Повідомлення на тему: «Характеристика права в Україні на поч. ХІХ ст..»

Правознавство

Для кого: 10 Клас

22.07.2018

750

4

0

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Повідомлення на тему: «Характеристика права в Україні на поч. ХІХ ст..»

Джерела права. Перша половина 19 ст. була останнім етапом офіційного існування української правової системи, дії українського законодавства, яке визнавалось Російською імперією. Джерела права різних частин України, що входили до складу Російської імперії, до 40-х рр. 19 ст. мали певні відмінності – у Слобідсько-Українській губернії застосовувалось російське законодавство; у лівобережних і правобережних губерніях діяли ті ж нормативні акти, що й у 18 ст.: Литовський Статут 1588 р. і збірники магдебурзького права, а до початку 40-х рр. там поширилось застосування російського законодавства. Врешті, у 1840-1842 рр. на території України у складі Росії було уведено в дію “Звід законів Російської імперії”, що привело до уніфікації системи джерел права, діючих в Україні, і припинило застосування норм попереднього права. Поза тим, у всіх районах України ще продовжували діяти норми звичаєвого права.

Кодифікація права

Усі роботи з кодифікації українського права проводились паралельно і з огляду на кодифікацію права Російської держави. Під впливом нових умов суспільно-політичного розвитку, враховуючи невдачі кодифікаторів 18 ст., в урядових колах поширювалась думка про необхідність встановлення єдиного порядку застосування правових норм і цілковитого усунення місцевих відмінностей і особливостей – внаслідок максимального наближення правових систем України і Росії шляхом поширення на Україну загальноімперського законодавства. На таких позиція стояла Комісія для складання законів, яка здійснювала кодифікаційні роботи у 1804-1808 рр. під загальним керівництвом російського науковця М.Сперанського, а наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. 19 ст. – Імператорська канцелярія, яка при Миколі І фактично стояла над усім апаратом управління. Головою Кодифікаційної комісії був міністр юстиції граф П.Завадовський; у її складі було утворено 3 експедиції: перша – кодифікувала основи права і загальноімперське законодавство Росії, друга – кодифікувала право окремих провінцій, у т.ч. укладала окремий кодекс для України, третя – редагувала вироблені проекти.

Над кодифікацією права України у складі 2-ої експедиції працювало 2 групи: перша, очолена А.Повстанським, займалась правом правобережних, а друга, очолена українським правознавцем Д.Давидовичем, - правом лівобережних губерній. Група Повстанського розробила проект “Зводу місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі”, а група Давидовича підготувала “Зібрання цивільних законів, які діють в Малоросії” 1807 р., поширене під назвою “Зібрання малоросійських прав”.

Зібрання малоросійських прав” стало кодифікованим збірником норм цивільного права, що діяли на початку 19 ст. у Чернігівській і Полтавській губерніях. Його джерелами були норми звичаєвого права і збірники польсько-литовського і магдебурзького права, зокрема Литовські Статути і Саксонське зерцало. “Зібрання” поділялось на 3 частини, викладені у 5 книгах: 1. правові норми, які визначали правоздатність і дієздатність особи, порядок укладення шлюбу, майнові і особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей; 2. право зобов`язань, зокрема правові норми щодо осудності, волевиявлення, договорів і випливаючих з них зобов`язань; 3. правові норми, регулюючі майнові відносини, зокрема про володіння і власність, способи набуття права власності, спадщину, давність тощо. Однак, офіційно “Зібрання” не було затверджене, а лише частково увійшло до “Зводу законів Російської імперії”.

За “Зібранням малоросійських прав” недієздатними вважались неповнолітні - чоловіки до досягнення 18 р. і жінки до 13 р., та душевнохворі - вони не могли заповідати своє майно, а також душевнохворі не могли виступати свідками.

