Посібник «Скульптура»

Опис документу:
Декоративно-прикладне мистецтво

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Посібник «Скульптура»

Об’єм – ось що відрізняє скульптуру від інших образотворчих мистецтв. Художників, що створюють скульптурні твори, називають скульпторами (від латинського “вирізати”, “висікати”).

Скульптура дуже різнаманітна. Є скульптура “кругла” – така, яку можна (і потрібно) обійти навколо. А буває “пласка” – ніби скульптурна картина. Таку скульптуру називають рельєфом (від французького “опуклість”). Рельєфи, в залежності від того, як дуже вони опуклі, називають по-різному: горельєфом (від французького “ГО” – високий); барельєфом (“БА”- низький). (Див. “Короткі пояснення до уроків” (Довідка))

В живопису зображення пишуть, в графіці – малюють, а в скульптурі – вирізають, висікають, ліплять.

Як же працює скульптор? Так, як і у живописця чи графіка, у нього є олівці, пензлі, папір. Але є у скульптора і інструменти: пилка, сокира, стамески, молотки, напильники, різці… З їх допомогою, “відсікаючи все зайве”, художник створює свої витвори.

Матеріалів, з якими працює скульптор,- камінь і дерево, метал і глина – велика кількість, їх навіть важко перерахувати. Але можна розділити на дві великі групи: “важкі” і “легкі” в роботі.

Важкі в роботі камінь, дерево, метал – для них потрібні і твердий інструмент, і тверда рука.

А для “легких” матеріалів – пластиліна, глини, воску – тверді інструменти не потрібні: з них не вирізають чи відсікають – з них ліплять. І головним інструментом стає рука майстра, його сильні і чутливі пальці. У скульптури є ще одна назва – пластика (від грецького “пластос” – виліплений). В процесі ліплення майстер не забирає “зайве”, а, навпаки, поступово нарощує матеріал, створюючи свій витвір ніби “на порожньому місці”.

Скульптура – один з видів образотворчого мистецтва, який вчить просторовому мисленню, допомагає розвитку в учнів тримірного відчуття об’ємної форми і вміння добре відчувати та передавати художніми засобами об’єм у просторі.

Перші загальні відомості про скульптуру, про ті якості, які відрізняють її від інших видів мистецтв, та ті, що об’єднують її з ними, діти отримують ще в молодшому шкільному віці.

Поступово школярі знайомляться з матеріалами та інструментами ліплення, технологією обробки матеріалів, декоративними особливостями матеріалів, організацією робочого місця тощо. Ці знання необхідні для оволодіння мовою мистецтва.

Ліпити дітям легше, ніж малювати. Щоб намалювати кулю, треба вміти передати тінь, світлотінь, блік, рефлекс. Виліпити кулю значно легше. Коли ж порівняти малювання й ліплення більш складних предметів, наприклад, голови ведмедя або лисиці перевага ліплення щодо легкості зображення ще очевидніша, бо для перетворення виліпленої кулі в голову ведмедя або голову лисиці досить відтягнути з однаковими проміжками чотири однакові випуклості,- у тупі, щоб вийшла голова ведмедя, гострі, щоб дістати голову лисиці.

Спостереження показують, що після ліплення складних об’ємних форм тварин і звірів учні впевнено й навіть з пам’яті зображають їх на площині. Тому уроки ліплення дуже схожі з уроками малювання. За змістом вони повинні бути більш художніми і менш технічними. А вчитель повинен турбуватися не стільки про набуття учнями певних умінь і навичок, скільки про розвиток індивідуальності, творчості, уяви, фантазії і інтуїції кожної дитини.

Отож, мета кожного уроку ліплення, - виховувати художній смак учнів, прагнення до оригінальності, відчуття міри; розвивати творчі здібності дітей, вміння споглядати предмети довкілля, виділяти головне, найбільш характерне; збуджувати інтерес до мистецтва.

Дуже важливо виховати не лише людину, яка розуміє мистецтво, а через мистецтво створити творця.

Під способом ліплення розуміють різні прийоми, що мають незначні відмінності і якими користуються при обробці матеріалу або зображенні об’єктів. Наприклад, можна ліпити способом розкачування (кульки, качалочки – “ковбаски”, овальні форми); “витягування” деталей з цілісної основи; з’єднання частин способом “примазування”, наліплювання, штампування, продавлювання, “нарощування”.

Дуже корисним для розвитку естетичного смаку й виконання рельєфних робіт з використанням картонних, дерев’яних, фанерних, скляних, металевих основ.

Треба розрізняти низький рельєф, який передає менше половини об’єму предметів і називається барельєфом та горельєф (від слова гора), коли випуклість зображення об’єму більша від половини.

Врізний рельєф (контррельєф) створюється способом зрізування планів, залишаючи форму в стадії силуету.

Методи ліплення докорінно відрізняються між собою. При ліпленні однакових об’єктів вони мають певні відмінності в змісті й послідовності виробничих операцій, що позначається на результатах ліплення.

Основний прийом ліплення в 1 класі – конструктивний (складання цілого з частин). Він полягає в пропорційному поділі визначеної для ліплення маси на всі головні частини об’єкта, який ліпитиметься. Від точного визначення маси тут залежить багато: економія матеріалу, точність виготовлення, дисципліна праці.

Виражальними особливостями об’ємної форми дітям бажано оволодіти на прикладі народної іграшки. По-перше, сучасну дитину оточує штучний світ, де вперше вона знайомиться із дійсністю через іграшку. По-друге, звернення до народного мистецтва, яке через особливий поетичний настрій та щедрий світ фантазії, найбільш близькі сприйняттю дітей молодшого шкільного віку.

Логічним завершенням знайомства з об’ємною формою є декоративне ліплення.

Пласт-об’єм з пласта- декоративне оформлення, яке являє собою перший щабель в уявленні, як площина переходить в об’єм. Засіб цей має характер суто конструктивний. Він швидше належить до засобів створення керамічної форми, але наочністю і простотою допомагає дітям уже середнього шкільного віку уявити, чим відрізняється об’єм від площини.

Пізніше учні знайомляться з іншими особливостями об’ємної форми, тобто з тим, що їй притаманний рух, що вона може бути статичною або динамічною. Оскільки основна тема скульптури – людина та тваринний світ, діти починають знайомство із найпростішими анатомічними та конструктивними особливостями людської постаті, свідомо освоюють проблему взаємодії фігур у просторі.

У старших класах з метою вивчення характерних особливостей об’єктів рослинного світу (овочі, фрукти) учні вчаться вдивлятись в оточуючий світ, відрізняти ці об’єкти за масштабом, формою, конструкцією, відзначаючи близькість їх до простих геометричних форм.

Ліпка овочів та фруктів допоможе їм перейти до усвідомлення, що образна характеристика при створенні, наприклад, героїв казки Дж. Родарі “Чиполіно” залежить від характеристики самої форми, її пластики, конструкції.

Продовжуючи вивчення людської постаті, об’єктів тваринного світу, старшокласники поступово оволодівають професійним методом ліплення: створенням композицій, натюрмортів з драпіровкою, масок, портретів (кругла скульптура), рельєфних композицій тощо, використовуючи для цього глину, пластилін, солоне тісто, фарфор, пластику.

Уроки ліплення слід проводити в атмосфері радісної творчої праці, всіляко шукати засобів впливу на почуття, заохочувати прояви кмітливості, винахідливості.

Найголовнішими інструментами при ліпленні завжди залишаються пальці майстра. Сліди від пальців надають виробу неповторності, округлості форм. Але там, де необхідно дотриматись чіткості, створити певну фактуру і забрати зайвий матеріал, використовують стеки. Їх вирізають з твердих порід дерева –яблуні, бузку, клена, берези. Щоб деревина від вологи не деформувалась, стеки декілька разів обробляють гарячою оліфою. Для нанесення фактурних заглиблень використовують стеки з “зубцями”. Для зрізання зайвого матеріалу – металеві стеки. Їх виготовляють з використаних полотен пилочок по металу з відшліфованими робочими площинами, але тупими краями. Таким стеком, змоченим у воді, можна наносити на поверхню матеріалу глянець.

Можна використовувати загострені ручки від пензлів, порожні стержні, навіть пружинки від будильника.

Необхідні і ножі з дерев’яними, пластмасовими чи металевими лезами.

Якщо поверхню виробу потрібно зробити гладенькою, наприклад, для розпису,- використовують посудину з водою. Змочена у воді рука знищить всі недоліки.

Крім інструментів, необхідно підготувати дощечку-підставку, на якій виконуватиметься ліплення, 1-2 невеликі ганчірочки.

Для ліплення можна використовувати пластилін, глину, фарфор, пластику, гіпс, солоне тісто… Спостереження показують, що в шкільній практиці частіше використовується пластилін: його можна купити в магазині, не потрібно витрачати час на пошуки глини.

Пластилін виготовляють з білої глини з добавленням до неї фарб і гліцерину, штучного або натурального жиру та воску. Від цих домішок глина й набуває певних якостей – не висихає, має певний колір.

Проте пластилін дещо поступається глині: він гірше піддається обробці, перед ліпленням його потрібно довго розминати, розігрівати; виконаний з пластиліну виріб надовго не зберігає форму, не розфарбовується. Порівняно з глиною, він більш “брудний” матеріал, бо залишає масні плями, надовго застряє під нігтями.

Ідеальне його використання – виготовлення форм для виробів з пап’є-маше.

Щоб вироби з пластиліну надовго зберегли свою форму, були використані на виставках у розфарбованому вигляді, - їх треба обезжирити. Для цього “ще теплий” виріб притрушують борошном чи тальком і пензликом втирають порошинки у пластилін. Обезжирену таким чином фігурку покривають білою гуашшю, розведеною з клеєм ПВА. Після висихання виріб готовий для подальшого розфарбовування.

Освоєння людиною глини — першого пластичного і порівняно твер­дого матеріалу для виготовлення місткостей (посуду) та магічно-ритуаль­них фігурок припадає на епоху палеоліту. Гончарне виробництво первіс­них культур виходило'переважно з практичних потреб. І лише згодом, унаслідок удосконалення технології, черепок стає тоншим, урізноманіт­нюється форма, звертається увага на зовнішнє оздоблення.

