Розпочався новий робочий тиждень…Спілкування з колегами, планування роботи, наполеглива праця над календарно-тематичним плануванням…
Повітряна тривога й запрошення в укриття не стали несподіванкою: це звичайна практика нашого сьогодення. В укриттях теж працюємо самостійно, зосереджено, виконуємо заплановане, вникаємо в рекомендації, думаємо про майбутнє… Але внутрішня тривога залишається в серці. Учора нас не оминули повітряні тривоги, їх не відмінили, вони йдуть своєю чергою й навіть без черги. Їх ніколи не чекаємо, не розраховуємо на їхній прихід, усе відбувається без згоди на те людини, усього живого на землі, але тривоги є і ще, мабуть, будуть довго…
Я дуже люблю твори Ліни Василівни Костенко, нашої незрівнянної поетеси сьогодення. Дізналася про цікавий факт із її життя: чуючи звуки тривоги, розуміючи, що це, вона жодного разу не спускалася в укриття. Це наче вияв безстрашності, протест проти нікчемності цієї війни. Ось як митець пише у своєму поетичному шедеврі:
