Текст аудіювання
Подих весни після затяжної зими:
національне відродження початку 1960-х років
Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років у суспільному та культурному житті України повіяло свіжим вітром змін. Цей період увійшов в історію під символічною назвою «відлига». Після десятиліть сталінського терору, масових репресій та суворого ідеологічного контролю радянська влада змушена була частково засудити культ особи Сталіна. Із далеких сибірських таборів почали повертатися дивом уцілілі представники української інтелігенції, приносячи із собою живу пам’ять про довоєнну культуру. Крига страху почала скресати, і в цю вузьку шпарину свободи стрімко увірвалося нове покоління творчої молоді.
Молодих поетів, прозаїків, художників, режисерів та літературних критиків, які голосно заявили про себе на межі п’ятдесятих і шістдесятих років, назвали шістдесятниками. Вони категорично відмовилися писати за затвердженими зверху шаблонами соціалістичного реалізму, не бажали оспівувати партійні з’їзди, колгоспні будні чи штучні виробничі рекорди. Головною цінністю для них стала жива людина з її неповторним внутрішнім світом, сумнівами, правом на власну думку та національну гідність. Шістдесятники рішуче заперечили радянську формулу про людину як бездумний «гвинтик» величезної державної машини.
Справжніми осередками духовного пробудження стали клуби творчої молоді. У 1960 році в Києві виник клуб «Сучасник», першим президентом якого обрали молодого театрального режисера Леся Танюка. А за два роки у Львові запрацював подібний клуб під назвою «Пролісок». Ці об’єднання перетворилися на магніт для талановитих юнаків і дівчат. Там влаштовували літературні вечори, художні виставки, гострі дискусії про майбутнє української культури, відроджували заборонені народні традиції, зокрема різдвяне колядування, та організовували фольклорні експедиції селами. Саме учасники київського клубу — художниця Алла Горська, поет Василь Симоненко та режисер Лесь Танюк — у 1962 році розкрили страшну правду про масові розстріли жертв сталінських репресій у Биківнянському лісі під Києвом.
У літературі початку шістдесятих років стався справжній вибух талантів, передусім у поезії. Поетичні вечори збирали переповнені зали, а книжки молодих авторів розкуповували в книгарнях за лічені дні. Однією з перших про себе заявила Ліна Костенко. Її збірки «Вітрила» та «Мандрівки серця» вразили читачів інтелектуальною глибиною, витонченим словом і безкомпромісною чесністю. Ліна Костенко нагадала суспільству, що поет не має права на фальш, а внутрішня свобода духу є вищою за будь-які обставини.
Поруч із нею зазвучав пристрасний голос Василя Симоненка, якого сучасники заслужено називали «витязем молодої української поезії». Його перша і єдина прижиттєва збірка «Тиша і грім», що побачила світ у 1962 році, стала справжньою культурною подією. У віршах Симоненка бриніла щира синівська любов до України, біль за знедолених людей і готовність захищати рідну землю від будь-яких зазіхань. Його знамените переконання з поезії «Лебеді материнства» про те, що людина може обрати в житті все, окрім рідної Батьківщини, стало моральним орієнтиром для цілого покоління. Твори, які не пропускала офіційна цензура, передруковували на друкарських машинках і передавали з рук у руки — так зароджувався український самвидав.
Справжню революцію у формі та образності вірша здійснили Микола Вінграновський та Іван Драч. Дебютна збірка Вінграновського «Атомні прелюди» поєднала космічні масштаби епохи підкорення космосу з ніжною, трепетною любов’ю до української природи та історії. Іван Драч у книзі «Соняшник» сміливо ввів у поезію незвичні, часом парадоксальні метафори, змушуючи читача мислити нестандартно та бачити величне у буденних речах.
Оновлювалася й українська проза та суміжні види мистецтва. У літературу прийшли Григір Тютюнник та Валерій Шевчук, які відмовилися від прикрашання дійсності й зосередилися на тонкому психологізмі, правді людських характерів і народній моралі. Водночас художники Алла Горська, Опанас Заливаха та Віктор Зарецький шукали нову мову в образотворчому мистецтві, поєднуючи традиції українського народного малярства з модерними європейськими течіями. А в кінематографі розпочалася робота над легендарним фільмом Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», що відкрив світові самобутню красу гуцульської культури.
Надзвичайно важливу роль у національному відродженні відіграли літературні критики й мислителі — Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк. Вони не просто аналізували нові твори, а й повертали українцям вкрадену історичну пам’ять. Саме завдяки їхній праці широке коло читачів уперше дізналося про заборонених і знищених у тридцятих роках митців Розстріляного відродження — Миколу Хвильового, Миколу Куліша, Валер’яна Підмогильного, Леся Курбаса. Молоді інтелектуали відкрито виступали на захист української мови, протестуючи проти прихованої русифікації освіти й науки. В умовах, коли в багатьох містах українську мову намагалися витіснити на узбіччя, принципове спілкування нею ставало справжнім громадянським вчинком. Символом національного єднання стали щорічні зібрання молоді двадцять другого травня біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві — у день перепоховання Кобзаря на рідній землі.
Проте період відносної свободи виявився недовгим. Уже в 1963–1964 роках партійне керівництво злякалося стрімкого зростання національної свідомості українців. Почалися нові ідеологічні проробки, заборони публікацій, закриття клубів творчої молоді та цькування непокірних митців у пресі. Коротка відлига швидко змінилася новими заморозками.
Але зупинити пробуджений дух уже було неможливо. Покоління початку шістдесятих років встигло посіяти зерна свободи, які глибоко проросли в українському суспільстві. Культурне відродження поступово переросло у правозахисний дисидентський рух, а сміливе слово шістдесятників заклало міцний духовний фундамент для майбутнього здобуття незалежності України. Їхній приклад довів, що навіть у найтемніші часи тоталітаризму рідна мова, мистецтво та гідність людини здатні вистояти й перемогти.