Читання мовчки

Крила

Блискавиці освітлювали дорогу громам, щоб ті ба­чили, в яке дерево цілитись. На високій сосні сидів Ві­тер. Грім ударив сосну, розколов її, поранив Вітра. Як почав поранений Вітер завивати з болю, то Дмитрик не витримав. Вистрибнув босоніж на ґанок, з ґанку — на подвір’я і привів пораненого Вітра до хати.

-- Дякую тобі, хлопчику, — ледве шелестів Вітер, — перев’яжи мені рану.

Дмитрик одшматував білий рукав своєї сорочки, одну рану Вітрові перев’язав. Відірвав другий — і другу рану перев’язав.

-- Уже легше мені, — мовив Вітер, піднявся з лави і зник за дверима.

А на другий день у Дмитрика виросли крила. Ніхто їх не бачив. Сам Дмитрик теж не знав, що в нього є кри­ла, бо навіть коли лягав спати, вони йому зовсім не заважали.

...Одного разу захворіла мати. Дмитрик побіг до лі­каря, потім — в аптеку, відтак наносив дров до хати, води — і все це робив так швидко, що мама сказала:

-- Ти, Дмитрику, як на крилах літаєш. Перепочинь трохи, бо з ніг упадеш.

Та Дмитрик зовсім не втомився. Він міг зробити ще тисячу робіт, щоб тільки видужала мама. Адже хвороба її не кидала.

Подвір’ям крутився березень. То підморгне сонцеві, то знову нахмуриться.

-- Синку, — шепотіла мама, — уже березень, а весна забарилась. Як прийде вона, принесеш мені пролісків.

Дмитрик не міг дочекатися весни. І раптом прига­дав, що за Кам’яною горою на Збочі вже мусять бути проліски, бо весна приходить туди найшвидше. І побіг по найперші квіти. Не побіг — полетів.

У хаті в маминих руках проліски заспівали тонень­кими голосочками. І мама засміялася. Хвороба мусила покинути хату, бо хвороби радісних людей не трима­ються. Березень під вікнами теж замугикав пісеньку. Земля її підхопила й собі:

-- А вже весна, а вже красна.

Дмитрикові крила голубіють, тому ніхто не бачить.

Але якщо чиясь мати, коли пратиме білизну, поба­чить у сина сорочку з обдертими рукавами, то не му­сить думати, що в її дитини вже виросли крила.

Крила ростуть не просто. Не раз треба й останню сорочку віддати, щоб стати таким, як Дмитрик.