Політика більшовицької влади в українських селах та її наслідки.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Заняття 3. Політика більшовицької влади в українських селах та її наслідки.

План.

  1. Хлібозаготовча криза 1927-1928 рр. Політичний курс на колективізацію.

  2. Здійснення сталінської примусової колективізації в Україні. Знищення куркульства як класу.

  3. Трагедія голоду в Україні 1932 – 1933 рр.

1. Хлібозаготовча криза 1927-1928 рр. Політичний курс на колективізацію.

Нова економічна політика сприяла розвитку сільського господарства, і в результаті воно до середини 20-х рр. досягло довоєнного рівня. Але культура сільськогосподарського виробництва залишалась досить низькою і не могла забезпечити високих урожаїв. Виробництво хліба коливалось на рівні 1913 р., що не могло задовольнити потреби країни, яка стала на шлях індустріалізації, з неминучим зростанням чисельності міського населення за рахунок зменшення сільського – хліборобів.

Основою сільськогосподарського виробництва залишалась ручна праця, що було головною причиною його низького рівня. Незаможним селянам власне господарство взагалі не давало змоги прогодувати свою сім'ю, і вони змушені були здавати свою землю в оренду та найматися на роботу до заможних селян або шукати заробітку в радгоспах, містах, на підприємствах місцевої промисловості.

Наприкінці 20-х рр. ситуація на продовольчому ринку ускладнилась. В умовах значного зростання чисельності міського населення попит на продукцію харчування зріс. З іншого боку, індустріалізація, реконструкція старих і створення нових заводів і фабрик потребували величезної кількості сучасного обладнання. В самій країні, на відсталих машинобудівних заводах досягти цього було просто неможливо. Вихід був один – завозити його з-за кордону, за валюту. Придбати ж валюту можна було шляхом продажу хліба – традиційного експортного товару, головного джерела надходження валюти в країну.

Зацікавити селян у продажу зерна можна було підвищенням закупівельних цін, але це автоматично призвело б до підвищення цін на машини і обладнання. Такий розвиток подій не влаштовував партійне керівництво. Більше того, в країні існувала традиційна практика встановлення завищених цін на промислові товари і занижених цін на продукцію с/г. Ситуація змушувала селян при продажу хліба віддавали перевагу не державі, а приватному власникові, за вищими цінами.

Усе це призвело до перебоїв у постачанні міського населення хлібом, а промисловості – сировиною, і загрожувало зривом експортного та імпортного плану.

В умовах, які склалися, більшовицьке керівництво вирішило форсувати укрупнення господарств прискореною насильницькою колективізацією – примусового об'єднання селянських господарств з відчуженням основних засобів виробництва. Колективізація розглядалась як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, товарно-грошових відносин, хлібозаготівельних криз, залучення селянських господарств до командно-адміністративної економіки. В умовах тоталітарної держави, що складалася, простіше було керувати колгоспами, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. До того ж «дрібнобуржуазне селянське господарство», за твердженням офіційної ідеології, містило в собі постійну небезпеку для країни, тому що постійно породжувало капіталізм через розорення одних селян і збагачення інших. Тому більшовицьке керівництво прагнуло швидше позбавитися цієї небезпеки і перевести село на "соціалістичні рейки".

До того ж в країні почали прискорюватися темпи індустріалізації. Для її здійснення сталінському керівництву потрібні були кошти і реальні матеріальні цінності, за які можна було б за кордоном придбати устаткування і запросити іноземних фахівців. Дешеве продовольство дозволило б забезпечити велику чисельність робітників та службовців, збільшити збройні сили.

2. Здійснення сталінської примусової колективізації в Україні. Знищення куркульства як класу.

6 січня 1930 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву», Саме цей документ поклав початок створенню колгоспів: колективізацію в Україні планувалося завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Незважаючи на встановлені терміни проведення колективізації в Україні, ЦК КП(б)У розгорнув змагання серед районів та областей за дострокове її завершення. У лютому 1930 р. в інструктивному листі ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій ставилось завдання колективізувати степові райони у весняну компанію, а всі інші райони України – до осені 1930 р.