Дикі звірі, птиця, риба і уся флора, будучи за своєю природою нічиїми, вважались власністю того, хто їх перший впіймав. Учасники у спільній власності мають рівні права на неї, оскільки спільно її охороняють і отримують рівну частку прибутків, розподіляючи між собою і збитки. Кожен міг вільно продавати свої батьківські чи материнські, вислужені, куплені чи будь-яким іншим способом набуті маєтки. Передбачалась передача на збереження речей. Про найм слуги для роботи у місті повідомлялось у цех, а у містечку чи іншому поселенні – в уряд, у відомстві якого перебував наймодавець, про що робився запис в урядовому реєстрі. Шляхом ссуди за взаємною домовленістю чи договором набувалось право на чужу річ, притому отриману у ссуду річ не можна було використовувати іншим чином, ніж було повірено, а інакше вимагалось заплатити за неї.

Шлюбний вік наставав із досягненням повноліття. Кожен міг одружуватись необмежену кількість разів у разі смерті другого з подружжя; а якщо чоловік одружувався вдруге при живій дружині, то він і його друга дружина, якщо вона знала про існування першої, підлягали смертній карі. Презюмувалось батьківство тих батьків, які визнавали дитину своєю, поки не буде доведено інше. Визнання чи заперечення материнства доводилось показами свідків, присутніх при пологах даної жінки. Дозволялось усиновлення старшим молодшого (але не навпаки), притому усиновителем міг бути лише вільний, щоправда, незалежно від його бездітності. Діти були зобов`язані утримувати своїх батьків, незалежно від їх проживання окремо від них. Неповнолітні у разі смерті батьків перебували під опікою разом з батьківським рухомим і нерухомим майном, а по досягненні повноліття виходили з-під опіки і вступали у володіння майном. Опікунами могли бути лише місцеві уродженці, а не іноземці, притому добропорядні і немарнотратні, та з власним маєтком у тому ж повіті, де проживав опікуваний, у т.ч. родичі теж повинні були мати маєток, крім тих, яких безпосередньо призначив батько у заповіті. Сини і дочки спадкували батьківське і материнське майно нарівні. Ненароджені діти мали рівні спадкові права щодо батьківського майна з народженими, якщо батько у заповіті визнав своїми спадкоємцями і ще ненароджених дітей, зачатих при його житті.

За вбивство шляхтича призначалось, крім страти, стягнення на користь родичів убитого поголовних 100 коп грошей. За відрубання обидвох рук, ніг, вух та виколення чи вибиття обох очей, а також відсікання пальців на руках чи ногах карали аналогічними каліцтвами і стягненням грошових компенсацій (зокрема, за кожен палець – по 20 коп грошей) на користь потерпілого. За словесну образу лавника у суді винний сплачував йому моральне відшкодування, а також штраф судді. За вигул собаки у громадському місці, де вона покусала когось, її господар сплачував штраф суду і відшкодовував збитки потерпілому у подвійному розмірі. За порубку чужого дерева, викошення чужої трави і вилов риби у чужих водах винний сплачував штраф і відшкодовував збитки.

У 1809 р. Кодифікаційну комісію було поділено на 6 відділень, і 6-му відділу було доручено складати зводи для українських губерній. Однак, фактично кодифікаційні роботи були зупинені до 20-х рр. 19 ст., а у 1826 р. Комісію для складання зводів було перетворено на 2-е відділення Імператорської канцелярії, яке мало постійно займатись кодифікаційними роботам; його очолив виходець із Закарпаття, перший ректор Петербурзького університету М.Балуг`янський, що тісно співпрацював над кодифікацією з М.Сперанським. Внаслідок масштабних кодифікаційних робіт було складено і опубліковано у 1830 р. “Повне зібрання законів Російської імперії” у 46 томах, яке охопило у хронологічному порядку законодавство 1649-1825 рр., а у 1832 р. – “Звід законів Російської імперії” у 15 томах, до якого увійшло діюче законодавство, систематизоване за галузями права, притому цивільному праву було відведено 10-ий, а кримінальному – останній 15-ий том; “Звід” набув чинності з 1 січня 1835 р.

