Василь Симоненко- геній української літератури

У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу увійшов молодий талановитий поет, який згодом став символом правди і незрадливої любові до України. Це Василь Симоненко. Не судилося його таланту розкритися вповні, але те, що він створив нетлінне. Слово його – коштовне надбання. Воно сяє всіма мальовничими гранями. Симоненко не думав про літературну славу –вона прийшла до нього посмертно й утвердилася на віки. Його поезія витримала випробування протягом кількох десятиліть. Чим же бере за живе Симоненко? Простотою, щирістю вислову, глибоким проникненням у душу людини, в її зачарований світ, самобутньою образністю поетичної мови, патріотичним звучанням своєї музи. Олесь Гончар зазначав: «Серед літераторів трапляються й такі, без яких їхня доба могла би спокійно обійтися, нічого істотного не втративши. А є такі, що стають виразниками свого часу, живими нервами його драм і борінь, відтворюють у собі самий дух епохи - її кровообіг проходить
крізь них. Є такі, чия творчість стає мовби часткою нашого буття, часткою повітря, яким ми дихаємо… Симоненко такого типу поет!» Його світлій пам’яті, його палкому і ніжному слову присвячений цей спогад.

У кімнаті тиша. При тьмяному світлі лампи читаю зворушливі рядки: «Україно! Ти моя молитва! Ти моя розпука вікова ...». Їх автору судилося хоч і коротке, але сповнене палким вогнем любові до України життя. Не вперше я беру до рук ці поезії, і не вперше моє серце розривається від болю за Василем. Кожного разу з моєї душі б’ють водограєм незабутні спогади про поета. Пам’ять моя жива : я згадую все, до найменших деталей, ніби це було вчора…