і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
! В а ж л и в о
Акція
Вебінарний безліміт
Заощаджуйте понад 5000грн

Замовляйте усі свідоцтва за вебінари (понад 90 вебінарів)

з 12 липня
до 25 липня
199грн
з 26 липня
до 15 серпня
299грн
з 16 серпня
до 31 серпня
399грн
Активуйте «Вебінарний Безліміт» та отримайте
30 днів необмеженого доступу до 90 вебінарів
Предмети »

Звичаєво-правова культура українців XIX - XX ст.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Звичаєво-правова культура українців XIX - XX ст.

ЗМІСТ

ВСТУП

1.Актуальність дослідження……………………………………………………………………….2

2. Джерела дослідження …………………………………………………………………………4

РОЗАІЛ І. Звичаєво-правова культура українців XIX - XX ст.

1.Звичаєве право— історично сформована сукупність

правових традицій і звичаїв ……………………………………………………6

2.Культура соціально-побутових відносин………………………………………………7

РОЗАІЛ ІІ. Особливість соціально-правового життя на Буковині XIX - XX ст.

  1. Ментальність і стереотипи буковинців у звичаєвому праві……………..13

  2. Історичні форми звичаєвого прав………………………………………………………16

  3. Немає краю без звичаю. Старожили Заставни про звичаєве право…..22

ВИСНОВКИ ………………………………………………………………………………………………………… 24

ЛІТЕРАТУРА ………………………………………………………………………………………………………. 26

ДОДАТКИ ………………………………………………………………………………………………………….. 28

ВСТУП

1.Актуальність дослідження.

Сучасне українське суспільство, на долю якого останнім часом випали величезні потрясіння й піднесення, все частіше звертається до історичної минувшини, з’являється ще більший інтерес до осмислення кращих національних традицій, відтворення і збереження культурної спадщини України. Історичні реалії ХХІ століття значно сприяють розумінню і усвідомленню процесів, що відбувалися майже сто років тому. У цьому контексті особливий науковий інтерес становлять питання, які розкривають людські чинники, що лежать в основі будь-якого звичаю або традиції. Постійне дотримання протягом віків народних звичаїв привело до утворення неписаного звичаєвого права.

Звичаєве право українців, яке формувалося протягом століть, має велике значення для дослідження етнічної історії, функціонування неписаних законів для регулювання суспільних відносин. Адже все життя громади грунтувалоя на «народному праві», що «...зароджувалося в побуті людей. Його не формулювали й не записували, а, коли було треба, вживали. Треба розпізнати його в діях, що відбувалися згідно з ним». Саме звичай став для українського села, та й узагалі для всієї етнічної культури українців, ефективною формою права у складних політичних і соціально-економічних умовах, у яких перебувала Україна і Буковина ХІХ - ХХст.

Актуальність теми дослідження обумовлена особливостями сучасного українського суспільства. Одна з особливостей – власний історичний досвід з урахуванням традицій і звичаїв. Актуальність звичаєвого права зумовлюється й тим, що тут знаходять своє відображення важливі питання культурного, соціально-економічного і політичного розвитку суспільства. Адже, як регулятор поведінки людей, звичаєве право репрезентується і через повсякденне життя людей, і через всі історичні форми.
Мета і завдання роботи - дослідити формування та дієві чинники звичаєвого права на Буковині, з'ясувати смисл духовно-практичних аспектів звичаєвого права, які у своїй сукупності давали б цілісне уявлення про його сутність.
Означена мета дослідження зумовила відповідну сукупність завдань:

  • дослідити і проаналізувати джерела по темі;

  • осмислити сутність звичаєвого права як історично сформовану сукупність правових традицій і звичаїв;

  • дослідити особливості культури соціально-побутових відносин;

  • проаналізувати звичаєве право як форму духовності й самобутності українського соціуму;

  • визначити особливість соціально-правового життя на Буковині

XIX - XX ст. ;

  • описати факти усної історії – звичаєве право у Заставні Чернівецької області.
    Об'єктом дослідження є звичаєве право як соціальний феномен.
    Предметом дослідження є соціально-правове буття звичаєвого права, особливості українського звичаєвого права на Буковині.
    Методи дослідження. При дослідженні поставлених у роботі проблем були використані такі методи:
    - дослідження звичаєвого права як ознаки національної культури;
    - опрацювання теоретичних джерел, що описують його сутність;

- дослідження усної історії звичаєвого права на Буковині.
Наукова новизна отриманих результатів полягає в дослідженні звичаєвого права у Заставні як соціально-правового явища.

Дослідження чинності звичаєвого права на Буковині показало залежність чинності його від соціальних факторів. Проте, неабияке значення мали звичаї та традиції як у Заставні так і на всій Буковині, зумовлені особливостями краю, характером та менталітетом буковинців.
Результати дослідження можуть бути використані на уроках права та українознавства, як місцевий матеріал (м.Заставна Чернівецької обл.).

2. Джерела дослідження

Звичаєве право є предметом інтенсивних наукових досліджень. Воно вивчається юристами, етнографами, філософами, істориками.

Важливими є праці визначних українських науковців М. Грушевського, А. Кримського, М. Василенка, звідки довідуємося про організацію дослідження звичаєвого права.

Усенко I. Б., Бабкін В. Д., Музика І.В. видали книгу «Правовий звичай як джерело українського права IX - XIX ст.» Книга присвячена одній з найактуальніших проблем історії українського права. В ній розглядаються сутність та характер звичаєвого права як соціально-правового явища, теоретичні аспекти походження та еволюції правового звичаю як форми (джерела) права.