Водночас у 1830-1833 рр. спеціальна група у складі 2-го відділення на чолі з професором Київського, а пізніше Московського університету І.Даниловичем підготувала обширний “Звід місцевих законів західних губерній” (губерній Правобережної України і Білорусі)” – добре систематизований збірник матеріального і процесуального цивільного права. У 1838 р. його схвалила Державна рада, але юридичної сили чинного джерела права він так і не набув.

У ході запровадження єдиної правової системи на усій території Російської імперії у 1840 р. на Лівобережну і у 1842 р. на Правобережну Україну поширилось загальноімперське цивільне і кримінальне законодавство, притому для Правобережної України місцеве право було скасоване беззастережно, а на Лівобережній Україні допускалось застосування лише тих норм місцевого цивільного права, які увійшли до “Зводу законів Російської імперії”, - це були лише 53 статті, які стосувались спадкового і сімейного права, з усіх 3979 статей. Порівняно зі скасованим в Україні Литовським Статутом 1588 р., правова система за “Зводом законів Російської імперії” мала сучасніший, хоча все ще феодальний, характер.

Цивільне право

Засадничим у регулюванні цивільних правовідносин була нерівна правоздатність і дієздатність за ознакою станової, національної, релігійної, статевої приналежності, за місцем проживання, законно- чи незаконнонародженістю тощо, внаслідок чого закріплювалось безправ`я кріпосних селян і міських низів. Дворяни мали право володіти нерухомим майном і кріпосними людьми, натомість, селянам, навіть які отримали свободу, було заборонено виділятись з общин і закріплювати за собою у приватну власність наділ, який перебував у їх користуванні.

У “Зводі законів Російської імперії” вперше в історії російського законодавства було дано визначення поняття права власності як права володіти, користуватись і розпоряджатись майном. В окремих випадках це право обмежувалось сервітутами, відомими ще з 18 ст. Захистом закону користувалось не лише право власності, а й право володіння, що розглядалось як особливий правовий інститут.

Розрізнялось рухоме і нерухоме майно. Нерухомим майном вважались землі й угіддя, села, будинки, заводи, фабрики, лавки, будівлі, пусті дворові місця. Верховне володіння державним майном належало виключно самодержавній владі імператора, володіння удільним майном належало виключно членам Імператорського дом; а усі інші права на майно могли набувати: члени Імператорського дому, двірцеві управління, казна; дворянські, міські і сільські товариства; єпархіальне начальство, монастирі і церкви; кредитні установи, релігійні заклади, наукові і навчальні заклади, приватні особи; стани осіб – товариства, компанії, конкурси.

З розкладом феодалізму наприкінці 18 – на початку 19 ст. значна частина земельних наділів вільних селян і козаків перейшла до поміщиків. Право дворян розпоряджатись нерухомою власністю не обмежувалось. Іменний указ 1828 р. обмежив право власності козаків на землю – заборонив їм продавати належні їм на праві власності землі. За правовою традицією на Правобережжі допускалось право власності дворян-татар (нехристиян) на кріпаків, придбаних до уведення загальноросійського законодавства. Кріпосний стан селян визначався положеннями “Зводу законів Російської імперії”, а також сеймовими постановами про пожалування селян і судовими рішеннями. На Правобережній Україні, де поміщиками були переважно поляки, прямо чи побічно пов`язані з польським національно-визвольним рухом, царський уряд провів у 1848 р. інвентаризацію їх землеволодінь, на підставі якої уклав інвентарні правила, які визначали розміри селянських господарств (які формально не підлягали змінам) та форми взаємовідносин між селянами і поміщиками.

У першій половині 19 ст. певна своєрідність у договірних відносинах в Україні, порівняно із Росією, полягала у наданні власникам вотчин права продавати свої вотчини, якщо вони за договором чи судовим рішенням перебувають у тимчасовому володінні третіх осіб. Договір укладався за взаємною домовленістю сторін; його предметом могли бути майно або дії осіб, а мета його мала відповідати закону, добропорядності і суспільному порядку. На власний розсуд за взаємною домовленістю сторони могли включати у договір умови про строк, оплату, неустойку, забезпечення тощо. Договори і зобов`язання могли за взаємною домовленістю скріплюватись і забезпечуватись: порукою, неустойкою, заставою нерухомого майна, закладом рухомого майна.

