• Всеосвіта
  • Бібліотека
  • Виховна робота
  • Соціалізація дитини з особливими освітніми потребами шляхом формування її життєвої компетентності в умовах спеціального навчально-виховного закладу"

Соціалізація дитини з особливими освітніми потребами шляхом формування її життєвої компетентності в умовах спеціального навчально-виховного закладу"

Опис документу:
Результати педагогічних спостережень та практика свідчать про те, що будь-яка дитина, яка має вроджений чи набутий дефект розвитку, може, при відповідних умовах і кваліфікованій підтримці, стати повноцінним членом суспільства і самодостатньою особистістю, розвиватися духовно, забезпечувати себе в матеріальному відношенні і бути корисною суспільству. Відповідно, життєва компетентність дитини здатна розвиватись і змінюватись з віком і обставинами життя.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

«Соціалізація дитини з

особливими освітніми потребами шляхом формування її життєвої компетентності в умовах спеціального

навчально-виховного закладу»

Богодухів

2018

Від автора

 Сосонна Олена Анатоліївна, вихователь вищої категорії спеціального навчально-виховного закладу для дітей з особливими освітніми потребами (КЗ «Богодухівський СНВК» Харківської обласної ради). Коло наукових інтересів: адаптація і розвиток дітей з особливими освітніми потребами, корекційно – розвивальна робота та інклюзивне навчання.

Робота присвячена процесу соціалізації дітей з особливими освітніми потребами в умовах багаторівневого освітнього середовища, що являє собою динамічний, взаємозалежний процес на сучасному етапі реформування освіти, розвитку суспільства і його гуманістичних цінностей. Реалізація цих умов потребує зламу стереотипів та оволодіння новими формами роботи всіма учасниками навчально-виховного процесу.

На сьогоднішні гостріше постає проблема інтеграції дітей з особливими освітніми потребами в сучасне соціально-економічне життя. Результати педагогічних спостережень та практика свідчать про те, що будь-яка дитина, яка має вроджений чи набутий дефект розвитку, може, при відповідних умовах і кваліфікованій підтримці, стати повноцінним членом суспільства і самодостатньою особистістю, розвиватися духовно, забезпечувати себе в матеріальному відношенні і бути корисною суспільству.

Відповідно, життєва компетентність дитини, яка включає цілий комплекс характеристик: розвинений чуттєвий досвід, потреби, здібності, звички, особисті якості і практичні уміння, здатна розвиватись і змінюватись з віком і обставинами життя. Вона є суспільно значущою характеристикою, яка має відповідати суспільному запиту. Тож, соціалізація – це динамічний, наскрізний процес у житті кожної людини, який охоплює всі етапи її життєвого шляху.

Таким чином, освіта дітей, які потребують корекції розумового розвитку, має ґрунтуватися на принципах виваженої педагогіки, орієнтованої на потреби дітей. Інклюзивні підходи у навчанні й вихованні корисні і необхідні для родин дітей з особливими освітніми потребами.

Зміст

  1. Вступ ……………………………………………… 4

  2. Теоретичне обгрунтування ……………………… 7

  3. Технологія досвіду ………………………………. 10

  4. Трудова реабілітація …………………………….. 15

  5. Перспективні напрямки роботи …………………. 19

  6. Моніторингове дослідження …………………….. 20

  7. Результати проведення моніторингу ……………. 22

  8. Висновки ………………………………………….. 29

  9. Список використаної літератури ……………….. 35

Вступ

«Ми виховуємо учня не як носія знань, а як людину, яка має жити в суспільстві і приносити йому користь.»

В.О.Сухомлинський

Соціальне становлення людини у суспільстві відбувається протягом усього життя і в різних соціальних групах: дитячий колектив, шкільний клас, компанія однокласників, коло однодумців, трудовий колектив, сім'я - це соціальні групи, що становлять найближче оточення особистості і виступають в якості носіїв різних норм і цінностей. Такі групи є факторами, що впливають на формування ціннісних пріоритетів особистості і становлення її життєвої компетентності. 

Наші вихованці – це діти з особливими освітніми потребами. Це «вийняткові діти» з особливостями психофізичного, інтелектуального та емоційного розвитку, у яких рівень сформованості особистості виходить за рамки загальноприйнятої в суспільстві норми. Кількість таких дітей значна і вони виявляються соціально не стійкими, морально не готовими і не захищеними через обмежену, дозовану взаємодію з соціумом. Це яскраво видно після закінчення навчального закладу: з початком самостійного життя, з періодом самостійного прийняття рішень і неминучої відповідальності за них.

Часто, не маючи достатнього життєвого досвіду, стійких моральних переконань, вони не вміють:

  • динамічно орієнтуватись у мінливих життєвих ситуаціях, самостійно здобувати знання і застосовувати їх на практиці для вирішення різноманітних проблем;

  • виділяти з поміж різноманітних життєвих проблем ті, які потребують першочергового вирішення та знаходити шляхи їх раціонального розв’язання;

  • бути комунікабельним та без остраху йти на контакт у різних соціальних групах, правильно виходити з конфліктних ситуацій;

Як результат, більшість випускників спеціальних закладів мають не достатньо сформовані життєві компетенції, соціальні здібності, через що важко адаптуються до сучасних суспільно-економічних умов. Такі діти не здатні до самореалізації в соціумі, часто проявляють схильність до асоціальної поведінки.

Актуальність

Саме тому дослідження зазначеного питання є необхідним. Бо ціннісні пріорітети, життєва компетентість і компетенції, про які ми сьогодні говоримо, це найважливіші елементи внутрішньої структури особистості, закріплені життєвим досвідом, всією сукупністю її переживань. Вони визначають загальний підхід людини до світу і до себе, надають сенс та мотивують її позицію, поведінку і вчинки. Стійкість і адекватність показників   ціннісної структури особистості дитини є індикатором її успішної соціалізації, що дає можливість бути членом суспільства у всій повноті соціальних взаємин.

Предмет обговорення

Проблема і специфічність формування життєвої компетентності і соціальної адаптації дітей з особливими освітніми потребами, які здобувають освіту в умовах спеціальних закладів, складна і багаторівнева. Вона базується на основі розуміння вихідних факторів:

1. стан фізичного й психічного здоров'я дитини, низка соціальних причини, що обумовили надходження її в спеціальний заклад;

2. особливості життя й виховання дитини в родині (рідній або ДБСТ) до вступу в спеціальний заклад;

3. особливості життєдіяльності й побуту «особливої» дитини в умовах спеціальної установи;

4. вирішення завдань навчання, виховання й розвитку дитини з особливими освітніми потребами у контексті сучасного багаторівневого освітнього середовища.

Виходячи з цього, стає зрозуміло, що домінуюча роль у процесі становлення особистості відводиться педагогічному впливу в процесі виховання. Під впливом педагога у дитини відбувається узгодження самооцінки і вимог відповідно до можливостей і реальностей соціуму. Оцінки, прийняття або ігнорування загальновизнаних соціальних цінностей, норм і правил соціального середовища.

Завдання вихователя – навчити таку дитину робити самостійний вибір і нести за нього відповідальність. Тобто, життєва компетентність особистості формується у процесі постійного вибору на ціннісному рівні шляхом порівняння і переваги одного мотиву над іншим.

