Сьогодні відбувся
Кабінет психолога:
«
Плітки. Конфлікти
»
Взяти участь Всі події

Стаття. "ПЕДАГОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ"

Самоосвіта

Для кого: Дорослі

05.04.2020

595

4

0

Опис документу:
Педагогічна теорія і шкільна практика знаходяться сьогодні на якісно новому рівні свого розвитку, який передусім характеризується новою концепцією освіти, оновленою парадигмою виховання, етнізацією змісту педагогічного процесу. Основним фактором етнізацїї в сучасних умовах трансформації суспільства виступає система традицій українського народу. Ключові слова: педагогічний потенціал, педагогічна теорія, традиції українського народу, сучасна школа, національно-культурні традиції, виховний процес.
Перегляд
матеріалу
Отримати код

ПЕДАГОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ Педагогічна теорія і шкільна практика знаходяться сьогодні на якісно новому рівні свого розвитку, який передусім характеризується новою концепцією освіти, оновленою парадигмою виховання, етнізацією змісту педагогічного процесу. Основним фактором етнізацїї в сучасних умовах трансформації суспільства виступає система традицій українського народу. Ключові слова: педагогічний потенціал, педагогічна теорія, традиції українського народу, сучасна школа, національно-культурні традиції, виховний процес, засоби національного виховання, народні звичаї, обряди , система вихованняю. Постановка проблеми в загальному вигляді. Педагогічна теорія і шкільна практика знаходяться сьогодні на якісно новому рівні свого розвитку, який передусім характеризується новою концепцією освіти, оновленою парадигмою виховання, етнізацією змісту педагогічного процесу. Основним фактором етнізацїї в сучасних умовах трансформації суспільства виступає система традицій українського народу. Під вихованням на національно-культурних традиціях розуміємо процес відтворення у наступних поколіннях тих кращих якостей і рис, що були вироблені й перевірені українським народом упродовж всього періоду свого існування/ Педагогічна сутність їх у спрямуванні молодого покоління на особистісно й суспільно корисний шлях самовдосконалення і самотворення, у формуванні його ціннісних пріоритетів. Отже, традиції надійно захищають національну самобутність, сприяють усвідомленню кожного невід'ємною частиною свого народу. Виховні національні традиції вивчаються в загальнокультурних зв'язках, їх неможливо здійснити без національної етнопедагогіки, рідної мови, історії, фольклору, національного світобачення. Таким чином, традиції підтримують сили в історико-етнічному організмі певного народу, забезпечують передачу народних надбань в освіті та вихованні як національної пам'яті, своєрідного педагогічного коду народу. Тому, на наш погляд, відомі в науці цивілізаційний та формаційний підходи щодо педагогічної теорії і практики не забезпечують у дослідженні їх повноти й багатовимірності. Звідси витікає, що соціально-культурний напрям, який їх об'єднує, в нашу цивілізаційну епоху має бути доповнений традицієзнавчим. Функціонування педагогічної теорії і практики протікає у безлічі традицій. Саме традиції забезпечують збереження національної сутності народу, найвищих вартостей в культурі, людського в людині й природного в природі. Аналіз останніх досліджень і публікацій з розв’язання даної проблеми. «Націоналізація людського життя», – як зазначає М.Бердяєв, – це індивідуалізація загальнолюдського... Людство йде до єдності через національну індивідуалізацію [2, С. 105-106]. Отже, національні традиції сприяють розвитку вселюдської культури. Національні культури вбирають у себе прогресивні традиції" і акумулюють енергію для їх передачі на новому рівні культурного буття народу. Таким чином, традицієзнавчий підхід забезпечує повсякчасну трансляцію соціокультурного досвіду, його єдність з прогресивними інноваційними процесами, конструктивне спрямування в майбутнє. Невизнання цього підходу в науковому й культурному поступі породжує таке аномальне явище, як національний нігілізм, веде до деградації духовності й громадянськості в людині, байдужого