Аудіювання тексту публіцистичного стилю

Прочитайте текст. Дайте відповіді на запитання

Наш земляк

Іван Багряний — видатна постать в українській літературі XX століття, хоча тривалий час його в Україні не знали. Причина цього зрозуміла: він був ворогом комуністичної ідеології і пануючого режиму, борцем за вільну Україну. Лише з часу проголошення Україною державної незалежності Іван Багряний в ореолі заслуженої слави повертається на батьківщину як її вірний син. Вже вийшла ціла бібліотека його творів: "Сад Гетсиманський", "Людина біжить над прірвою", "Тигролови", "Огненне коло"...

Справді, названі і неназвані твори І. Багряного — "все це своєрідна біографія українського народу в період трагічних 20 — 30-х років, другої світової війни і окупації України, громадянської боротьби в перше повоєнне десятиліття".

Академік Жулинський назвав життя Багряного "драматичним"...

Спробуємо уявно пройти його шляхами — від села Куземиного на Полтавщині до міста Новий Ульм у Баварії, де на міському цвинтарі покоїться Іван Багряний і де на кам’яному надгробку можна прочитати його власні слова із "Золотого бумерангу":

Ми є. Були.

І вічно будем.

Й Вітчизна завжди з нами.

Справжнє прізвище письменника — Іван Павлович Лозов’ягін. Він народився 2 жовтня 1906 року в селі Куземиному, звідки походила його мати, — це тоді в Зіньківському повіті Полтавської губернії (тепер — Охтирщина, Сумської області). Батько малярував. 1923 року Іван закінчив Краснопільську художньо-керамічну профшколу, а з 1926 навчався в Київському художньому інституті. Та до захисту диплома справа не дійшла: не допустили — "неблагонадійний". А треба сказати, що в цей час Багряний вже був відомий як письменник і мав політичний ярлик — "куркульський ідеолог".

Влітку 1932 року на вулиці в Харкові Багряного заарештували. Протягом року він сидів у в’язниці — тривало слідство в справі "політичного самостійницького українського ухилу в літературі". Ні більше, ні менше! 1933 року одержав 5-річний термін, який почав відбувати в таборах БамЛАГУ. 1936 юнак тікає з Далекого Сходу, добирається до рідних місць і... знову потрапляє до харківської в’язниці. За два з половиною роки перебування в ній 83 дні відсидів у камері смертників. Враження цього періоду знайшли пізніше відображення в повісті "Сад Гетсиманський". 1940 року відпустили на волю з підірваним здоров’ям. Замешкав в Охтирці без права виїзду.

З початком війни письменник потрапляє в ополчення і залишається в окупації. Тепер він редактор газети "Голос Охтирщини", сповідує ідеї самостійної України. Але німці прийшли з завойовницькою метою і тому не могли сприяти національно-визвольним настроям і діям українців. 1942 року вони занесли ім’я Багряного в список для страти згідно з курсом щодо української національної інтелігенції. Івану Павловичу пощастило врятуватись. Узимку 1943 Охтирку визволили радянські війська, і письменника мобілізують в армію. По дорозі німці бомблять ешелон, і Багряний опиняється знову дома. Тут НКВД починає всерйоз займатися "зрадником". Захопивши рукописи, Багряний прямує до Києва, а звідти до Львова. Там він займається творчою працею, пише роман "Звіролови" ("Тигролови"), на деякий час пристає до УПА. Влітку 1944 року німці відправляють його в табір остарбайтерів поблизу Берліна. Перед падінням рейху Багряний тікає в Австрію — спершу в Тироль, потім в Інсбрук, звідки в 1946 році перебирається в Баварію, у містечко Новий Ульм, де знаходився великий табір українців, які не бажали повертатись в Україну. Це був кінцевий пункт життєвого шляху Багряного.

У Новому Ульмі Іван Багряний засновує газету "Українські вісті". У цей час він пише сотні публіцистичних статей. Великого розголосу набула його брошура "Чому я не хочу повертатись до СРСР?", опублікована в 1946 році. У цьому пристрасному памфлеті він розгорнув перед західним світом трагічні сторінки української дійсності: голод 1932 — 33 років, цілеспрямоване винищення сталінщиною селян, інтелігенції і всього українського народу, і все це показав крізь призму власної долі. Він писав: "Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на "родіну".

"Я не хочу вертатись на ту "родіну"... Я беру це слово в лапки як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам совітською пропагандою. Большевики зробили для 100 національностей єдину "совітську родіну" і нав’язують її силою цю страшну "тюрму народів", звану СРСР".

Після цього обгрунтованого виступу І. Багряного західні влади задумались і стали позбуватись ілюзій щодо Сталіна і його "найдемократичнішої" системи.

Перебуваючи в Новому Ульмі, Іван Багряний написав і видав збірку віршів "Золотий бумеранг" (1946), сатиричну поему "Антон Біда, герой труда" (1947), перевидав роман "Тигролови", згодом перекладений на англійську, німецьку, французьку і голландську мови. У 1950 році опублікував "Сад Гетсиманський", 1953 — "Огненне коло", 1957 — "Маруся Богуславка", 1965 — "Людина біжить над прірвою". Написав також .кілька п’єс: "Генерал", "Морітурі" (1947), "Розгром" (1948). Писав твори для дітей. На його вірші бандурист і композитор Г. Китастий створив пісні "За Україну", "Балада про Тютюнника", "Марш українських січових стрільців". Літературний архів І. Багряного з 1990 року знаходиться в Українській Вільній Академії наук у США.

1992 року Івану Багряному посмертно присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка.