Взаємовідносини Української Народної Республіки (УНР) з країнами Центрального блоку (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною) у 1918 році були складним і багатовимірним явищем. Вони розвивалися від гострої потреби УНР у міжнародному визнанні та захисті від більшовицької агресії до укладення сепаратного Брестського миру, який, з одного боку, приніс дипломатичну перемогу, а з іншого — призвів до військово-політичної залежності від союзників та подальшої окупації українських земель.
Передумови та мотивація сторін
Взаємини УНР з Центральним блоком були зумовлені критичним становищем молодої республіки. Після проголошення незалежності у листопаді 1917 року УНР не мала достатніх збройних сил для протистояння більшовицькій агресії, а лінія фронту Першої світової війни проходила безпосередньо українськими землями. Уряд УНР був змушений шукати зовнішньої підтримки. 24 грудня 1917 року він надіслав ноту воюючим сторонам про намір взяти участь у мирних переговорах у Брест-Литовську . Мотивація Центральних держав була суто прагматичною: Німеччина та Австро-Угорщина гостро потребували продовольчих ресурсів України для подолання внутрішньої кризи, а також прагнули послабити Росію шляхом відокремлення від неї українських територій.
Дипломатичне визнання та протистояння з Росією
Прибуття української делегації до Брест-Литовська на початку січня 1918 року супроводжувалося гострою дипломатичною боротьбою. Російська делегація на чолі з Левом Троцьким намагалася заперечити повноваження представників УНР, наполягаючи на тому, що вони не представляють усієї України. Однак 10 січня 1918 року Троцький був змушений визнати право української делегації представляти УНР як самостійну державу, відповідно до проголошеного більшовиками права на самовизначення народів . Остаточне визнання відбулося 12 січня 1918 року, коли Центральні держави офіційно визнали делегацію УНР повноправним учасником конференції, а 30 січня глава австро-угорської делегації Оттокар Чернін підтвердив, що немає жодних підстав обмежувати її повноваження .
Укладення Брестського мирного договору
Ключовим моментом стало проголошення Четвертого Універсалу Центральної Ради 22 січня 1918 року, який зафіксував повну незалежність УНР. Цей документ делегація використала як головний аргумент у Бресті. 9 лютого 1918 року між УНР та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною було підписано мирний договір . З українського боку його підписав Олександр Севрюк, з німецького — Ріхард фон Кюльман, з австро-угорського — Оттокар Чернін, з болгарського — Васил Радославов, з турецького — представники Османської імперії . Договір складався з десяти статей і зафіксував припинення воєнного стану між сторонами, встановлення кордонів та економічні домовленості .
Територіальні та економічні умови
Згідно з умовами договору, кордон між УНР та Австро-Угорщиною встановлювався по лінії, що існувала між Росією та Австро-Угорською монархією перед початком війни. Далі на північ кордон УНР визначався по лінії населених пунктів від Тарнограду через Білгорай, Щебрешин, Красностав, Пугачів, Радин, Межиріче, Сарнаки, Мельник, Високо-Литовськ, Каменець-Литовськ, Пружани до Вигоновського озера. Точне встановлення кордону покладалося на змішану комісію, яка мала враховувати етнографічні відносини та бажання населення . Крім того, сторони домовилися про обмін надлишками сільськогосподарської та промислової продукції, що було життєво важливо для Німеччини та Австро-Угорщини. Окремою статтею передбачалося негайне звільнення окупованих областей після ратифікації договору .
Таємні домовленості та військова допомога
Підписання договору супроводжувалося таємними домовленостями, які не були оприлюднені. Через загрозу втрати влади під тиском більшовицьких військ, українська делегація звернулася до Німеччини та Австро-Угорщини з проханням про введення військ на територію УНР для наведення порядку. Це призвело до того, що німецькі та австро-угорські війська окупували Україну. Хоча формально це було військовою допомогою законному уряду, на практиці окупаційні адміністрації встановили жорсткий контроль над економічним життям, зокрема над вивезенням продовольства та ресурсів, що викликало зростаюче невдоволення серед українського населення та політичних кіл.
Наслідки для УНР та подальший розвиток відносин
Брестський договір мав далекосяжні наслідки для взаємин УНР з Центральним блоком. З одного боку, він став першим міжнародно-правовим актом визнання незалежності України, що дозволило УНР de jure утвердитися на міжнародній арені. З іншого боку, договір поставив УНР у залежність від військової сили союзників. Радянська Росія була змушена за умовами свого договору з Центральними державами від 3 березня 1918 року визнати відокремлення УНР та угоду, укладену між Центральною Радою і Центральними державами, а також зобов'язалася негайно вивести свої війська з української території та припинити агітацію проти уряду УНР . Таким чином, взаємовідносини УНР з Центральним блоком продемонстрували здатність української дипломатії діяти в умовах надзвичайно складного геополітичного становища, хоча й ціною залежності від іноземної військової сили, що згодом стало однією з причин політичної нестабільності та падіння Центральної Ради.