ставлення до власної історії, втрати спадкоємності поколінь, відмови від рідного, материнського, своєї мови і Батьківщини. Національно-культурні традиції українського народу зберігають національну пам'ять, застерігають проти того, чого не слід робити в навчанні та вихованні. Традицієзнавчий підхід у педагогіці збагачує зміст виховання згідно з віковічними настановами і вимогами, спрямовує процес виховання до певної благородної мети й добра, на користь усіх народів [7]. Ми не можемо(і не здатні заперечити, що в кожній країні найголовнішим педагогом є народ, який сотні років нагромаджує педагогічний досвід і формує правила виховання, зберігання їх у традиціях. У зв'язку з цим важливо бути гранично уважним та тактовним у всьому, що стосується національних інтересів та національних почуттів, виходячи з того, що національна ідея – не омертвіла уніфікація життя різних національностей, а повнокровна та динамічна їх єдність у багатоманітності. Необхідність теоретичного обґрунтування національних основ виховного процесу переконливо доведена в працях класиків педагогіки, діячів української культури і відомих філософів минулого, передусім, − М. Бердяєва, Г. Ващенка, В. Винниченка, М. Грушевського, Б. Грінченка, М. Драгоманова, С. Русової, Г. Сковороди, В. Сухомлинського, К. Ушинського, Д. Яворницького та ін. Проте зміст, форми, методи виховання учнів старших класів на традиціях рідного народу залишаються недостатньо розкритими в педагогічній теорії і практиці. Цілісна система виховання школярів на національно-культурних традиціях у педагогічній літературі висвітлена вкрай недостатньо. З цієї проблеми останнім часом з'явилося чимало праць істориків і філософів, але вони, як правило, носять щодо педагогіки опосередкований, загальний характер (К. Булашев, Я. Володимирський, О. Забужко, М. Жулинський, В. Іванишин, С. Павлюк, М. Попович, В. Сверстюк, О. Субтельний, В. Шинкарук, В. Яремчук та ін.). У даний час дещо краще розкриті питання патріотичного, екологічного та естетичного виховання молоді на національно-культурних традиціях українського народу (П. Ігнатенко, Н. Косарєва, В. Пошгужний, Г. Шевченко). Треба зазначити, що стосовно цієї проблеми накопичений значний фактичний матеріал з досвіду окремих педагогічних колективів національних шкіл і учителів, який потребує свого узагальнення, наукового пояснення, проникнення в сутність емпіричного викладу педагогічних явищ і процесів. Причини, що гальмують процес виховання школярів на національно-культурних традиціях українського народу, мають соціально-економічний, загальнопедагогічний і організаційно-методичний характер. Це, по-перше, неповна визначеність мети, цінностей, ідеалів, прикладів і зразків у виховній роботі; недостатня етнізація і формалізм у змісті, формах і видах виховної діяльності, особливо позаурочної; по-друге, недосконалість навчальних планів і програм, відсутність підручників нового покоління, неврахування регіональної специфіки традицій, народних промислів, декоративно-ужиткового мистецтва; по-третє, недостатня навчально-матеріальна база, які традиційних загальноосвітніх шкіл, так і освітньо-виховних закладів нового типу; по-четверте, невідповідність навчальних планів ВНЗ запитам різних типів сучасної загальноосвітньої школи, що виявляється в недостатній кваліфікації педагогічних кадрів, зокрема, щодо виховання школярів на національно-культурних традиціях народу. Етно- і наукова педагогіка застерігають від байдужого ставлення до національно-культурних. традицій свого народу. Нехтування традиціями, неуважне ставлення до звичаїв, обрядів, народних і релігійних свят веде до морального і духовного занепаду нації [5]. Новий підхід до етнонаціональної сфери виходить з необхідності рівноправ'я та задоволення специфічних інтересів та потреб усіх національностей при повному подоланні будь-яких проявів привілеїв на національному ґрунті. Він орієнтується на спокійне, зважене рішення проблем, що виникають з урахуванням спільних інтересів усіх народів країни [8, с.11]. Бо всі вони роблять свій внесок до вселюдської скарбниці духовних цінностей. У національно-культурних традиціях вбачали загальнолюдські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури, М. Костомаров, П.Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Т. Шевченко та інші прогресивні представники українського народу. Вчитель мусить знати, що педагогічний вплив національно-культурних традицій на формування особистості дитини неперевершений. Учні сприймають їх від батьків і вчителів як дидактичну аксіому, зовсім не відчуваючи, що їх наставляють і виховують. Таким чином, звичаї, ритуали, свята, обряди, ідеали народу мають у своїй основі найбільш правильні уявлення про людину і спосіб її життя. Вони об'єднують минуле й майбутнє, утверджують в душах молоді віковічні заповіді старшого покоління, інтегрують певну спільність людей у високорозвинену сучасну націю, а вже потім – у цивілізоване загальнолюдське співтовариство. Формулювання цілей статті. Метою нашої статті, є виявлення та окреслення педагогічного потенціалу національно-культурних традицій українського народу. Виклад основного матеріалу дослідження. Нехтування традиціями свого народу призвело до втрати молоддю національної свідомості, почуття патріотизму, прагнення самовираження і самовдосконалення. Це спричинило нівелювання значущості національних і загальнолюдських цінностей, неправильне тлумачення історії українського народу, національних культурних надбань, розгляд їх лише з позиції класових інтересів. Національні моральні норми, канони совісті, туманності, милосердя почали зникати із змісту виховання, його кінцевих результатів. Розглядаючи національно-культурні традиції українського народу як педагогічний феномен, варто трактувати виховання і навчання як нероздільний педагогічний процес в двох взаємопов'язаних аспектах. По-перше, це – педагогічний вплив школи, сім'ї, колективу дітей в урочній і позаурочній діяльності; а по-друге, це – готовність учня сприйняти цей вплив, а вчителя, батьків – здійснити його. Акцент у роботі школи і сім'ї з виховання учнів на традиціях припадає на позаурочну діяльність, що зумовлено рядом факторів. По-перше, позаурочна виховна діяльність – більш вільний, творчий і відкритий процес; по-друге, у позакласній і позашкільній діяльності яскраво проявляється творчість та ініціатива старшокласників і педагогів, розгортається процес самовиховання і самотворення особистості; по-третє, вона є важливим механізмом об'єднання зусиль школи і родини у вихованні шкільної молоді на традиціях. У сучасних умовах позаурочна виховна діяльність розвивається надто повільно, хоч значення її у формуванні високоморальної, незалежної і самостійної особистості переоцінити важко. Проте саме розуміння виховного значення традицій і цілісний процесі виховання на національно-культурних традиціях з врахуванням їх регіональних аспектів залишаються недостатньо дослідженими. За цю вкрай складну і актуальну проблему вчені майже не беруться, а вчителі вивчають її власними силами на вузько прагматичному рівні. Педагоги у своїй більшості ще не усвідомили; що лише через систему традицій кожний із народів ввійде до планетарного людського об'єднання, відтворить себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію в своїх дітях. Тому ми поділяємо думку вчених В. Кузя, Ю. Руденка, З. Сергійчук, що в основі понять «народ», «нація», лежать стійкі віковічні традиції – трудові, моральні, естетичні. Основу національних традицій нашого народу складають узагальнені якості ідеалу українця: «людини лагідної і щирої, дотепної і жартівливої, талановитої і працьовитої, правдолюбної і доброзичливої, витривалої і терпеливої, з її високою емоційністю, чутливістю та ліризмом, що виявляється, зокрема, в естетизмі українського народного життя, у звичаєвості та обрядовості, в артистизмі вдачі, у прославленій пісенності, у своєрідному гуморі, в яскравості ужитково-прикладного мистецтва, у концентрованій спрямованості на самопізнання через природу та тонких рефлексіях на її красу. Ці. якості визначають особливості характеру, певне світобачення і життєдіяльність народу – «дух нації», або українську