У посібнику “Звичаєве право” Н. Толкачова розкриває сутність звичаєвого права, його властивості, види та розвиток. О. П. Івановська у своїй праці “Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект” розглядає звичаєве право України як джерело правової культури народу. Ця праця цінна тим, що дослідниця грунтовно проаналізувала еволюцію традицій і звичаїв і їх вплив на різні галузі права. Дослідниця звичаєвого цивільного права українців М. Гримич зазначає, що в етнологічній та історико-правовій науці вивчення звичаїв та традицій українців мають важливе значення.

Цікавою для мого дослідження є книжка Гошко Ю. «Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття XІV–XІХ ст. »,видана в інституті : народознавства НАН України, 1999 у м. Львові.

Стаття Скуратівського В. «Що маємо – не цінуємо, що втрачаємо – не жалкуємо, або який спадок залишився нам з традиційної культури» у часописі

«Берегиня » 2005р. , № 4. допомогла з’ясувати роль звичаїв та традицій у культурі українського народу. Моя робота не обійшлася без дослідження Кожолянко Г.К. «Етнографія Буковини». Т. 1.

Що таке «звичай », «право», «звичаєве право » - знаходимо відповідь у навчальному посібнику О.П.Івановської «Звичаєве право в Україні. Етнографічний аспект.» Тут же дізнаємося про те, що казка й легенда як найдавніші прозові жанри є джерелами права, заборони, що існували в реальному світі.

Про особливості звичаєво-правової культури українців у XIX - на початку XX ст.,дізнаємося з книги Гримич М.В. «Звичаєве цивільне право українців XIX - початку XX століття».

Цінним доповненням до нашого дослідження стали матеріали, зібрані від старожилів м. Заставна ( Чернівецької обл.) про словесні формули звичаєвого права – прислів’я, приказки, пісні. [1,2,3,6,7,8,9,10], Д.4.

РОЗАІЛ І. Звичаєво-правова культура українців XIX – XX ст.

1.Звичаєве право— історично сформована сукупність правових

традицій і звичаїв

Впродовж багатьох віків історії людства серед усіх джерел права провідну роль відігравали громадські звичаї, в яких відобразилися етнічні риси та характер народу. Маси людей усвідомлювали необхідність дотримувалися певних правил у житті, важливість громадської думки. Звичаї людей різних місцевостей пояснюються різним ступенем їх культури та умовами соціально-економічного життя. Саме із звичаїв і традицій склалося звичаєве право, яке протягом тривалого часу регулювали різні сторони громадського життя.

Система правових звичаїв сформувала звичаєве право — сукупність норм людської поведінки, які держава формально не встановлювала і не захищала, але які мали вплив на громаду і окремих людей.

Характерною особливістю звичаєвого права українців була його різноманітна й своєрідна обрядовість : майже кожний процесуальний акт мав свої обряди-символи.

В Україні до звичаєвого права ставилися особливо шанобливо. "Немає краю без свого звичаю. Звичай – це другий закон", – стверджує давнє українське прислів'я. Звичаєве право вважалося "давниною", "справді народним правом" і традиційно протиставлялося, законодавству, нав'язаному значною мірою іноземними володарями як це було на Буковині.

У звичаєвому праві знаходимо своє відображення, важливі питання

культурного, соціально-економічного і політичного розвитку суспільства, адже як регулятор поведінки людей, звичаєве право відображається у повсякденному житті людей, і через усі історичні форми життєдіяльності (сім'я, соціальні групи, держава).

Поняття "звичаєве право" з'явилося і утвердилося в наукових працях представників Історичної школи права на початку XIX ст. і пов'язувалося з особливою увагою до народного звичаю, його важливою роллю як джерела права.

Яккщо звернутися до історії права України, то побачимо, що вона починається з усних пам'яток (правових норм, незафіксованих у офіційних документах) подібно до того, як історія літератури починається з усної народної творчості. [6]

Неписаний характер звичаєвого права зумовив те, що кількість джерел давнього права є досить невеликою, це літописи, договори, устави, уроки,

прислів'я, приказки, пам'ятки права як "Руська Правда" тощо.

Сьогодні в процесі формування сучасної національної правової системи України звернення до витоків українського права, звичаєвих традицій набуває особливо актуального значення.

Одже, звичаєве право — історично сформована сукупність правових традицій і звичаїв, якими регулювалися стосунки і поведінка людей у різних сферах їхнього життя, одна з важливих ділянок народної свідомості та народних знань. [1,2,3],Д.3.

2.Культура соціально-побутових відноси

Звичаєво-правова культура займає важливе місце в історико-культурній спадщині українського народу, оскільки тривалий час українці не мали своєї держави, а законодавство сусідніх держав не враховувало особливостей традиційного господарювання, етнічної специфіки землеволодіння і землекористування, особливостей народної правосвідомості та ментальності, що створювало ситуацію, за якої право практично не мало сили, і тоді прогалини в законі займав звичай. Соціальні відносини в селянському середовищі переважно регулювалися звичаєвими традиціями, пристосовуючись до закону.

Як  історико-культурна спадщина українського народу , звичаєво-правова культура є відображенням складової національної ментальності.[4,5]

Осередком звичаю і права була громада. Протягом віків українське суспільство базувалося на системі традиційних зв’язків та громадських спільнот, що забезпечували в ньому певний порядок. Головною такою спільнотою була громада - соціально-побутове утворення українців, характерне для східного слов’янства в цілому.

Громади являли собою необхідний інструмент регулювання земельних та соціально-побутових відносин. Громада обирала виконавчу владу — сільську старшину, яку представляли: отаман (або війт), десятники (ватажки) — помічники отамана, присяжники, сільський писар та береза (вайда, калфа) — отаман парубоцької громади.

