У роботі подано аудіофайл для прослуховування учнями самостійно і текст для читання вчителем та тестові завдання.
Сашко подався на сушарню по лопату, бо Миколина зламалася. Повіявся за ним і Кудлай. Пробігаючи сільським садом, собака натрапив на яму, почав гавкати, аж поки підійшов Сашко, заглянув і помітив у куточку зіщуленого зайчика-тушкана́. Хлопець ухопив з-під яблуні підпірку, ткнув під саму мордочку звіряткові.
— Трусь, трусь, трусь! — покликав.
Але зайченя ще більше згорнулося в клубочок і наполохано заблискало очима. Сашко зрозумів, що по тичці заєць не полізе, тому став на коліна, нахилився і помахав рукою. Коли він занадто перехилився над ямою, відвалилася брила землі й разом із ним шеле́снула вниз.
«Що тепер робити? Як вибратися з ями?» — подумав Сашко, охоплений розпачем.
Тушканчик навіть не тікав од нього, Сашко узяв його на руки, погладив. Скільки разів ганявся ввечері по леваді за меткими звірятами і ні разу не спіймав. А тепер усі хлопці заздритимуть.
Кудлай стояв над ямою, повискував нетерпляче, крутив хвостом, сподівався, мабуть, що Сашко викине йому здобич. Але Сашко сховав звірятко в пазуху, приставив до стіни тичку, подерся по ній. Уже виліз до половини, коли це тичка — трісь, і впав на дно ями.
«Оце халепа! — злякався хлопець. — Сам зроду не вилізу».
Став гукати, думав, хтось почує, прибіжить. Кричав довго, поки не охрип. Ки́дав угору картуз — може, хто-небудь побачить. Закінчи́лося тим, що картуза вхопив Кудлай. Держав у зубах, грайливо дивлячись на хлопця.
Сашко взяв грудку, жбурнув на собаку. Той заскавучав, побіг і більше не приходив.
Хлопець уявив, що буде далі. Невдовзі повечоріє, усі пі́дуть із яру. Микола, звісно, навідається до нього додому. Не застане, подумає — до матері пішов. Батько теж так подумає. Доведеться сидіти в цій ямі цілу ніч… А розбурхана уява малювала ще страшніше. Може початися довгий осінній дощ. Тоді вже в сад ніхто не загляне і завтра, і післязавтра… От і ги́бітиме тут, доки не скоцюбне від голоду й холоду.
…Микола Петренко вже кілька разів поглядав у бік саду.
«Чому так довго не повертається Сашко?»
Раптом помітив: з-за горба вискочив Кудлай. Несе щось у зубах. Чи не ховраха піймав?
Собака, обминаючи ями і купи землі, підбіг до Миколи й поклав біля його ніг заслинений картуз.
— Чий це? — спитала Валентина Михайлівна.
— Сашкі́в, — одразу впізнав Микола.
— Ось бачиш, казала — помічник у вас добрий. Уже картуза носить, а там іще щось робитиме.
— Аби він уроки робив за нас… — пожартував Микола.
Минуло ще з годину, Сашка не було. Тепер уже занепокоїлась і Валентина Михайлівна: «Де він застряг? І чому це Кудлай приніс Сашкі́в картуз?..»
Вирішили йти на розшуки. Слі́дом за ними подався і Кудлай. На половині дороги почав гавкати й забігати в посадку.
— Чому він туди тягне? Ану, куди поведе, — звернула й собі з дороги Валентина Михайлівна.
Перетнули посадку. Кудлай повів далі, у сад. Раптом запримітили між деревами щось чорне. Саме туди і тягнув собака. Зупинився, хвостом крутить.
«Яма для гусені, — згадав Микола. — Невже Сашко там?»
Заглянув — так і є.
Микола приніс довгу товсту підпірку з-під яблуні, спустив у яму. Сашко вхопився за тичку. Микола з учителькою смикну́ли добряче — і Сашко вже на волі.
— Добре, що ви мене знайшли. Думав, і ночуватиму отут.
— Йому скажи спасибі, — пом’яв Микола за вухо Кудлая́. — Це він картуза́ твого приніс. На! — простягнув другові. — Та ще й привів нас сюди.
Собака, мовби й справді щось розумів, вдоволено крутив хвостом (за Борисом Комаром).