ментальність» [6, С. 10-12]. Педагогічний потенціал національно-культурних традицій, як свідчать дані, одержані нами в результаті проведеного дослідження, полягає в тому, по-перше, що вони складають основний зміст виховання, служать формою культурного самозахисту нації; по-друге, виступають як засіб і результат виховних зусиль народу протягом багатьох століть; по-третє, об'єднують на високих моральних засадах усі етноси, що проживають в Україні, обстоюють свободу і рівноправність молодшого і старшого поколінь; по-четверте, надійно захищають національну самобутність народу, орієнтують на професійне самовизначення, пов'язане з традиційними регіональними промислами, декоративно-ужитковим мистецтвом; по-п'яте, втілюють у собі минуле, сучасне і майбутнє українського народу, обґрунтовують його право на власну життєдіяльність і творчість, передають велич моральних засад нації; по-шосте, традиції зберігають і передають досвід народу для зміцнення порядку і норм життя людей у певних соціальних умовах і етнографічних обставинах; по-сьоме, їх наукова сутність - у певному національному спрямуванні молодого покоління, досягненні національних і загальнолюдських ціннісних пріоритетів індивідууму. Педагогам, потрібно постійно працювати над відродженням історичної пам'яті рідного народу через поновлення традицій. Інколи їх актуалізації в демократичних умовах на якісно новому, «олюдненому» рівні. Важливим є сприйняття їх всіма етносами, що населяють Україну, для формування почуття культурної єдності й міжнаціонального взаєморозуміння. На базі національно-культурних традицій накопичується енергія для пробудження національної свідомості і поваги до всіх народів. Таким чином, національно-культурні традиції є унікальним педагогічним явищем, до якого наукова педагогіка і вчитель будуть постійно йти, щоб «освіжитися святою водою народного генія». Прилучення учнів до національно-культурних надбань рідного народу має пронизувати зміст, форми, методи, всю організацію діяльності загальноосвітнього навчально-виховного закладу. Школа покликана спиратися на народні традиції, звичаї, обряди, вироблені віками норми поведінки, психологічні та моральні якості українця, спонукати старшокласників до свідомого регулювання своєї поведінки, що відповідала б народному духу, і українській ментальності. Символіці належить одне з чільних місць у відродженні нашого народу, його культури, духовності і держави. Адже національне, духовне відродження містить в собі виведення своїх етнічних, культурно-історичних коренів із сивої давнини, усвідомлення власної національної самобутності, окремітності свого народу від інших, пізнання в рідній культурі загальнолюдських цінностей. Національне відродження – це нагромадження творчої енергії всієї нації з опорою на її традиції, набутки, починаючи від першоджерел культури, в тому числі символіки, з метою піднесення рідного народу на високий сучасний рівень світової цивілізації. Національні символи виконують історичну роль переможного прапора, «золотої нитки історії», які самобутніми шляхами виводять націю, її культуру до висот світового розвитку. Народна педагогіка, національна система навчання і виховання завжди застосовували символіку як могутній засіб виховання підростаючих поколінь. Доцільно виділяти дві великі групи символів – національну державну (національно-державницьку) і народно-побутову. До національної державної символіки належать, наприклад, прапор, герб, гімн, до народно-побутової символи, що застосовуються в буденному житті, побуті (калина, дуб, верба тощо). Дехто з дослідників національної держави символіку називав національною, або політичною символікою України. До такої символіки необхідно віднести і козацьку символіку (прапор, булава, бунчук та ін.), які століттями використовувалися в боротьбі за українську державність, свободу нашої нації. Якщо ж виходити з того, що всі символи застосовуються в процесі життєдіяльності української нації, то їх всіх можна вважати національними. У процесі написання цього розділу використані результати досліджень істориків