До функцій сільського старости (війта) входили виконання фіскальних

обов’язків — збирання податків, а також розгляд селянських скарг, регулювання, збереження і розвиток етичних традицій. Слід сказати, що рішення сільської старшини, як правило, збігалися з громадською думкою, бо саме вона була визначальною у додержанні традиційних форм спілкування. Громадська думка регулювала також поведінку членів громади на загальних сходах.

Сільські громади, які вирішували найважливіші життєві проблеми: порядок сільськогосподарських робіт, ремонт шляхів, колодязів, організація громадських свят, розгляд сімейних конфліктів, збирання грошей на загальні витрати, вихід із громади або прийняття до неї – керувалися звичаєвим правом. Сільська громада здійснювала контроль за дотриманням сільських традицій і звичаїв.

Осередки громадського спілкування була церква. Релігійні громади мали велике значення, об'єднуючи віруючих. Вони обговорювали релігійні і господарські справи. Церква стала центром культура соціально-побутових відносин – центром спілкування та дозвілля. [10]

Майдан коло церкви — другий важливий осередок громадського життя — був тісно пов’язаний з церквою, але мав і свої функції. Головне його призначення — скеровувати соціальне життя односельців, забезпечувати громадське

спілкування людей. Тут відбувалися громадські сходи, робилися оголошення про толоки, повідомлень про скоєні злочини. На майдан у вільний час приходили люди і на народні гуляння, особливо коли це збігалося з якимось святом. Одним із таких свят, що мало громадський характер, було храмове (престольне) свято на честь місцевої церкви.

Наявність звичаєвого права можна простежити у громадських формах праці, при спілкуванні та дозвіллі.

Для традиційного способу громадського буття українців особливо характерним був звичай колективної взаємодопомоги та колективного дозвілля. Його витоки сягають ще доби Київської Русі (про що свідчать, зокрема, давньоруські літописи), але досить чітко він простежувався й у XVII—XVIII ст. Етнографічною літературою зафіксовані випадки, коли за один день громадою ставили церкву або підіймали важкі дзвони на дзвіницю.[7,8]

Звичаї колективної взаємодопомоги в Україні проявлялись у таких основних формах: толока, супряга, відробітки, супрядки. Кожна у свою чергу мала різноманітні варіанти.

Найбільш поширеною формою колективної взаємодопомоги була толока. Недарма в народі казали: «Без толоки— як без руки: ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш». Вона являла собою складний звичай, який передбачав обряд запрошення, процес колективної праці, що поєднувався з розважальними елементами, церемонію пригощання, ритуал прощання та проведення різноманітних розваг. Толока виступала у вигляді косовиці, закладин хати, клаки, возовиці. Тривалість толоки була різною — залежно від виконання

основних робіт. Но закінченні робіт господар улаштовував велике пригощання з музикою , а далі вже самі толочани вдавалися до ігор, танців. Селянська етика приписувала господареві толоки бути люб’язним до її учасників — навіть якщо чиясь робота йому не сподобалася.

Дещо іншу основу містила в собі супряга. Вона також базувалася на принципах сусідської взаємодопомоги, проте включала елементи трудової угоди, тобто економічні розрахунки між кількома сім’ями або між родиною та заможним землевласником. Якщо у супрязі брали участь сім’ї з різним достатком, то домовлялися і про відповідні умови розрахунку. Великого

значення надавалося і моральним принципам, котрі нерідко вносили істотні корективи в положення супряжної угоди. Це було тоді, коли допомагали сім’ям, де не було годувальника або він хворів, родинам, яких спіткало якесь лихо.

Неабияке значення у селі мав кут. За принципом кутів нерідко влаштовувалися і колективні зустрічі представників різних поколінь — бесіди. Власне, це був один із найважливіших каналів передачі міжпоколінної етнокультурної інформації та соціального досвіду. Це була своєрідна школа виховання молоді.

Корчма (шинок) — невід’ємний компонент традиційного українського села, призначений для відпочинку й харчування подорожніх і односельців. Корчма, як правило, розміщувалася у центрі села, біля торгових рядів та місць проведення

ярмарків. Цей старовинний заклад був важливим осередком громадського життя. Саме в корчмі збиралася старшина для обговорення громадських справ, нерідко правив тут свій суд, сюди приходили винні селяни, аби покаятись та сплатити штраф. У корчмі відбувалися і найважливіші акти соціалізації: прилучення дитини до чоловічого роду (обряд пострижин), прийняття хлопців

до парубоцької громади та частування ними «співгромадян», зарахування парубків до гурту дорослих), перехід ремісника-учня до статусу майстра тощо

Ярмарки також виступали традиційними центрами спілкування. Вони були улюбленою подією в одноманітному житті селян Тут відбувалися зустрічі, знайомства, запрошення на храмове свято чи сімейні урочистості. Д.7.

У трудовому середовищі населення України виробилися усталені норми регламентації праці й дозвілля, сформовані відповідно до релігійно-етичних функцій громад, Вони визначали міру як дозволеності, так і заборони тих чи інших дій. Ступінь контролю за дотриманням терміну роботи й відпочинку був досить високим. Існував цілий ряд заповідних днів, коли не дозволялося працювати або дозволялося за певних умов. Тут же визначалися й штрафи щодо порушників. Нерідко вони були по-народному прості: якщо селянин у заповідний день виїжджав у поле працювати, з його воза знімали колеса, повертаючи їх лише за викуп. Гроші йшли на ремонт церкви, доріг або на колективне застілля.

На великі свята заборонялися будь-які роботи, у крайньому разі вони дозволялися лише у другій половині дня, причому з певними застереженнями. Можна було працювати, наприклад, на користь громади чи церкви або на користь потерпілої від стихійного лиха родини. Регламентувалися й види робіт: скажімо, можна було збирати врожай, але заборонялося косити сіно; можна було полювати чи збирати ягоди в лісі, але заборонялося рубати там дерева; можна було пекти пироги, випікання ж хліба вважалося великим гріхом.

Заборони робіт у недільні, святкові чи інші дні залежало від їхньої значущості в системі релігійних уявлень. Щодо свят, то вони поділялися на великі та малі. Заборона праці насамперед поширювалася на Різдво, Великдень, Трійцю, на храмові свята. На малі свята (Юрія, Маковія, Спаса, Власія, Андрія, Катерини, Миколині святки та ін.) заборони були менш суворими. Скажімо, на Петрівку було прийнято гуляти лише молоді і тільки наступного дня — дорослим.

Найсуттєвішу частину традиційно-побутової культури українців становить система календарних свят й обрядів, оскільки він визначає весь розпорядок життя людини протягом року. З погляду звичаєвого права і життєдіяльності календарний рік поділявся на три головних моменти: весільний сезон, коли дозволялося укладати шлюби; період заготівлі запасів на зиму і час культу предків. Ці моменти концентрували у собі триєдність найважливіших складових

людського буття: фізичного існування, продовження роду і духовного відтворення. У такому ж логічному зв’язку перебувала календарна обрядовість і з природою, відповідно поділяючись на чотири основних цикли: зимовий,

весняний, літній та осінній. Кожний цикл обрядовості приурочувався, з одного боку, до природних явищ, із іншого — до відповідних їм видів сільськогосподарської діяльності. Звичаєве право календарно-обрядового циклу спонукало людей до шанобливого ставлення не тільки до релігійних свят,а й до своєї родини та її традицій. Це виховувало високі моральні цінності.[8,9,11]

РОЗАІЛ ІІ. Особливість соціально-правового життя

на Буковині XIX - XX ст.

1.Менталітет і стереотипи поведінки – основа звичаєвого права

буковинського селянства

Тогочасне українське населення Буковини, можна віднести до суспільства, якому була абсолютно чужою ідея чогось нового, прогресивного. Одним із перших хто приділив увагу характеристиці селянства в період перебування краю у складі Молдавського князівства , був його колишній воєвода Д. Кантемір, який у своєму «Описі Молдавії» подав досить змістовну інформацію: «…вони не турбуються, щоб примножити достаток своєю працею, але задовільняються лише тим, що їм вистачає на прожиття на один рік, або як кажуть вони, до нового хліба…» [10,11 ]. Голова окупаційних властей - австрійський генерал Карл фон Енценберґ характеризував буковинських селян як людей не призвичаєних до дисципліни, порядку і господарства. Будучи консервативними, а також проявляючи недовіру до кожної новації, селяни дуже міцно трималися за звичаї своїх предків і їх майже неможливо було переконати в безпідставності своїх переконань [15 ].

Головною цінністю у буковинців була земля. Садибні ділянки обгороджувалися парканами, межами, купами землі тощо. Змінити межу вважалося тяжким гріхом, за народними уявленнями - сусіди, які не живуть у злагоді через межу, на тому світі будуть рвати один одному волосся. Спільною власністю у селян вважалися: вода в струмках і річках разом з рибою, вигін, церква, дороги, криниці у полі, містки, каміння на річках, сухе дерево в лісі, колоски, що залишалися на полі після жнив, гриби, ягоди і малина, дичина в лісі [ 14 ]. Поняття законності у буковинців відповідало уявленням будь-якого народу: «Що мені приємне і добре, те правильне; тому я повинен намагатися не робити іншому те, що мені було б неприємно, бо це незаконно і карно» [ 15]. Правосвідомість буковинського селянина визначалася його поглядами на соціальне життя і були доволі однобічними, грунтувалися на старих нормах звичаєвого права. Так, на їхнє переконання, красти не можна, бо за це чекало покарання, однак крадіжка дичини, риби або дерев з лісу не вважалася жодним гріхом, оскільки Бог це створив для усіх людей. Якщо вкрасти з нужди або з голоду, то це також не гріх, тому що Бог не бажає, аби хтось голодував [ 15 ].

Говорячи про осіб, які серед селян користувалися авторитетом, у першу чергу треба назвати поміщика. Селяни з пошаною ставилися до панів, висловлюючи свою смиренність і відданість, але, за словами етнографа Л. Симигіновича-Штауфе, доки нужда не змусить його - з великою неохотою виконує поміщицькі бажання [ 13]. Дослідник зазначав наступне: «…якщо назустріч йому (селянинові ) йде хтось у камзолі - однаково, чужий чи свій, виявляючи свою привітність і люб’язність, селянин дивиться на нього з недовірою і навіть після кількагодинного спілкування він не зрадить навіть виразом свого обличчя, що він, нарешті, схильний виявити довірливо свої знання і вміння, свої почуття і свій спосіб мислення» [ 15 ].

Вчителя селяни розглядали як основу для існування школи і, оскільки вони не любили її, то не дуже прихильно ставилися до нього. Важливими особами у селі був дяк або даскал, багаті, заможні господарі та старі відставні солдати [ 14 ].

У разі хвороби селяни зверталися по допомогу не до лікаря, а до старих людей і відставних солдатів, які явно користувалися значно більшим авторитетом, ніж лікар [ 14 ].