Насильницька колективізація з насильницьким усуспільненням майже всього майна, репресіями і свавіллям «розкуркулюванням», яке торкнулось не лише заможних селян, викликало незадоволення і масові протести селян, які подекуди виростали в антирадянські збройні виступи. З початку січня до середини березня 1930 р. було зареєстровано більш ніж дві тисячі таких виступів. Почастішали випадки розправ над комуністами і колгоспними активістами. За деякими оцінками істориків, у селах України протягом 1930 р. відбулося 40 тис. повстань і бунтів.

Це змусило керівництво дещо відступити. 2 березня 1930 р. в газеті «Правда» була опублікована стаття Сталіна «Запаморочення від успіхів», в якій підкреслювалась необхідність дотримання принципів «добровільності» і урахування місцевих умов у національних республіках. Уся відповідальність за допущені «промахи» і «помилки», «викривлення» лінії партії перекладалась на місцевих керівників. 14 березня 1930 р. ВКП(б) прийняло Постанову «Про боротьбу з викривленням партлінії в колгоспному русі». Допущені "помилки" та "прорахунки" при створенні колгоспів кваліфікувались як відхід від політики партії, ігнорування рішень керівних органів. У цій постанові зверталась увага на необхідність організаційно-господарського зміцнення колгоспів, залучення до них, на основі добровільності, середняків. Штучно створені колгоспи підлягали розпуску. Протягом 100 днів, з 10 березня до 20 червня, в Україні з колгоспів вийшло 1594 тис. господарств, тобто майже половина всіх колгоспників. Восени в них залишилось менше третини селян України, в основному бідняків.

З осені 1930 р. почався новий наступ на селянство. ЦК ВКП(б) направив усім обкомам, крайкомам, ЦК КП(б)У директивного листа «Про колективізацію», згідно з яким Україна отримала завдання протягом 1931 р. завершити колективізацію в основних зернових районах. Знову на порядок денний було поставлене питання «ліквідації куркульства як класу».

Куркулі – це селяни, які в роки непу скупили й заволоділи великою кількістю землі і стали заможними.

Селян-одноосібників залякували, намагалися задушити величезними податками. За таких умов селяни вважали за краще вступати до колгоспів, ніж бути репресованими. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано більше 70% селянських господарств – більш ніж 80% посівних площ. Таким чином у степових областях і на Лівобережжі колективізація в основному вважалася завершеною.

Новостворені колгоспи були досить слабкими економічно. Праця в більшості колгоспів ґрунтувалася на примітивних знаряддях праці та кінній тязі. Машинно-тракторні станції (МТС) могли обслуговувати лише половину всіх колгоспів України. Оплата праці не залежала від реального вкладу колгоспника у спільну справу, а визначалася кількістю членів його сім'ї. А значить, селяни не були зацікавлені в результатах своєї праці, яка до того ж була мізерною.

Колективізація супроводжувалась масовим забоєм селянами власної худоби, що надало великої шкоди тваринництву. Поголів'я великої рогатої худоби з 1928 по 1934 рр. скоротилось майже вдвічі, коней і свиней – більше ніж удвічі, овець і кіз – майже втричі. В таких масштабах поголів'я не скорочувалось навіть у роки Першої світової війни, революції і громадянської війни. Тобто колективізація не сприяла підйому сільського господарства.

Стан сільського господарства погіршився в наслідок знищення заможного прошарку селянства. У селянина вбили почуття господаря, а саме господарство розорили і відкинули на багато років назад. Таким чином колективізація стала одним з найбільших злочинів комуністичного тоталітаризму.

Політика усуспільнення селянських господарств поєднувалася з політикою «ліквідації куркульства як класу на основі суцільної колективізації». З цього приводу була прийнята спеціальна Постанова ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Постановою передбачалося провести конфіскацію у куркулів засобів виробництва, худоби, господарчих і житлових будівель, підприємств з переробки сільськогосподарської сировини. Господарське майно та будівлі передавались до фонду колгоспів як внески незаможних селян і батраків.