А. Алексюк, М. Грушевського, В. Сергійчука [1, 3, 4]. Українська символіка є одним із найважливіших засобів формування в учнів національної свідомості і самосвідомості, патріотизму, громадянськості. Символічні знаки – це ідейно-моральні, художньо-різні,емоційно-естетичні «згустки», міцні «вузли» нашої історії, духовності народу. У символах народ прагнув закарбувати у своїй етнічній пам'яті типові картини української дійсності, природи, результати самобутнього етнічного світосприймання: яс зорі і тихі води, край веселий, мир хрещений, оригінальні спосіб життя, славу предків і боротьбу за волю впродовж століть та ін. У процесі навчання і виховання учнів необхідно стимулювати думкою і уявою звертатися в минуле, усвідомлювати першопочатки, глибоке і багатовікове коріння національної символіки, помічати ідейну спрямованість специфічної культурно-історичної традиції. Педагог пояснить вихованцям, що в минулому кожен рід свято зберігав свої традиції, в тому числі, наприклад такий знак, як герб роду. У цивілізованих країнах кожен рід і нині дорожить своєю символікою, яка зберігається сивої давнини. Одним із найстародавніших знаків-символів, який на різних етапах розвитку нашого народу був найтіснішим чином зв'язаний із його долею, є тризуб (трисуття). Витоки цього символу ведуть углиб віків, у сиву давнину, в епоху трипільської культури (III тисячоліття до н.е.). Археологи свідчать, що в 1930 році в басейні Дніпра було знайдено кам'яну застібку часів трипільської культури, на якій є зображення знака-тризуба. Це одна з найстародавніших знахідок, яка переконливо свідчить про автохтонне походження тризуба, якому судилося зіграти провідну роль в розвитку державності українців, їхньої духовності. Учителі мають наголосити, що багато історичних пам'яток переконливо свідчать про те, що в Київській Русі-Україні тризуб став саме великокнязівським знаком. Карбувався він на срібних монетах великого Київського князя Володимира Святославовича (978-1015). Тризуб був у гербі французької королеви Анни – дочки Київського князя Ярослава Мудрого. Зображення тризуба нерідко зустрічається на цеглі підмурків Десятинної церкви в Києві, на плитах Успенської церкви в м. Володимирі-Волинському, яка була збудована ще в XI ст. Тризуб дуже широко використовувався в державному житті Київської Русі. Відомо, що він зображувався на зброї, і на знаменах також було зображення тризуба. Відомий і той історичний факт, що тризуб зустрічався і на монетах Тмутараканського князя Мстислава Хороброго. Особливо важливо підкреслити учням, що тризуб як символ широко використовувався в побуті наших предків. Як свідчать історики, тризуб різної форми малювали на стінах і дверях, на воротах тощо. Відомий історик В. Сергійчук зазначає, що наші предки глибоко вшановували знак, схожий на якір, тобто тризуб. На їхню думку, як якір рятує судно в морі і забезпечує йому спокій, так і в «житейському морі» хрест і віра є для людини «якорем спасіння» від гріхів і зла, порятунком і пристановищем в небезпечних життєвих ситуаціях. Необхідно зазначити, що поява перших гербів міст і земель України збігається з тим часом, коли в європейських країнах впроваджувалося магдебурзьке право. Це був початок XV ст. Про герб Києва перша писемна пам'ятка датується 1595 р. Своїм гербом кияни вважали кушу – вид тогочасної зброї. На гербі було зображення руки воїна, яка тримає самостріл, названий кушею. Куша – це тип вдосконаленого лука, який має пристрій для натягування тятиви. Для виховання підростаючого покоління, зокрема в роки становлення незалежної України, дуже важливою проблемою є дослідження того, які саме кольори та їх відтінки були найбільше поширені на прапорах у період Київської Русі і в пізніші часи. Для того, щоб успішно формувати в учнів національну свідомість і самосвідомість, інформація про кольори прапорів має надзвичайно важливе значення. Адже чим об'єктивніше, правильніше відображені у змісті освіти, в виховній роботі історичні події, явища, традиції, тим правильніші, повніші можна зробити узагальнення, висновки і тим глибший можна організувати виховний вплив на дітей, підлітків і юнаків. Тому народна історична пам'ять, усна народна творчість, національна система виховання прагнуть зберегти історичні події, явища, факти саме такими, якими вони були насправді у свій час. Це стосується і гербів, і прапорів, і їхніх кольорів. Доцільно навести учням приклади з фольклору,