Якщо селянин мав якийсь правовий спір, то він охочіше звертався з цього питання до голови громади або до священика, ніж у суд.

Адвоката селяни боялися, «як пекельного вогню, бо вважав, ніби той має око на його майно» [ 14 ], при цьому буковинські селяни говорили про адвокатів, що «адвокат пише й пише, але завжди по твоїй шкірі» [36,с.255]. Не менш критично ставилися селяни і до судді, про що свідчить вислів: «Товстий як суддя, огрядний як попадя!» [ 14 ] Селяни намагалися уникати свідчень у суді, де обов’язковою умовою була клятва. Душа тих, хто порушив клятву, за народними уявленнями, діставалася чортові, але якщо хтось під час принесення клятви сховав під пахвою камінь, тому не зашкодить його брехлива клятва і кара за гріх у такому випадку падала на камінь [ 15 ]. Священною вважали русини клятву, зокрема, якщо вона була висловлена в церкві на розп’ятті. Фальшиве свідчення у суді траплялося рідко, оскільки селяни вірили, що в того, хто неправдиво клянеться, відсохне права рука або в його помешкання вдарить блискавка, у будь-якому випадку його душа потрапить чортові в руки [ 13].

Сімейні стосунки буковинців можна визначити як типово патріархальні. За свідченнями Е. Фішера, чоловік керував у сім’ї деспотично. Погляди, його воля служили єдиним мірилом добра і зла у всіх сімейних справах. Дружина і діти повинні його слухатися, а найменша спроба спротиву батьківській волі придушувалася найжорстокіше [ 15 ]

Беззастережне підпорядкування жінки чоловікові засвідчується вже під час весільного обряду. Як зазначали автори нарису про буковинських русинів

Р. Кайндль і О. Манастирський, «…ті три удари, котрі молодий завдає молодій, як тільки вона збирається залишити разом з ним батьківський дім, символізують все життя русинської сільської жінки. Так само, як батьки демонструють своє право на володіння нею тим, що вони видають її за кого хочуть, і так само, як право розпоряджатися сестрою, старший брат продає її молодому, так і молодий тими трьома ударами показує, що жінка тепер перейшла у його власність. Хоч наречена на весіллі захищена від ударів подушкою, та все ж цей ритуал залишається зловісним символом на майбутнє [14 ], недарма русинське народне прислів’я каже: «Жінка не бита, як коса не клепана». [1] Особливістю національної самосвідомості буковинців було те, що вона базувалася на церковному грунті. Лексема «бог» була настільки часто вживаною в буковинському середовищі, що втрачала в окремих випадках лексичне навантаження і використовувалася у мовленнєвих штампах [ 15].

Українці Буковини зберегли дохристиянські звичаї та обряди: у них збереглись і колядки, і весільні пісні, і поховальні обряди. «…Гуцули під час похорону все ще возять покійника на санях навіть влітку, як це було в часи Русі. У гуцулів не лише збереглись заклинання і заговори, але серед них славляться знахарі і чаклуни, які вміють не лише лікувати різні недуги, але й приворожувати серця і виганяти бісівюю…» [ 15 ].

Серед гуцулів великим авторитетом користувалися знахарі, які спеціалізувалися на відвертанні природних стихій (грому, граду, блискавки .

Підсумовуючи вищесказане, можемо констатувати, що менталітет буковинського селянства визначали такі риси, як архаїзм і консервативність поглядів на умови праці.

Духовний світ мешканців краю відображав стихійно-матеріалістичні погляди селян як на природу в цілому, так і на окремі природні явища, господарство та побут. [15]

2.Історичні форми звичаєвого права

Звичаї Буковини – особлива сторінка в етнографії України, а отже, і звичаєве право сформувалося на підгрунті особливих принципів і моральності не без впливу історичного фактору. Аналізуючи суспільні процеси на Буковині ХІХ – ХХст., прослідковуємо правову систему Австрійської імперії, яка формувалася зведенням звичаїв і традицій австрійських провінцій у крайові права. В цьому і особливості звичаєвого права на Буковині.

Важливе місце в системі звичаєвого права належало правовим традиціям, звичаям і поглядам, що регламентували і закріпляли відносини власності в селянському середовищі. Їх характерна риса полягала в тому, що на відміну від державного законодавства основним джерелом власності визнавалась праця, трудове набуття матеріальних благ. Цей важливий правовий принцип, що закономірно випливав із способу життя та ідеології трудового люду, зумовлював, з одного боку, повагу і освячення власності, здобутої чесною працею, а з другого — негативне ставлення, а то й невизнання всякого нетрудового або злочинного збагачення.[4]

Характерною особливістю звичаєвого права на Буковині була його різноманітна й своєрідна обрядовість .Майже кожний процесуальний акт мав свої обряди-символи. У звичаєвому праві яскраво проявлялися колективність, публічність — усі правові акти здійснювалися привселюдно. По мірі розвитку офіційного законодавства звичаєве право витіснялося з громадського життя селян, але історичні форми звичаєвого права на Буковині стали міцною основою правопорядку серед буковинців.

Правовий звичай — це історично перша форма існування правових норм, першоджерело права.

Історичними формами правового звичаю на Буковині стали:

1) нормативні акти;

2) символи — умовні факти;

3) словесні формули.

З моменту фіксації звичаю в нормативному акті звичай не перестає бути звичаєм. Зафіксований у нормі, набуває ознак, властивих для правової норми. Тому звичай є джерелом права в poзумінні поxoджeння, народження права.

Історично першою формою права є правовий звичай, тобто правило, яке увійшло у звичку народу і виконання якого забезпечується державою. Сільська практика покарання аморальної поведінки, прирівнювала мораль до права.