Усі "куркульські" господарства поділялись на три категорії. До першої категорії відносили заможних селян, які брали участь у збройних повстаннях проти Радянської влади. Вони підлягали арешту і суду, а члени їх сімей висилались у віддалені райони. До другої категорії відносили "економічно міцні" господарства, які фактично не чинили владі ніякого опору. Їх разом із сім'ями також висилали до північних районів СРСР. Таких господарств нараховувалось близько 150 тисяч. До третьої категорії відносили власників менш міцних господарств (фактично середняцьких), яким пропонувалось виселитися за межі колективних поселень, де їм надавались невеликі земельні ділянки поза колгоспними масивами. Таких господарств, за даними влади, було близько 800 тисяч.

Під визначення куркульських підпадали всі селянські господарства, які мали хоч одну з п'яти таких ознак:

  1. використання найманої праці;

  2. наявність млинів, крупорушок, олійниць, інших промислових підприємств;

  3. систематичне здавання в оренду складного сільськогосподарського інвентарю;

  4. здача в оренду приміщень;

  5. наявність членів сім'ї, які займаються торгівлею, лихварством або мають інші прибутки.

Фактично одну з цих ознак мало кожне третє селянське подвір'я, яке вело сімейне фермерське господарство.

Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. – 23,5 тис., за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств. За радянською статистикою у 1929 р. налічувалося 72 тис. куркульських господарств, а під розкуркулювання потрапило 200 тис. Тому жертвами «великого перелому» стала величезна кількість середняків, серед них багато прихильників радянської влади, колишніх учасників громадянської війни, бійців, командирів червоної армії.

У 1932 – 1933 рр. колективізацію було завершено. Індивідуальних селянських господарств залишилось не більше 1 %.

Наслідки суцільної колективізації:

  1. Колгоспи були створені на основі недемократичних принципів: керівництво колгоспів призначалося партійним керівництвом, вся діяльність колгоспів контролювалась партійними й державними органами, колгоспники фактично були позбавлені економічних прав ( замість зарплати одержували оплату «натурою», тобто с/г продукцією) і можливості проявляти ініціативу, самостійність. Це сприяло формуванню байдужого ставлення до праці в колгоспі.

  2. Колгоспники покладалися в основному на присадибну ділянку.

  3. Були цілком знищені господарства заможних селян.

  4. Загинули тисячі (або й більше, число невідоме) учасників суцільної колективізації ( як куркулів, так і бідняків).

  5. Завершивши суцільну колективізацію, керівництво країни не забезпечило створення законодавчої бази для колгоспів (це було зроблено тільки в 1935 р.), що викликало численні зловживання, перешкоджало організації роботи колгоспів.

  6. Сталінське керівництво, ввівши в 1932 р. паспортну систему в місті, фактично прикріпило селян до землі, зробило їх державними кріпаками, об’єктом середньовічної експлуатації.

  7. Найстрашнішим наслідком суцільної колективізації був голод 1932 – 1933 рр.

3. Трагедія голоду в Україні 1932 – 1933 рр.

Одним з найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був організований ним голод 1932-1933 рр. Цей голод був штучною, добре продуманою каральною акцією сталінського уряду проти українського селянства, яке відмовлялося прийняти колгоспну систему.

На початку 30-х рр. у СРСР загострилася криза колгоспного ладу.

Причини

  • відсутністю на різних рівнях досвіду управління великим колективним господарством, що зумовило значні втрати під час посівної кампанії, вирощування, збирання і зберігання сільськогосподарської продукції,

  • утратою селянами-колгоспниками матеріального стимулу до праці, їх незацікавленістю здавати хліб за ціну, що граничила з конфіскацією,

  • прихований спротив (саботаж) значної частини селянства на сталінські нововведення.