Шлюбно-сімейні відносини. У шлюб могли вільно вступати православні, у т.ч. іноземець з російською підданою, будь-якого стану, крім ченців і священослужителів на час їхнього перебування у цьому сані. Шлюбний вік становив для чоловіків 18 р. і для жінок 16 р., та заборонялось вступати у шлюб по досягненні 80 р., а також заборонявся шлюб з душевнохворими. Заборонялось укладення шлюбу без згоди батьків, опікунів чи піклувальників, а також заборонялось поміщицьким селянам і дворовим людям вступати у шлюб без дозволу їх власника. Шлюб укладався у формі усного чи письмового договору між 2 сторонами. Шлюб вважався законним при дотриманні усіх обрядів весільного процесу, який часто відбувався за деякий час по здійсненні церковного обряду. Крім законних шлюбів із церковним вінчанням у правобережних губерніях існував шлюб “на віру”, тобто фактичні шлюбні відносини, притому жінка була рівноправною з чоловіком.

Чоловік був зобов`язаний любити свою дружину як власне тіло, проживати з нею у злагоді, поважати, захищати, вибачати її недоліки і полегшувати її немічність, а також надавати їй харчування і утримання відповідно до свого стану і можливостей. Дружина була зобов`язана коритись своєму чоловікові як главі сім`ї (притому, вона не звільнялась від зобов`язань і щодо своїх батьків), перебувати у любові, пошані і необмеженому послуху йому, догоджати йому у всьому як господиня дому. Дружина, яка належала до нижчого стану, набувала усіх прав і привілеїв, пов`язаних із станом, чином чи званням її чоловік, і не втрачала їх, навіть якщо він за вчинений ним злочин позбавлявся прав свого стану. Подружжя було зобов`язане проживати разом, а відтак: 1. заборонялось самовільне розлученя; 2. дружина була зобов`язана слідувати за чоловіком у разі його переселення, зміни місця служби тощо, крім заслання його на каторжні роботи чи на поселення; і чоловік міг вимагати здійснення свого права особистої влади над дружиною через поліцію, яка видавала паспорт дружині лише за згодою чоловіка; 3. при передачі кріпосного права одним власником іншому подружжя кріпаків не розлучалось. Шлюб не утворював спільної власності майна подружжя – кожен з них міг мати і набувати свою окрему власність. Дорослі діти, проживаючі з батьками, не мали права вступати у зобов`язання і видавати векселі без згоди батьків.

Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з подружжя або розривався: 1. за клопотанням в разі заслання одного з подружжя за судовим вироком за вчинення злочину на каторжні роботи чи на поселення; 2. за клопотанням в разі безвісної відсутності другого з подружжя; 3. за позовом про розлучення. На Лівобережній Україні визнання шлюбу недійсним чи розлучення подружжя за постановою духовного суду мали наступні наслідки щодо його майна: 1. якщо чоловік визнавався винним, то був зобов`язаний повернути дружині її придане, а також дружина отримувала у пожиттєве володіння майно чоловіка, яке слугувало забезпеченням її приданого; 2. якщо суд обвинувачував дружину, то вона втрачала своє придане на користь чоловіка; 3. якщо жоден з подружжя не визнавався винним, а їхній шлюб з якоїсь причини оголошувався недійсним, то їхнє майно поверталось у його дошлюбний стан; 4. якщо при розірванні шлюбу, укладеного на заборонених ступенях спорідненості чи свояцтва, викривалась обізнаність обидвох з подружжя про існуючі перешкоди до укладення їхнього шлюбу, вони визнавались винними і позбавлялись права розпоряджатись своїм майном, яке переходило до їх дітей від попереднього законного шлюбу, а в разі відсутності таких дітей – до їх ближчих родичів; та притому вони отримували від тих, хто набув їхнє майно, утримання відповідно до свого стану і доходів від цього майна.

У спадковому праві заборонялось заповідати родове майно; лише якщо власник родового маєтку був бездітним, то міг заповісти майно одному з близьких чи далеких родичів.

