Діагностична робота до ГР 2. Читання мовчки тексту, що містить дієприкметники. 7 клас. НУШ

ПРОЧИТАЙТЕ УВАЖНО ТЕКСТ ТА ДАЙТЕ ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ ДО НЬОГО.

Гуси-лебеді летять...

Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв. Дiд говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями, тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю нiби меншим, а навколо бiльшає, росте i мiниться увесь свiт: i загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi, що нiкуди не полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи, i блакитнава дiброва пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що пробилася з-пiд снiгу.

"Так-так-так", — притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию i то одним, то другим оком придивляється до неба i трiпоче єдиним крилом. Їй щось дуже важливе хочеться сказати менi, та вона бiльше не знає слiв i знову повторює: "Так-так-так".

За високою стрункою дзвiницею, що теж поривається вгору, десь у бiлому пiдхмар'ї зникають лебедi, але дзвiн їхнiх крил ще озивається в менi, а може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi?

— От i принесли нам лебедi на крилах життя, — говорить до неба i землi мiй дiд Дем'ян; у його руцi весело поблискує струг, яким вiн донедавна вистругував шпицi.

— Життя? — дивуюсь я.

— Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться грiм у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю.

— Діду, а якi у сонця ключi? — ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався досi, що воно, наче людина, може мати ключi.

— Золотi, внучку, золотi.

— I як воно вiдмикає ними землю?

— А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце iз свого вiконечка вниз, побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили за весною, та й спитає мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки, в поля i на воду ключi, а вони вже знають своє дiло!

Я уважно слухаю дiда i раптом страхаюсь:

— Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?

— Що, що, надзигльований? — мов сiро-блакитнавi, побризканi росою безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкидає вгору брови, потiм одгетькує мене вiльною рукою i починає смiятись. Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i "ох, рятуйте мою душу", з одежi осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них.

(За М.Стельмахом)