Нормативними актами стали:

Договір купівлі-продажу угода, за якою продавець зобов’язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. У давнину угода про купівлю-продаж укладалася усно і мала символічний характер.

Договір оренди — це форма землекористування, за якою власник землі надає свою земельну ділянку іншій особі на певний термін за винагороду (орендну плату). Та із сторін, яка б хотіла розірвати договір або змінити його умови, мала зустрітися з іншою стороною на день свята Стрітення. Переважала натуральна форма орендної плати, яка передбачала виплату орендарем частки уpoжaю. Поширеною формою найму була скіпщина — звичай передавати орну землю на один посів в оренду за певну частину врожаю.

Договір зажину та замолоту укладався тоді, коли хліб вже поспів остаточно і працівник був упевнений, що його праця не буде марною і він отримає винагороду. Винагородою зазвичай служили 3 або 4 снопи.

Супряга - звичай взаємодопомоги під час оранки. Він полягав у спільному запряганні худоби. Зазвичай договори супряги укладалися усно без сторонніх осіб, але істотною умовою було визначення меж особистої участі кожного, черговості.

Договір позики передбачав повернення боргу з відсотками.

Договір дарування спрямований на безповоротне припинення права власності дарувальника і передачу його обдарованій особі.

Спадкове звичаєве право включає:

  • Дідизна - майна, нажитого дідом, успадкованого батьком;

  • материзна — майно, що є власністю матері. Становить цю власність придане матері і жіночі речі, а також нерухомість;

  • Заповіт (духівниця) за звичаєвим правом укладався словесно, його можна було змінити навіть декілька разів, проте від заповідача вимагалася добра пам’ять і розум.

Земельні відносини.

Земельні відносини регулювалися нормами звичаєвого права.

У ХІХ ст. існували два типи громадського землеволодіння: общинно-подушний та общинно-подвірний. За першим із них одиницею розподілу землі була душа, за другим — двір. Періодичні переділи землі відбувалися прилюдно з додержанням певних звичаїв. Сільська громада мала право відібрати общинний наділ в одного господаря при несправній сплаті податків і передати іншому.

Щодо форм землеволодіння і землекористування, то І. Франко писав, опираючись на дослідження німецького науковця П. Гаймштетта, що в окремих районах Буковини в 1819 р. побутувало общинне землеволодіння з регулярними переділами, які здійснював війт.

Сімейне право – це галузь права, що регулює відносини шлюбу, сім'ї, усиновлення, а також питання опіки та піклування. Сім'я становить соціальну систему, глибинний сенс і природне призначення якої – продовження роду та виховання нащадків.

Злочин і покарання

Особливу увагу варто звернути на діяльність суддів звичаєвого права, які мали багатий правовий досвід та користувалися повагою сільського населення. На всіх стадіях судового процесу важливе значення мали докази . Серед форм доказування найчастіше трапляються пояснення сторін, покази свідків, присяга, особисте зізнання обвинуваченого, покази, одержані завдяки застосуванню «інквізиції» (тортур), ордалії (суд Божий), документальні та речові докази тощо. Незалежно від того, яку розглядали справу – цивільну чи кримінальну – під час її розгляду однаково використовували усі ці види доказів ,оскільки поділу судового процесу на кримінальний та цивільний не було.

Процес доказування розпочинався з процедури подання позову, яка була чітко регламентована звичаєвим правом. [ 2,3,6,7],Д,1

3. Обряди – символи – характерна особливість звичаєвого права

Характерною особливістю звичаєвого права українців була його різноманітна й своєрідна обрядовість. Майже кожний процесуальний акт мав свої обряди-символи. У звичаєвому праві яскраво проявлялося начало колективності, публічності — усі правові акти здійснювалися привселюдно. По мірі розвитку офіційного законодавства звичаєве право витіснялося з громадського життя селян. Але його корені були такими глибокими, що з ними уряд мусив рахуватися.

Однією з форм закріплення в народній пам’яті норм звичаєвого права є обряди-символи, судові формули та народні приказки. Обряди-символи виявляли звичаєве право у формі певної дії, а формули й приказки – у словесній формі. Обряди-символи використовувалися в процесуальному праві. Ініціативна роль у процесі належала скривдженому позовникові. Скривджена особа сама розпочинала процес, проводила слідство й ставала перед судом із готовим обвинуваченням. Роль суду обмежувалася тільки проголошенням санкцій та наданням кари. Такому характеру давнього процесу відповідали процесуальні акти, утворені звичаєвим правом. Всі ці акти супроводжувалися різноманітними обрядами-символами : «гонення сліду», «свод», «лице», «приводити до присяги», «Поволання».

Використання обрядів-символів свідчить про використання звичаєвого права, про публічність права, участь у правовому процесі широких кіл населення, а не тільки заінтересованих осіб. Сторони під час судового процесу користувалися звичаєвим правом під час досудового слідства, збираючи докази, оскільки роль суду в процесі була зведена до мінімуму, до контролю виконання процесуальних правил та обрядів та отримання платні.

Учасники процесу протягом довгого часу використовували стислі правові звичаєві норми, які стали народними приказками : «холопу на правду не вилазити» (невільна людина не може бути свідком); «в холопі і в право »

«кожний винний не отказує у праве» ( хто почуває свою вину, той ухиляється від суду); « шо судді межи ними найдуть, того мають терпіти» (формула обов’язковості судового вироку); « всі за одного, один за всіх»; «хто став у ряду, держи й біду»;

Обряди – символи:

«Ведення (гоніння) сліду» — громадський звичай пошуку злодія.З села, де скоївся злочин, громада повинна була по гвалту потерпілого вести слід до іншого села. Там вона передавала його іншій громаді, а з себе відповідальність знімала.