інших видів народних мистецтв, в яких збереглися відомості про кольори прапорів. Важливим засобом громадянського загартування підростаючих поколінь є матеріал, який розкриває роль прапорів у національно-визвольній боротьбі українського козацтва. Для українських козаків, зокрема для запорозького лицарства, військові прапори були найбільшою святинею. Під корогвами, які переможно майоріли над запорожцями, що пливли на своїх легкокрилих чайках, здобувалися визначні перемоги над турками на морі. Корогви маяли над козацькими вершниками, які переслідували татар, відвойовуючи в них ясир. Символіка має широкий ужиток у народному побуті. Вона наповнює його національним змістом, красою і привабливістю. Щоб продовжувати у віках український спосіб життя, традиції національного побуту, який має великий виховний вплив на людей, підростаючі покоління мають глибоко вивчати побут рідного народу, зокрема вживану у побуті символіку. У побуті українців чітко виділяється символіка мистецтва, наприклад писанкарства і рушникарства, а також символіка квітів, ремісничих виробів тощо. Дуже важливим і давнім предметом культу наших предків язичників була писанка. її виникнення пов’язується з поклонінням родючості, звеличенням весняного відродження життя на землі. У свідомості наших пращурів яйце з найдавніших часів символізувало сонце як життєдайне джерело продовження усього живого, як зародок всюдисущого життя. У давні язичницькі часи писанки виконували роль оберегів. Учням цікаво знати, що виготовлялися навіть керамічні писанки з кульками всередині. При струшуванні таких писанок кульки постукували, що символізувало вигнання злих духів. Наші пращури виготовляли писанки із символічними зображеннями на них, що мало магічну силу. Вважалося, що такі писанки приносять добро, радість, щастя. Писанки здавна розкладали на могилах Родичів, дарували один одному. На писанках символи були різноманітними, мали якесь конкретне значення. При даруванні писанок обов'язково зверталася увага на те, щоб символіка цього оберег а відповідала смислу дарування. Згідно з уявленнями наших предків, знаки-символи мали чарівну силу і зафарбовувалися відповідними кольорами. У залежності від конкретної мети яйця фарбували або одним, або різними кольорами. Кожен колір символізував і своє значення. Пофарбовані одним кольором яйця називалися крашанками. Так, червоний колір означав радість, любов, життя; жовтий – добрий урожай; блакитний – небо, повітря; зелений – родючість, воскресіння природи, її розмаїття. Поєднання кольорів чорного і білого символізувало пошану душ померлих та ін. З давніх-давен на писанках застосовувалося розмаїття символів, їхніх комбінацій. Нині розрізняють понад сто символічних малюнків на писанках. Відомо, що в прадавні часи мало місце понад двадцять різновидів техніки виконання символів. До нашого часу збереглося про писанки і крашанки чимало переказів і легенд. У них домінує такий мотив. Чим більше пишеться писанок, тим слабшими в житті стають злі, темні сили. Наші предки щиро вірили в те, що, готуючи писанки, люди утверджують і в собі, і в серцях тих людей, що їх оточують, в усьому навколишньому світі ідеї любові, добра. Ідея перемоги добра над злом, любові над ненавистю є провідною в традиції писанкарства. Глибоке вивчення учнями мистецтва писанкарства, техніки виготовляння писанок і крашанок, традицій їх застосування в побуті є дуже важливим засобом виховання. У процесі ознайомлення дітей з писанкарством, його особливостями, використаною символікою, її значенням діти стають людяними, добрими, милосердними, починають глибше любити природу, красу, життя. Символічні зображення є невід'ємним складником мистецьких творів, ремісничих виробів. Необхідно враховувати, що багато символів