Переосмислення і заміна цінності (як ведучого орієнтиру)

або

закріплення цінності і перехід у нову якістькомпетенцію

на даному етапі життя

Власна відповідальність за прийняте рішення

Особистий вибір

Осмислення, шляхом порівняння мотивів

(з огляду на особисту позицію і загальноприйняті норми)

Цінність (ціль, до якої прагне дитина)

(наприклад, йти працювати і мати стабільний щомісячний дохід або продовжувати навчатись)

Головне навчити вихованців чути, а не просто слухати, розуміти, співвідносити, приймати рішення і нести за них відповідальність. Важливим аспектом виховної роботи стає впровадження ефективних педагогічних технологій соціального становлення особистості та її соціальної адаптації.

Гіпотеза

Значна частина дітей з особливими освітніми потребами, в тому числі і дітей-сиріт з особливостями психофізичного розвитку, стаючи дорослими, виявляється не підготовленою до інтеграції у сучасне соціально-економічне життя.

Разом з тим, результати педагогічних спостережень та практика свідчать про те, що будь-яка дитина, яка має вроджений чи набутий дефект розвитку, може при відповідних умовахі кваліфікованій підтримці стати повноцінним членом суспільства і самодостатньою особистістю, розвиватися духовно, забезпечувати себе в матеріальному відношенні і бути корисною суспільству.

Відповідно, життєва компетентність дитини, яка включає цілий комплекс характеристик: розвинений чуттєвий досвід, потреби, здібності, звички, набір базових особистих якостей і практичних умінь, які забезпечують пристосованість до життя, здатна розвиватись і змінюватись з віком і обставинами життя. А соціалізація – це динамічний, наскрізний процес у житті кожної людини, який охоплює всі етапи її життєвого шляху.

Теоретичне обґрунтування

Поняття життєва компетентність сьогодні стає дедалі вживаним. З’ясуємо зміст ключових понять. Компетентність - це особистісна якість, а компетенція – коло питань, за якими зазначену якість характеризують (сфери діяльності, в яких дитина компетентна, а в яких – ні).

Близьким до поняття компетентність є поняття зрілість – бажана й доступна вікові повнота розвитку компетентності (не лише знає, а й уміє, позитивно ставиться, адекватно діє).

Доповнює ці поняття ступінь авторитетності – це міра визнання компетентності дитини іншими – дорослими й однолітками. Найчастіше авторитетною буває компетентна дитина, тобто така, яка знає, як діяти в тій чи іншій ситуації, може знайти для цього належні засоби, володіє необхідними уміннями і навичками, хоче реалізувати свою ініціативу, здатна покладатися на власний досвід, адекватно діє, реалізуючи свої наміри у вчинках і діях.

Розглядаючи компетентність, важливо враховувати не тільки те, що знає дитина, але і те, що рухає її діями, які погляди вона поділяє, як вона реагує на різні ситуації, причому все це розглядається не окремо, а в цілому.

Крім цього компетентність - це ситуативна категорія, тому що виражається в готовності до здійснення якої-небудь діяльності в конкретних життєвих ситуаціях. Зовнішня дійсність структурується відповідно до внутрішнього стану особистості і відбувається відтворення впливу навколишнього середовища у реальних діях і вчинках. Прояв компетентності можна оцінити тільки на основі сформованої в людини сукупності умінь та її поведінкових реакцій. Характеристики життєво компетентної особистості:

  • знає;

  • вміє;

  • аналізує;

  • робить вибір;

  • діє;

  • відповідає за власні дії і вчинки.

Під життєвою компетентністю дитини з особливими освітніми потребами розуміється її здатність через пізнання себе, своєї винятковості та набуті життєво необхідних знань і вмінь адекватно сприймати навколишній світ і брати активну участь у житті суспільства, досягати успіхів у власній життєдіяльності. Формування ціннісних орієнтирів і життєвих компетенцій даної категорії дітей відбувається через призму їх вікових особливостей та специфіки особливих потреб.

Молодший шкільний вік характеризується радикальною зміною місця дитини в системі суспільних стосунків, відповідно й новою соціальною ситуацією розвитку. Під його впливом дитина активно й усвідомлено оволодіває соціальними нормами, проте, лише їх зовнішніми формами. Проникнути у сутність справжніх стосунків між людьми вона ще не здатна.

Вагомим чинником формування життєвої компетентності дитини молодшого шкільного віку є її провідна діяльність – гра. Гра це вид діяльності, спрямований на відтворення і засвоєння соціальних відносин, в якому формується і вдосконалюється соціально активна індивідуальність дитиниНа даному етапі це основний засіб соціальної інтеграції. Тому корекційно-відновлювальна робота педагогів потребує якнайширшого використання ігрових прийомів та різних видів ігор — це ігротерапія, арт-терапія, мовно-рухові ігри, дидактичні, рухливі ігри з інтелектуальним навантаженням тощо.

Доцільно для дітей молодшого шкільного віку створювати спеціальний ігровий простір, в якому б дитина могла не просто вступати у взаємини з однолітками та близькими дорослими, але й активно засвоювати знання, норми, правила суспільства, іншими словами формуватися, як соціально компетентна особистість.

У старшій школі відбувається детермінація протиріч між сформованими на попередніх етапах прагненням суб'єкта бути максимально визнаним у суспільстві і потребами особистості, що йому імпонують, відповідають його системі цінностей, соціально значущій діяльності, сприяють успіху особистості.

Підлітки, це особлива вікова категорія дітей з точки зору соціальних відносин. Саме на цей період дитинства приходиться основний визначальний процес їх інтеграції в певне соціальне середовище.

Якщо діти мають слабку ціннісну базу, основа якої закладається у підлітковому віці, то, як результат - мають збіднілий, навіть, примітивний ціннісний рівень. І через це виникають труднощі у період переосмислення пріоритетів на основі власних зусиль і життєвого досвіду та протиріччя під час вироблення особистої життєвої позиції. Безперечно, саме в підлітковому віці починає встановлюватись те коло інтересів, яке поступово набуває свідому стійкість.

Водночас, варто зазначити, що підлітки з генетичними хворобами, з вадами розумового розвитку – це діти, які повільно, ситуативно і поверхнево формують власну систему соціальних цінностей та установок. Крім того, наявність у них особливих потреб ставить їх у позицію винятковості серед інших однолітків. Для того, щоб такі діти набули достатнього соціального досвіду та інших якостей, важливих для успішного відчуття та реалізації себе в суспільстві, необхідна спеціальна організація процесу розвитку у них життєвої компетентності в контексті здійснення соціально-педагогічної підтримки в умовах кваліфікованого, адаптованого під них освітнього простору.

Отже, «Спеціальний заклад – це простір життя особливої дитини. Тут вона не готується до життя, а повноцінно живе. І тому вся педагогічна діяльність вибудовується так, щоб сприяти становленню самодостатньої особистості, яка зможе реалізувати себе в цьому житті».

Тож, ми будемо говорити про життєву компетентність, що являє собою інтеграцію різних видів компетенцій, які розкривають загальну здатність особливої дитини до адаптації і реалізації себе у тих чи інших сферах життєдіяльності. При цьому наголошуємо, що життєва компетентність дитини з особливими освітніми потребами передбачає її свідоме і відповідальне ставлення до виконання життєвих і соціальних ролей.

Технологія досвіду

З соціально-педагогічної точки зору, будь-яка особистість (в тому числі й дитина з особливими освітніми потребами) перебуває під впливом суспільних відносин і метою її розвитку є активне включення в життя суспільства. Тобто життєва компетентність – це суспільно значуща характеристика особистості, яка має відповідати суспільному запиту. Від розвитку відповідних життєвих компетенцій з різних видів діяльності залежить адаптація і пристосованість особистості до мінливих запитів суспільства. Статус людини в суспільстві залежить від неї самої.

