Сьогодні відбувся
Вебінар:
«
Особливості використання арттерапевтичних технік у роботі з дошкільниками
»

Стаття. "СУТНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ СТАРШОКЛАСНИКІВ НА ЗАСАДАХ НАРОДНИХ ТРАДИЦІЙ"

Самоосвіта

Для кого: Дорослі

05.04.2020

381

0

0

Опис документу:
У цій статті вивчено особливості виховання на народних традиціях, що є вкрай актуальним комплексним завданням сучасної школи. Виховання потребує науково обґрунтованого підходу, розвиток якого криється, передусім, у розбудові всього навчально-виховного процесу на національно-культурних традиціях українського народу. Досвід переконує, що без знання своєї історії, культури, свого родоводу, традицій народу в сім'ї неможливо виховувати молоде покоління країни.
Перегляд
матеріалу
Отримати код

СУТНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ СТАРШОКЛАСНИКІВ НА ЗАСАДАХ НАРОДНИХ ТРАДИЦІЙ

У цій статті вивчено особливості виховання на народних традиціях, що є вкрай актуальним комплексним завданням сучасної школи. Виховання потребує науково обґрунтованого підходу, розвиток якого криється, передусім, у розбудові всього навчально-виховного процесу на національно-культурних традиціях українського народу. Досвід переконує, що без знання своєї історії, культури, свого родоводу, традицій народу в сім'ї неможливо виховувати молоде покоління країни. Ключові слова: традиції народу, сім’ї, сучасна школа, навчально-виховний процес, національне виховання, народні звичаї, обряди, система виховання.