пов'язано з давньоукраїнською міфологією. Від найдавніших часів збереглися предмети побуту, прикраси, на яких щонайчастіше має місце образ Великої Богині. Часто це зображення жінки в довгому одязі, навколо голови в неї сонячний диск, руки підняті вгору. Важливо звернути увагу учнів на те, що на деяких зображеннях руки Великої Богині переходять у птахів, голови коней. До речі, такі символи не випадкові. Символи півня і коня у наших пращурів пов'язувалися з культом сонця. На рушниках наших предків нерідко зображувалася Богиня, яка в руках тримає птаха, квітучий кущ або тримає за вуздечку коня. Це символізувало прихід весни, пробудження природи. Необхідно звертати увагу учнів на те, що на виробах народного мистецтва часто мають місце зображення фантастичних тварин, птахів, рослин. Це розвиває уяву, фантазію дітей, сприяє глибшому розумінню етнічних коренів духовності. Так, в ужитково-декоративному мистецтві, народному малярстві нерідко бачимо собакоптаха з розкішним хвостом. Таке символічне зображення, на думку деяких дослідників, має стародавній бог Симарагл, який, згідно з давньоукраїнською міфологією, був охоронцем дерева життя і давав щороку насіння всьому рослинному світу. Символічне зображення рослин, тварин, явищ природи часто спостерігається в народному мистецтві вишивки. Археологічні розкопки, свідчення мандрівників і літописців доводять, що вишивка існувала з найдавніших часів. Важливо для учнів знати, що елементи символіки орнаментів вишивки нашого народу в останні століття збігаються із орнаментами, які зустрічаються на кераміці та інших предметах культури, побуту наших пращурів епохи ще трипільської культури. Зразки орнаменту застосування кольорів, техніки вишивання передавалися з покоління до покоління. Сучасним учням необхідно знати, що орнаменти вишивок поділяються на три групи – геометричні, рослинні, тваринні – й відображають елементи символіки проукраїнських вірувань, культів. У процесі дослідження української вишивки учні приходять до висновку, що відтворені на них різноманітні кружальця, трикутники, часом чудернацькі кривульки, прямі і хвилясті лінії, хрестики символізували той зміст, який був в уявленні наших предків про навколишній світ, космос. Часто вживаний у вишивці рослинний орнамент відображає поклоніння наших предків природі, зеленому світу. Ознайомлення учнів із історією української вишивки переконує їх у тому, що в ній дуже поширеним символом було «дерево життя». Чільне місце в ній займають зображення богині – Берегині; винограду – символу добробуту, барвінку – символу життя, яблука – символу кохання тощо. На зооморфних (тваринних) вишивках часто зображуються тотемічні, фантастичні тварини. Про деяких із них мова іде в народних казках, легендах, міфах. Уявлення про таких тварин зберігаються в національній свідомості і підсвідомості. Про це свідчать картини народних майстрів М. Приймаченко, Ф. Приймаченка тощо. Учні дізнаються, що в нашого народу збереглося близько ста різних варіантів вишивання. Вишивки виконуються хрестиком, зубчиками, мережкою, подвійним прутиком, ланцюжком та ін. В залежності від регіону України, необхідно підкреслити, техніка вишивання має свої особливості. Так, вишивкам Київщини притаманний щонайчастіше рослинно- геометричний орнамент, тут здебільшого зустрічаються стилізовані грона винограду цвіт хмелю, ромби. Квадрати. Основними кольорами вишивок є білий, червоний, чорний, рідше жовтий і голубий. Звернемо увагу учнів на те, що вишивка в столичній області здебільшого виконується хрестиком, гладдю, занизуванням. Гордістю і окрасою української культури, зокрема народного мистецтва, є рушникарство. Рушникам належить чільне місце в народному побуті, естетиці. Ще з давніх-давен вони вважалися оберегами дому, родинного життя. На рушниках широко були представлені різноманітні символи. В залежності від призначення кожен рушник був вишитий відповідними візерунками-символами. За кольорами і орнаментом рушники мають яскраво виражені регіональні особливості, серед них розрізняють київські, полтавські, подільські, поліські, буковинські