Це беззаперечна реальність сьогодення. Тож, чому випускники спеціальних закладів після проведення великого об’єму різнопланової виховної роботи мають невисокі показники соціалізації і адаптації у суспільстві? Чому близько 30-40% дітей з випуску знаходять себе у змінених соціальних і життєвих умовах, а всі останні залишаються на роздоріжжі, на узбіччі життя?

Досвід нашого спеціального навчально-виховного закладу показав, що діти, які навчались і виховувались у нас з початкової школи, набули стійкої і морально-наповненої ціннісної бази, сформували власні життєві компетенції і реалізували себе у житті. Вихованці, які прибували навчатись до закладу у віці 12-15 років, мали проблеми у адекватному сприйнятті себе серед людей, у сфері соціальної регуляції поведіки і стосунків між людьми.

Вони не вміли реалізувати ціннісного ставлення до світу, потребували повної переоцінки і корекції життєвих пріоритетів. В таких обставинах педагоги намагались переносити пріоритетну увагу з навчальної діяльності (розширення знань) на виховну – цілеспрямований розвиток духовної і соціальної сфери особистості. Доцільними і ефективними були розвиваючі виховні методики, але не у випадку їх застосування самих по собі, а у контексті особистісно-значущих, інтегрованих, взаємодоповнюючих полів виховного впливу. І головне, щоб були сказані не просто слова, а відбулась реальність, яку діти відчули, пережили і запам’ятали.

Сформованість ціннісних якостей, в подальшому впливає на життєву компетентність особистості, на її характер і майбутню долю. Але в житті ідеальних результатів не буває і присутні прояви егоїзму, байдужості, жорстокості, агресії. І ми, дорослі, повинні розуміти, що прояви цих та інших негативних моральних якостей можуть бути результатом адаптації до змінених умов життя, яке сьогодні не просте. Розуміння цього дасть відповідь на багато запитань та можливість передбачити і корегувати небажані наслідки поведінки. Бо діти не народжуються злими, і самостійно, без нашої підтримки і допомоги, не стануть вихованими, свідомими і відповідальними.

Шукаючи причину негативних проявів, необхідно розгледіти, що за ними приховує дитина. Адже під жорстокістю може ховатись беззахисність, під страхом – мужність, під безглуздими вчинками – творчий розум. Нам, педагогам, потрібно навчитись бачити іншу сторону проблеми. Чому саме такими стали наші діти? Яка причина? Де і що ми недопрацювали? Варто проаналізувати себе, свої критерії моралі, свої вчинки, особистий приклад. Відкорегувати форми і методи роботи, але зробити це толерантно, максимально без "позиції сили". Завжди потрібно пам’ятати, що виховувати потрібно власною вихованістю.

Діти мають навчитись вірити в себе, свої сили, в істинність добра і справедливості, навіть після того, коли на їх добро відповідали злом. Варто завжди пам’ятати, що безвихідних ситуацій не буває, що жодна людина не залишається без підтримки. Кожен є творцем власної долі, коли вірить в успіх, в позитивний результат своєї діяльності, що не розходиться з нормами і законом права і моралі.

Головне – наше бажання, а діти – це завжди діти, якого віку вони б не були: вони легкі на підйом, їх можна завжди зацікавити, промотивувати, надихнути на вагомі в їх житті рішення. Головне вірити в них, дати їм відчути підтримку, довіру, а, іноді, потрібно просто йти за ними.

У нашому експерименті ми розглядаємо життєву компетентність дитини з особливими освітніми потребами – як інтегральну характеристику його особистості.

Постає питання, якими якостями має володіти випускник спеціального закладу, щоб ми могли говорити про сформованість його життєвої компетентності. Визначимо орієнтовний перелік таких показників - вимог:

- здатність спілкування й співробітництва з іншими членами групи, співтовариства;

- визнання й повага цінностей іншої людини;

- визнання загальнолюдських цінностей і загальноприйнятих норм поведінки;

- усвідомлення свого громадянського обов'язку;

- уміння робити вільний і незалежний вибір на базі власних суджень і реальної дійсності;

- усвідомлення особистої відповідальності за власну поведінку;

- здатність цінувати волю й уміння приймати вольові рішення;

- уміння об’єднуватися з іншими членами суспільства заради вирішення загальної проблеми;

Перебуваючи певний період свого життя в спеціальних закладах, діти набувають комплексу негативних властивостей та якостей, і це визначають як соціальну депривацію. Депривація (лат. deprevatio - втрата) - відсутність можливості чи її недостатності для задоволення людиною якої-небудь важливої психічної потреби. Депривація виникає в умовах певної життєвої ситуації, коли обставини, не сприяють задоволенню потреб. Розрізняють три види психічної деривації: сенсорну, емоційну, соціальну. Для вихованців спеціальних закладів саме соціальна деривація є найбільш суттєвою проблемою.

Вона виникає через обмежене коло спілкування дитини, стихійний характер зв’язків і ставлень, уникнення об’єктивних соціальних ролей, які дитина повинна виконувати відповідно віку в різних видах діяльності. У таких дітей не формуються властивості та якості для адекватного сприйняття соціальної реальності, її оцінки та прийняття свідомих рішень у конкретних ситуаціях.

Появі такої депривації досить часто сприяють дорослі: батьки не задовольняють потребу дитини у спілкуванні, проявляють до неї байдужість; вихователі невиправдано дистанціюються від неї, демонструють пасивну або жорстку виховну модель, рольовий стиль спілкування.

Діти з особливими освітніми потребами, схильні до депривації, бо у своїй більшості вони позбавлені «живого» спілкування з людьми. Вони не відчувають себе потрібними у реальних обставинах життя. В результаті отримують набагато менше необхідної їм стимуляції для розвитку почуттів, у них недостатньо реалізуються фізичні потреби, що сприяє відставанню в фізичному та розумовому розвитку, у формуванні неадекватного ставлення до інших.

Тому, вихователі нашого закладу для попередження розвитку депривації вихованців акцентують увагу на таких педагогічних умовах:

- дітям початкової ланки надавати необхідну кількість різноманітних, якісних, інформативних стимулів зовнішнього середовища (звукових, слухових, тактильних) аби в них розширювалось коло сенсорних відчуттів й уявлень;

- диференціювати коло об’єктів - носіїв цих відчуттів, допомагати дітям самостійно оволодівати цими об’єктами (вчити дітей співати, танцювати, слухати музику, спілкуватись з тваринами тощо);

- спілкуючись з дітьми, намагатися знайомити їх з різноманітними почуттями, пояснюючи природу та прояви цих почуттів;

- у процесі навчання і в інших видах діяльності створювати якомога більше ситуацій, які спонукають дітей виявляти позитивні почуття і переживання;

- створювати для кожної дитини ситуації взаємодії, адаптації в суспільство;

- застосовувати у роботі ігрові, особистісно-значущі, інтегровані виховні методики;

- спонукати дітей практикувати нові соціальні ролі, стимулюючи закріплення корисних соціальних знань, умінь і навичок та досягнення позитивного емоційно-чуттєвого результату.

Отже, основною метою виховної діяльності закладу було визначено створення ефективної системи корекційного виховання дітей на засадах загальнолюдських та громадських цінностей в умовах багаторівневого освітнього середовища для формування соціально зрілої особистості.

По суті, життєва компетентність особливої дитини відображає її об’єктивно існуючий соціальний досвід у тій чи іншій сфері життєдіяльності. Передбачає виконання нею майбутніх соціальних ролей у суспільстві, які лежать у площині її особистісних потреб та винятковості.

