Прочитай текст.
Обруч
Був літній сонячний день. Звідусіль — із вулиці, від річки, з левади — долинали веселі дитячі голоси.
А на ганку, похнюпившись, сидів хлопчик Андрійко. Хтозна, скільки б він так сидів, обхопивши коліна руками й похиливши голову, але тут почулося:
— Ти чому такий невеселий? Чому сам сидиш?
Андрійко підвів голову, роззирнувся довкола: на подвір’ї нікого не було. Це, мабуть, йому причулося.
Андрійко прихилився до стіни й заплющив очі. Та знов почув дзвінкий голосок:
— Ну, чого мовчиш?
І тепер Андрійко побачив: на моріжку перед ним вистрибує новенький блискучий обруч. Обруча цього учора ввечері приніс йому з кузні тато, ще й дротика-трималочку.
— Ось, — сказав тато, — буде тобі забава.
— Так, це я тебе запитую, — промовляв обруч. — Чого засумував?
— Бо хлопці не приймають мене до свого гурту. Кажуть, що я несміливий і нерішучий. Що їм таких не треба, — зізнався Андрійко.
— Так-так, — хилитався обруч. — Є чого журитися. Але біді твоїй можна запомогти. Тож гайда за мною?
І обруч покотився через подвір’я у відчинену хвіртку.
Котився і видзеленькував:
Не всі сміливцями народжуються, сміливцями — стають!
Андрійко ледь устигав за обручем. А обруч уже котився з крутого пагорба і — з розгону шубовснув у калюжу. Та це не калюжа, а ціле озеро!
Андрійко тупцявся на березі, ступав у воду, та враз вискакував. Мабуть калюжа глибока. А якщо крокодили ту водяться?
--- Не всі сміливцями народжуються, сміливцями — стають! —почулося тихе.
І Андрійко враз про всі страхи забув, побрів через калюжу. Зелені жаби, мабуть, від переляку стрибали увсебіч, скрекотіли незадоволено.
Андрійко намацав ногою обруч аж на глибокому й побрьохався до берега.
— Ох, — зітхнув обруч. — А я думав, що залишуся іржавіти у баговинні.
І був ще один літній сонячний день. Андрійко біг і біг за обручем, а він викотився до річки, пострибав через широку долину. Андрійко задивився на мальовничу долину і… втратив обруча з поля зору. Де ж він? Мабуть, у густій траві сховався.
Андрійко почав шукати обруча, як почулося грізне:
— Ме-е!
Ой леле! Де б, ви думаєте, був обруч! Він хилитався на гострих, войовниче наставлених рогах цапа Бороданя…
Цап Бородань був грозою усіх дітлахів. Мотаючи головою, він простував до Андрійка.
Андрійко обмер. Що ж йому діяти? Тільки втікати. І тут на рогах у цапа задзеленчав обруч.
І Андрійко, розпрямивши груди, загукав на всю долину:
Не всі сміливцями народжуються, сміливцями — стають! І кинувся вперед, на цапа.
Коли отямився, то побачив, що сидить на пагорбку, а біля нього лежить обруч, а цап Бородань мирно пасеться в долині. А ще Андрійко побачив хлопців, які стояли на березі річки й, мабуть, уже давно спостерігали за ним.
— Андрійку, іди з нами гратися! — покликали.
І він побіг до них, а хлопці дивувалися:
— Чому це ти такий сміливий раптом став?
— Ні, не раптом, — відповідав Андрійко. — Це мене обруч навчив.
— Який обруч? — не розуміли хлопці.
— А ось цей, мені його татко з кузні приніс.
— Казки розказуєш! — хлопці розглядали обруч і сміялися. «Ну що ж, казки — то й казки», — подумав Андрійко.
А прийшовши додому, він повісив обруч на найвиднішому місці—вгорі біля дверей.