та інші. Кольори, орнамент рушників різних регіонів України зберігають національне, загальносимволічне значення. У наших далеких пращурів рушник був необхідною складовою багатьох обрядів. Українці споконвіку вшановували народження людини, з почестями зустрічали і проводжали гостей. Рушники були обов'язковим атрибутом шлюбних обрядів. В українських білих хатах рушниками завжди прикрашали образи, портрети засновників роду, батьків, національних героїв. На рушниках подавали хліб-сіль гостям, накривали на столі святий хліб. Рушникам у житті відводилося важливе практичне застосування. Кожен рушник, в залежності від свого призначення, мав свою назву. Так, для утирання обличчя і рук – утирач, посуду і стола – стирок, для прикрашення образів, фото, портретів – покутник, для шлюбу – весільний, для похорону – поховальний, для пов'язування сватів – плечовий та ін. Добро, радість і щастя в домі, родинному житті символізують рушники, що пахнуть рутою-м'ятою, на вибілених смугах яких палахкотять вишиті ружі та півонії, переплетені візерунками хмелю. В українських оселях вони часто розвішувалися над вікнами, а також над дверима. З сивої давнини наші пращури сприймали розвішені над вікнами, а також над дверима, рушники як добрих охоронців «родинного гнізда». Існували звичаї, які притаманні кожній порі року. Зокрема, весна: веснянки, зустрічі птахів, прокладання першої борозни. Ми звертали увагу дітей, що ці звичаї, фольклорна обрядованість готують людям до сільськогосподарських робіт, утверджуються у свідомій і практичній діяльності, зокрема хліборобські традиції. Літо: Зелена неділя, проводи русалок, зажинки, обжинки. Ми наголошували, що ці традиції поетизують розквіт і красу нашого «зеленого дому» догляд за врожаєм. Осінь – це пора завершення сільськогосподарських робіт, турбота про збереження вирощуваного врожаю, що відображено у таких традиціях: свято врожаю, свято першої паляниці та інші. Зимові звичаї спрямовані на прославлення життя, його вічне оновлення, утвердження. Це відзначення свята Миколая, Нового і старого Року і Різдва Христового. Виховний вплив національної символіки на учнів досягається завдяки глибокому вивченню проблем походження та еволюції її як образного відродження національного мислення, духовності. Висновки. При виявленні та окресленні ефективного використання національних традицій у вихованні школярів ми дійшли до висновку, що необхідним є врахування сутності феномену «національні традиції» та його педагогічного потенціалу. Слід також мати на увазі, що українські народні звичаї та обряди є цікавими, насиченими, глибоко моральними і глибоко беруть за душу кожну людину. Важливим є образний виклад змісту заняття: мовлення вчителя, його зовнішній вигляд, засоби виховання, які повинні привертати увагу учнів. Великої уваги потребує і формування характеру учнів: навичок поведінки, витривалості, чуйності, доброти, милосердя, вміння долати труднощі, вироблення цілеспрямованості й стійкості уваги, організованості, хазяйновитості. У цьому руслі не менш важливе значення має вироблення духовно моральних і вольових рис: патріотизму, працьовитості, відповідальності, національної свідомості, рішучості, охайності, дисциплінованості, згуртованості, чесності, скромності, поваги і терпимості. Список джерел: 1. Балашкевич А. Виховне поле традицій минулого. Рідна школа. 1997. №2. С 21-24. 2. Вишневський О. Національно-духовне відродження в українській школі . Трускавець, 1992. 124 с. 3. Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси. Львів, 1996. 204 с. 4. Ігнатенко П. Народознавство в школі. К. : Знання, 1990. Серія педагогіка. № 13. С. 12-21 5. Мартинюк І.В. Національне виховання: теорія і методологія. – К., 1995. 268 с. 6. Молодіжний і дитячий рух в Україні: Історія та генезис. К. : Либідь, 1993. 188 с. 7. Наш орієнтир – народна педагогіка: Метод, рекомендації для студентів спеціальності 03.08 "Дошкільне виховання" / Укл. М.Г.Стельмахович. К.: 1СДО, 1993.44 с 8. Огієнко І. Українська культура. К.: Абрис, 1991 146с.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.