Далі вже нічого немає. Самий простір. Саме безмежжя. Смужка суші — вузька необжита коса, відділившись від степу, простяглась у відкрите море. Крізь обрій, крізь небо пронизалася й далі пішла не видно їй кінця. Загубилася в імлі.
Безліч пташиних гнізд. Їх ніхто не руйнує. Оксан повітря, не отруєного нічим. Гармонія буття! Тут почуваєшся тільки часткою чогось великого часткою цього безмежжя, цієї синьої вічності.
Найкрайніший край землі, заповідність, чистота.
Стоїть людина — кільцює птахів.