Уже в епоху неоліту гончарні вироби, передусім ритуального призна­чення, набувають художньої виразності, а заняття гончарством дедалі на­бирає творчого характеру. Цей процес відбувався на віддалених територіях і континентах незалежно один від одного (Японія, Месопотамія, Егейський світ та ін.). Найвищого розквіту гончарство досягло у Старо­давній Греції (VII-IV ст. до н. е.), всесвітньо відомий її чорнофігурний і червонофігурний вазопис.

На території України найдавніші археологічні матеріали (епоха неоліту) засвідчують поширення випаленого керамічного посуду двох стильо­вих форм.

Перша має прості одноманітні форми горшків і мисок, розписаних прямолінійно-геометричними мотивами у вигляді горизонтально-лі­нійних, ялинково-диіагональних та інших мотивів, вкритих наколка­ми або відтисками гребінця — поширений на півночі та Лівобережжі України.

Друга вирізняється різноманітністю типів і форм посуду, декорованого червоною, білою або чорною фарбою, переважно спіральними і меан-дровими мотивами орнаменту — поширений на Правобережжі України, на Балканах.

Майстри ранньослов'янської кераміки (середина І тис.) користувалися ручним гончарним кругом, що давало їм змогу виготовити тонкостінні вироби урізноманітнених форм, рясно оздоблені рельєфом і штамовани-ми візерунками у вигляді кружалець, ромбів, трикутників, дужок тощо.

Високим художнім рівнем форми із засобами орнаментування відзна­чалися вироби черняхівської темно-сірої кераміки кухонного, столового і тарного призначення. До окремої групи слід виділити ритуальний посуд, що виготовляли з особливою ретельністю та оздоблювальними за­гадковими мотивами-символами.

На думку вітчизняного вченого Б. О. Рибакова, таємничі знаки на чаші з Лепесівки і глечику з Романівки є не прорто прикраси, а най­давніший східнослов'янський календар, що містить основні місяці хлібо­робського циклу.

Бурхливий розвиток кружальної кераміки у II1-VI ст. змінюється її занепадом у VII-IX ст. Майже зникають традиції високохудожньої чер­няхівської кераміки, збіднюється асортимент, спрощуються форми ви­робів.

Декор на горщиках у цей час розміщується знизу догори таким чином: до плічок його вкривають лінійні стрічки, а плічка і шийку оздоблюють складніші та виразніші мотиви: солярні знаки (хрест у колі), хвилясті, "змійки" тощо.

До найпоширеніших візерунків відносяться горизонтальні або верти­кальні ряди зигзагів, горизонтальні ряди подвійних або потрійних (один в одному) кутів; композиція з вписаних один в один ромбів, окремих ро­зеток з чотирьох вписаних один в один кутів і т. ін.

У епоху неоліту зародився прийом стилізації (спрощення, узагальнен­ня) реальних форм.

Первісний майстер, створюючи пластичні зображення риб, пташок, кінських голів, надав їм "геометричних пластичних символів".

Однією з причин появи 5 значного поширення умовних, узагальнених зображень у палеоліті та в наступні епохи було зближення фігуративноїта орнаментальної форм мистецтва.

Почуття ритму і динаміки," єдиної масштабної співрозмірності еле­ментів допомогли стародавньому майстру вишукано ускладнити зви­чайні насічки, гострі кути, прості зигзаги до класичного меандра і водно­час поєднати їх у вузьку стрічку та широкий фриз-браслет.

Помітного розвитку композиція досягла в неолітичну добу. Поряд з існуючим декором виникли нові композиційні схеми орнаменту (сітчас­та, розетова), які, мабуть, запозичені в техніках плетіння, ткацтва, різьблення, інші стали наслідком освоєння геометричних і рослинних форм природи, результатом практичного та чуттєвого досвіду людини.

Найперша стрічкова схема, як уже зазначалося, припадає на епоху па­леоліту (ритмічне паралельне поєднання кількох ліній у довжину з пев­ним інтервалом між ними).

Сітчаста схема — найпростіше перехресне поєднання ліній, ямок та інших мотивів, що утворюють пряму або скісну сітку.

Розеткова — походить від кола, спіралі, концентричного розміщення ямок з центром посередині тощо. Зазначені схеми стали грунтом для роз­витку наступних орнаментальних схем.

У період неоліту виникли цікаві скульптурні форми ритуальних місткостей у вигляді тварин, птахів і риб (з каменю і глини).

Напевно, у них зберігали жертовну кров того звіра, якого представляє місткість (оленя, ведмедя, бика тощо).

Композиційно цей посуд відзначається граничним лаконізмом плас­тичної форми, пов'язаної з певними тотемічними уявленнями.

Процес розвитку композиції в первісному декоративно-прикладному мистецтві відбувався нерівномірно. В той час як кераміка перірду Межи­річчя, V тис. р. до н.е., різноманітна за формою, випалена, поливана (тарілки, миски, горщики, чашки), орнамент сітчастої схеми імітував плетіння, стрічкові поліхромні композиції поєднували зооантропо-морфні мотиви, розетові схеми в центрі містили "свастику", квадрат-розетку. Кераміка неолітичних племен в Україні характеризувалася одно­манітними горщикоподібними формами, орнамент мав виключно сму­гасті композиції у вигляді ямок, заглиблених прямих, хвилястих і зигза­гоподібних ліній, трикутних та прямокутних площин. Лише згодом (III-II тис. до н.е.) землероби правобережного Придніпров'я та Придніст­ров'я урізноманітнили форму кераміки, розвинули стрічкову компо­зицію орнаменту до вишуканих спірально-меандрових мотивів та фігура-типпих зображень.

Отже, майстри неоліту вже виготовляли основні форми побутового посуду та ритуальної пластики, застосовували найважливіші компози­ційні схеми орнаменту (вільне заповнення, стрічкова, рідше сітчаста, розетова).

Глина - найкращий матеріал для ліплення. Вона еластична, добре формується; сухий виріб має достатню міцність, зберігає форму, добре приймає всяку фарбу. Думка про те, що це “брудний” матеріал помилкова, бо потрапивши на одяг, після висихання глина струшується, не залишаючи слідів. Проте, привчати учнів до охайності необхідно, тому на заняттях з ліплення бажані фартушки, які захистять одяг від забруднення.

Знайти глину для ліплення можна скрізь, було б бажання. Пласти глини часто виходять на поверхню по берегах річок та озер, на схилах ярів. Її можна знайти навіть на садовій ділянці, а у великих містах- на будівництві.

Гончарі знають, що глина може бути жирною (масною) і прісною. Жирна глина більш пластична, прекрасно формується на гончарному крузі, а після підсихання її можна відполірувати до дзеркального блиску. Посуд з такої глини має високу міцність, не пропускає вологу. Одна біда: жирна глина під час сушіння і обпалювання легко тріскається. Прісна глина містить в собі значну кількість піску. Тому вироби з такої глини мають ніби “колючу” поверхню, до того ж дуже пропускають вологу.. Зате під час сушіння та обпалювання прісна глина тріскається дуже рідко.

Жирною вважається глина, що містить менше 5% піску, в той час як прісна включає в себе до 30% піску. Глина середньої жирності має 15% піску.

Щоб визначити придатність глини для ліплення, потрібно з вологої глини, взятої для проби, викачати між долонями “ковбаску” товщиною з вказівний палець і повільно зігнути її навпіл. Якщо на місці згину не утворяться тріщини або їх буде зовсім мало, то глина годиться для ліплення і обпалювання, бо має приблизно 10-15% піску.

КОЛІР вологої “живої” глини після сушіння та обпалювання змінюється. Зелена може стати рожевою, бурякова – червоною, а синя - чорно - білою. Це пояснюється тим, що під дією високої температури вигорають органічні частинки, які надавали глині її “живий” колір. Виключенням є лише біла глина, яка в зволоженому стані має сіруватий відтінок, але після обпалювання набуває сяючої білизни.

Щоб визначити якого кольору глина, зліпіть з неї кульку і обпаліть в печі.

ЗБЕРІГАТИ глину можна в поліетиленових пакетах, які не допустять її надмірного висихання. Чим більше глина буде знаходитись у вологому стані, тим краще.

Гончарі добре знають, що знайдена глина повинна пролежати в спеціальній ямі не менше трьох місяців. Багатовікова практика народних майстрів довела, що чим більше вилежується глина, тим краща її якість.

Якщо глина знаходиться в відкритій ямі декілька років, - весною і літом її обпалюють сонячні промені, восени обдувають вітри і поливають дощі, зимою вона замерзає на морозі і відтає при відлизі, в неї проникає вода. Все це йде глині на користь, бо вона розпушується від мікротріщин, з неї вимиваються розчинні солі, шкідливі органічні добавки. Таку глину достатньо лише добре вим’яти, вибравши камінчики.

Якщо в глині багато піску, її просіюють; промивають (розмішують з водою до однорідного розчину, дають відстоятися. Першими осідають піщинки та камінці. Коли вся маса осяде, освітлену воду зливають, рідку глину обережно вичерпують, залишаючи нижній шар з камінцями і піщинками на дні. Глиняний розчин зливають в посудину і залишають на сонці для підсушування); перебивають і переминають. В процесі такої роботи з глини вибирається пісок і вона стає придатною для ліплення та обпалювання.

Якщо ж глина жирна і під час роботи липне до рук, її опріснюють. Для цього в неї додають дрібний пісок, крейду, терту цеглу, тирсу. Народні майстри середньої Азії з цією метою використовують тополиний пух і, навіть, подрібнену вовну тварин.

СУШІННЯ виліплених виробів - довготривалий процес. Поспіх при сушінні може звести нанівець всю попередню роботу. Тому необхідно запастися терпінням і не намагатися цей процес прискорити : від прискореного сушіння виріб може покритися численними тріщинами. Волога з виробу повинна випаровуватись якомога повільніше, не можна допускати ні протягів, ні надмірного тепла. Чим краще висохне глина, тим більше надії, що при обпалюванні не буде браку. При звичайній кімнатній температурі виріб повинен сохнути близько 2 тижнів.

Перед обпалюванням кожну роботу потрібно уважно оглянути, а знайдені тріщини змочити водою і замазати м’якою глиною.