Тож, з одного боку життєва компетентність є чинником, а з другого – результатом розвитку життєдіяльності особистості, у тому числі й задоволення її потреб.

В загальному розумінні, педагогічна наука і практика, акцентують увагу на ключових методичних підходах стосовно формування життєвої компетентності особистості:

  1. об’єктивний – визначає знання, вміння, цінності, здібності особистості, відповідно до вимог суспільства;

  2. суб’єктивний – розглядає активність самої особистості;

  3. інституціональний – виявляє, який вплив здійснюють соціальні інститути на особистість.

Чітко видно, що розвиток особистості дитини знаходиться у трьохвимірному просторі соціальної, психологічної і педагогічної площин взаємодії.

Повністю погоджуюсь із висновком дослідника О. Заболотної, що процес соціалізації дитини - це поступове розширення сфери її діяльності й спілкування на основі набутого нею соціального досвіду, а також, процес становлення самосвідомості й активної життєвої позиції у мікро- і макро- соціумах, в яких вона формується як індивід.

Трудова ребілітація дітей з особливими освітніми потребами

Суттєва роль у процесі соціалізації дітей з особливими потребами психофізичного розвитку належить трудовій реабілітації.

Завдання трудової реабілітації в умовах спеціальної школи полягає у формуванні позитивного ставлення у дітей з особливими освітніми потребами до праці, до виконання суспільно корисних справ, вихованні відповідальності за виконану роботу, бережливості, та умінні працювати у колективі.

Метою соціалізації дітей у процесі трудової реабілітації є підготовка їх до самостійного виконання доступної кваліфікованої праці в умовах сучасного виробництва, участі у суспільно-корисній, обслуговуючій, продуктивній праці, готовності включатися у спільну трудову діяльність.

Включаючись у трудовий процес дитина докорінно змінює своє уявлення про себе і про навколишній світ: хто вона є, на що здатна і яку цінність представляє для інших. Радикальним чином змінюється її самооцінка. В процесі спілкування і засвоєння1 нових вмінь і навичок формується інший світогляд. Робота в колективі соціалiзує особистість. Розвиток здібностей, почуттів і мислення в праці робить «особливу» дитину гармонійною та, в межах можливого, розвиненою. Отже, праця є важливим і невід’ємним чинником, що впливає на розвиток життєвої компетентності дитини.

Організація праці, з метою раціонального розподілу інформативних і фізичних навантажень, має враховувати особливості розвитку вихованців. Різнобічний зміст суспільно корисної праці дає дітям можливість набути позитивних морально-вольових якостей, які допоможуть їм бути впевненими і стабільними у самостійному житті. У процесі трудової діяльності вони вчаться:

  • спостережливості - уміння підмічати суттєве;

  • наполегливості - долання труднощів;

  • старанності - уміння та намагання доводити почату справу до кінця;

  • допитливості - бажання пізнавати щось нове;

  • вимогливості до себе - добросовісне виконання поставлених завдань, бажання знайти раціональні засоби їх виконання;

  • вмінню орієнтуватись у складних ситуаціях і обов’язково знаходити вихід;

  • вмінню максимально швидко, продуктивно і самостійно адаптуватись на нових робочих місцях, мати орієнтир у соціумі;

Сам процес трудової реабілітації має бути усвідомленим і коректно регульованим. Планування і організація будь-якої праці у наших дітей викликає значні труднощі, тому їх необхідно вчити працювати. Планування включає поетапність в роботі: аналіз необхідності і першочерговості того чи іншого виду діяльності, раціональний спосіб її виконання, самоорганізація, орієнтування на зразок, уявлення кінцевого результату, практичне виконання роботи, контроль якості і оцінка результату.

Отже, соціалізація охоплює всі етапи життєвого шляху людини, протягом якого вона засвоює та використовує певні пріоритетні цінності і не лише опановує соціальний досвід, але й відтворює його за рахунок активного впливу на середовище через свою діяльність.

Процес соціалізації відбувається

У трьох площинах: За трьома сферами:

ціннісні орієнтації; спілкування;

соціальні ролі; діяльність;

мотивація; свідомість;

Соціально-педагогічна діяльність з підтримки і допомоги дітям з особливими освітніми потребами має бути безперервним, педагогічним, доцільно організованим процесом соціального виховання, з метою забезпечення їх самовизначення в соціумі.

Більшість дітей нашого закладу – це вихованці ДБСТ. Тому педагоги здійснюють педагогічне консультування, з метою надання освітньої допомоги батькам особливої дитини, щоб акцентувати їх увагу на формуванні необхідного адаптаційного потенціалу своєї дитини, створенні відповідних умов для її самореалізації та мінімізації негативних впливів соціуму, шляхом використання спрятливих факторів середовища.

За останні два роки наш заклад суттєво змінився: оновлені навчальні кабінети для «особливих» дітей з різними зонами освітнього простору (за зразком нової української школи), обладнаний навчальний клас за методикою М.Монтесорі.

З метою реабілітаії і адаптації дітей з особливими освітніми потребами незамінною є надсучасна сенсорна кімната з різними зонами релаксу: тактильною, зображувальною, звуковою, відеозоною, залежно від компенсуючої потреби психічного і емоційного стану дитини в даний момент. Керівництво закладу створило умови для використання реабілітаційних методик канистерапії та іпотерапії, задля стабілізації психологічного і емоційного дисбалансу дітей. Для комфортного і змістовного перебування вихованців у позаурочний час створені танцювальна кімната і спортивна міні-зала. Враховуючи потреби дітей у різних вікових категоріях, були осучаснені ігрові кімнати для відпочинку і занятть за інтересами.

Але, нажаль, не всі спеціальні освітні заклади здатні переорієнтувати навчально-виховний процес, як це зробили ми, щоб забезпечити особливій дитині:

- «відкритий характер» середовища установи, наявність постійних і насичениих контактів із широким соціумом, без чого неможлива успішна соціалізація;

  • широкий, різноплановий інтегрований простір розвиваючого середовища, що збагачує чуттєвий досвід дітей;

  • ресурсні можливості для розвитку та успіху;

  • особистісно-орієнтований характер виховання та диференційований підхід до дітей;

  • необхідну моральну і психологічну підтримку;

- адаптований ступінь регламентації побуту вихованців, різноманітність життя, достатню ступінь свободи вибору й «вільних зон розвитку» дитини;

- якісну психолого-педагогічну підготовку педагогів, а також їх стабільність у контактуванні з дітьми;

  • правильну організацію спілкування дорослих з дітьми (лояльний, демократичний стиль взаємодії) і організоване шкільне самоврядування;

  • можливість повірити в свою здатність досягнути успіху так, як і її однолітки;

  • можливість ризикувати, робити помилки, зазнавати невдачі і вчитися на своїх помилках;

  • адаптацію програм виховання й навчання, що враховують проблеми розвитку особливих дітей, забезпечують компенсаторні ефекти розвитку, викликані відсутністю сім'ї або проблемами, які травмують дитину в родині;

  • спеціальні комфортні умови для ідентифікації свідомості і зростанні позитивної самооцінки;

  • наявність психологічного комфорту, бо нехтування цим призводить до різних психосоматичних захворювань, якими в спеціальних закладах страждає більшість дітей.

Психологічний дискомфорт виникає в результаті незадоволеності життєво важливих потреб дитини - у безпеці, любові, спілкуванні, у пізнанні через дорослих навколишнього світу;

На сьогодні реальністю є те, що особливій дитині необхідна допомога і підтримка в оволодінні нею прийнятих у суспільстві норм, правил, цінностей та моделей поведінки й сміливе їх використання на основі рефлексивного вибору за доцільністю і необхідністю.

