Тюркський народний вірш складається за принципом силабіки, це означає, що структура вірша визначається числом складів у ньому, без метричного відліку кількості наголосів та їх розташування. Силабічне віршування органічне для поезії, яка складається мовами з постійним наголосом у словах (вірменська, польська, сербська, французька, тюркські.)
Т. Ковальські помітив, що тюркський епічний вірш майже завжди семи- чи восьмискладовий. Такий вірш справді дуже притаманний жанру героїчного епосу, особливо казахському, проте у киргизькій віршовій формі, наприклад у «Манасі», панує короткий вірш, але спостерігається й довгий: на 9, 10, 11, 13 складів.
В. Жирмунський зробив цікаве спостереження: семи-, восьмискладовий вірш (жир) панує в героїчному казахському епосі, також у киргизькому «Манасі», тоді як у зразках книжкового епосу («кисса»), у модернізованих редакціях героїчного епосу та родинно-побутових поемах («Кози-Корпеш», «Киз-Жібек») використовується довгий одинадцятискладовий вірш, що не виключає впливу арабсько-перської метрики.
Цікаво, що в узбецькому «Алпамиші» панує одинадцятискладова форма, але короткий вірш зберігся саме у сценах архаїчного тюркського побуту: верхогони у степу, картини бою тощо.
Ф. Корш висловлював цікаву думку, що довгий вірш – пізнішого походження, бо розвинувся з короткого шляхом подвоєння першої чотирискладової частини: 4+3 > 4+4+3, В. Жирмунський припускає можливість первісного існування вірша із широким кількісним діапазоном складів, що призвело у процесі диференціації жанрів до того, що героїчному епосу став притаманний короткий вірш, а довгий – ліриці та родинно-побутовій поемі.