ОБПАЛЮЮТЬ глиняні вироби в горнах та муфельних печах, при t=900оС, виймаючи готові лише на наступний день, після повного охолодження. Маленькі іграшки успішно обпалюються і в звичайній побутовій печі (за 3-4 години) і, навіть, на відкритому вогні (вогнище), але поверхня робіт при цьому може потемніти.

ФАРБУЮТЬ обпалені вироби-іграшки білою водоемульсійною фарбою (2-3 рази), а розпис виконують темперою або гуашшю, розведеними на яєчному жовтку. Проте потрібно знати, що гуаш при висиханні світлішає. Можна використовувати і акварель з домішками гуашевих білил, або клею ПВА.

В умовах звичайної школи вироби учнів можна розписувати без обпалювання. Дочекавшись повного висушення, фігурку покривають густим шаром білої гуаші з клеєм ПВА. Прозора плівочка клею надасть міцності виробу і не допустить його розмокання при короткочасному потраплянні у воду. Розпис виконують аквареллю, розведеною на клеї ПВА.

Фарфоровий посуд вабить своєю сяючою білизною. Приємно взяти до рук і фаянсову декоративну фігурку чи прикрасу. Творяться ці дива зі звичайної білої глини, розписуються соляними фарбами.

Здавна майстри виділяли білу глину з-поміж всіх інших її різновидів, намагались, завдяки домішкам, створити таку масу, з якої вийшов би прекрасний посуд.

Перші спроби одержання російського фарфору здійснив М.В.Ломоносов. Закінчив ці спроби Д.І.Виноградов, відкривши рецепт приготування “фарфорової маси” (18століття).

В Україні фарфорове виробництво вперше з’явилось на Київщині в 17 столітті, а вже в кінці 19 століття, - посіло головне місце по виробництву посуду.

Хочеться відмітити, що фарфорової маси в домашніх умовах приготувати майже неможливо. Та й вироби з цієї маси обпалюють двічі, при температурі до 1400о С, в горнових печах, що неможливо в умовах звичайної школи. Проте, процес ліплення прикрас та декоративних виробів з фарфору настільки захоплює, а готові роботи так милують око, що за можливості співпраці з заводами-виробниками фарфорової продукції, знайомити вихованців з особливостями ліплення з даного матеріалу все ж бажано.

Якщо у виліплену з фарфору прикрасу додати невеличкі шматочки кольорового скла (наприклад, з пивних пляшок), після обпалювання виріб набере надзвичайної краси. Під дією температури скло розплавиться і “розіллється” по фарфоровій масі. Після глазурування прикраса “засяє” смарагдовими, бурштиновими, або рубіновими іскринками.

Художня кераміка (від грецького keramos — глина) — вироби, виготов­лені із різних глин та інших неорганічних складників, які для міцності че­репка висушують і випарюють при температурі 900-1500° С.

Глина — легкодоступний та унікальний за своїми технологічними і художніми властивостями матеріал — пластична в час формування і до­сить тверда (міцний черепок після випалу). Має широкий спектр при­родних барв від білої, кремової, охристої до червоної, коричневої і тем­но-сірої.

Чарівного ефекту керамічним виробам надають спеціальні фарби, а також прозорі та декоративні поливи (глазурі). За технологічними показ­никами розрізняють глини пластичні і малопластичні, легкоплавкі і туго­плавкі, кольорові (гончарні) та білі (фарфоро-фаянсові).

Технологічні особливості. Понад сім тисячоліть свого розвитку вдоско­налювалася художня кераміка.

Первісні гончарі формували вироби вручну, обплітаючи кошик, ка­мінь, дерев'яну форму скибками глиняної маси завтовшки з палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини, поступово змінюючи і вивершую­чи конусоподібну посудину з гострим дном (так звана стрічкова техніка).

Посуд виходив товстостінний з порушенням округлості і силуету фор­ми. Однак ця найпримітивніша і найстародавніша техніка витримала конкуренцію гончарного круга і була добре відома раннім слов'янам, а деякі племена Австралії й Океанії користувалися нею до кінця XIX ст.

Винахід гончарного круга (IVтис. до н. е.), спочатку ручного й повіль­но обертового, а у середньовіччі швидкісного, з ножним приводом, став визначним переворотом у розвитку гончарного ремесла. . Техніка роботи на крузі давала змогу не лише збільшити випуск ви­робів, а й піднести їх художній рівень.

Посуд, виготовлений на крузі, легкий, тонкостінний, з гармонійно-симетричними обрисами форми, чіткими орнаментальними смугами, лініями тощо.

Точіння на гончарному крузі нині застосовують як народні майстри, так і підприємства художніх промислів для виготовлення високоякісних виробів складної форми.

Техніка формування шаблоном (на крузі) у давнину використовувала­ся при серійному виготовленні горщиків, тарілок, мисок, щоб досягти якнайкращої пропорційності. .

У наш час формування спеціальними шаблонами виконують автома­тичні або напівавтоматичні верстати на фарфорових і фаянсових фабриках.

У Стародавній Греції (IV ст. до н. е.) вже була відома техніка лиття ви­робів у формах, які також виготовляли з глини і випалювали. Неглазуро-вані пористі форми добре поглинали зі шлікеру (шлікер — глина, розве­дена водою до сметаноподібної консистенції) воду і на їх внутрішній по­верхні утворювався дещо щільніший шар маси завтовшки 10-14мм. Після кожної заливки форми треба було сушити на сонці.

У XVII ст. цехові майстри, ремісники в Європі знову звернулися до техніки лиття. Вони прагнули якомога точніше наслідувати, копіювати старовинні керамічні вироби. У цьому ж столітті форми почали виготов­ляти із гіпсу, їх продуктивність була вищою, ніж теракотових.. Техніка лиття набула великого значення у ХІХ-ХХ ст. як репродуктивний прин­цип фабричного виробництва.

Техніка ліплення виробів із маси у формах відома з часів античної Гре­ції та Риму. Застосовувалася при виготовленні посуду для щоденного вжитку, світильників, фігурок тощо. У середньовіччі нею виробляли ках­лі, а нині вона незамінима при виготовленні виробів із шамотної маси.

Двадцять років тому винайдено техніку напівсухого пресування із кера­мічних мас малої вологості. Спочатку цим способом формували лише ке­рамічні плитки, плаский посуд — тарілки; блюда, блюдця, салатниці тощо.

Отже, відомі такі техніки формотворення: вільне та стрічкове ліплен­ня, точіння на гончарному крузі; формування шаблоном; лиття шлікеру; ліплення у гіпсових формах; пресування із порошково-дрібної маси.

Художня виразність керамічних виробів залежить від методу і техніки декорування. Можна виділити три види оздоблювальних технік: декора­тивні покриття, розпис і пластично-фактурні техніки.

Декоративні покриття (глазурі) — тонкі, легкоплавкі силікатні сполу­ки. Це найпростіша техніка для виконання, бо всі живописні ефекти утворюються самочинно у процесі випалу внаслідок хімічних реакцій. Деякі декоративні поливи, зокрема кракле, відомі здавна; решта винай­дені у XIX ст.

Завдяки визначним успіхам хімії та фізики появилося розмаїття скли­стих полив з багатою палітрою художніх можливостей. Так, на вазах, оз­доблених кристалічною поливою, виблискують міріади кристалів — гос­троконечних, округлих, видовжених, зірчастих — різних барв та відтінків.

Матові та напівматові поливи можна кваліфікувати як різновид крис­талічних, оскільки ефект матовості утворюється внаслідок появи на по­верхні дрібних кристаликів або пухирців повітря.

Кракле утворює сітку дрібних і дещо більших тріщинок, виникає своєрідне відчуття зломлення і розсіювання сонячного проміння.

Незвичайно чарівні, райдужні поливи з металевим полиском — так звані люстри. Тонка надглазурова плівка закріплюється випалом при температурі 700°С.

До металевого відблиску спричиняють глазурі, випалені у відповідно­му середовищі. Наприклад, якщо у поливі міститься окис міді, то на по­верхні виникає металевий відблиск міді.

Є поливи, що утворюють дуже ефектні та несподівані поєднання ко­льорів, неначе барвисті переливи струмків. Так звані самосвітні поливи також відрізняються особливою декоративністю, мають здатність акуму­лювати і випромінювати світло.

Крім незначної кількості кольорових полив та емалей у декоруванні керамічних виробів, передусім порцеляни, застосовують розчин доро­гоцінних металів — золота, срібла, рідше платини.

Найрізноманітніші техніки розписного декорування залежно від спо­собу нанесення на вироби поділяються на розпис від руки, механічне оз­доблення та комбіноване (поєднання двох попередніх).

Розпис пензлем передбачає виконання "відводок" (вусик, стрічка), орнаментальних зображень, букетів, портретні й тематичні композиції і т. п. Чіткою графічністю ліній вирізняється техніка ритування (продря­пування) сирого черепка металевою або дерев'яною паличкою.

До вільного орнаментального розпису ангобами (різновид глиняної фарби) належать стародавні техніки ріжкування і фляндрівка. Термін "ріж-кування" походить від ріжка, наповненого ангобом. У маленький отвір у його нижній частині вкладали гусяче перо або скляну трубочку, і рівна цівка ангобу лягала на поверхню виробу. Тепер ріжок замінений гумовою грушею. За допомогою ріжкування можна проводити прямі й хвилясті лінії, робити крапки, розетки, листочки та інші орнаментальні елементи.

Фляндрівка дещо подібна до мармурових розводів, їй притаманні чіткі, зигзагоподібні волокнисті лінії, розташовані симетрично по обводі виробу.

Техніка ріжкування і фляндрівка застосовуються для оздоблення ма­йолікових творів.

Механічні техніки декорування здебільшого поширені на фарфорово-фаянсових фабриках, використовуються в оздобленні масової продукції, їх принцип полягає у нанесенні заздалегідь готового малюнку на виріб способом трафарету, відтиску гумової печатки, переведення з паперу то­що.

Пластично-фактурне оздоблення у кераміці має такі технічні різнови­ди: лощення, фактура "ниток", контррельєф, ажур і круглий ліпний декор.