Наслідком цього стало різке зниження обсягу хлібозаготівель. Одним із основних центрів саботажу та опору колгоспному ладу була Україна. У багатьох селян у 1931 р. вилучили все зерно, в тому числі посівний фонд. Обібране село важко пережило зиму 1931-1932 рр. Селяни більшості районів голодували. На трудодні вони отримували копійки, або зовсім нічого не отримували. Але мінімум трудоднів колгоспники повинні були відпрацювати в суспільному господарстві, а ті, хто не виконував цих умов, підлягали кримінальному покаранню, позбавлялись присадибних ділянок, які фактично були єдиним джерелом продовольства для колгоспників та їхніх сімей. Піти працювати до міста колгоспники не могли, оскільки в них не було паспортів. Паспортна система була запроваджена в 1932 р., але паспорти були видані лише міським жителям. Селяни, щоб змінити місце проживання, мали отримати довідку в сільраді, але там її видавали дуже неохоче.

План хлібозаготівлі в 1932 р. був настільки високим, що після його виконання, хліба на трудодні не залишилося зовсім. Рятуючись від голоду, що наближався, селяни намагались приховати справжні розміри врожаю, залишали зерно в соломі під час обмолоту. Жінки у відчаї ходили з ножицями в поле та зрізали колоски недозрілої пшениці на кашу для сім'ї. Замість того щоб створити нормальні умови для життя селян, Сталін та його оточення обрали шлях репресій. 7 серпня 1932 р. він власноручно підписав Закон «Про охорону соціалістичної власності» (відомий у народі як «закон про п'ять колосків»). Згідно з цим законом, за розкрадання колгоспного і кооперативного майна вводилась вища міра покарання – розстріл з конфіскацією усього майна. За пом'якшуючих обставин смертну кару заміняли позбавленням волі не менше ніж на 10 років з конфіскацією усього майна. Амністія в справах репресованих за цим «законом» була заборонена. До початку 1933 р., за неповні п'ять місяців, було засуджено 54 645 чол., з них 2110 – до розстрілу.

Не дивлячись на прийняття жорстоких законів, рівень хлібозаготівлі в Україні помітно знизився. До 1 листопада 1932 р. від селянського сектора України було отримано лише 136 млн. пудів хліба (в 1930 р. – майже 400 млн.). Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести посівну компанію 1932 р. У колгоспах панувала безпорадність, повна незацікавленість селян в ефективній продуктивній праці. В той же час урожай 1932 р. лише на 12% був менший від середнього урожаю за 1926-1930 рр. і міг би повністю забезпечити все населення України продовольством. останній кусок хліба в голодних селян.

Для проведення хлібозаготівлі в Україну прибула комісія з надзвичайними повноваженнями на чолі зі сталінським комісаром В. Молотовим. Від селян вимагали поставити стільки ж хліба, скільки було заготовлено з червня до жовтня. Невиконання плану хлібозаготівлі Молотов пояснював не відсутністю хліба, а відсутністю «боротьби за хліб». З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. в Україні було додатково «заготовлено» ще 104,6 млн. пудів зерна. Усі наявні запаси хліба з України було вивезено і навіть після цього Україна з планом хлібозаготівлі не справилась. Зимова "хлібозаготівля" фактично відібрала

З метою виконання плану хлібозаготівлі комісія Молотова перевела Україну на блокадне становище. Окремі села заносилися на «чорну дошку»: жителям цих сіл заборонялось виїжджати з села, а якщо в селі не було запасів їжі, населення було приречене на смерть від голоду. У селян забрали навіть посівне і фуражне зерно. Не залишилось без уваги комісії й присадибне господарство: під виглядом натуральних штрафів конфісковували всі продовольчі запаси, не лише збіжжя, але й картоплю, овочі, сушню тощо.

З місяця в місяць зростала кількість селян, які страждали і вмирали від голоду. Нелегко було врятуватися, виїхати з України: кордони з Росією і Білорусією надійно перекрили війська ОДПУ. У потягах і на станціях бригади співробітників ОДПУ перевіряли багаж пасажирів, конфісковували продукти харчування, які селяни купували в сусідніх з Україною областях, щоб врятувати від страшної смерті свої голодуючі родини.

