"Джури козака Швайки", В. Рутківський (підр. Л. Коваленко, Н. Бернадська)

Грицик з сумом подумав, що того смаглявого хлопця і справді може не бути в живих. Напевно, вирішив краще загинути, аніж потрапити до татарських пазурів...

Вершники були вже недалеко. Татари, а це були саме вони, гналися за одинаком, що летів на кошлатому темно-рудавому коневі.

Хлопці йщли позаду незнайомця і дивувалися. Якась незвичайна людина трапилася на їхньому шляху. Стверджує, що про все знає.. Але як їй це вдається?

Та перш ніж повернутися до пагорба, обережний Грицик виріши видертися на одну з верб, аби пересвідчитися, чи не наближається до них зі степу ще якийсь татарський загін.

І Швайка, невловимий, хоробрий, всюдисущий Швайка, що ніколи й нікого не боявся, втупився у Санька з якимось забобонним захватом.

-Ну, Санько...тільки й сказав він

Та не про себе подумав у цю мить Швайка. За себе він турбувався найменше. Непокоїла його доля цих двох маленьких дурників, що зопалу встрягли в таку недитячу гру.

З-за його плеча Санько бачив, як до них повільно наближався худий згорблений татарин. Схоже, йому було чимало років, бо вузенька підкова вусів вкрилася сивиною.

...- Чортівня якась,- стиха бубонів Швайка, коли татари вибралися з угловини і сіли на коней. - Нічого не розумію. До чого тут хмарки?