До найдавніших фактурних технік декорування гончарних виробів на­лежить лощення — полірування черепка за допомогою дерев'яної паличг ки або камінчика. Переважно наносяться вертикальні й скісні смуги.

Своєрідна фактура ниток "вовни", "травички" створюється нанесен­ням тонких кольорових цівочок ангобу (крізь тонку металеву або полот­няну сіточку).

"Вовняна" фактура використовується з метою досягнення контрасту між гладкою і "кучерявою" поверхнею. Наприклад, декоративний майо­ліковий посуд скульптурного характеру ("баранці", "коники", "ведмеді") інколи оздоблюють цією технікою.

Контррельєфний декор у вигляді відбитків роблять за допомогою штампиків. Він розрахований на світлотіньовий ефект.

Інколи для оздоблення майоліки вдаються до пластичних засобів, зо­крема, зображення квітів, птахів, тварин і людей виконують у техніці рельєфу.

Рельєфні поливані зображення створюють своєрідну напружену гру світла і тіні.

Круглий ліпний декор художньо виправданий, коли органічно поєднується з іншими деталями виробу.

Розписні й пластично-фактурні техніки можуть поєднуватися, збага­чуючи декоративність і художню образність керамічних творів.

Залежно від глини та інших складників маси, температури випалю­вання, властивостей черепка, кераміка поділяється на технологічні підвиди: теракота, майоліка, фаянс, порцеляна, кам'яна маса і шамот.

Теракота (від італ. Terracotta — випалена земля) — вироби із гончарних кольорових глин без жодних доповнень. Теракотовий черепок пористий, шерехатий, неполиваний, легко поглинає воду.

Майоліка (італ. Маіоlіса) походить від давньої назви острова Мальорка, через який транзитом ввозилася до Італії іспано-мавританська кераміка.

Майолікові вироби формують переважно на крузі, рідше відливають у формах. Вони вирізняються масивністю корпусу та інших деталей, плавністю контурів силуету.

Майоліка, як і теракота, дістала найбільшого поширення у народному мистецтві. Нею захопювалися відомі художники і скульптори: Ф. Леже, П. Пікассо, М. Врубель, С. Малютин, І. Фріх-Хар, І. Єфімов та ін.

Фаянс (фр. Faience походить від назви італійського міста Фаенса, з якого у XVI ст. інтенсивно вивозили кераміку) — поливані вироби пере­важно з білої очищеної глини із спеченим суцільним, дрібнопористим черепком.

Порцеляна (фарфор, від персько-араб. Farfur — титул китайського імператора, також назва місцевості в Китаї) — найдосконаліший вид ке­раміки, вироби виготовлені з суміші високоякісних білих глин та інших складників. Випалюється при високій температурі — 1500° С.

Найголовніша відміна порцеляни від фаянсу: дзвінкий білосніжний черепок має білу скловидну структуру, а тому в тонких місцях просвічу­ється і майже не поглинає води.

Двічі випалені, але не поливані порцелянові вироби називають бісквітом.

Батьківщина порцеляни — Китай, з XII ст. китайська порцеляна час від часу потрапляла до Європи і набула поширення власне під цією на­звою (італ. Porcello — мушля молюска). У давнину мушлі використовува­ли як посуд для пиття рідини.

Керамічні вироби поділяють на садово-паркову архітектурну ке­раміку, обладнання житла, посуд, культові та обрядові предмети, іграш­ки, прикраси.

Пластика – художній матеріал, який з’явився порівняно недавно. Продається він у вигляді “цеглинок” сіруватої пластичної маси, на вигляд віддалено нагадуючи масу для виробів з фарфору. На відміну від пластиліну, пластика може бути достатньо твердою. Для цього виліплений виріб кладуть в холодну воду і на повільному вогні доводять до кипіння. Масивні вироби ставлять на фольгу і розміщують в духовці чи муфельній печі. Дверцята печі залишають напівпрочиненими. Температура повинна бути 80-150о. Через 10-15 хвилин, в залежності від розміру, виріб буде готовий. Коли робота охолоне, можна розфарбовувати.

Фарбують вироби з пластики гуашевими фарбами, а потім покривають лаком. Можна працювати і з наперед пофарбованою пластикою. Для цього гуашева фарба змішується з матеріалом до тих пір, доки не отримується потрібний відтінок. Вироби, виготовлені з пофарбованої пластики, не можна кип’ятити. Їх піддають сухій термообробці. Кольорову пластику можна придбати і в магазині.

Перед роботою з пластикою, її потрібно нагріти в долонях, щоб та стала м’якою. Збільшити м’якість маси можна, додаючи олію, зменшити – за допомогою зубного порошку, гіпсу, талька. При тривалому перебуванні в руках матеріал надмірно розм’якає, тому при виліплюванні об’ємних форм масу слід періодично охолоджувати водою. Проте слід знати, що при з’єднанні вологі деталі погано кріпляться одна до одної, тож ліплення краще виконувати пластичним способом, тобто з цілого шматка (відтягуючи, затискуючи, прищипуючи матеріал). Якщо все ж деталі прикріпити необхідно, матеріал повинен бути сухим. А щоб пластика не прилипала до рук, - їх постійно зволожують холодною водою.

З пластики виготовляють рельєфні картини, декоративні фігурки, іграшки. Особливу радість та задоволення приносить виготовлення прикрас (біжутерії).

Легко й просто виліплюється квітка калли: кулька, легким натиском пальця перетворюється на “млинець” і нижніми його краями ніби обгортають “ковбаску”, імітуючи форму квітки калли. До квітки можна додати листочок, прикріпити защіпку, а виріб піддати термообробці. Квітка буде натурального білого кольору, але при бажанні, можна нанести декор. Прикраса готова.

Стилізовану троянду та жоржину виготовляють аналогічно. Кульки різного розміру, прикрашені ліпним орнаментом та різноманітними лініями – “кривульками”, з проробленими по центру отворами для шкіряного тоненького мотузка легко перетворяться в намисто чи підвіску. Фантазія майстра – умільця допоможе перетворити шматочок маси в зажим для краватки чи брошку.

Солоне тісто стає дедалі більш універсальним матеріалом для ліплення. Та це й не дивно. Вироби з тіста після висушення набувають майже такої ж міцності, як пластика чи глина, але не б’ються. Їх не потрібно піддавати термообробці, а для розпису готових виробів годиться будь-яка фарба.

Для приготування маси не потрібно особливих матеріальних затрат: в 1л теплої води розводять 3 жмені солі, додають борошно та 2-3 ст. ложки клею ПВА. Вимішують доти, доки тісто не набере пружності, перестане “тягнутись за руками “, не стане таким, як пластилін. Тепер можна ліпити: іграшки, декоративні фігурки, голови та руки для майбутніх ляльок, окремі елементи для панно на мішковині, рельєфні композиції на оргаліті тощо. Для виліплення барельєфної чи горельєфної композиції, невеликих іграшок обмежень нема, а створити об’ємну масивну фігурку допоможе каркас з проволоки.

Після виліплення, виріб підсушують при кімнатній температурі 2-3 дні (біля батареї опалення вистачить 5-7 годин), покривають густим шаром нерозведеного клею ПВА. Після додаткового підсихання виріб стає схожий на вже обпалений виріб з пластики; злегка “дзвенить” від постукування по ньому нігтем.

Наступний етап – розпис. Потрібну фарбу (акварель чи гуаш) розводять в окремих посудинах з клеєм ПВА), готують пензлі від 1 до 4 номеру.

Розпис починають з найсвітліших частин і найбільшої площини, поступово промальовуючи окремі тонкі деталі. Завершивши розпис і давши підсохнути, виріб покривають лаком.

Розпис по тісту можна робити і фарбами - розпилювачами (спреями). Ця робота виконується як під тиском (з балончика) так і пензликами (попередньо набравши спрея в якусь посудину). Розписаний сріблястим чи золотистим спреєм виріб виглядає, ніби покритий сусальним золотом.

Масу з тіста можна тонувати , тоді вона приймає вигляд кольорової пластики. Для цього тісто ділять на частини. В кожну частину додають густу гуаш певного кольору і добре вимішують, доки фарба не розійдеться по масі рівномірно.

Рельєфні композиції українознавчого спрямування займають одне з чільних місць в роботі з солоним тістом. Це можуть бути обереги - панно на тканині, мішковині, оргаліті тощо.

Завчасно підібравши рамку і фон, на якому буде розміщена композиція, створюють ескіз, стилізуючи форми майбутніх деталей. Наприклад, українська хатина складається з 3-х частин:

- корпус (стіна);

стріха;

вікно.

Для надання деталям рельєфності, користуються стеками: на стрісі рисочками вказують солому, на віконці – чотирма цятками – шибки.

Щоб виліпити тин, розкачують 5-6 “ковбасок” (три довгі, 3-4 коротенькі) і переплітають їх.

Мальви створюють з кульок різної величини (більша, середня, найменша), накладаючи їх одна на одну. В середині найменшої кульки стеком видавлюють заглиблення, від якого в різні боки проводять промінці.

Виліпити листочок допоможе кулька, перетворена в «млинець», прищипнутий з одного боку пальцями.

Щоб виліпити глечик, викачують кульку, короткий циліндр і джгут. Стиснувши пальцями з обох боків нижню частину кульки, створюють основу глечика, до верхньої частини якого примазують циліндр – горловину. До горловини припасовують джгут-обідок.

Виліпивши та розписавши елементи композиції, починають компонувати її на натягнутій на рамку мішковині за допомогою клею ПВА, чи суперклею.

Голову для ляльки починають ліпити з кулі. Способом витягування формують шию, пальцями роблять заглибини для очей, витягують підборіддя і ніс, стеком видавлюють ніздрі. Очі та губи виготовляють з валиків та кульок, накладають на обличчя і за допомогою стеків примазують та прошкрябують кожен елемент голівки. Волосся роблять з ниток і приклеюють до голови клеєм.

