Читання вголос "Дитинство Марії Заньковецької"

ПРОЧИТАЙТЕ УВАЖНО ТЕКСТ

Господарем маєтку в селі Заньки — з великим будинком, розкішним садом та довгою, аж до ставу, липовою алеєю — був Костянтин Адасовський. Та хіба цьому дивуватися? Рід Адасовських уже не в одному поколінні має дворянський титул, шляхетне ще з української козацької старшини — коріння.

У таких родинах заведено шанувати звичаї предків, а ще — знатися на високому мистецтві. А тому Костянтин Костянтинович, попри щоденну та виснажливу чиновницьку службу в Ніжинському повітовому суді, ніколи не забував про те, що має надзвичайно соковитий баритон. А його дружина, Марія Василівна, котра також походила зі знатного роду й займалася в селі Заньки цілительством, завжди пам'ятала про своє могутнє меццо-сопрано.

До гостинного дому Адасовських часто приїздили гості з Ніжина та Чернігова. Переважно це були молоді люди, інститутські друзі братів Адасовських — Євтихія та Олександра. У такі дні господарі влаштовували невеличкі сімейні виступи.

А на храмові свята Костянтин Костянтинович збирав студентів і розучував із ними різноманітні хорові номери. Зазвичай це відбувалося у великій залі будинку: усі співаки ставали півколом, праворуч — баси, а ліворуч —дисканти. Господар брав камертона та керував співом. У такі миті ошатна зала, здавалося, перетворювалася на храм, де разом із величними акордами народжувалося справжнє священнодійство. Аж баба Сухондиха, котра служила в домі Адасовських нянею, дослуховуючись потай до того співу, нерідко розчулювалася настільки, що не могла стримати сліз. Авжеж, її простацьке серце було відкрите для краси. Та оскільки своїм розкотистим риданням стара відверто заважала хористам, господареві доводилося щоразу просити її, аби під час репетиції сиділа на кухні.

Невдовзі Адасовський вирішив організувати й церковний хор. Тодішня церква в Заньках була дещо незвична за своєю будовою. Не така, як інші церкви Чернігівської губернії. Але що напрочуд красива — ніхто не міг цього заперечити. Зовні її прикрашала величезна золота баня, звіддалік схожа на яскравий спалах призахідного сонця, а зсередини — настінні розписи, виконані "майстром від Бога". Селяни ходили до храму за давньою звичкою, прищепленою батьками та дідами, часто навіть не розуміючи до ладу істинної суті християнства. Але відколи поміщик Адасовський створив у селі Заньки церковний хор, щонедільні Літургії перетворилися для заньківчан у найпрекрасніші години їхнього вбогого кріпацького життя. Чарівний і воістину божественний спів — коли всі голоси творили одну величну гармонію — підіймав "приземлену" душу хлібороба високо до небес.

Манечка також співала з батьком на церковному криласі. Її янгольський голосочок особливо заворожував прихожан. А ще співала на хатніх посиденьках разом із родичами та гостями. І коли старші розігрували імпровізовані вистави, вона завжди із великою охотою приєднувалася до їхньої гри.

— Моя Ляпутета, — так казав жартома на свою найменшу донечку поміщик Адасовський.

А Ляпутета зростала життєрадісною, доброзичливою дівчиною й уже змалечку мала гарну вроду — стрункий стан, ґраційну поставу, ніжну шкіру, пухнасте темне волосся та дві рівнесенькі дужки брів над карими очима. її очі випромінювали якесь особливе внутрішнє світло.

Але якось п'ятирічна Манечка, уважно зазирнувши до люстра, вирішила, що її очі — занадто темні.

— Потрібно відмити їх із милом, і тоді вони посвітлішають, — сказала сама до себе. А тоді набрала в миску води й почала щосили натирати свої оченята милом. Тільки ж нічогісінько в неї не виходило: мило викликало лише подразнення та біль. Тож дівчина відставила миску з водою і, затуливши обличчя маленькими долонями, голосно заплакала.

Почувши її плач, до кімнати вбігла перелякана пані Адасовська:

— Маню, що з тобою? Що ти робила? — запитала, угледівши шмат мила на підлозі.

— Хотіла відмити очі, а вони не відмиваються, —схлипуючи, відповіла матері Маня.

— Відмити? — дивувалася Адасовська, опускаючи доньчині долоні й пильно зазираючи в розчервоніле від сліз обличчя. — Чи твої очі такі брудні, що їх потрібно відмивати милом?

— Вони дуже темні, — пояснювала дівчинка, не спиняючи пекучого плачу.

— Дурненька, — пригорнула Марія Василівна донечку й ніжно поцілувала її в чоло, — у тебе найпрекрасніший колір очей! Невже ти не чула, скільки пісень написано про карі очі?.. Повір: кожна дівчинка мріє, аби їй присвячували такі пісні!

І тоді маленька Манечка нарешті заспокоїлася. Щоправда, її "пісенні" оченята ще довго щеміли від мила.

Коли ж дівчинку віддавали до приватної школи пана Арендаренка, у сусіднє село Комелівку, Марія Василівна повела її до місцевого кравця діда Петра. Старий Петро був неабияким майстром своєї справи та славився на весь повіт мистецтвом шити сукні й корсети для юних та вередливих паняночок. Марійка сказала матері, що хоче тільки таке вбрання, яке носять сільські дівчата. І Адасовська одразу ж пристала на доньчину забаганку — замовила кравцеві полотняну вишиту сорочку та яскраву плахту.

— Я — зань-ко-вець-ка дів-чин-ка, зань-ко-вець-ка дів-чин-ка! — радісно виспівувала по дорозі мала. На її чистому білому личку світився щи-рий усміх.

Адасовська йшла та мовчки тішилася своєю найменшою дитиною (722 слова)

( Анна Багряна)

ПЕРЕЙДІТЬ ДО ПИТАНЬ ЗА ЗМІСТОМ ПРОЧИТАНОГО!!!