Кримінальне право

Основними джерелами кримінального права в Україні стали 15-ий том “Зводу законів Російської імперії” 1832 р. і “Уложення про покарання кримінальні і виправні” 1845 р., уведене у дію з 1846 р., яке вміщувало 2224 статті і закріплювало деякі принципи буржуазного кримінального права – визначення поняття злочину, дія закону у часі і просторі, особиста відповідальність тощо, однак, за змістом було феодально-кріпосницьким кодексом, зокрема, дворяни мали право засилати селян до Сибіру, судити їх, карати тілесно і т.п. Значно розширився перелік складів злочинів – Уложення передбачало нові види злочинів, зокрема участь селян в антикріпосницьких виступах і робітників у страйках вважались політичними злочинами.

Поняття злочину у Зводі визначалось як заборонена законом дія під загрозою покарання, а в Уложенні – як дія, що посягає на недоторканість прав верховної влади і встановлених нею влад або на право і безпеку суспільства чи приватних осіб. Злочинні дії поділялись на тяжкі злочини, злочини і проступки. Формами вини визнавались умисел і необережність. За вчинення політичних злочинів Уложення встановлювало рівні міри покарання незалежно від стадій злочину і ступенів співучасті.

Метою покарання було передусім залякування, про що свідчить наявність великої кількості санкцій із смертню карою. Система покарань складалась з 35 видів – від смертної кари до догани (осуду). “Звід установлень і статутів про утримуваних від вартою і про засланих” 1832 р. – перший документ загальноросійського тюремного законодавства, що регламентував застосування таких видів покарання, як заслання, каторга, тюремне ув`язнення. Зберігались тілесні покарання, від яких звільнялись дворяни, духовенство, купці 1-ої і 2-ої гільдій, почесні громадяни тощо. Щоправда, “Уложення про покарання кримінальні і виправні” у новій редакції 1866 р. вилучило тілесні покарання із загального переліку покарань, але допускалась заміна короткотривалого ув`язнення для осіб, не звільнених від тілесних покарань, покаранням різками. Короткотермінове ув`язнення дворянам і чиновникам можна було замінити домашнім арештом чи арештом у приміщенні відомства, в якому вони перебували на службі.

Судочинство

Царським указом 1842 р. у лівобережних губерніях було уведено російське законодавство з судочинства, відтоді на усю територію України було поширено єдині загальноросійські джерела процесуального права – 10-ий і 15-ий томи “Зводу законів Російської імперії” і “Сільський судовий статут1839 р.

Судочинство у цивільних справах поділялось на: 1. вотчинне – спори про право власності на землі, спори про села, спори про дворових людей і селян без землі, спори про міські і приміські двори, мизи, сади, рибні ловлі, млини та інше нерухоме майно, спори про право власності на рухоме майно; 2. позовне – усі спори за невиконаними договорами і зобов`язаннями, спори зі стягнень за порушення прав образами, збитками, втратами і самочинним заволодінням.

У провадженні кримінальних справ особливу роль відігравала поліція, яка здійснювала слідство і виконувала вироки. Кримінальна справа починалась за донесенням або ініціативою прокурорів, стряпчих чи поліції. Судового слідства не існувало. Справа доповідалась одним з членів суду або секретарем. Зазвичай, свідки чи експерти у суд не викликались. Обвинувачений був не суб`єктом, а об`єктом процесу. “Звід” закріплював систему формальних доказів; за недостатності доказів суд не оголошував вирок, а залишав підсудного під підозрою, що для селян і міщан іноді завершувалось виселенням до Сибіру.

Злочини проти держави і віри розглядались у спеціальних судах, утворених за указом царя. Справи селян за антипоміщицькі виступи, придушені військовими командами, розглядав військовий суд в особливому порядку. Дрібні кримінальні справи (крадіжки до 20 крб., легкі побої, пиятика тщо) вирішувались у скороченому порядку поліційними чиновниками. Закон надавав поміщикам право здійснювати судочинство над своїми селянами за незначні злочини.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.