Дещо видозмінюючи частини обличчя, можна виліпити голови різноманітних казкових героїв, наприклад Баби-Яги чи Лісовичка. (В щойно створену голову Лісовичка втикають гілочки з дерева. Руки та ноги ляльок ліплять з валиків. Розписані голову, руки (якщо є необхідність, то й ноги) припасовують до тулуба. Для цього по викройці з тканини (можна попередньо змочити її у воді, в якій розведений клей ПВА) шиють тулуб - комбінезон, набивають його ватою і кріплять до нього кінцівки та голову. Щоб лялька стояла, з картону виготовляють циліндр-підставку, який припасовують до тулуба. Залишилось лише пошити одяг.

Така ж технологія створення і інших ляльок.

Пластичні вироби з сиру. Цей різновид народної творчості поширений у Карпатах, на Прикарпатті, там, де є спеціальний сир – будз. Технологія створення сирних фігурок така. Підігрівають молоко, заправляють його так званим молочним квасом – кисляком, добутим зі шлунка теляти. Коли сир згурдиться, сироватку зливають. Лишається біла, подібна до гутаперчі маса. Саме з неї роблять іграшки. Щоб матеріал був пластичніший, його заливають окропом. Майстриня бере свіжий сир і дуже швидко, поки він не прохолонув, виліплює іграшки. Спочатку витягують ноги, хвіст, голову. Будз має дуже високу пластичність, здатність розтягуватися на тонкі нитки. Саме цю його властивість майстерно використовують гуцульські жінки. Сирну масу витягують на тоненькі ниточки, зв’язують вузликами, скручують і прикрашають фігурки тварин. Їх роблять з окремих частин. Виготовляють коня, вершника, сідло, рушницю, потім усе це за допомогою тоненьких ниточок щільно прив’язують і з’єднують в єдине ціле. Коли фігурка готова, її вміщують у холодний соляний розчин, потім підсушують на печі й іноді підфарбовують, розписують за допомогою загостреної палички дрібними геометричними узорами - низками цяточок, хрестиків, кружечків. (Див. „Декоративно – ужиткове мистецтво”).

Скульптурна іграшка – один з найдавніших видів народної творчості. В Україні її робили з різних матеріалів (глини, дерева, соснових шишок, соломи, рогозу, кукурудзи, навіть сиру і тіста).Дерев’яні розписні іграшки – качечки, деркачі (що імітують голос птаха-деркача), різноманітні шумові іграшки, візочки, вітрячки тощо, - виготовляють ще й досі в м.Яворів на Львівщині, в м. Ковелі на Волині та й майже в кожному селі навколо Карпат.

Чи не в кожній сільській сім’ї батьки майстрували для дітей ляльки, вовчки – наприклад, з котушки прядки, брязкальця. Кращим гостинцем для дітей з базару чи ярмарку були кольорові цукерки чи пряники у вигляді півників, рибок, білочок, зайчиків, ведмедиків, а також глиняні “свистунці” – у вигляді різних птахів і тварин. На базарах також продавався іграшковий глиняний посуд, який мало чим відрізнявся від виробів для дорослих.

Керамічні народні вироби ліпили в кожному гончарському селі, настільки простими й традиційними вони були.

Кінь, баранчик, корова, поросятко, зрідка олень чи коза, пташки, схожі на півника або гуску. Вже один цей перелік свідчить, що в народній кераміці значне місце посідала анімалістична тематика. Усі такі іграшки, зроблені з обпаленої глини, були водночас і свищиками. Конструкція їх дуже проста: порожнинний циліндричний тулуб, до якого доліплювали голову, ноги та хвіст – мундштук.

Свищики, свистунці, або свистілки колись мали охоронне, захисне значення. Вважалося, що свистіння та інші шумові ефекти відганяють від дітей злих духів, сили зла. В українському фольклорі (казках) нерідко фігурують чарівні музичні інструменти, в тому числі й свищики, які становлять предмети магічного зв’язку героїв з тваринами – помічниками.

Серед свищиків найчастіше зустрічаються птахи. Вони здебільшого мають найпростішу архаїчну форму. Архаїчність виявляється у способі ліплення і відсутності зайвої деталізації, підкреслення об’ємності та схематичності тулубів, в узагальнено типізованому вирішенні голів. Дитячі іграшки – свищики орнаментуються ніби поспіхом та й форми їх спрощені, схематизовані, примітивні.

Функція таких іграшок, крім охоронного свистання, ще й пізнавально – виховна. Саме умовний, а не натуралістичний образ птаха вчить дитину розумінню метафоричної мови традиційного мистецтва в узагальненому віднаходити риси конкретного, що розвиває її спостережливість та кмітливість.

Умовність, віддаленість від натури аж ніяк не зменшували життєвої переконливості народних іграшок. Наївні і кумедні, розписані яскравим орнаментом і покриті кольоровою поливою, ці вироби донині приваблюють дітей, активізують їх творчу уяву, викликають почуття глибокої прихильності до світу тварин.

Народні керамічні іграшки виготовлялись скрізь, де були гончарі – у селах Поділля, Прикарпаття, Середньої Наддніпрянщини, Полісся, Слобожанщини, південних областей України. Вироби кожного осередку своєрідні, самобутні.

Село Опішня на Полтавщині – один з центрів народного мистецтва в Україні. Правий берег Ворскли багатий на глину. Ця глина різна й тому має різні назви: “побіл”, “червінка”, “гончарка” тощо.

Фантазія й майстерність гончарів створили чудові форми баклаг, куманців, макітер, мисок, глечиків. Красу форми, її зручність доповнював колоритний розпис, в якому знайшла своє відображення навколишня природа. Це жовті соняшники, різнокольорові мальви, тюльпани, бурштинові й майже чорні грона винограду, червоні важкі кетяги калини, а посеред цього буйного цвітіння трав – надзвичайні птахи, фантастичні звірі, риби.

Колорит розпису Опішні створювався використанням червоного, зеленого коричневого, блакитного кольорів з незначною кількістю чорного. Це ніби сонце, земля, небо, вода – без чого неможливе життя людей.

Найпоширеніший в Опішні рослинний орнамент. Його елементи мають назви “зірочки”, “фіалочки”, “виноградинки”. Елементи рослинного орнаменту поєднуються з простими елементами геометричного на червоно-жовтому тлі.

Розпис виконувався гумовою грушею, із вмонтованою соломинкою потрібного діаметру. Розписаний виріб підсушували, обпікали у муфельних печах і глазурували. Потім знову обпікали. Такий посуд називають “паливаним”.

Опішнянські іграшки (сови, бички, фігурки людей, півники, козлики, коники, чортики, ведмедики, баранчики, левики, свинки), ще були і прикрасою житла. Їх робили неглазурованими (прикрашеними зеленими й червоними малюнками), глазурованими (прикрашеними жовтим і зелено – коричневим рослинним орнаментом чи рельєфною ліпкою). Ці іграшки завжди емоційні, жваві, веселі.

Відомим центром народної кераміки і, зокрема, дитячої іграшки є також м.Косів Івано – Франківської обл. Милують око їх свищики у вигляді червоної зозульки з біло – зеленим розписом. А як вдало розміщені на кожному виробі рисочки, кружечки, крапки, хвилясті лінії – “кривульки”, що підкреслюють форму і рух кожної тваринки, її особливості.

Відомі і іграшки гончарів з с.Громи на Черкащині. В минулому ці іграшки не глазурувались і не прикрашались, а в повоєнні роки їх поливали чорною смолою і орнаментували біло – червоно – зеленими цятками. Громівські свистунці виготовляли жінки, обпалюючи їх у звичайних домашніх печах.

Технологію виготовлення вони запозичили у своїх далеких предків. Брав колись майстер на паличку трохи глини, надавав їм форми, яку вподобає, протикав щілину й вибирав вихід для повітря у свистку, робив бокові отвори й знімав готового свистунця. Потім його підрихтовував, занурював у чорну поливу – й до печі. Ще гарячий виріб розмальовував рожевою, блакитною, жовтою, а також білою фарбами, розведеними на молоці.

Традиційну дитячу іграшку і понині виготовляють гончарі с.Рокита, с.Кульчин на Волині, с.Адамівка Хмельницької обл., с.Кришинці Вінницької обл., с.Царівна Житомирської обл., с.Велика Верба, Олешня на Чернігівщині, хоча промислове керамічне виробництво значно витіснило роботи майстрів – умільців.

Для збереження нечисленних вогників традиційної української іграшки, необхідно залучати до роботи над нею школярів, тим більше, що техніка виготовлення цих витворів мистецтва цілком доступна широкому загалові.

На початку уроку вчитель демонструє зразки народних іграшок, пояснює, як народні майстри їх ліплять.

Робота завжди починається зі створення основного об’єму – заготовки. Для свистунців її формують на пальці чи паличці, або ліплять у вигляді вареника. Потім виріб доповнюють деталями, зокрема доліплюють тваринам кінцівки – тонко розкачані в руках валочки – джгутики.

Наступний етап уроку – з’ясування форми окремих частин, наприклад, фігурки коника (тулуба, голови, шиї, кінцівок, хвоста, вух) і докладне пояснення самої послідовності ліплення комбінованим способом.

Із шматка маси розкачують довгий циліндр для тулуба і кінцівок. Край його відгинають донизу, ріжуть стеком уздовж і заокруглюють – виходять ноги. З меншого шматка пластиліну формують конічний стовпчик для шиї і голови, його тонкий кінець відгинають, голову оздоблюють вушками. Шию з головою щільно припасовують до тулуба, а з іншого боку примазують хвіст, зроблений із маленької кульки. Далі слід запропонувати оглянути виліплену фігурку зусібіч, надати їй індивідуального характеру, підкреслити настрій.

Перед розписом виліпленого виробу учнів необхідно ознайомити з елементами народних рослинних орнаментів.

Розпис починається з підготовки фарб на палітрі. Своєрідною розминкою слугують вправи на одержання нових кольорів шляхом змішування барв, підбір гармонійного поєднання елементів по кольору.

Ліплення фігурки людини – наступний етап роботи. Починати його варто з ліплення дівчини. Спочатку виготовляється чарка, порожня всередині. “Ковбаски”- руки прикріплюють коромислом до тулуба. Виліплюють голівку – яєчко. Цю ж саму фігурку можна виліпити і пластичним способом.

Зліплені вироби підсушують, прикривши зверху до остаточного висихання. (Це можна перевірити, лизнувши язиком: він ніби приклеюється до поверхні виробу). Випалювання в муфельній печі відбувається повільно, за графіком.

