувся до нього мордою і лизнув Сашкове коліно.
- А за вовками погналися по степах на вертольоті – даром бензин палять! – засміявся Сашко. - Пиріжка з печінкою хочеш?
Де того портфеля шукати? Вовк і собі зачав нюхати під дубами і тихо вискнув – портфель! Пиріжки з печінкою вовк, видно, любив з дитинства: проковтнув, навіть не прожувавши!
У яру були покинуті глинища. Ніхто не навідувався до них роками. Туди і привів Сашко Сіроманця. Вибрав підходящу нору, розчистив її трохи, нарвав пирію, настелив і ліг сам. Сіроманець заліз і собі, обнюхав стіни, сів поруч із Сашком.
- Поки поживеш тут. Потрохи я підготую батька, щоб ти перейшов жити до нас додому. Чого ти сам будеш тинятися? Зграю твою перебили, лишився ти сам – будеш жити у нас. На харчі я тобі зароблю, сяду на все літо на трактор – от тобі і харчі… Не треба лише падати духом.
Вовк слухав, поклавши морду на лапи.
Для Сашка настали дні щастя і тривог. Сіроманець проводжав його лісом до школи, зустрічав на узліссі. Одного разу Сашко відкрив, що Сіроманець сліпий. Він показував вовкові малюнки у журналі "Натураліст”, а Сіроманець дивився кудись у просторінь, в одну точку. Сашко провів рукою по очах Сіроманця – той не змигнув. Лизнув лиш Сашкову руку.
На другий день Сіроманець Сашка не зустрів. Даремно Сашко гукав його, шукав слідів на снігу. Сашко побіг до глинищ. Біля вовчої нори сніг лежав чисто. Цієї ночі Сіроманець тут не ночував. Гірко і тоскно стало Сашкові.
Уночі Сашко проснувся від собачого лементу.
- Вовка спіймали. Впав, бідненький таки у яму… До кузні його повезли, - сказала мама.
…Сашко вийшов у коридор, намацав татові валянки, накинув кожушок, пішов подвір’ям до груші. На груші на сучку висів садовий ніж. Сашко взяв ножа і вибіг на вулицю.
Біля кузні оглянувся, прислухався, обійшов кузню – ні вікна, ні віконця. Скинув кожушину і поліз на берест. Лізти не давали татові валянки. Сашко махнув однією ногою, другою, валянки поспадали – поліз босий. Нараз він опустився на засніжений дах кузні. Знайшов отвір і бухнувся біля Сіроманця. Захрумкотіло під ножем мерзле мотузяччя, яким Сіроманець був прив’язаний до драбини. Вовк звівся на замлілі лапи.
-Ти, головне, не бійся. Як завтра відчинять двері – кидайся прожогом, напролом. Бо витягти тебе у діру в стелі я не можу… Найголовніше – кидайся і лети щодуху до лісу… Прощай, вовчику… Як будеш живий, не забувай мене, я тебе ніколи не забуду. Прощай! – Сашко обійняв Сіроманця, той лизнув Сашкові руки, щоку…
Сашко приставив драбину, поліз у діру. Виліз, спустився берестом на землю. Взувся, накинув кожушину й побіг додому. (За М.Вінграновським; 483 сл.)