Постановка проблеми в загальному вигляді. За нинішніх умов трансформації суспільства на нову парадигму виховання передусім визначають національні і загальнолюдські вартості, діалогічність культурних цінностей. У зв'язку з цим у педагогічній теорії і практиці яскраво виділяються дві тенденції: розвиток національної свідомості особистості й формування її планетарного світогляду. Лідируючим фактором цих тенденцій виступають національно-культурні традиції, високоморальний зміст яких не допускає асиміляції національного відгородження. Тому національно-культурні традиції є реальними детермінантами навчально-виховної діяльності загальноосвітньої школи. Засвоєння традицій як повсякчасну трансляцію соціокультурного досвіду забезпечення виховання в школі, що потребує спеціального організованого, цілеспрямованого процесу. Без цього неможливо сформувати підростаюче покоління, яке покликане не лише правильно сприймати соціально-економічні перетворення в крані, а й стати соціально-активною силою. Сьогодні школа покликана відповісти на запитання, як підготувати учня до життя в майбутньому постіндустріальному чи інформаційному суспільстві, при цьому дбайливо оберігаючи і примножуючи систему норм і цінностей, що склалася в українського народу. Тому виховання на традиціях вкрай актуальне комплексне завдання. Воно потребує науково обґрунтованого підходу, розвиток якого криється передусім у розбудові всього навчально-виховного процесу на національно-культурних традиціях українського народу. Досвід переконує, що без знання своєї історії, культури, свого родоводу, традицій народу і сім'ї неможливо виховувати підростаюче покоління країни. Аналіз останніх досліджень і публікацій з розв’язання даної проблеми. Не випадково, що одним із пріоритетних напрямів реформування виховного процесу в державній національній програмі «Освіта» («Україна XXI століття») визначено утвердження принципів загальнолюдської моралі, правди, справедливості, патріотизму, добра, краси, працелюбності, інших доброчинностей [1]. Такі принципи завжди були притаманні українському народу, ними пронизана вся система його національно-культурних цінностей. У національно-культурних традиціях вбачали загальнолюдські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури Б.Грінченко, М. Костомаров, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Т.Шевченко та інші прогресивні представники українського народу. Г. Ващенко, О. Духнович, А. Макаренко, В. Сухомлинський, К. Ушинський наголошували, що педагогічний вплив національно-культурних традицій на формування особистості дитини неперевершений. Українську народну педагогіку ґрунтовно досліджували і широко використовували у своїх працях Г. Ващенко, Б. Грінченко, І. Огієнко, С. Русова, В. Сухомлинський та інші педагоги-класики. На сучасному етапі розвитку педагогічної науки окремі аспекти виховання учнів загальноосвітніх шкіл на національних культурних традиціях українського народу розглядались у дослідженнях А. Бойко, Р. Дзвінки, О. Дубасенюк, П. Ігнатенко, В. Кузя, Ю. Руденко, М. Стельмаховича, В. Струманського, В. Попружного, Г. Шевченко. Однак педагогічний потенціал національнокультурних традицій у початковій школі остаточно не розкриті. Зазначимо, що національно-культурні традиції є природним стимулюючим фактором шкільного навчально-виховного процесу, можливості якого важко переоцінити, якщо співвіднести із сучасними завданнями гармонійного розвитку учнів в умовах гуманізації початкової освіти. Сучасна педагогічна наука безперервно повинна еволюціонувати, набувати все глибшого національного змісту і характеру, творчо використовуючи кращі досягнення інших народів. Молоді потрібно оволодіти не лише системою наукових знань, а насамперед цілісною національною культурою, духовністю, не виключаючи вищі здобутки культури, духовності цивілізованих народів. Таким чином, питання національного виховання учнівської молоді потребує сучасних наукових розробок, які б в умовах шкільних реалій забезпечували високий рівень національної самосвідомості старшокласників. Формулювання цілей статті. Метою цієї статті є дослідити необхідність використання національних традицій у загальноосвітній школі, як способу національного виховання учнівської молоді шляхом залучення її до народних звичаїв та обрядів. Виклад основного матеріалу дослідження. Сучасна школа вимагає докорінного переосмислення усієї системи виховання, оновлення змісту, форм і методів духовного становлення особистості на основі гуманізації життєдіяльності учня, створення умов для самореалізації у різних видах творчої діяльності. Завдання сучасної системи виховання, які випливають із суспільних потреб сьогодення, полягають у реальному переході до педагогічної творчості та індивідуального впливу, у переорієнтації учнівських і вчительських колективів на подолання авторитарно-командного стилю у ставленні до учнів. Пріоритетним в національному вихованні є гуманістичне виховання, яке створює умови для цілеспрямованого систематичного розвитку людини як суб'єкта діяльності, особистості, індивідуальності. Всебічне виховання передбачає формування у людини певних якостей відповідно до вимог морального, розумового, фізичного, трудового й естетичного виховання. А під гармонійністю розуміють, узгодження, поєднання цих якостей, їх взаємодоповнення і взаємозбагачення в духовному і фізичному єстві людини. Поняття всебічного і гармонійного виховання діалектично взаємопов'язані і взаємообумовлені [1]. Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть. Обрядово-звичаєва сфера – це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Святково-звичаєва спадщина, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об'єднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю. Роль традицій в розвитку людства можна порівняти з роллю пам'яті в розвитку окремої людини. Проте, коли б людина не володіла пам'яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень, уявлень і думок, вона не тільки рухалась би вперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй можливість з успіхом пристосуватись до умов життя й боротись за своє існування. Таке ж саме значення в розвитку людства й окремих націй. Поступ можливий лише тому, що молодші покоління отримують від старших певні здобутки культури. Через це молодшим поколінням не треба започатковувати культурний рух: їм залишається продовжувати і вдосконалювати те, що вже здобули предки. Націю звичайно визначають як цілісність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілісність підтримують передусім традиції. Завдяки їм зберігається все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів. Отже, відмовлення від національних традицій рівнозначне відмовленню від своєї національності. Тому поки нація дотримується своїх традицій, можна сказати, що вона справді існує. І велику роль у збереженні національних традицій має національне виховання. Національне виховання – виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його звичаях, традиціях та багатовіковій мудрості, духовності [2]. Правильно організоване національне виховання формує повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує національну та особисту гідність, совість і честь. Так формується національний характер. Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, своєрідності на основі формування особистісних рис громадянина України, які передбачають національну самосвідомість, розвинуту духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту. В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася система виховання, що ґрунтувалася на національних рисах і самобутності українського народу, але тривалий час вона нехтувалась і заборонялася. Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції народу, поступово відроджується національна система виховання, яка враховує такі особливості сьогодення, як перехід України до ринкових відносин, відродження всіх сфер життя українського суспільства і процес розбудови незалежної держави. В її основі – український виховний ідеал. Поняття «національне виховання» охоплює всі зазначені особливості [5]. По-перше, воно рівнозначне державному, хоча останнє є вужчим, одиничним щодо виховання як загального поняття. По-друге, в жодній країні світу не існує виховання «взагалі». Воно завжди має конкретно-історичну національно-державну форму і спрямоване на формування громадянина конкретної держави, яка не може бути безнаціональною. І нарешті, національне виховання найбільше відповідає потребам відродження України. Воно однаково стосується як українців, так і інших народів, що проживають в Україні. Саме принцип етнізації виховного процесу і передбачає надання широких можливостей представникам усіх етносів для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування власної гідності й через пізнання власної історико-культурної спадщини допомагає пізнати глибинність взаємозв'язків кожного з них з українською нацією, її державою, переконатися, що саме українська суверенна держава охороняє національні права всіх громадян України [6]. Головна мета національного виховання на сучасному етапі – передання молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду й на основі цього формування особистісних рис громадянина України (національної самосвідомості, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної культури), розвиток індивідуальних здібностей і талантів [4]. Всі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і, виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллями мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця – господаря своєї долі, всієї країни, діяча історії і культури рідного народу. Рідна народна і професійна культура, наука, духовність та кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний та загальнолюдський зміст освіти і виховання підростаючих поколінь. Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування, якого відображають культурноісторичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яка передається дітям від батьків, дідів і прадідів і поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації. У процесі реалізації національного виховання формується така система основних компонентів духовного світу особистості: національна психологія; національний характер і темперамент; національний спосіб мислення; народна мораль, етика; народна естетика; народна правосвідомість (народна правотворчість, законотворчість, звичаєве право); національна філософія (етнософія); національний світогляд; національна ідеологія; національна свідомість і самосвідомість. Українська національна самосвідомість – це відчуття і усвідомлення гордості за приналежність до своєї нації [9]. Національна самосвідомість успішно формується в тих учнів, які в сім'ї і в школі користуються рідною мовою, охоче вивчають історичне минуле України, її культуру. Національна самосвідомість концентрує в собі всю багатогранну діяльність громадянина на загальнонаціональних завданнях, проблемах, стимулює самовіддану працю на благо Батьківщини - України. В учнів з національною самосвідомістю формуються стійкі мотиви приносити користь народу, нації. В них підвищується громадянська відповідальність за свої вчинки. У процесі формування української національної самосвідомості одночасно виховується і справжня любов до інших народів, повага до їхніх культур. Цілеспрямовано і систематично формуючи в молоді національні духовні якості, система виховання кожного народу стверджує свій ідеал людини-громадянина. У кожного народу історично склалася власна система національно-культурних традицій, що ґрунтується на міцних підвалинах менталітету нації, надбаннях минулих епох і сучасності, яка забезпечує підростаючому поколінню найбільш сприйнятливий шлях пізнання: від національного - до загальнолюдського, планетарного. Проте обов'язково з почуттям любові до свого рідного і близького [8]. "Феномен народно-традиційної культури полягає насамперед у тому, що через неї здійснювався і здійснюється генетичний теоретико-культурний зв'язок поколінь у часі і просторі, віковічні традиції, – пише С.Павлюк, – завжди були кровоносними артеріями в національному організмі, де одночасно проходить процес синтезу старих і новоутворених традиційних елементів, що узвичаювалися в повсякденному житті і ставали основою для