Складніше виготовити іграшку зі свистком. Для цього попередньо ліплять її макет. Щоб свистунець зазвучав, розкачують ковбаску, обхоплюють тулуб майбутньої іграшки пальцями лівої руки, а вказівним правої видавлюють в ньому порожнину. Далі один кінець загострюють, витягують голівку, формують груди. Завдяки дитячій фантазії, пташка легко може перетворитися в коника, козлика, баранця тощо.

Найскладніше зробити свисток. Стеком проколюють отвори: один- зверху вниз, а другий ззаду. На місці перетину двох отворів утвориться гостра кромка, яка й розтинатиме струмінь повітря. Такий гострячок має розміститися точно навпроти потоку повітря, щоб воно, розбиваючись, вібрувало, і коливання передавалися б порожнині – резонатору. Висота звуку залежить від його об’єму: менша порожнина – вищий звук. А коли збоку зробити дірочку, то перекривши її пальцем, можна змінювати висоту звуку. Можливо, вперше виліплена іграшка і не зазвучить, та все ж спробувати варто.

Найпростіші свистунці ліпляться так, як господині роблять вареники чи пельмені. З глиняної кульки формують млинець, згортають його навпіл і пташина основа свистунця готова. Залишається виліпити голівку. Витягнувши плаский дзьоб, можна виліпити качку, припасувавши гребінець – півника чи курочку, витягнувши морду – коня, приробивши роги – оленя, козу чи барана.

Як показує досвід, такі заняття сприяють розширенню знань учнів про народне мистецтво, його традиції. Діти, навіть старшого шкільного віку, не тільки з радістю сприймають народну іграшку, але й вчаться її створювати.

Люди з давніх – давен ліпили з глини необхідні в побуті речі, перш за все посуд. Керамічні вироби – найпоширеніші знахідки археологів. Найвищого розвитку мистецтво кераміки досягло ще в Давньому Єгипті, Вавілоні, Греції та Китаї. А глечики – календарі Київської Русі ще й досі дивують своєю витонченістю та майстерністю. Глиняний посуд є в кожному сучасному житлі, хоча й важко повірити, що сяючі білизною чашки – родичі закіптюжених пічних горшків та макітер. Отож, глина не тільки древній, але й сучасний матеріал, без якого неможливо обійтись ні нині, ні в майбутньому.

Навчання дітей виготовленню посуду доречно починати зі стародавнього способу ручного ліплення, відомого ще з часів неоліту. Спочатку виготовляється млинець – денце, потім – довга ковбаска, що кріпиться до денця, і розширюючись по спіралі, формує чашку. Залишається прикріпити ручки і виріб готовий.

Можна починати ліпити не з маленьких шматочків, а з великих грудок, слідкуючи, щоб у глині не залишалося повітря (інакше при випалюванні виріб розсиплеться). Пластилінова чашка може бути формою для створення посуду з пап’є – маше.

Майстри формують посуд із глини на гончарному крузі, починаючи роботу з виготовлення циліндра. Зробивши всередині заготовки заглиблення, поступово розширюють його, а коли в утворену порожнину уже проходить рука, поступово розширюють дно, двома руками витягують стінки, формують плече й шийку. Готовий виріб “зрізають” з круга струною.

Прикрашають вироби розписом, використовуючи ангоби (кольорові глини), чи поливу (керамічну фарбу, яка заблищить після випалювання); тисненням; наліпками та орнаментами – штампами.

Зімітувати обпалену глину (яку не треба ставити в піч), допоможе звичайний цемент і кольорові, наприклад, флюоресцентні нітролаки чи нітроемалеві фарби. Лак червоного колльору змішаний з цементом, дасть насичений червоно – коричневий колір обпаленої глини, яку практично не можна відрізнити від справжньої теракоти.

З цементу і лаку чи нітролаку замішують густе тісто, що нагадує пластилін. Зручно розводити суміш в половинці старого гумового м’яча. Щоб зберегти руки, перед роботою їх слід змастити гліцерином чи будь – яким жирним кремом, тоді цементна маса не так буде прилипати і відмити руки буде легше. Та найкраще працювати в гумових рукавичках.

Головною перевагою цієї технології є те, що виріб, висохнувши, стає дуже міцним і піддається обробці напильниками, різцями, шліфувальним папером. Якщо паперу не знайдеться, замінити його можна ганчірочкою, змоченою в ацетоні (ацетон розчиняє лак, що вклеює цемент). Достатньо потерти такою ганчіркою виріб, - і всі нерівності та шершавості вирівняються. Виліплені з такого матеріалу фігурки не потрібно фарбувати, достатньо відшліфувати і покрити лаком.

Орнаментом називають візерунок, елементи якого повторюються. Орнаментами прикрашають тканини, книжки, рами картин, посуд, будинки і т.д. Вони бувають площинні, смужкові та колові: рослинного і геометричного змісту; мальовані й ліпні.

Для виготовлення ліпного орнаменту з однакових шестипелюсткових квіточок, виліплюють кульки, з яких складають квіточки. Щоб пелюстки мали точну ввігнуту форму, їх відштамповують горошиною, насадженою на булавку, квасолиною або торцем ручки, змоченим у воді. Завдяки штампуванню та вирізуванню можна створити геометричний орнамент.

Перед тим, як ліпити овочі, фрукти або ягоди, треба добре розглянути їх. З бесіди діти дізнаються , що всі овочі, фрукти і ягоди мають форму кулі з більшими або меншими її змінами й перетвореннями.

Яблука – кулі з невеликими заглибинами на місцях цвітіння й плодоніжки. Сливи – видовжені кулі, помідори – приплющені кулі. Форма груші складається з двох куль різної величини, де менша кулька немов втиснута у велику із заокругленням між ними. Учитель наводить приклади предметів, що мають грушоподібну форму: електрична лампочка, глечики, голова ведмедя, зайця і, навіть, Діда Мороза.

А як ліпити грушу?

З брусочка або напівбрусочка матеріалу роблять кулю, від якої пальцями відтягують та формують верхню частину груші. З протилежного боку кулі роблять заглибину та приліплюють рештки цвітіння. Виготовлену грушу можна насадити на розгалуджену гілочку, до якої прикріплюються листочки.

Порічки, смородина, горобина – кульки, з прикріпленими цяточками – рештками цвітіння. Китиці цих ягід з частиною листочка кріплять до площини.

Полуниці – теж кульки, над ними - листочки. Гілочку полуниць краще ліпити на каркасі з тонкого дроту. На одному кущику полуниць можуть бути поряд червона ягода і біла – ще недостигла, а вище – квіточка.

Велике естетичне задоволення дістають діти від ліплення складних форм, наприклад, трохи розкритого стручка гороху.

Від брусочка матеріалу відрізають два шматочки завтовшки 5 мм. З одного шматочка ліплять дві однакові стулки стручка. Вирівнюють краї стулок стеком. З другого – способом розкачування , ліплять паличку з трохи тоншими краями і, розрізавши її на однакові шматки, формують горошини різних розмірів, які кладуть на стулку стручка; більші горошини посередині, менші – по краях. Накривають горошини другою стулкою. У тонких стулках стручка кульки утворять випуклості. Виліплений стручок з’єднують з одного боку, а з другого – залишають щілину, крізь яку виглядають горошини.

Дуже цікавим і корисним заняттям, щодо розуміння і ліплення більш складних об’ємних форм, може стати ліплення грибів.

Плодоніжку і шапку гриба ліплять з кульок. Розкачуючи кульку, перетворюють її у паличку – плодоніжку. Другу кульку трішки сплющують, вгинають, приставляють до плодоніжки, немов вкручуючи – і грибок готовий.

Діти дізнаються, що гриби бувають різної форми: товсті, низькі, тонкі, високі. В одних шапка колобком, в інших – ковпачком, парасолькою, а у лисичок – лієчками. Але всіх їх найкраще ліпити з кульок.

Ліпити гриб ще цікавіше, коли він – дійова особа казки чи байки. Тоді в нього будуть очі, ніс, рот. Зробили дві канавки, вставили в них по кульці – очі, ніс – наліплена кулька чи паличка, - кому який личить, а рот – два півбублики або широкий, але не глибокий, вигнутий доверху проріз. У композиції на площині, під грибком “ростуть” 2-3 билинки, а зверху на гриб можна покласти, як це буває насправді, виліплені голки сосни або листочок.

Листочки фруктів, овочів, ягід найкраще ліпити на каркасі із зеленого паперу. Зворотну сторону клаптика паперу промазують матеріалом, наносять його завтовшки до 1 мм і стеком, змоченим у воді, глянцюють поверхню, на якій олівцем малюють контур і прожилки листочка, а потім вирізують його ножицями.

Якщо є заготовлені листочки полуниць, груші, дуба та ін., то можна дістати їх точне повторення на цих глянсованих поверхнях способом штампування. Листочок змочують у воді, й наклавши тильним боком на поверхню, пальцями відтискують його форму. Відштампований листочок старанно обрізують по контуру, фарбують або покривають лаком.

Можна зробити листки, передавши їх рельєфну форму.

Щоб виліпити листочки більш складної форми (з клена, з дуба), необхідно навчити дітей порівнювати їх з геометричною формою, з п’ятикутником.

Зробивши квадратний горизонтальний млинець товщиною 10-15мм, стеком роблять малюнок і починають ліплення в тій послідовності, як показано.

Будь – який об’єкт рослинного й тваринного світу, кожна машина чи споруда мають зовнішню форму, яка моделюється з комбінацій геометричних тіл. Якщо спростити це твердження до розуміння його учнями, то вийде, що з кульок, кубиків, цеглин, паличок та більш складних, але зрозумілих дітям об’ємних форм: яйця, жолудя, квасолини, моркви, груші та їх частин можна скласти модель, тобто спрощене, збільшене або зменшене відтворення будь – якої машини, будинку, птаха, звіра, тварини, навіть, людини.

Тому, перш ніж почати ліпити складний об’єкт, треба спочатку вивчити його зовнішню будову, визначити, з яких простих об’ємних форм він складається. Так, наприклад, учні помічають, що головною частиною будь – якого птаха є тулуб, і він у спрощеному вигляді має форму яйця. Спрощена форма голови – куля, дзьоб, шия, хвіст, ноги в кожного птаха, хоч чимось та відрізняються, і коли учні зуміють побачити цю відмінність, ліплення перестане бути проблемою.