Перспективні напрямки роботи

Актуальною і доцільною у роботі вихователя є методика розвитку життєвих навичок. Вона є синтезом успішного педагогічного досвіду (в тому числі і власного) і досягнень психологічної науки. Вона гармонійно і доцільно поєднує функції виховання (формування ідентичності, цінностей та переконань) і розвиток соціально-психологічних компетентностей (життєвих навичок) вихованців. Особливість даної методики в тому, що її не можна копіювати, як шаблон. Кожен педагог бачитть і реалізує її у розрізі власних можливостей і потреб дитини, знаючи особливості її психічного і фізичного розвитку. Ця технологія повною мірою реалізує компетентнісний підхід до навчання, визначений концепцією Нової української школи, як найбільш відповідний вимогам сучасного світу.

Навчання життєвих навичок відтворює природні процеси, спираючись на які діти вчаться жити в соціумі. Цей процес відбувається через спостереження, моделювання та соціальну взаємодію. Встановлено, що навички найкраще засвоюються у процесі спостереження і, якомога швидшого, їх відтворення у реальності. А закріплення навичок відбувається тоді, коли діти практикують (в ігровій або в конкретній життєвій ситуації) поведінкові моделі і аналізують позитивні чи негативні результати своїх дій.

Навчання і виховання на засадах життєвих навичок реалізує концепцію особистісно-орієнтованого підходу до дитини, а саме:

  • визнання здатності особистості до саморозвитку, враховуючи її вікові та індивідуальні особливості;

  • використання можливостей особистісного спілкування на засадах взаєморозуміння, взаємопідтримки і творчого співробітництва;

  • визнання дитини, як партнера навчально-виховного процесу;

  • передбачається делікатне ставлення до ґендерних питань.

Практика доводить, що ефективно моделювати виховні ситуації на прикладах, наближених до реального життя, з урахуванням рівня розвитку дітей, їх потреб і проблем. Цінним для роботи вихователя є те, що методика розвитку життєвих навичок враховує не лише актуальні потреби і проблеми, а й ті, що незабаром виникнуть у «зоні найближчого розвитку» дитини. За Л.С. Виготським:

  • "Зона актуального розвитку"  висвітлює особливості психологічних функцій, які склалися у дитини на сьогодні;

  • "Зона найближчого розвитку"  висвітлює можливості значно більших досягнень дитини в умовах співпраці з дорослими. Педагог повинен бачити в завтрашньому дні розвитку дитини те, що вона сьогодні може робити за допомогою дорослих, а завтра повинна зробити сама.

Це дає можливість компенсувати недоліки і негативні тенденції у ланцюгу взаємодії «педагог-дитина-батьки»: задовольнити природні потреби вихованців, підвищити рівень загального благополуччя, знизити можливість виникнення поведінкових ризиків і проблем.

Моніторингове дослідження

На відміну від багатьох традиційних педагогічних методів і підходів, розвиток життєвих навичок має на меті позитивні зрушення у поведінці вихованців. Це передбачає зміни не лише у знаннях, а й у ставленнях і навичках, які стимулюватимуть ці бажані поведінкові зміни.

Процес соціалізації є історично обумовленим. Його суть полягає в здатності пристосуватися до мінливих обставин життя й, водночас, залишитись індивідуальністю в умовах конкретного суспільства.

Простежити зміни показників розвитку особистості і з’ясувати причини соціальної адаптованості чи дезадаптації дитини в умовах спеціального закладу ефективно за показниками спеціальних моніторингових досліджень, за умови максимального охоплення всіх вікових груп дітей і наявності даних для порівняння.

Завданням педагогів закладу є об’єктивізація та передбачення результатів соціалізації вихованців з метою підвищення ефективності соціальної адаптації та корекції ознак соціальної дезадаптації та соціальної пасивності.

Метою моніторингового дослідження було виявлення рівнів соціалізації наших вихованців в умовах спеціального навчально-виховного закладу, їх адаптованості, вихованості, вміння встановлювати контакти з оточуючими, адекватно поводитися в різних життєвих ситуаціях та ефективно діяти на власний розсуд і користь інших членів колективу. А також вивчення рівня інтеграції зовнішнього і внутрішнього середовища освітньої установи для набуття дітьми з особливими освітніми потребами практичного досвіду і всесторонньої підготовки до майбутньої самостійної життєдіяльності.

Методи дослідження

  1. Тест-опитувальник особистісної адаптованості школярів А.В.Фурмана. Опитувальник дає змогу здійснювати оперативну діагностику особистісної адаптованості дитини на всіх можливих рівнях її функціонування, легкодоступний для роботи з ним і охоплює все актуальне поле життєдіяльності дитини, визначає зони високої та низької адаптованості, сприятливі й несприятливі ситуації розгортання адаптивних процесів, нарешті вказує на найважливіші індикатори функціонування Я-концепції особистості та програмує найкращі психосоціальні умови її розвитку залежно від того чи іншого психологічного портрету особистісної адаптивності.

  2. Методика «Моніторинг соціалізації особистості учня», розроблена І. Рожковим. Її метою є виявлення рівня соціальної адаптованості, активності, автономності і етичного виховання дітей.

Дослідження проводиться за зразками запропонованих тестів та методик. Точність отриманих результатів залежить від здатності дітей зрозуміти питання і об’єктивно та відверто відповісти на них, від коректної допомоги дітям в ході збору даних та чіткої організації і оперативності у процесі їх обробки.

Очікувані результати. Отримання об’єктивних показників щодо протікання процесу соціалізації дітей в нашому закладі. Визначення у дітей всіх вікових категорій системи соціальних знань, норм і цінностей, необхідних для подальшого самостійного зростання. Визначення перспективи подальшого вивчення досліджуваної проблеми задля попередження ознак негативної соціалізації.

Результати проведення моніторингу рівнів соціалізації дітей 1-9 класів КЗ «СНВК» харківської обласної ради м.Богодухів

Дослідження здійснювалось у 9 виховних групах, де навчаються розумово відсталі діти і діти з генетичними хворобами (розладом аутичного спектру і синдромом Дауна). В силу особливостей розвитку психіки, вони мають різні можливості щодо здійснення важливих розумових процесів: усвідомлення, порівняння, конкретизація, узагальнення, абстрагування. Більшості вихованців 1, 2 та 5 класів було важко самостійно, без допомоги і пояснень вихователя, дати відповіді на запитання анкет. На результати моніторингу вплинули низькі показники дітей з розладом аутичного спектру і синдромом Дауна (такі діти є в кожній віковій категорії).

Отже, під час оцінки загального рівня соціальної адаптованості враховувались показники, виявлені за шкалою «Адаптованість» (методика А.В.Фурмана) та за шкалою «Оцінка соціальної адаптованості (далі – ОСА)» (методика І.Рожкова). Загальний рівень моральності визначався за шкалою «Оцінка моральності» (ОМ), (методика І.Рожкова), а також за показниками індідуальних тестувань всередині групи та психолого-педагогічних спостережень кожного вихованця. Під час узагальнення результатів враховувались показники рівнів особистісної адаптовоності за методикою А.В.Фурмана.