подальшого поступу" [3, с. 152]. Оскільки виховання школярів здійснюється в певному культурному просторі, що відбиває етнокультурні особливості регіону, то врахування регіональних особливостей традиційності набуває особливого значення у змісті й засобах виховання. Діалектичні зв'язки між національним і загальнолюдським є загальною тенденцією розвитку будь-якого менталітету. Інтеграційні культурні надбання сприяють взаємозбагаченню завдяки розвитку культури передусім корінного етносу певної території. Це ж, на наш погляд, стосується і регіону, розвиває значення регіональних традицій у загальноукраїнському контексті. Отже, виховання на традиціях реалізує, по-перше, глибоке і всебічне пізнання рідного народу, його історії, культури, духовності і на цій основі – загальнолюдського; по-друге, усвідомлення кожним школярем самого себе як невід'ємної частини свого народу, нації, і в той же час, по-третє, – як самобутньої індивідуальності, необхідності з цією метою самоучіння і самовиховання. Завдання молодої української держави у зв'язку з цим полягає у створенні оптимальних умов оволодіння народними традиціями, в наданні цьому процесові цілеспрямованого характеру, що забезпечить формування високоморальних якостей громадянина. Аналіз практики виховання засобами народної педагогіки, теоретичне осмислення даної проблеми показують, що треба виділити ще такі принципи народної педагогіки, як народність виховання, практичне оволодіння кожною дитиною культури історичним досвідом рідного народу (традиціями, звичаями тощо), творче ставлення дітей до навчання і всього оточення, глибоке довір'я до дитини і віри в її сили та можливості. Прикро, але факт, що в багатьох сім'ях і школах трудове виховання учнів, поєднання навчання з фізичною, продуктивною працею залишається занедбаним, на низькому рівні. Важливим принципом народної педагогіки є практичне оволодіння дітьми культурно-історичним досвідом рідного народу. Народна мудрість наголошує, що дітей завжди треба ставити в дійову, ділову, практичну життєву позицію, яка дає змогу з раннього дитинства включатися в реалізацію традицій і звичаїв, зокрема трудових, рідного народу. Безпосередня і практична участь у життєдіяльності співвітчизників (відзначення національних свят, дат народного календаря, участь у громадській роботі тощо) дає змогу кожному учню відчути себе невід'ємною частиною матеріального та духовного буття рідного народу, його кров'ю і плоттю – суб'єктом його історії, творцем його культури. Тому національні та загальнолюдські цінності, святині, якими дорожить народ, трансформуючись у внутрішньому світі особистості, стають її якостями, цінностями. Завдяки реалізації цього та інших принципів у кожному вихованцеві твориться глибоко людський дух – дух гуманізму, патріотизму, згуртованості, високої громадянськості [7]. Упродовж свого існування український народ створив скарбницю знань, ідей, принципів, традицій, засобів, за допомогою яких в різні історичні періоди виховувалися підростаючі покоління в дусі любові до людини, рідної природи, краю, Батьківщини, готовності долати зло, потворність у житті. Така скарбниця народної виховної мудрості дістала назву народна педагогіка. Цей термін був вперше введений у науковий обіг в Україні О.Духновичем і утверджений К.Ушинським. Народна педагогіка – це система педагогічних знань і досвіду народу, яка розкриває його погляди на мету, завдання, зміст, форми і методи навчання та виховання в дусі культурно-історичного розвитку рідного народу, вітчизняних виховних традицій. Це народні знання, ідеї, принципи, уміння у справі навчання і виховання підростаючих поколінь, які є невід'ємною частиною національної культури, Духовності. Висновки. Отже, найбільш ефективним чинником виховання поваги і любові до Батьківщини є національно-культурні традиції українського народу. Прийдешній день України повністю залежить від того, як ми сьогодні сформуємо у молоді громадянську позицію, почуття патріотизму, єдності її з рідним народом. Тому, виховуючи на традиціях, прагнемо сформувати у молодого покоління вірність ідеалам побудови в Україні демократичної, правової держави, горде почуття належності до українського народу, стимулювати національне пробудження, відродити громадянське сумління і національний обов'язок. Доводимо глибинний зв'язок національного з духовністю особистості, інтелектуальною зрілістю і красою. У цьому полягає мета виховання молоді на національно-культурних традиціях українського народу. Народна педагогіка історично зумовила безперервну і систематичну творчість народу з метою вдосконалення виховної практики на основі успадкованих від старших поколінь традиційних засад національного (етнічного) життя.

Список джерел: 1. Балашкевич А. Виховне поле традицій минулого. Рідна школа. 997. №2. С 21-24. 2. Галузинський В.М. Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник / Галузинський В.М., Євтух М.Б. К.: Вища шк., 1995. 267 с. 3. Ігнатенко П. Народознавство в школі / Ігнатенко П., Руденко Ю. К.: Знання, 1990. Серія педагогіка. № 13. С. 12-21 4. Кононенко П. Українознавство: Підручник / П. Кононенко. К.: Либідь, 1991. 186 с. 5. Кузь В. Г., Основи національного виховання / Кузь В. Г., Руденко Ю. Д., Сергійчук З.О. Умань, 1993. 6. Любар О.О. Історія української педагогіки / Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. К., 1999. 286 с. 7. Мельникова І.М. Традиції народного виховання та позашкільні заклади України // Нові технології виховання: зб. наук, статей. К., 1995. С.83-86. 8. Педагогіка: Навчальний посібник / В.М.Галузяк, М.І.Сметанський, В.І.Шахов. Вінниця, 2001. 416 с. 9. Сергійчук В.І. Національна символіка України / Сергійчук В.І. К. : Веселка, 1992. 226 с.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.