У зовнішніх формах курки і качки п’ять головних відмінностей. Учні роблять висновок, що шия в курки має форму конуса, а в качки шия – рукав. Дзьоб у курки гострий, у качки – великий плескатий, і голова в неї більша. У курки на голові гребінець та сережки, качка – “менша модниця”. У качки ноги – ласти, в курки – граблі. Хвіст у курки піднятий, площина його йде вздовж тулуба, як кіль у літака. У качки площина хвоста розміщена поперек тулуба, як і в птахів, що добре літають.

Ліпити курку й качку починають з ліплення кулі, яку трішки видовжують. Потім відтягують з одного боку шатрову форму – шию та вигинають її до верху тулуба; з протилежного кінця тулуба (відтягуванням) ліплять площину хвоста вздовж тулуба. Стеком зрізають нижню частину тулуба і з цього шматочка виготовляють два крила. Закінчують ліпити голову, дзьоб, гребінець, сережки.

Качку починають ліпити теж з кулі. Відтягують шию з головою, а від голови – плескатий дзьоб. Ліплять площину хвоста. Зрізають нижню частину тулуба.

Курчата й каченята – це зовсім маленькі кульки – тулуби, на які насаджені ще менші кульки – голівки. На них відтягують носики та олівцем проколюють очі.

Вивчивши та спростивши зовнішню будову частин тіла зайчика та білочки, можна сказати, що тулуб у них має форму квасолини, голова – горошини, стегенця – кружечки, все інше – шість однакових паличок: дві – вуха, дві – передні кінцівки, дві – голінки. Хвіст білочки роблять окремо.

Під час складання зайчика з виліплених частин, спочатку, немов би вкручують голову, нагортаючи матеріал з тулуба на голову і з голови на тулуб. Після цього приставляють стегенця, що вже з’єднані з голінками. Нижня частина тулуба трохи сплющена. Стегенця прикладають так, щоб тільки половина їх висоти лягала на тулуб, і з’єднують стеком. Важливо, щоб тулуб закінчувався стегенцями, а живіт не провисав. Передні кінцівки приставляють так, щоб вони сягали аж до хребта і були припасовані до тулуба. Це створюватиме враження, що під шкірою є плечові кістки і лопатки.

Основна складність ліплення зайчика і білочки полягає в тому, щоб пропорційно розподілити визначену для ліплення масу на всі частини тіла.

Очі, які у всіх тварин розміщені в ямках та захищені черепними надбрівними дугами, ліплять не спереду голови, як у людини, і не збоку, як у птаха, а десь під кутом 450 до лоба.

У зайця, білочки, козлика та інших травоїдних – рот, у хижаків – паща. У зайця рот утворюється двома півкульками – верхня тріснута (заяча губа), нижня щелепа – ще одна півкулька. Ліпиться рот стеком по написаній на мордочці горизонтальній букві Н. У білочки рот не такий чіткий, зате очі в неї великі, виразні.

Слона ліплять в такій послідовності:

1.Брусочок матеріалу розрізують на дві однакові частини. З першої ліплять спрощену форму тулуба – короткий огірок.

2.Другу половину маси розмічають на чотири однакові частини, відрізають одну частину й ліплять голову з хоботом (форма цукрового буряка).

3.Решту – розмічають, розрізають на чотири частини і ліплять способом розкачування чотири палички по довжині тулуба (ноги).

4.Після цього приставляють до тулуба голову й з’єднують, нагортаючи масу з тулуба на голову, з голови на тулуб. Ноги приставляють до тулуба так, щоб вони сягали аж до хребта й пальцями немов розгортають їх на тулуб.

За рахунок ніг слон трохи розшириться в плечовій частині та стегнах. З грудинки та задньої частини тулуба стеком трохи нагортають масу на кожну ногу, щоб міцніше з’єднати. Потім кожну ногу беруть між пальців і надавлюють на підошву, щоб ступня була трохи ширшою. Після цього стеком прорізають на нижній частині голови букву Л і відгинають нижню губу рота. Під верхню губу вставляють бивні, доліплюють вуха і хвіст.

Усі частини тіла ведмедя товсті, опуклі. Тулуб його схожий на квасолину, голова має форму груші. Передні кінцівки - товсті палички завдовжки з тулуб, задні – легко утворюються згинанням виліпленої форми, що нагадує тупу морквину.

Складаючи модель ведмедя, передні кінцівки прикладають так, щоб вони сягали хребта, а задні тільки на третину своєї товщини лягали на сплющений у нижній частині тулуб.

Для ліплення ведмедя треба пропорційно розподілити масу на вісім однакових частин. Якщо маса, з якої ліпитимуть, не в брусочку, то найкраще з неї з робити (способом розкачування) паличку і вже її розмічати й розрізати впоперек. На задні кінцівки беруть шосту, сьому і восьму частинки. Шоста частина розрізається надвоє і додається до сьомої та восьмої, і вже з них ліплять спочатку пальцями, а потім розкачуванням дві тупі морквини. Щоб з’єднати всі частини у фігурку, не досить легенького натиску з поворотом або протягуванням, інколи треба в одній частині пальцями зробити щипок – відтягування, а потім пальцями або стеком нагорнути матеріал з однієї частини на іншу. Складаючи фігурку, одночасно надають їй потрібного положення: іде, сидить, танцює та ін. Для цього кінцівки згинають в ліктях і колінах, як у людей.

Ліплячи голову ведмедя, треба знати, що в нього не рот, а паща, і що він може її широко розкривати. Порівняно з верхньою, нижня щелепа пащі в лисиці, ведмедя та інших хижаків (навіть у собаки й кота) завжди тонша, коротша і вужча. Вуха у ведмедя – товсті і опуклі.

Вивчивши зовнішню будову лисиці, можна зробити висновок, що голова в неї – куля з гострими вухами й тонким, довгим, піднятим за повітрям носом. Очі з хитринкою – вузькі щілинки. Тулуб – видовжена квасолина, в грудній частині товстіший. Задні кінцівки, як у зайця і білочки, із сильними стегенцями, голінки й передні кінцівки однакові. Хвіст у лисиці довгий, круглий, пухнастий.

Рельєф є різновидом скульптури. На відміну від трьохвимірної скульптури, яку можна обійти навколо, рельєф частково виступає на площині. При цьому барельєф виступає менше, ніж на половину свого об’єму, а горельєф – більш ніж на половину.

Ці скульптурні форми використовуються для прикрашення поверхні посуду, будівель, інтер’єра тощо. Різновидами цього мистецтва можна вважати давньоруську різьбу по дереву, керамічні стели, ліпні картини тощо.

Рельєфне ліплення дуже корисне для розвитку естетичного смаку й виховання учнів. Крім того, виготовлені ліпні картини та панно милують око, є “перлинкою” декоративно – прикладного мистецтва.

Не обов’язково ліпити весь зображуваний предмет єдиним об’ємом. Він може складатись з окремих елементів.

Перш ніж почати роботу над виготовленням картини чи панно, роблять робочий ескіз в натуральну величину, і по заздалегідь створеним викрійкам, виготовляють найбільші деталі, які способом наліплювання кріпляться до площини – основи. Закінчують роботу доліплюванням маленьких деталей та тисненням. Виліплений виріб покривають з допомогою пензлика тонким шаром рідкої глини (якщо це кераміка); густим шаром клею ПВА (якщо це солоне тісто); речовиною для обезжирення (якщо це пластилін. Див. ”Пластилін”). Таке покриття закриє найменші щілинки чи тріщинки, об’єднає композицію в єдине ціле, зробить поверхню виробу більш суцільним і гладеньким. При потребі підсушене панно чи картину розписують ангобами, гуашевими чи олійними фарбами, покривають лаком.

Ліпити скульптурні постаті людини чи тварини на тонких кінцівках без каркасу не можна. Каркаси для невеликих фігурок виготовляють з м’якого алюмінієвого дроту, а якщо фігурки маленькі (висота 30 – 60мм), то з м’якого квіткового дроту діаметром 0,3мм.

Щоб виготовити каркас постаті людини, треба спочатку ознайомитись зі спрощеними пропорціями розмірів частин тіла людини:

1.Відстань між торцями середніх пальців витягнутих у сторони рук, дорівнює висоті постаті людини.

2.Висота голови дорослої людини становить 1/8 висоти її постаті, дітей – від1/5 до 1/7.

3.Коли людина в русі або сидить, слід звернути увагу на три однакові розміри її фігури: від підошви до верха коліна; від торця коліна до торця стегна; від основи сидіння до верха плеча. Ці три розміри (по30мм) відкладають на каркасі фігурки людини. При розмірах цих трьох вимірів каркасу (30мм) загальна висота фігурки людини дорівнюватиме 120мм, ширина плечей – 20мм; відстань від плеча до ліктя – 20мм, від ліктя до торця середнього пальця – 30мм, довжина каркасу для голови з шиєю – 20мм.

Алюмінієвий дріт діаметром 1,5мм можна відрізати звичайними ножицями, а робити згини на більших відрізках – пальцями, на менших – за допомогою ножиць (перед цим провести інструктаж з техніки безпеки).

Щоб учні краще засвоїли особливості будови і пропорції людської фігури, необхідно зробити графічні зображення об’єкта і звернути увагу школярів на те, що у фронтальному положенні віссю фігури умовно є пряма лінія, а в положенні збоку – характерна ламана. На цих вісях можна зобразити і пропорційний поділ фігури. (Мал.49).

Аналогічно виготовляють каркаси й для ліплення тварин. Наприклад, виліпити вершника на коні теж допоможе каркас.(Мал.50).

Виліпивши фігурку, можна спробувати не лише розфарбувати її, але й “одягти”. Одяг роблять з тонкого, міцного паперу, або тонкої тканини, просякнутої клеєм ПВА. Розфарбовані та “одягнені” фігурки виглядають, як гарні сувеніри.

Уже стало гарною традицією ліпити снігові скульптури. Відлига – найкращий час для цього, але ліпити можна й при невеликому, до 10 о морозі, якщо снігову масу полити водою.