Результати визначення рівня особистісної адаптованості за допомогою методики А.В.Фурмана вказують, що значна частина дітей неадаптована, причому молодші школярі на очевидному особистісному рівні, а старші діти – на неочевидному і низькому. Ці діти мають виражений недостатній запас знань, обмеженість уявлень і незрілість мислення. Хоча вони достатньо контактні, самостійні в певних видах діяльності і здатні створити зону особистого комфорту в умовах закладу. На мою думку їм не вистачає позитвної мотивації, стимулювання для того, щоб вийти на інший рівень пізнання себе і свого оточення. Дезадаптовані діти знаходяться на двох рівнях: більшість на ситуативному (не здатні оцінити вимоги ситуації і своє відношення до неї) та на критичному (з глибокими порушеннями пізнавальної та психо-емоційної сфери). (Діаграма 1).

Діаграма 1

В цілому, соціальна адаптація розглядалася як:

- пристосування дитини до умов соціального середовища;

- формування у неї адекватної системи відносин із соціальними об'єктами;

- рольова пластичність поведінки та інтеграція особистості у соціальні групи;

- діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов і прийняття норм та цінностей нового соціального середовища, форм соціальної взаємодії.

Тобто рівень соціальної адаптації наших дітей показує пристосованість роботи всіх психічних структур особистості за умови впливу зовнішніх факторів (прийняття самостійних рішень, їх зваженість, прогнозування розвитку подій). Тому під час оцінки загального рівня соціалізації враховувались показники, виявлені за шкалою «Адаптованість» (методика А.В.Фурмана) та показники, виявлені за шкалою «Оцінка соціальної адаптованості» за чотирма критеріями (методика І.Рожкова). (Діаграма 2)

Після аналізу отриманих результатів з’ясовано, що діти молодшої школи, в своїй більшості, мають середні показники щодо соціалізіції в вузькому розумінні цього поняття: мінімальна кількість контактів на рівні школа, родина і найближче соціальне оточення. А вихованці 6, 7-х та 9 класів майже в рівній мірі мають високі і середні показники соціалізації в широкому розумінні: школа, родина і активне, різнорівневе коло соціальної взаємодії з демонстрацією власних моделей поведінки і їх адаптацією. Низький рівень соціалізації спостерігається у 20 учнів, з них 18 – це діти 1,2 та 4 і 5 класів.

Діаграма 2

Вони дезорієнтовані, невизначені у майбутньому (не вміють аналізувати для себе «сьогодні» і планувати «своє завтра»), що є наслідком емоційної нестійкості, тривожності, боязливості і невпевненості у своїх силах.

Варто зауважити, що зростання та розвиток особистості неадаптованої дитини можливий за умови професійної і коректної допомоги психолога, соціального педагога, злагодженої співпраці вчителів, вихователів і батьків.

Більшість дітей 1 та 2 класів мають вади психічного розвитку і тому знаходяться на початковому етапі формування власної ціннісної структури. Їм важко осягнути запитання, які з точки зору їх ціннісних понять не закріплені життєвим досвідом. Тому, про наступні показники розвитку особистості дитини і рівня її соціалізації, будемо говорити за результатами анкетування вихованців 4, 5, 6, 7-х та 9 класів.

Частина психічної структури особистості формується на суспільному рівні і містить складний психологічний процес поєднання потреб та контролю, визначає моральні якості людини. Загальний рівень моральності визначався за шкалою «Оцінка моральності» (методика І.Рожкова). (Діаграма 3)

Аналізуючи показники діаграми 3 бачимо, що у своїй більшості діти усвідомлюють різницю між добром і злом, вміють приймати правильні рішення, співчувати, допомагати і бути потрібними, пристосовуючись до змінних умов соціального оточення.

Діаграма 3

Для виявлення рівня соціальної активності визначальною була участь учнів у суспільних справах, їх прагнення досягати успіху та перемагати, вміння доводити розпочату справу до кінця. Під час оцінки узагальнення результатів враховувались показники за шкалою «Соціальна активність» (методика І.Рожкова).

Діаграма 4

Аналізуючи показники загального рівня соціальної активності, бачимо, що діти старших класів мають вищі показники за високим рівнем активності. Низький рівень соціальної активності мають діти з генетичними захворюваннями, з глибокими порушеннями емоційно-вольової сфери.

Важливою якістю особистості дитини є її автономність – визнання власної індивідуальності, здатність приймати власні рішення, бути лідером і не залежати від думки оточення. Під час оцінки узагальнення результатів враховувались показники за шкалою «Автономність» (методика І.Рожкова).

Діаграма 5

Цікавим виявився той факт, що високі показники автономності мають діти, які часто порушують дисципліну та ігнорують загальні правила і вимоги. Це говорить про те, що вони недостатньо позитивно мотивані і спрямовані у особистісному зростанні. Такі діти ініціативні, легкі на підйом, але не вміють самостійно оцінити правильність і адекватність прийнятого ними рішення. Ситуація потребує педагогічної корекції на максимально наближених до реальності моделях поведінки для аналізу і обговорення позитивних і негативних сторін взаємодії.

Про особистісну соціальну готовність дитини можна робити висновки на підставі результатів тестувань і спостережень за змінами у поведінці і характері спілкування з однолітками, дорослими та рідними (чи прийомними) батьками. У дітей з порушеннями розвитку пізнавальної та емоційно-вольової сфери у молодшому шкільному віці домінують соціальна ситуація розвитку та провідна діяльність у даний віковий період. У старшому шкільному віці домінують особистісні новоутворення (світогляд, воля, життєва позиція, автономність) і соціальна активність.

Відповідно змінюються акценти по результатах моніторингу: з комфортних умов розвитку на моральні якості і адаптовані новоутворення особистості. В загальному маємо такі результати за шкалою «Рівень соціальної адаптованості» (методика І.Рожкова).

Діаграма 6

Визначальним для нас є те, що діти старшої школи мають високі і середні показники соціальної адаптації. Загалом, вони здатні до саморегуляції в поведінці і діяльності, вміють будувати стосунки з оточуючими, усвідомлюють свої почуття та розуміють їх виявлення в інших людей.

Але, частина вихованців початкової і середньої школи, знаходячись на низькому рівні соціальної адаптованості, у своїй більшості залишається неадаптованою. Показники розвитку особистості цих дітей на низькому рівні. У них недостатньо сформована готовність до прийняття самостійних рішень, відсутня відповідальність за власні дії і вчики, не вироблені деякі необхідні життєві навички, існують суттєві труднощі в спілкуванні з оточуючими, спостерігається невміння протистояти асоціальним явищам. Тому, вони потребують зовнішньої допомоги з боку педагогічного колективу і родини, створення спеціальних соціально-педагогічих умов для позитивного соціального розвитку та соціалізації.

Отже, дослідженням виявлено, що в умовах спеціального навчально-виховного закладу соціалізація дітей з особливостями розвитку пізнавальної сфери передбачає проходження певних етапів:

  • адаптації (пристосування дитини до існування в соціумі, відповідно до його норм і вимог);

  • індивідуалізації (усвідомлення дитиною своїх можливостей);

  • інтеграції (пошук свого місця в суспільстві, з використанням своїх особистісних якостей та можливостей);

  • трудової реабілітації (здатність до самообслуговування та підготовка до самостійного виконання доступної кваліфікованої праці в умовах сучасного виробництва).

При цьому вказана поетапна соціалізація та становлення особистості дитини має забезпечуватися адекватними педагогічними засобами: ефективними організаційними формами роботи, методами і засобами навчання, виховання та корекції розвитку, адаптованими до потреб і можливостей «особливих» дітей.