«Грабіж» («грабіж брати») — різновид взиску з майна за вчинене злодійство (розбій, підпал, крадіжку тощо), відомий з давньоруських часів. У пережитковій формі зберігся у багатьох місцевостях України до XIX ст. Потерпілий сам приходив до двору свого кривдника і забирав якусь річ або худобу собі.

«Заклад» — один із давніх правових звичаїв, за яким той, хто позивав до суду, на доказ своєї правоти ставив заклад, а звинувачений або приймав, або не приймав його. 

«Личкування » — традиційний спосіб підтвердження злочину шляхом особистого засвідчення та речових доказів. Звичаєве право вимагало, щоб лице (тобто річ) було показано ще до суду комусь із сільської влади. За "лице" вважали особисті мітки на крадених речах, надрізи вух у коня, вола тощо.

«Присяга»  — давня форма випробувань у системі традиційних доказів законності і справедливості якоїсь дії. Вважалася достатньою підставою для виправдання (вивестися присягою). Великого значення

«Пам'ятковий прочухан »— звичай своєрідної підготовки майбутніх свідків у земельних спорах. Щорічно оглядаючи межові знаки, посадові особи сільського уряду брали з собою і кількох молодих хлопців (14-15 років). Десь на межі їх сікли, примовляючи: Оце щоб ти пам'ятав, що тебе бито, щоб знав, де межу проведено! Виконання такої дії пов'язують також із обрядом вікової соціалізації.

« Могорич  » — обрядова дія остаточного узаконення будь-якої угоди, що надавала їй непорушності. Полягала в тому, що обидві сторони на знак згоди випивали (вдома або в корчмі) певну кількість горілки. Якщо Могорич. не було випито, то договір не набував чинності. Укладання договорів, як правило, відбувалося при свідках (могоричниках).[7,3,4], Д.2,5.

4.«Немає краю без звичаю». Звичаєве право у Заставні.

Старожили Заставни про словесні формули

звичаєвого права.

Громадське життя у Заставні ХІХ початку ХХ століття як і на Буковині значною мірою регулювалось звичаєвим правом, яке було наслідком соціально-економічного і культурного розвитку.

Правова культура була заснована на старовинних уявленнях, що побутували в народі і деякі збереглися до сьогоднішнього дня. Вона керувалась високими моральними принципами і звичаями.

Обряди – символи, судові формули, народні приказки – це способи, закріплення в народній пам’яті, норм звичаєвого права, яке було утворене минулими поколіннями та мають вплив на виникнення нових норм права. До цього часу старожили Заставни пам̕ятають народні перлини, що стали правовими символами. «Немає краю без звичаю»,- твердить відома народна приказка. Звичаї Заставни яскраво відображають менталітет і стереотипи поведінки буковинців-русинів. Породжені високими моральними принципами, мудрістю народу, звичаї ставали законом, які впорядковували життя людей.

Словесні правові звичаєві норми :

Учасники процесу протягом довгого часу використовували стислі правові звичаєві норми, які стали народними приказками :

«хлопу на правду не вилазити» (невільна людина не може бути свідком);

«З болота і в право » ( будь –хто шукає правду); «кожний винний шукає правду» ( хто почуває свою вину, той ухиляється від суду); « шо судді межи ними найдуть, того мають терпіти» (формула обов’язковості судового вироку); «кожному шкода не мила» (містять у собі принципи копного суду: кругову поруку, участь у розшуку злочинця).

Звичаєві правила купівлі-продажу закарбувалися у фольклорі, зокрема в приказках та прислів’ях: «Твої гроші, твої й очі, не сподобалось — не бери, а на торг не гніви » — так виправдовували нечесний торг. «Хоча очі й заливав, але крамом торгував » — так підтверджували правочинність угоди, укладеної продавцем у нетверезому стані. « Ціну бери, а мірою не гніви, бо дивись, і без хліба зостанешся, ніхто купувати не буде » — таким чином застерігали непорядних продавців від обмірювання та підміни одного товару іншим.

Цей принцип знайшов відображення у народному прислів’ї — «Дарованому коню в зуби не дивляться» [8,9.10], Д.8.

ВИСНОВКИ

Отже, наліз правового звичаю дозволяє зробити висновок, що українське право розвивалося, спираючись в основному, на власну традиційність і звичаєвість
Звичаї відіграли істотну роль в регуляції різних сторін суспільного життя. Вони тісно пов'язані з мораллю, культуроюполітикоюрелігією, іншими соціальними нормами. Право як система норм формувалося з звичаїв, які санкціонувалися публічною владою в міру практичної необхідності. Цей процес  є постійним і продовжується весь час, бо право формується не тільки «згори», але і «знизу», з народних глибин, коріння, традицій. 

Одними із засобів виховання, що були сформовані часом і переходили із покоління до покоління, були саме звичаї та традиції. Виховання підростаючого покоління, майнові питання, сімейно-побутові традиції – усе це було закріплено у звичаєвому праві нашого народу.

Як вже відомо, першим найдавнішим джерелом нашого права, як і взагалі права кожного окремого народу, був звичай. В найдавніші часи історії нашої у нас, Українців, права писаного ще не було і бути не могло (письменність з’являється у народу значно пізніше), і наші предки правувалися довгий час на підставі тих норм, які заховував в собі звичай.