Голод, що охопив Україну, був штучним, старанно організованим сталінським керівництвом, щоб покарати українське селянство за негативне ставлення до колективізації і насильницьких методів її впровадження. Хліб в Україні був і його було цілком достатньо, щоб нагодувати населення і не допустити фатальної катастрофи. В УРСР на випадок війни існували великі склади зі стратегічними запасами зерна. Один з таких складів знаходився в Броварах під Києвом. Але для боротьби з голодом ці запаси не використовувались. Більше того, в Україні безперебійно працювали численні спиртові заводи, на яких зерно перероблялось на спирт, в той час як цілі райони України вимирали від голоду.

Штучний характер голоду засвідчують такі обставини:

1. Відсутність помітного негативного впливу на теренах України природного чинника посухи, землетрусу та інших катаклізмів (у деяких регіонах СРСР були засухи у 1931 р. та в 1934 р., але не в 1932-1933 рр.) або фактора повоєнної розрухи, як це було в 1921-1923 рр. та 1946-1947 рр.

2. Відсутність голоду в сусідніх з Україною районах Росії.

3. Різкий контраст у 1932-1933 рр. рівня смертності у селах України з показником смертності у містах республіки, який за оцінкою фахівців, мало тоді відрізнявся від природного.

Критична ситуація, що виникла в сільському господарстві, вимагала надзвичайних методів керівництва. Були створені політичні відділи машинно-тракторних станцій (МТС) і колгоспів, які повинні були сприяти подоланню кризи. Повноваження політвідділів були досить широкими. Вони поєднували в собі партійну і адміністративну владу, джерело місцевої інформації (багатотиражку) і слідчі функції – в кожному політвідділі була передбачена посада заступника начальника політвідділу з питань ОДПУ. Ці органи в 1933-1934 рр. звинуватили у шкідництві і піддали арешту тисячі голів колгоспів, керівників радгоспів і МТС, бригадирів і механіків, агрономів і рядових колгоспників.

Сталінське керівництво робило все для того, щоб приховати правду про голод. Будь-які факти про голод в УРСР спростовувались в пресі, а всі газети того часу розповідали про щасливе життя радянських людей. Але дані про голод проникали за межі СРСР, і уряди інших країн, профспілкові організації заявляли про готовність надати допомогу населенню, що голодувало. Німцям Поволжя, які також переживали складні часи, запропонувала допомогу Німеччина. Голодуючим готова була допомогти Польща. У Західній Україні українці зібрали сотні тонн пшениці, але жоден ешелон з хлібом не впустили в Україну. А в радянській пресі спроби допомогти голодуючим називали «нахабним наклепом», «вигадками фашистів».

Райони, які страждали від голоду, були закриті від відвідування іноземними журналістами. Але про те, що в українському селі відбувається щось страхітливе, знали в країні і за її межами. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Поява десятків тисяч покинутих дітей створювала серйозну проблему в Україні.

Незважаючи на замовчування, інформація про голод проникала і за кордон. У травні 1933 р. англійське посольство в Москві отримало і відразу відправило до Лондона лист без підпису з містечка Златопіль (нині Кіровоградська обл.), у якому розповідалось про жахливе становище, в якому опинились українські селяни: «Люди їдять жаб, трупи коней, що загинули від сапу, вбивають і поїдають один одного, викопують мертвяків і їдять їх. Все це може підтвердити будь-хто у Златопільському районі».

Головною причиною замовчування факту голоду було те, що його визнання означало б визнання факту економічної катастрофи, яка була спричинена форсуванням темпів індустріалізації, насильницькою колективізацією, примусовими хлібозаготівлями. Дивує цинізм радянського керівництва, з яким воно ставилось до трагедії, що охопила українське село. У січні 1933 р., коли масовий голодомор лише насувався і ще була можливість його зупинити, Сталін заявив з трибуни пленуму ЦК ВКП(б): «Ми безперечно добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги Радянської влади». В лютому 1933 р. в Москві проходив І Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників, на якому був присутній Сталін. Він просто відмахнувся від трагедії голодомору, заявивши: «Ті труднощі, які стоять перед вами, не варті навіть того, щоб серйозно говорити про них. У всякому разі, в порівнянні з тими труднощами, які пережили робітники 10-15 років тому, ваші... труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

Урожай 1933 р. був кращий, ніж у 1932 р. План хлібозаготівлі Україна в 1933 р. виконала. Більше того, після його виконання в господарствах залишилося близько 630 млн. пудів зерна. Сільське господарство вийшло з глибокої кризи, і в людей, що вижили, з'явилась надія на краще життя.

Але наслідки голодомору були жахливими. Аналіз радянської демографічної статистики 30-х рр. свідчить, що безпосередні втрати населення України від голоду 1932 р. становили 150 тис, а від голоду 1933 р. – від 3 до 3,5 млн. чоловік. Загальні людські втрати, які включають і катастрофічне зниження народжуваності (майже в 10 разів), під впливом голоду в 1932-1933 рр. досягли бл.10 млн. чоловік. Факти і статистика свідчать: такої масової загибелі, знищення людей, як у роки сталінської колективізації, історія всього людства не знала. Голодомор 1932-1933 рр. – масовий геноцид комуністичного режиму проти українців.

Після занепаду сільського господарства, насильницької колективізації та голодомору 1932-1933 рр. почалась відбудова сільського господарства.

Більшими та стабільнішими стали врожаї, поступово зростало поголів'я худоби, підвищувалась оплата праці в колгоспах. Позитивно позначились і результати технічного переозброєння сільського господарства. До кінця другої п'ятирічки в Україні уже діяло 958 машинно-тракторних станцій, які обслуговували 26,7 тис. колгоспів, або 97,7% від їх загальної кількості. У колгоспників з'явилась матеріальна зацікавленість, що позитивно відбилось на продуктивності праці в суспільному господарстві. Як і в промисловості, в сільському господарстві розгорнулося соціалістичне змагання за високі врожаї, змагання тракторних бригад тощо.

Організаційне зміцнення колгоспів, технічна та кадрова допомога, яку надала колгоспам держава, сприяли подоланню штучної економічної кризи в сільському господарстві. Уже в 1935 р. хлібозаготівля в Україні склала 462 млн. пудів зерна. Поступово зростав і життєвий рівень колгоспників. Але лише в 1940-1941 р. сільське господарство України досягло рівня продуктивності, яке було до початку суцільної колективізації.

У 1930-х рр. відчутними стали й результати розвитку промисловості. Україна за рівнем розвитку галузей важкої промисловості випередила ряд західноєвропейських країн. Вона вийшла на друге місце в Європі за виробництвом чавуну, на четверте місце в світі за видобутком вугілля. Були виведені на проектну потужність великі підприємства, побудовані в роки першої п'ятирічки. У роки другої п'ятирічки було побудовано ще близько 1500 нових підприємств. Суттєво змінилось співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальному обсязі виробництва. Помітні зміни відбулись у співвідношенні між важкою промисловістю та невеликими підприємствами, серед яких ще в 30-х роках переважали приватні кустарні ремісничі майстерні.

В той же час легка промисловість, яка ґрунтувалась на сучасному обладнанні, створювалась вкрай повільно. Тому, як правило, товари народного вжитку, які випускались напівкустарною промисловістю, були дуже низької якості, але і їх часто не вистачало.

Отже, держава вкладала величезні ресурси у розвиток важкої промисловості, але її потенціал майже не впливав на стан легкої та харчової промисловості, отже, і на добробут людей. Перед війною в Україні існувало 30 тис колгоспів і близько 1 тис радгоспів. Селянство поступово звикало до праці в колгоспній системі, яка вказувала що, де і як сіяти, коли збирати і в який спосіб. Пропаганда змальовувала картину добробуту на селі. Якщо на початку 1920-х рр. в с/г знаряддями праці були плуг, серп і ціп, то в кінці 1930-х – 100 тис тракторів, 33 тис комбайнів, 550 тис вантажних машин. МТС виконували ¾ операцій по обробці ґрунту, збирали зерно з 40 % посівних площ. Але натуроплата колгоспників становила лише 12 – 15 % заробленого, такої низької оплати не було в Україні навіть за кріпацтва. Селянство поступово втрачало риси працелюбності, господарності, ініціативності.

9

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ залишилося:
0
4
міс.
1
7
дн.
0
2
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!