Ліплення зі снігу – цікава колективна робота, яка дає змогу познайомити учнів з елементами мистецтва скульптури, як видом образотворчого мистецтва. Особливістю цього виду є об’ємно – пластична форма зображення. На відміну, наприклад, від картини, яка має два виміри (ширину і висоту), скульптура трьохвимірна, її можна обійти навколо, вона повинна добре виглядати з усіх боків і не має якогось одного плану.

Ліплять снігові скульптури конструктивним прийомом, відсікаючи зайве. Спочатку ліпиться сніжка, величиною з кулак, яка кладеться на сніг і качається в одному напрямку. Щоб зробити велику скульптуру, качають декілька таких куль різної величини. Снігові кулі ставлять одна на одну і притискують лопатою. Для міцності скульптуру закріплюють дерев’яними кілочками і ставлять на каркас. Скульптура зі снігу робиться значно більшою, ніж натуральна величина людини, звіря, птаха. Для ліплення маленьких деталей зручною буде дитяча лопаточка, краще залізна. Вона замінює стеки.

Щоб виліпити голову витязя зі снігу, треба спочатку зробити її з пластиліну. Спочатку ліплять конус, висота якого дорівнює 1,5 діаметра конуса. Проводять середню лінію обличчя. Ділять висоту конуса на чотири однакові частини. Три частини, рахуючи від основи, будуть висотою голови з трьома її головними пропорційними частинами: від нижньої щелепи до носа, від носа до брів, від брів до тім’я.

Лінії основи носа і брів визначають висоту вух. На лінії брів стеком роблять трохи похилий до основи конуса проріз на третину товщини конуса і вже від основи носа в напрямі на перший проріз, другим прорізом вирізують площину щік і заглиблення очей. Зрізують площину від основи носа на основу конуса для місця вусів і нижньої губи рота. Ніс ліплять у вигляді груші, і притиснувши її на місце, пальцем роблять скруглення очних впадин і плавний перехід від носа до щік. Стеком і пальцями дооформлюють ніс, щоки, щелепи, основні зморшки від крил носа до куточка рота. Проріз рота визначають на третій частині відстані від основи носа до основи нижньої щелепи. Стеком роблять хвилясті заглибини – пучки баків та бороди. Під вуса (товстим півбубликом) наліплюють нижню губу, над нею монтують пишні вуса – палички зі стоншенням до кінців, товщиною половини висоти носа. Нижня губа рота у два рази тонша від вусів. Потім вставляють очі, в яких стеком трохи продавлюють очне яблуко, залишаючи повіки.

Щоб очі були помірні, треба знати, що по ширині голови людини може розміститися п’ятеро очей. Відстань між очима дорівнює ширині ока. Над очима наліплюють великі стріхи брів. Над вухами та потилицею – шолом із забралом і кольчугою.

Для розфарбовування фігур використовується анілінова фарба (чорнила). Фарбують щіткою або розпилювачем. Фарбу розводять у теплій воді . Фарбувати краще в морозний день, щоб фарба не просочувалась в снігову масу.

Таким способом можна виліпити Діда Мороза, Снігуроньку, створити композицію з улюбленої казки.

Ліплення зі снігу розвиває творчі здібності дітей, формує початкові знання про будову людини, птахів і тварин, їх стилізацію; створює веселий, радісний настрій.

Пап’є – маше – це ліплення виробів з кусочків паперу.

Новорічні маски, півмаски, театральна бутафорія, різні макети, моделі машин, споруд, посуду найлегше виконати з пап’є – маше.

Пап’є – маше робиться способом склеювання маленьких шматочків газетного чи обгорткового паперу (звичайно 5-7 шарів) по тій чи іншій моделі або формі. Починається робота з використання готової форми, наприклад, склянки, тарілочки, вазочки.

Перед наклеюванням готову форму добре промивають теплою водою з милом, сушать і змащують вазеліном. Папір нарізають або рвуть на невеличкі шматочки і обклеюють ним поверхню декількома шарами, чергуючи газетний і обгортковий папір (щоб уникнути пропусків).. Висушивши виріб, знімають його з форми за допомогою розрізування чи підрізування пап’є – маше, склеюють частинки докупи, обклеюють кількома шарами паперу, ґрунтують, фарбують і розписують.

Розписані склянки, посуд, тарелі з пап’є –маше – цікавий витвір декоративно – прикладного мистецтва.

Щоб створити більш складний виріб з пап’є – маше (маски, моделі машин тощо) необхідно спочатку виліпити його з глини чи пластиліну.

Виріб, за яким робиться такий самий з пап’є – маше, називається моделлю. Ліплять моделі масок на фанерних дощечках.

Якщо виліпити півкулю діаметром 17см та дві палички висотою 17см, то вже цього досить, щоб зробити з пап’є – маше маску зайчика, бо тріснуту заячу губу та очі можна намалювати. Ускладнити роботу можна, виліпивши голівку зайця для лялькового театру. Вуха роблять з паличок, витиснувши на них округлені канавки.

Для очей великим пальцем спочатку видавлюють заглибини, так щоб одночасно утворювалась і надбрівна дуга. Палець ставлять на середині висоти голови і вдавлюють углиб і вгору. Потім розміщують півкулі – очі, погляд яких спрямовують вниз. Слід звернути увагу учнів на те, що лоб і ніс – найвищі випуклості, а заяча тріснута губа і нижня щелепа розміщені вже на нижньому схилі голови.

Модель півмаски Діда Мороза ліплять, утворюючи площину очей, щік і носа. Ніс, у вигляді груші, висотою 5см, легенько притискують в центрі, пальцями надавши йому бажаної форми. Прорізують зморшки від крил носа до кутів рота. Пальцями і стекою ліплять надбрівні дуги, очі – впадини ї місце верхньої щелепи – вигнуту площину вусів.

Аналогічно можна виліпити модель маски будь – якого героя, враховуючи розмір обличчя.

1.Найкращий клейстер для виготовлення пап’є –маше роблять з пшеничного борошна. Беруть півсклянки води (кімнатної температури) й розмішують в ній столову ложку борошна, а потім виливають цю суміш, помішуючи, в півлітрову банку окропу. Дуже добре додати на 1л клейстеру столову ложку завареного столярного клею, а щоб клейстер довго зберігався – кілька кристалів мідного купоросу (до ледь помітної зміни кольору). Замість клейстеру можна використовувати розведений водою клей ПВА.

2.Грунтівку, або шпаклівку роблять з меленої крейди чи зубного порошку, рідко замішаних на клеєвій воді (розчин столярного клею чи клею ПВА), добавивши на 100г шпаклівки одну чайну ложку оліфи.

1.Змазують модель тонким шаром вазеліну.

2.Відриваючи невеличкі шматочки газети, накладають їх у накладку (один на другий) на модель. Перший шар наклеювати важче, ніж інші. Обклеювати око, крило носа слід смужками, які лягають трішки на щоку й на крило носа.

3.Коли всю модель обклеєно, починають клеїти другий шар; але, щоб уникнути пропусків, його клеять тонким обгортковим папером, підсиненими газетами тощо.

4.Третій шар – знову газетним папером, стежачи, щоб усі шматочки точно облягали модель.

5.Четвертий шар роблять з марлі, наклеюючи її великими шматками (2-3 на маску). Марля зробить маску міцною, не допустить появи тріщин. Приклеєна клейстером марля, добре облягає модель, але її не слід натягувати, а наклавши, послідовно вклеювати в усі заглибини. Якщо в заглибині марля не тримається, туди треба вклеїти маленький шматочок газети.

6.П’ятий шар роблять з газетного паперу.

7.Шостий, останній шар бажано зробити з тонкого білого паперу.

Виготовляючи вироби з пап’є – маше, які не несуть великого навантаження (рельєфи місцевості, споруди до діарам і т.д.) можна обмежитись наклеюванням тільки чотирьох шарів без марлі.

Знімати пап’є – машевий виріб і досушувати його найкраще на наступний день або через 2-5 днів, коли виріб добре висохне.

Якщо виріб не знімається з моделі, його треба розрізати на кілька частин так, щоб потім ці частини було легко склеїти клаптиками марлі, а поверх – папером.

Розрізувати треба гострим ножем або ножицями, дотримуючись техніки безпеки.

Готовий виріб ґрунтують (тобто покривають за допомогою пензлика ґрунтовкою або шпаклівкою (Див. “Поради майстра Вмійка”).

Після сушіння і шліфування наждачним папером виріб матиме зовсім рівну, блискучу поверхню.

Розфарбовують вироби акварельними, гуашевими фарбами (з добавленням до них клею ПВА) або олійними фарбами.

Голівки для ляльок роблять аналогічно. Волосся на голові, бороду, вуса, брови виготовляють з ниток, поролону, паклі тощо. Якщо для голівки пошити одяг, виліпити руки, вийде чудова рукавична лялька для лялькового театру.

Література:

1. Г. Федотов „Послушная глина”, М. „АСТ – Пресс”, 1999

2. Н.В. Чудакова „Культура”, М., АСТ,Ю 1995

3. Л.П. Гура „Прикрась свій дім”, К., „Техніка”, 1988.

4. Н. Цейтлин „Наблюдения и опыты на уроках труда», М., «Просвещение», 1980.

5. Т.Н. Доронова «Обучение детей рисованию, лепке, аппликации в игре», М., «Просвещение», 1991.

6. Я. Чарнецкий «Изобразительное искусство в школе продленного дня», М., «Просвещение», 1991 р.

7. И. Волкотруб «Основы художественного конструирования», К., «Вища школа», 1982

8. В. Аронов «Художник и предметное творчество», М., Советский художник, 1987

9. Ю. Кирцер «Рисунок и живопись», М Висшая школа,1992

10. «Програми шкіл допрофесійної підготовки Рівненського міського Палацу дітей і молоді», м. Рівне, 2000.

11. „Відкритий урок”. Образотворче мистецтво (Педагогічний досвід вчителів), випуск 1, 2; Київ, Видавництво „Плеяди”, 2003.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Всеосвіта дарує

Три iPhone 12

+20 крутих призів з нашого фірмового магазину

до закінчення залишилось
00
00
00
00