Однак, з точки зору становлення особистості дитини за зовнішніми (соціалізація) і внутрішніми (індивідуалізація) показниками, цього недостатньо. Бо повнота процесу соціалізації та досягнення її результатів можливі саме в процесі особистісного зростання дитини на основі забезпечення індивідуалізації та інтеграції. Тобто, коли вона здатна усвідомити і розпізнати в собі свої можливості, які варто розвивати, на які потрібно опиратися і максимально використовувати їх в подальшому своєму розвитку і професійному становленні в умовах соціального оточення, в тому числі шкільному.

Тож, маємо забезпечити доцільну організацію комплексної соціально-перетворювальної та психолого-педагогічної корекції особливої дитини.

Висновки

На думку Л.С. Виготського, дитина, народившись, вже є соціальною істотою, оскільки її з самого народження оточує багатогранний, складно структурований соціальний світ того суспільства, повноправним членом якого їй ще доведеться стати, але без якого вона вже не може існувати. Відносини дитини і цього світу постійно змінюються: поступово дитина оволодіває діями з предметами, в яких закріплено соціальний спосіб їх виконання. Надалі коло її спілкування розширюється, все більше людей в нього включається - вона пізнає все більше соціальних ролей. У неї починають формуватись перші уявлення про себе, як про частину даного соціального світу. Поступово оточуючий соціальний світ відкривається дитині в системі існуючих рольових взаємовідносин, правил соціальної поведінки, культурних норм взаємодії.

В подальшому соціальне оточення надає дитині спектр чітко оформлених ціннісно-нормативних моделей і зразків соціальної поведінки. На основі засвоєння яких, у неї відбувається вибір між існуючими нормами та формується персональна ціннісно-нормативна система.

Взаємозв’язок соціалізації з вихованням виражає діалектику особистісного становлення людини: з одного боку – єдності формування соціальної типовості та соціальної унікальності особи, з іншого боку – розвиток її внутрішнього і зовнішнього світів. А навчання, в даному контексті, є засобом і умовою як особистісного, так і соціального розвитку людини. Зрештою, гармонізація цих аспектів педагогічної діяльності і визначення пріоритетності котрогось з них зумовлюються суспільними умовами, запитами, потребами, очікуваннями тощо.

Тому, очевидно, що сьогодні школа в Україні перестає бути уніфікованою, безособистісною. Вона перетворюється на соціально-педагогічний комплекс, діяльність якого базується на інтересах та потребах дитини.

Сучасна школа допомагає працівникам рухатись вперед і розвиватися, а дітям реалізовувати себе у суспільсві. Завдання такої школи - забезпечити розбудову нового освітнього простору, у якому особистість з раннього дитинства усвідомлювала б свою суспільну значущість і через систему ціннісних уявлень набувала досвіду взаємодії з соціумом.

Життя, яке змінюється, вимагає від особистості постійного вирішення проблем, самоосвіти, самовдосконалення. Постає проблема набуття знань заради них самих. Навіщо? Важливо навчити «особливих» дітей переносити способи вирішення навчальних ситуацій на життєві, використовуючи при цьому універсальні навички порівняння, аналізу, узагальнення.

Це, у свою чергу, потребує від нас, педагогів, переглянути традиційні підходи до процесу соціалізації дитини з огляду на суспільні виклики сьогодення і протиріччя в галузі освіти.

Потрібна корекція змісту навчання, методів викладання, вибору стратегії школи. Зміст шкільної освіти має бути осучаснений таким чином, щоб діти могли швидко адаптуватись у самостійному житті, цілеспрямовано використовувати свій потенціал для самореалізації. Необхідно наблизити зміст навчання і виховання до змісту життя. Спрямувати освітній процес на «проживання» реальних ситуацій і підготовку компетентної людини.

Соціалізація є складним і багатофакторним процесом оволодіння особистістю суспільним досвідом, засвоєння норм і правил життя, набуття індивідуальних здібностей і якостей.

Сформовані коптетенції і компетентності людина використовує в різних соціальних сферах залежно від умов і потреб. Головна особливість компетентності як педагогічного явища - це не специфічні предметні вміння та навички, а конкретні життєві, необхідні кожній дитині. 

Освіта – це спеціально спрямована та керована частина соціалізації індивіда. Це цілеспрямований процес і результат виховання та навчання в інтересах особистості, створення умов для її максимально повної самореалізації.

Узагальнюючи, можна сказати, що поняття соціалізація є складовою частиною таких понять, як розвиток та формування, і поєднує у собі освіту, виховання та навчання.

Аналізуючи взаємозалежність вказаних понять необхідно відзначити, що соціалізація може бути регульованою і спонтанною. Вона здійснюється як у навчальних закладах, так і поза ними.

Процес соціалізації ніколи не завершується, він продовжується безперервно протягом усього життя. Йому властива внутрішня динаміка здобутків і втрат, безмежність саморозкриття особистості.

Соціалізація охоплює всі етапи життєвого шляху людини, протягом якого вона засвоює та використовує цінності культури. Кількісне накопичення засвоєних цінностей у певний період переходить у нову якість, що виявляється у зміні структури та спрямованості особистості.

Отже, розвиток життєвої компетентності дитини з особливими освітніми потребами має ряд закономірностей:

1) передбачає формування конкретних життєвих компетенцій у цілісній системі;

2) відбувається на підґрунті природжених задатків і здібностей з урахуванням рівня наявних фізичних і функціональних спроможностей для конкретних життєвих компетенцій,

3) базується на вікових особливостях розвитку особистості, характері її особливих потреб та викликів суспільства;

4) розвиток окремих компетенцій відбувається не сам по собі, а за умови зацікавленості та активної позиції самої особистості;

Щоб мати змогу знайти своє місце в житті, випускник спеціального навчального закладу має володіти певними якостями і вміннями:

  • адаптуватися в мінливих життєвих ситуаціях;

  • самостійно мислити;

  • використовувати набуті знання та вміння в сучасній реальності;

  • бути здатним приймати власні рішення;

  • бути комунікабельним, контактним у різних соціальних групах, уміти працювати в колективі;

  • вміти вирішувати конфліктні ситуації і виходити з них;

  • уміти працювати з інформацію;

  • бути здатним до вибору, який пропонує сучасне життя;

  • вміти планувати стратегію свого життя, орієнтуватися у системі різноманітних і суперечливих цінностей.

Готовність дитини взаємодіяти з соціумом є умовним показником її позитивної соціалізації та визначається за такими критеріями:

а) суспільно ціннісна спрямованість;

б) свідома соціальна поведінка;

в) наявність соціально-психологічних компетентностей (життєвих навичок), які формуються в ході спілкування через включення в суспільну діяльність.

З урахуванням біологічних та соціальних факторів, які безпосередньо впливають на організацію освітнього процесу, а також вікових та особливих освітніх потреб дитини, має вибудовуватися сучасний освітній простір.

«Простір» — це педагогічне явище, яке акумулює потенціал сім'ї та навчального закладу, інтегрує різноманітні впливи на особистість з боку інших соціальних інститутів з метою мінімалізації ускладнень процесу соціалізації. Сутність інноваційних змін, які можуть настати внаслідок розбудови такого освітнього простору, полягає у формуванні готовності дитини, підлітка, юнацтва до взаємодії з соціумом, тобто простором у широкому соціальному значенні.

Слід зазначити, що для визначення напрямів, змісту, видів діяльності та сфер спілкування особистості в освітньому соціалізуючому просторі має значення вибір підходів до процесу соціалізації дитини.

Одним з них є особистісно-орієнтований підхід, що ґрунтується на вікових та індивідуальних особливостях дитини під час планування навчально-реабілітаційного процесу.

