Василь Сухомлинський
ВІЧНА ТОПОЛЯ
(оповідання)
Стоїть край дороги стара-престара тополя. Узимку тривожно шумлять її голі віти, а весною покривається вона зеленим листям.
Скільки й пам’ятаю, стоїть вона, як сторож.
Якось питаю маму:
— Скільки літ тополі? Хто її посадив?
— Не знаю, — відповідає мама. — Скільки й пам’ятаю, стоїть тополя край дороги. Завжди однакова.
Питаю старого-престарого дідуся:
— Скажіть, будь ласка, скільки літ тополі? Хто її посадив?
— Не пам’ятаю, — відповідає дідусь. — Завжди стоїть край дороги. Скільки й знаю — росте собі й росте. Люди приходять і відходять, а тополя завжди росте.
Може, це й не тополя, а легенда? Може, дерево це вічне? Може, вона народилася тоді, коли й наша Україна? Коли так, то вона — вічна, бо Україна наша — вічна.
