По обіді батько вивіз мене на подвір’я. Він підкотив коляску до клітки Пета, і в першу мить я стурбовано подумав, що її справді треба добряче почистити. Потім я подивився на Пета. Старий какаду сидів, настовбурчившись, на перекладинці й, за звичкою, клацав дзьобом. Я просунув палець крізь сітку й почухав його схилену голівку; на пальці залишився білий пилок від пір’я, і я почув запах папуги, що завжди викликав у моїй уяві один і той самий образ: мигтіння пурпурових крил у зелених заростях.

Пет обережно взяв мій палець у свій великий міцний дзьоб і застукотів по ньому сухим, наче гумовим язичком.

— Добридень, Пете, — сказав він моїм голосом.

Королівський папуга в сусідній клітці все ще крутився на своєму сідалі, але опосум Том уже спав. Батько вийняв Тома з темного ящичка, що правив йому за житло; звірятко розплющило великі спокійні очі, подивилося на мене й знову скрутилося калачиком на батьковій долоні.

Потім ми рушили до стайні; ще здалеку чути було форкання й сопіння коней і дзвінкі удари підків по нерівній кам’яній долівці.

Нашу стайню збудували років шістдесят тому, і здавалося, що вона от-от завалиться під вагою своєї солом’яної стріхи. Вона похилилася, хоч і була підперта могутніми стовбурами евкаліптів з розгілками нагорі, на яких лежали балки даху.

Коні, прив’язані вірьовками до залізних кілець у стіні, схилялися над годівницями, видовбаними з цілих стовбурів.

Задні двері стайні вели на кінський двір — він був круглий, обгороджений брусами, прибитими до грубо обтесаних семифутових стовпів. Ця висока огорожа мала нахил назовні, щоб норовливий кінь не міг притиснути до бруса ногу мого батька чи вдарити його об стовп.

В одному місці над огорожею росло кілька акацій, неподалік від них була хвіртка, що виходила на путівець, а за ним починався лісок — там жило кілька кенгуру, що все ще не хотіли йти туди, де менше людей. У затінку евкаліптів і тасманійських дубів ховалися невеличкі болота, де збиралися чорні качки й звідки в тиху ніч долинав крик птаха-бугая.

…

Батько відійшов од мене і, наблизившись до коня, провів рукою по його тремтячій спині.

— Тихо, тихо, красунчику, — сказав він лагідним голосом, і за мить жеребець заспокоївся і, повернувши голову, подивився на нього. — А цьому поглядові вірити не можна, — додав батько. — Коли я вперше запрягатиму його, обов’язково стриножу.

— Тату, а мені можна буде з тобою поїхати, коли ти запряжеш його у воза? — спитав я.

— А чого ж, — повагом відповів він, набиваючи люльку. — Ти б і допоміг мені — потримав би віжки. Так, і для тебе діло знайшлося б, але… — тут він притис тютюн великим пальцем, — спершу, мабуть, я все ж таки два-три рази проїдуся сам. Недалеко — просто, щоб перевірити, як він поведеться. А ти дивитимешся тим часом збоку, й коли я проїздитиму повз тебе, казатимеш, як він біжить. Про це я тебе часто проситиму — щоб ти казав, якої ти думки про коня. Ти на них добре знаєшся. Як на мене, то, їй-бо, краще за всіх.

— Авжеж, я дивитимусь і казатиму тобі! — вигукнув я, переймаючись величезним бажанням допомагати батькові. — Я дивитимуся на його ноги знаєш як! І за ходою стежитиму, і за всім. Я це залюбки, тату!

— Я знав, що ти погодишся, — сказав він, запалюючи люльку. — Я радий, що мені дістався такий син.

— А де ти мене дістав, тату? — спитав я, прагнучи продовжити цю дружню розмову.

— Твоя мати носила тебе під серцем, а потім ти народився, — пояснив батько. — Вона каже, що ти розквітав у неї під серцем, як квітка.

— Народився — як кошенята в Чорнявки?

— Еге ж.

— Знаєш, мені це якось гидко…

— Так… — Він помовчав, дивлячись крізь двері стайні на зелені хащі, а тоді сказав: — Коли я вперше дізнався про це, мені теж було гидко, та потім я зрозумів, що нічого поганого в цьому нема. Згадай, як лошатко біжить поряд із своєю матір’ю і тулиться до неї на ходу… Та ще й підштовхує її. — Він притулився плечем до стовпа, показуючи, як це буває. — Тож, перше ніж лошатко народилося, мати носила його в собі. А потім воно вистрибує навколо неї, наче проситься назад. Як на мене, все це дуже гарно. Краще, ніж якби тебе хтось просто приніс і віддав матері. Якщо поміркувати, все це дуже добре придумано.

— А таки добре, — погодився я, тут-таки змінивши свою думку. — Я люблю лошаток.

Мені раптом сподобалося, що кобили носять своїх лошаток у собі.

— Я б не хотів, щоб мене хтось просто приніс, — сказав я.

— Авжеж, — сказав батько. — Я б теж не хотів.