Читання мовчки
Феномен Івана Франка
Ця ніч мала стати для нього останньою, і він це знав. Хотів діждатися сонця і ранку. Біля ліжка куняли ті, хто за ним доглядав, – випадкові чужі люди. Не було поруч ні дружини, ні дітей. Мусив помирати без них…
Тривала кривава війна. Із фронту надходили сумні вісті: розбито бойові сили січових стрільців, які мали здобути Українську державу, уже вкотре пересварилися українські проводирі…
Це мучило. Тепер, перед обличчям смерті, усі його старання й старання всіх мучеників за українську ідею видавалися марними. Даремною видавалася дорога через випечену сонцем пустелю, якою він, як біблійний Мойсей, вів свій народ. У маренні бачив, як до землі обітованої його народ ішов, нарікаючи на лиху долю, злих сусідів, яких із доброти сердечної називав «воріженьками», котрі мали згинути, як роса на сонці. Проте вороги не гинули, гинув народ у ярмі… Та ні, це був не народ, це пленталася зледащіла маса, позбавлена гарту й сили волі, нездатна або заледве здатна до політичного життя на власному смітнику. Вона, ця маса, називала себе хохлами, русинами, малоросами. Вона давно забула свої корені, їй видавалося за найкраще стояти в чужому хліві бидлом, споживаючи те, що кинуть під ноги… Франко гнав це стадо бичем своєї Думки, свого Слова. У кінці життя, оглядаючись на свій труд, він мав право з гіркотою вимовити:Ті слова про обіцяний край для їх слуху – се казка;М’ясо стад їх, і масло, і сир – се найвища ласка.
Йому ж на цій дорозі випадали тюрми та етапи. Від тих етапів йому відпадали нігті, а ноги перетворювались на криваву запечену рану. Пригадав, як мачуха, добра й милостива жінка, після того, як його пригнали в Нагуєвичі ( а він марив у тифозній лихоманці), молилась і благала Бога покласти край його мукам, забравши в інший, кращий світ. Пригадалось, як мудрий вітчим радив йому кинути все й піти служити в монастир…Франкові належать слова, які нині, коли все, у тім числі й совість, продається лише за долари, можуть лише здивувати. «Коли…по змозі й силі працюю для Русі, то… не з причин сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку. Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали». Саме так «вселюдські ідеали», - це казав Іван Франко, якого Ленін вважав "українським буржуазним націоналістом". А Микита Хрущов, коли йому запропонували відзначити 100-річчя від дня народження Франка, відповів, що зараз «не время заниматься» такими питаннями, зараз «страда», треба думати про мільйонний пуд державі!
Геній Франка виявився не лише в літературній творчості, а й в тому, що вже в тих умовах він добачив, як створити плацдарм для Української держави. Він організував радикальну партію – першу політичну силу українців у Галичині з чітко визначеною кінцевою метою і вказав механізми досягнення цієї мети. Цей шлях майбутні світочі наук назвуть «парламентським» і зазначать, що нічого з того б не вийшло, бо державу можна здобути лише революціями, подібними до жовтневого перевороту…
Коли стало зрозуміло, що земля обітована не є міфом, коли вдарив у ніздрі запах влади, всі оті проводирі почали будувати Українську державу задля… власних кишень. А Франко став зайвим – його оголосили «політичним трупом». З нього кепкували. Про нього розпускали найогидніші плітки. Його титанічну працю називали «продукцією», у кожному творі шукаючи плагіат. Усе це Франко називав заганянням «мільйона дрібних шпильок під нігті». До цього він звик.Франко був сумлінням нації, її інтелектом. За всі пережиті кривди, образи, страждання йому було досить побачити, як народ поволі підіймається, свідомо шукаючи шляхів правди й волі. Заради цього міг нести ціле своє життя важкий хрест. І ніс його гідно.Він відійшов у вічність 28 травня 1916 року о 16 годині у своєму запущеному домі, самотньо, при випадкових чужих людях.
Його похорон став одним з наймасовіших у тодішньому Львові. Франко похований на Личаківському кладовищі.
Не так давно Львів Багатолюдно ховав Володимира Івасюка та Ігоря Білозіра. Ми перетворилися на націю, яка навчилися пишно проводжати на той світ своїх мучеників.