Континіумний підхід, за якого освіта розглядається як єдність процесів навчання, виховання, саморозвитку, соціалізації, тобто єдності всіх процесів, що впливають на становлення особистості. Слід зауважити, що умовний ступінь їх узгодженості та взаємозв’язку визначається такими чинниками:

- взаємообумовленість фізичного та психічного розвитку дитини;

- соціальна спрямованість виховання;

- взаємозв’язок особистості та близького оточення;

- взаємозалежність особистісного мотиваційного поля дитини (мотиви, потреби, інтереси) та соціальних установок.

Актуальним є компетентнісний підхід освіти, який дозволяє розвивати у вихованців вміння практично діяти, застосовувати індивідуальні техніки та досвід успішних дій у ситуаціях особистої діяльності та соціальної практики.

Перспективність компетентнісного підходу полягає в тому, що він передбачає високу готовність дітей до успішної діяльності в різних сферах. Компетентнісний підхід в освіті можна продемонструвати таким прикладом. «Один мудрець став на узбіччі дороги, якою возили каміння на будівництво собору, і першого візника запитав:

  • Що робиш, чоловіче добрий?

  • Везу каміння, - відповів той.

  • А ти?- запитав він другого.

  • Заробляю на хліб собі й дітям.

Третій візник сказав: «Будую собор».

Отже, усі троє виконували одну й ту саму роботу - возили каміння, за що отримували гроші. Проте сенс своїх дій і результат вбачали різний. Тобто необхідно здійснити розстановку пріоритетів, визначення базових цінностей, якостей особистості, освітніх компетентностей, розвиток яких зумовив би активізацію процесів самореалізації в кожній дитині.

Це альтернатива інформаційно-просвітницькому підходу, що довів свою неефективність у вирішенні означених завдань і обґрунтував потребу формування у дітей поведінкових навичок, які дозволяють успішно вирішувати завдання інтеграції в суспільство і самозахисту від ризиків.

На сьогодні маємо потребу у розробці та поширенні освітніх програм профілактичної спрямованості, які допомагають ухвалювати актуальні рішення, ефективно спілкуватися, керувати емоціями, долати труднощі, мотивують до здорового і продуктивного життя. 

Акцентуємо увагу на соціально-педагогічному завданні школи, яке полягає у формуванні необхідного адаптаційного потенціалу особливої дитини. Створенні відповідних умов для її самореалізації, а також, мінімалізації негативних впливів на особистість шляхом використання сприятливих факторів соціального оточення.

Наразі набуває великої значущості діяльнісно-комунікативний підхід, що сприяє встановленню партнерських відносин між усіма учасниками виховного процесу. Це значною мірою вплине на формування у вихованців життєвих компетентностей. Цей підхід розкриває нову роль педагога – роль фасилізатора, консультанта, наставника, який допомагає і підтримує дитину в її навчальній діяльності через педагогіку партнерства.

Кропітка робота нашого педагогічного колективу та її результати дають можливість вважати, що ми поступово переходимо від школи отримання знань до школи набуття компетентностей.

Список використаної літератури

  1. Ануфриев Е.А. Социальный статус и активность личности/ Е.ААнуфриев. – М., 1994.– 123 с.

  2. Валентик Н. Інклюзивна освіта: за і проти [Репортаж з Всеукраїнського «круглого столу» «Психолого-соціально-педагогічні аспекти інклюзивної освіти: за і проти»] / Наталія Валентик // Директор школи. – 2010 – № 14-15. С.- 45 – 58.

3. Выготский Л.С. Психологические основы формирования личности в педагогическом процессе / Л.С. Выготский // Собр. соч.: В 6 т. – М.: Педагогика, 1982. – Т. 2. – 369 с.

4. Гапон Ю.А. Соціально-педагогічна концепція виховання/ Ю.А.Гапон .– К.: МВО України, 2000. – 150 с.

5. Горностай П.П. Життєва компетентність в умовах обмеженості життєвого світу /П.П. Горностай // Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство. – К.: Контекст, 2012. – С. 44 - 47.

6. Демченко Е. М. Становлення особистісної зрілостіті життєвої компетентності учнів школи першого ступеня / Е. М Демченко // Наша школа. — 2007. — № 6.

7. Єрмаков І.Г. Педагогіка життєтворчості: орієнтири XXI століття І.Г.Єрмаков// Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство. К.: Контекст, 2000. – С.14-22.

8. Єрмаков І.Г. Виховання життєтворчості [Текст] : Моделі виховних систем / І.Г. Єрмаков. – Х. : Вид. група "Основа", 2006. – 224 с.

9. Єрмаков І.Г.Розвивати життєву компетентність / І.Г.Єрмаков., Д.О.Пузіков // Шкільний світ. – изд., испр. и доп. – М. : Академия, 2006. – 304 с.

10. Життєва компетентність особистості [Текст] : Наук.-метод. посіб. / За ред. Л.В. Сохань. – К. : Богдана, 2003. – 520 с.

11. Життєві кризи особистості: методичний посібник; У 2ч. / Ред. Рада: В.М. Доній (голова), Г.М. Несен (заст. голови), Л.В. Сохань , І.Г. Єрмаков (керівники авторського колективу) та ін. - К.:ІЗМН, 1998. - ч.1.: Психологія життєвих криз особистості.– 392 с.

12. Ілляшенко Т. Затримка психічного розвитку дітей: причини виникнення та корекція. Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство: Науково-методичний збірник / За ред. Н.Софій, І.Єрмакова та ін. – К.: Контекст, 2000. – С. 336.

13. Кононко О. Л. Психологічні основи особистісного становлення дошкільника : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора психол. наук : спец. 19.00.07 „Педагогічна та вікова психологія”/ О. Л. Кононко. – К., 2001. –36с.

14. Ляшенко В.І. Визначення рівнів сформованості життєвої компетентності дітей-інвалідів. Метод. рекомендації для спеціалістів соціальної реабілітаціїВ.І.Ляшенко. – Миколаїв: Державний комплекс ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, 2009. – 46 с.

15. Мудрик А. В. Социализация человека : [учеб. пособие для студ. высш. учеб. завед.] / А. В. Мудрик – 2-е наук. ред.) та ін.]. – К. : Контекст, 2000. – С. 87–93.

16. Психологія і педагогіка життєтворчості [Текст] : Наук.-метод. посіб. / відп. ред. В.М. Доній. – К. , 2003. – 563 с.

17. Сабат Н. Соціально-педагогічний аспект інклюзивного навчання / Надія Сабат // Соціальний педагог. – 2008. – №3. – С.42 – 46.

18. Сухомлинський В.0. Духовний світ школяра/ В.О.Сухомлинський // Вибрані твори: В 5-ти т. – К.: Рад.школа, 1976. – T.1. – С. 305-386.

19. Циба В. Життєва компетентність у соціальній психології: до визначення поняття / В. Циба // Кроки до творчості.–К, 2011.–209с.

20. Ящук І.П. Формування життєво компетентної особистості: Науково-методичний посібник./ І.П. Ящук. – Хмельницький: Видавництво Хмельницького гуманітарно-педагогічного інституту, 1999. – 54с.

  • 20.02.2019
  • Виховна робота
  • 1 Клас, 2 Клас, 4 Клас, 5 Клас, 6 Клас, 7 Клас, 9 Клас
  • Наукова робота
  • 1918
  • 0
  • 29
  • Стежити

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Правове регулювання освіти осіб з особливими потребами»
Байталюк Ольга Михайлівна
24 години
490 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.