Безсполучникове складне речення

По­гляну на березограй – аж серце завмирає (Д. Луценко)

Лив дощ, дрібний, ясний (М. Коцюбинський).

Раптом виявилося, що Павка великий винахідник-конструктор (О. Копиленко)

Дощ пройшов – і Київ зеленіє (М. Рильський)

Ще сонячні промені сплять, Досвітні вогні вже горять (Леся Українка)

Прийшов ра­нок: збудились дороги (А. Головко)

Дихне вітерець: заворушиться діброва закипить біло­пінна зашепоче ніжно та лагідно (М. Олійник)

Сонце високо, косарі далеко, ко­си дзвенять, коні пасуться (О. Довженко)

Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі.

Чорніє поле, і гай, і гори, на синє небо виходить зоря.

У хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника.

Кожушок його був весь мокрий, чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті.

Пригріло сонечко, обсохла земля, потягло орача в поле.

Гули бджоли, щебетало птаство.

Порозстають тії білії сніги, покриються травицею всі луги.

Чогось завжди так виходить: гарного гриба не знайдеш, а поганка сама в очі лізе.

Зрубав дерево – посади два (Нар. творчість)

Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе (Нар.творчість)

Гаї шумлять – я слухаю (П. Тичина)

Защебетав соловейко – пішла луна гаєм (Т. Шевченко)

Відчинили двері – вітер як дмухне, аж засвистів (Марко Вовчок)

Вірю: розум темне зло поборе (М. Руденко)

Ідеш удвох – дорога коротша.

Тиша навкруги, сплять в росі луги (О. Богачук)

Як заздрю я тій білій хмарці: вона пливе у далечінь між подруг.

Мої літа не монотонні дублі: я змінююсь, як світанковий пруг .

Істинно, люди: живемо не хлібом єдиним

Прийшла любов непрохана й неждана — ну як мені за нею не піти?

Я знаю: правда переможе.

Не кидай іскри в солому: і сама згорить, і село спалить (Нар. творчість)

Пам’ятайте: треба берегти природу.

Закон життя один: вірно служити своїй державі (М. Стельмах)

Вдалась ти крилатою – мусиш летіть.

Посієш впору – матимеш зерна гору.

Гляне – холодною водою обіллє.

Любиш кататися – люби й саночки возити.

Літо дбає – зима поїдає.

Повіяв вітер по долині – пішла дібровою луна.

У товаристві лад усяк тому радіє.

Гули бджоли щебетало птаство.

У всякого своя доля і свій шлях широкий той мурує, той руйнує.

Порозтають тії білі сніги покриються травицею всі луги.

Защебетав соловейко пішла луна гаєм.

Засієш вчасно вродить рясно.

Бери до серця і затям душа творця не переквітне.

Гляне холодною водою обіллє.

На Михайла ніч ясна буде зима сніжна й красна.

Вірю з каменю б'є джерело.

Виглянуло сонце озеро вмить проясніло, радісно посміхнулось до неба.

Дзвенять пташки в садах рясних сміються знову трави, квіти.

Пригріло сонечко обсохла земля потягло орача в поле.

Біля самої догори проглянула купка молоденьких печериць далі хтось розбризкав по траві суниці на білій черешні соковито рожевіють ягоди.

Не бійся заглядати у словник це пишний яр, а не сумне провалля.

Танцюють зорі на мороз чималий показують.

Одне просте речення за змістом граматично залежить від іншого і з'єднується з ним за допомогою підрядного сполуч­ника або сполучного слова;

Прості речення рівноправні за змістом і пов'язані сурядним сполучником

Наявний лише один головний член

Прості речення об'єднані за змістом та інтонацією без допо­моги сполучників чи сполучних слів

Через єдине невеличке віконце скупо просвічувалось небо, але на горищі було світло.

Уже відспівав свою мелодію на вербовій сопілці березень і по­плив з гір у доли швидкими потоками.

Вони ж дурні, вони ж знімали мірку з твоїх принижень — не з твоєї величі.

Єпіфаній слухав щораз то більше впевнену і вірою пройняту мову гетьмана і відчував, як у душі проколюється паросток надії.

Пригріло сонечко, обсохла земля, потягло орача в поле.

Глянеш на небо - небо високе, глянеш на хмари – хмари летять.

Сьогодні особливо звабно темніли на приполах оскубини гречки, легка паморозь пирію стелилась у долинах, молода конюшина між карячкуватих дубків кликала в лісосмугу.

Чогось завжди так виходить: гарного гриба не знайдеш, а по­ганка сама в очі лізе.

Ось рипнули двері, з хати вийшла жінка, начепила на ключку журавля відро.

Між уликами зеленіла трава, синіли дзвоники, показуючи свої ясні осередочки; під тином червоніла, ніби кров'яні краплі, червона смілка.

Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче і посміхається крізь сльози осінь.

Млостиво, гаряче-духмяно дихає тамариск, туя дурманить своїм запахом.

Вже й дикі гуси в небі пролітали, вже й лебеді кричали крізь туман.

Кричать сови, спить діброва, зіроньки сіяють, понад шляхом щирицею ховрашки гуляють.

Не русалонька блукає - то дівчина ходить.

Небо прорізали вогняні стріли, ударив грім, на пильних дорогах знявся вихор.

Повітря - тихий мед, гаї - барвисті плями.

Сивіє сіно у валках, схилили голови ромени.

Дивлюся я — вона вже їсть мене очима; чую я — вже й злість мене бере.

Здалось на мить, пливе у безвість ночі під парус хмар висо­кий корабель.

На квартирі було затишно топилася піч горіла лампа на підлозі лежала ціла купа свіжої соломи.

Брязне клинок об залізо кайданів піде луна по твердинях тиранів.

Друзі розповіли подробиці втеча готувалася давно.

І диво дивне сталося з ним совість заговорила!

Вітер дихне пшениці ворухнуться розкішні вусом шелесне ячмінь, похитнеться, встає.

Тут все говорить із прадавніх пір тут вічність диха тихо серед гір.

Розкажу тобі думку таємну дивний здогад мене обпік я зали­шуся в серці твоєму на сьогодні, на завтра, навік.

Літаки спустилися нижче в повітрі завили бомби.

За вікнами вигін парував під сонцем, уже жовтіли козельці, зеленіли кущики пасльону, пробивався спориш.

Заспівала Ніна Матвієнко - зал завмер, очікуючи дива.

Ластівки летіли в тучу, голуби - до схову.

На віях заморожених коней заіскрилася паморозь, під віями прикляклих вершників трималася ніч.

Над болотами та озерами, в долинах рік стоять тумани, важкі хмари пливуть над селами і хуторами.

Річка ставала ширшою і глибшою, починалося царство очерету.

А я додам: любити можна поезію в добу ракет...

Гув мотор, катер пінив носом хвилі.

Попереду зеленіла траншея, праворуч і ліворуч – маленькі горбочки, сліди окопчиків.

Далеко на сході стало червоніти небо: сонце сходило.

Надворі вже стемніло, десь далеко на небі засяяла перша зірка, згодом, мов величезна антонівка, викотився жовтий місяць.

Невеличка колона зупинилася, від неї відійшов високий, широкоплечий чоловік і рушив до майора.

У морозну різдвяну ніч хлопець іде селом, на снігу синіють примарні тіні.

Бухта була відносно спокійна, на ній лише пінилися дрібні хвилі.

Пан гуляв у себе в замку, у ярмі стогнали люди.

Болючим поглядом Богдан проводить санітарний ешелон і неждано скрикує, в останньому вагоні біля відкритого вікна він бачить засмучену Оленку.

усім даруючи усмішки.

і сонце мріє угорі.

бо любить простір і тепло.

несе віселий дзвін бджоли.

його вітає кожен двір.

Хвилями струменіло сяйво місяця, спливало по листі червоного юдиного дерева, по білих колонах, по одежі султана.

Сулейман був зачарований розумом Анастасії, хоча великою красунею вона не була.

Настя була, як свідчили сучасники, невеличка на зріст, граціозна, музично обдарована, скромна

Важке життя в покорі й пониженні та послуги лінивим і примхуватим наложницям султана не були по душі розумній і гордій дівчині, вона будь-що вирішує поліпшити свою долю.

Повіяв вітер по долині пішла дібровою луна.

Гаї шумлять я слухаю хмарки біжать милуюся.

Чую гудуть бджоли невтомно збираючи нектар серед квітучих галявин.

Тульки день починаєтьсябджоли-трудівниці вирушають у свої медові мандри.

а потрібно його робити.

адже це не релігія.

бо набагато ефективніше його робити.

добро потрібно робити.

2

3

4

5

Помилок не треба боятися — на них треба вчитися.

Змінюється спосіб мислення — змінюється життя.

Розумна людина не боїться ніякої роботи: вона виконує її, набуває досвіду й рухається далі.

Гадав собі — забудешся мені.

Серед тих, хто пішки ходять, теж люди різні є: і безкрилі, й крилаті.

що життя в поточному моменті.

краса врятує світ.

що життя — театр.

що постійне прагнення вперед здатне прикрасити будь-яке життя.

Мокрі мітлиці лоскотали черево та груди, кінь нагнув шию, занурив голову у трави.

Скрипне хвіртка, висунеться з неї дитяча голівка, стригне очима по вулиці

Гірко поробиш — солодко з’їси.

Від гарячого лоба та теплого дихання на шибці утворилась проталина, Хуржик глянув крізь неї на подвір’я.