У складних політичних та соціально-економічних умовах саме звичай став не лише для українського села, а й для всієї етнічної культури українців ефективною формою самовиживання. Він є одним із найдавніших і найбільш важливих соціальних регуляторів поведінки людей, феноменом суспільного життя.

Значну роль відігравало звичаєве право та народна мораль у сімейному житті селян, передбачаючи велику відповідальність батьків перед односельцями. У народі засуджувалися лінь, пияцтво, неповага до старших.

Питаннями народної моралі, регулюванням стосунків молоді у селі займалися не лише батьки, церква, сільська громада, а й молодіжні об’єднання. Поняття честі було не просто словами, а розумінням поведінки молоді відповідно до віку, статі, соціального статусу.

Досліджуючи звичаєве право на Буковині передусім з метою пізнання і знання історії, права, історії політичних і правових відносин , усвідомлюю значення вивчення звичаєво-правової культури українців як феномену національної української культури.

Знати звичаї свого народу – наше право, яке ніхто не має права відібрати.
[10]

Література

1.Макарчук С. Звичаєве право / Степан Макарчук // Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат : в 4 т. – Т. 2 : Етнологія та мистецтвознавство. – Львів : Афіша,2006. – С. 385–408.

2. Гошко Ю. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття XІV–XІХ ст. /Юрій Гошко. – Львів : Інститут народознавства НАН України, 1999. – 336 с

3. Вановська О. П. І-22 Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект : навч. посіб.

/ О. П. Івановська, П. О. Івановський. – К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2014. – 383 с.

4.Гримич М.В. Звичаєве цивільне право українців XIX - початку XX століття. - К.: Арістей, 2006. - 560

5.Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні / В.К.Борисенко. – К.: Наукова думка, 1998. – 192 с.

6.Лащенко Р. Лекції по історії українського права / Р.Лащенко. – К.: Наукова думка, 2009. – 790 с.

7. Павлусів Н. Філософсько-правові погляди західноукраїнських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.: дис. …канд. філософ. наук: 12.00.12. – 225 с.

8. Скуратівський В. Що маємо – не цінуємо, що втрачаємо – не жалкуємо, або який спадок залишився нам з традиційної культури / В.Скуратівський // Берегиня: Всеукраїнський народний часопис. – 2005. – № 4. – С.45– 57.

9. Присяжнюк Ю. П. Ментальність українського селянства в умовах капіталістичної трансформації суспільства (друга половина XIX - початок XX ст.) // УЖ. - 1999. - №.3. - С. 23-33.

10. Кожолянко Г.К. Етнографія Буковини. Т. 1. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - 384 с.

11. Вановська О. П. І-22 Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект : навч. посіб./ О. П. Івановська, П. О. Івановський. – К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2014. – 383 с.

12. Гостюк А., Козак О. Молдавські літописи XV - XVIII ст. та опис Д. Кантеміра як джерело до реконструкції ментальності населення буковинського краю в епоху пізнього середньовіччя та раннього модерного часу // Буковинський історико-етнографічний вісник. - Вип. 6. - Чернівці: Прут, 2004. - С. 157-161;

13. Кайндль Р. Ф. Гуцули: їхнє життя, побут та звичаї. - Чернівці: Молодий буковинець, 2003. - 197 с.;

14.Стринадко Т. Ментальність буковинців за творами Юрія Федьковича // Буковинський історико-етнографічний вісник. - Вип. 6. - Чернівці: Прут, 2004. - С. 205-210;

ДОДАТКИ

Д.1.

Д.2.

Д.3.

Д.4.

«Руська правда»  — збірка стародавнього руського права, складена в Київській державі у XI—XII ст. на основі звичаєвого права. Руська Правда містить норми кримінальногоспадкового, торгового і процесуального законодавства.

Д.5.

Т.Шевченко. Судня рада. 1844 р.

Д.6.

М.Пимоненко. Самосуд. 1900 р

Д.7.

Д.7. М.Пимоненко. Ярмарок. 1904 р

Д.8.

А.

Іван сіно косить, широкі покоси,

До нього дівчина дитину приносить.

Узяв Іван косу та й кинув додолу,

Взяв малу дитину, та й поніс додому.

– Мамцю ж моя люба, що то за причина –

В лузі на покосі лежала дитина.

– Милий мій синочку, нехай вона буде,

Через три годочки помічниця буде.

– Мамцю ж моя люба, ще одна причина –

В сінях за дверима молода дівчина.

– Милий мій синочку, веди її в хату,

Вона тій дитині буде рідна мати.

Народна пісня ,записана від жительки м.Заставна Палагнюк Катерини.-1933р.(Звичай приймацтва).

Б.

Благослови, Боже,

І отець і мати,

Своєму дитяті

Росу-косу розплітати.

І в другий раз

У божий час

Благослови, Боже,

І отець і мати,

Своєму дитяті

Росу-косу розплітати. ( Звичай санкціонування батьками і всією громадою

І в третій раз зміни статусу: наречена – молодиця)

У божий час

Благослови, Боже,

І отець і мати, Обрядова весільна пісня, записана від Цуркан Анни,1930р.

Своєму дитяті

Росу-косу розплітати

33

Опис документу:
Предметом дослідження у роботі стало соціально-правове буття звичаєвого права, особливості українського звичаєвого права на Буковині.. При дослідженні поставлених у роботі проблем були використані такі методи: дослідження звичаєвого права як ознаки національної культури; опрацювання теоретичних джерел, що описують його сутність дослідження усної історії звичаєвого права на Буковині.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Професійний розвиток педагогічних працівників. Як навчати дорослих ефективно? »
Просіна Ольга Володимирівна
36 годин
590 грн
354 грн

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти