Стаття. Інклюзія. " Небажане сонце"

Я каліка, бо досі в голові чую голоси своїх діток. Ми спілкуємось на відстані в тисячу кілометрів. Моя мрія, побачити їх повносправними дорослими, з чіткою вимовою. Одного разу тьотя Тома стала на мій захист і я досі пам’ятаю її мову, без бельмотання та заїкань. Оте разове откровення я не вправі виносити на загал. Як легко здорова людина може миттю стати неадекватом, так і каліка, миттєво може зійти до загальноприйнятно-го глузду, тільки у неї немає в тому потреби, потреби в тому «мільйоні»…