Г. Тютюнник "Климко

Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди й обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями. Він уп’явся пальцями в         на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу              ...

Недалеко, кілометрів за три, він побачив станцію і впізнав її: то було .....            ! Тепер йому лишалося пройти кілометрів шістдесят.

Дядьків     так не їздив. Він пролітав станцію, як ураган. І Климко, зачувши його потужний лицарський гудок ще за семафором, ледве встигав вискочити з барака, щоб помахати                   та побачити, як він усміхається йому й махає рукою, а білява хвиляста чуприна в’ється на вітрі. То був веселий і мудрий паровоз...

Климко скуштував ковток        , ще ковток... У склянці поменшало на третину. Подумав, подумав — і долив її       з кухля, що стояв на столі. Потім ще надпив і ще раз долив, і ще...

Незабаром повернулася              , весела, рум’янощока, очі сміються. У руках вона тримала маленьке жовте глеченя із квітками по боках, над вінцями в нього біліла шапочка          піни.

    дні... Це ж половину дороги пройшов би вже. А мо’, і більше, ніж половину, бо назад, із сіллю, ішов би швидше. Та й ніг уже не треба було б сідати гріть. Він ішов би так, як тоді, коли вони з тіткою вихопилися за            , і Климко побачив і впізнав далеко в полі той курінь, у якому ночував минулої ночі, а ще далі — станцію й чепурний виселок, де він сидів під парканом і ждав, що горобці зіб’ють йому двійко червивих яблук.

Дівчина зойкнула (        випала з-під поли, розіслалася по землі) і звелася навколішки. Климко випустив плащ-палатку, учепився дівчині в другу руку й закричав: — Пустіть її! Це моя        !        моя, чуєте? Вона мені за       !!

...Біля крайньої тачки на дерев’яних колесах стояла дівчина, з напуском на очі зап’ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квітка до квітки складений                    . На плечах у неї була ще одна          — велика, у веселих червоних і зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі. Щоки в дівчини були перепнуті по-старечому, навкіс, як у хворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали       , тремтливо перебирали зелені стебельця.

— А сіль ти, синок, проминув. Кілометрів           зайвих пройшов. Сіль — це біля             . Чув? (Климко чув і навіть бачив це місто здалеку днів три тому). Так ото біля нього станція така є, називається вона      . Там      . А тут що — крейда, сода, вода солона в озерах є, але ж у торбу її не набереш... Проминув ти, брат,      .

Уже геть споночіло, коли Зульфат приправив         , надівши її сіткою на голову.          була з усіх боків розцяцькована квітами з дроту й усякими дротяними кучериками. Фарба на ній, весела, голуба, деінде облущилася, і там виступила іржа, та коли Зульфат гойднув           пальцем, вона гойдалася довго, як маятник, сама, наче промовляла: «Дивіться, яка гожа я         !»

Наталя Миколаївна всміхнулась і опустила очі. їй справді ніде було жити. Коли італійські солдати отаборилися в       й вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали       , розкладали в           саду вогнища та смалили над ними курей, з реготами й співами), Наталя Миколаївна з дитиною й чемоданом, у якому були одяг та дещиця сухарів, тихцем пішла зі своєї кімнати у виселок і назад уже не повернулася, бо кімнату було пограбовано й затоптано брудними черевиками. Та й уся       стала схожа на казарму, а в класах стояв нудотний дух курячої смалятини. Не те що жити — моторошно й жаль дивитися було на стареньку приземкувату        з чорними, як синяки, вибитими вікнами...

Вона стояла з          на руках, притиснувши до себе разом із                      , мов сто троянд,       . Климко бачив                    в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня й в останній день занять.                     щоразу так хвилювалася, зустрічаючи їх, своїх учнів, а чи проводжаючи на канікули, що          з трояндової         зацвітали в неї й на щоках.