і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
! В а ж л и в о
Предмети »

«НАТО у новітній історії: український контекст»

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Львівської обласної державної адміністрації

Львівський національний університет імені Івана Франка

Центр міжнародної безпеки та партнерства

Рада директорів вищих навчальних закладів I-II рівня акредитації

Львівської області

Творча робота на тему

«НАТО у новітній історії: український контекст»

Виконала студентка

Львівського коледжу будівництва,

архітектури та дизайну

І курс (група АР-11)

Спеціальність: Архітектурне проектування

та внутрішній інтер’єр

Кутень Олександра Сергіївна

Науковий керівник:

Мотичак Микола Іванович

Львів-2017

Вступ_____________________________________________3

  1. Історія створення НАТО____________________________5

  1. НАТО у сьогоденні ________________________________6

  1. РольАльянсу в підтриманні безпеки________________ 10

  1. Співпраця з Україною_____________________________12

  1. Допомога країн Альянсу у вирішенні російсько-українського конфлікту ___________________________15

Висновки ________________________________________ 17

Використана література___________________________ 18

Вступ

За все існування людства було багато війн. Це наносило великі збитки як матеріальному так і духовному житті людей. І для запобігання великих руйнувань, людських втрат і просто суцільного хаосу люди почали об’єднуватися в організації для забезпечення миру і спільної допомоги у разі зовнішніх конфліктів. Саме такою організацією було створено Північноатлантичний альянс або НАТО.

НАТО – це міжнародна міжурядова організація, військово-політичний союз держав Північної Америки та Європи. Сьогодні в цей союз входять 28 країн [7].

Головною метою Альянсу є гарантування свободи та безпеки всім своїм членам в Європі та Північній Америці відповідно до Статуту ООН. Для досягнення своєї мети НАТО використовує свій політичний вплив і військовий потенціал в залежності від небезпеки, з якими зіштовхуються країни Альянсу.

Відповідно до Вашингтонського договору кожна держава-член Альянсу несе додаткову відповідальність та користується перевагами від участі у системі колективної безпеки. У Ст. 5 ведеться про те, що збройний напад на одного або на кількох членів НАТО розглядатиметься як напад на всіх членів і що «вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них … надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні». Такі безпрецедентні гарантії безпеки, територіальної цілісності, недоторканості кордонів та державного суверенітету не дає жодна з наявних на сьогодні колективних систем безпеки [4].

Будь-яка держава-член має право виходу з Альянсу. За історію організації цим правом скористалися Франція та Греція, які відповідно у 1966 та у 1974році вийшли з військової структури НАТО, однак залишилися в межах її політичної структури. У 1980 році повна участь Греції у військовій структурі НАТО була відновлена. Франція також відновила участь у військовій структурі НАТО, про що було оголошено під час ювілейного Саміту НАТО в Страсбурзі в 2009 році, коли Організація відзначала 60-річчя з часу свого заснування.

Євроатлантична інтеграція – це питання, що стало одним із найбільш актуальних і часто обговорюваних в українському суспільстві. Спочатку воно перейшло у ранг політичного, а кілька років тому стало навіть соціально-побутовим. Навколо нього точиться багато суперечок, існує маса міфів та дезінформації, панують укорінені стереотипи.

  1. Історія створення НАТО

Ідея НАТО виникла у зв’язку з подіями, що відбувалися в світі після другої світової війни.

В період між 1945 – 1949 роками між державами Західної Європи та їхніми союзниками в Північній Америці постала велика проблема повоєнної відбудови економіки.

22 січня 1948 року Ернест Бевін (міністр закордонних справ Великобританії), виступаючи в Палаті громад британського парламенту, запропонував союз Західних країн. Пропозиція була підтримана європейською громадою, і підписавши в березні 1948 року Брюссельський договір, п’ять держав Західної Європи, а саме: Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Франція цим самим засвідчили своє рішуче прагнення створити ефективну і мобільну систему оборони і зміцнити та поглибити взаємні контакти для того, щоб бути спроможними протидіяти ідеологічній і політичній загрозі з Півночі.

Тому 27 28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу.

Потім відбулися переговори між США і Канадою про створення єдиного Північного Альянсу, заснованого на гарантіях безпеки та взаємних зобов’язаннях між Європою та Північною Америкою. І вже 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору. Наслідком цих переговорів стало підписання 4 квітня 1949 року Вашингтонського договору, що започаткував спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих країн.

  1. НАТО у сьогоденні

На сьогоднішній день у НАТО 28 країн. Країни засновники Альянсу це Бельгія, Великобританія, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія.

Країни, які увійшли до Організації Північноатлантичного договору,:

  • 1952 рік – Греція, Туреччина;

  • 1955 рік – Німеччина;

  • 1982 рік – Іспанія;

  • 1999 рік – Чехія, Польща, Угорщина:

  • 2 квітня 2004 року – Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія;

  • 1 квітня 2009 року – Албанія, Хорватія.

Але НАТО теж співпрацює з різними країнами, їх називають країни-партнери. До країн-партнерів належать: Албанія, Вірменія, Австрія, Азербайджан, Білорусь, Хорватія, Фінляндія, Грузія, Ірландія, Казахстан, Киргизька республіка, Молдова, Росія, Швеція, Швейцарія, Таджикистан, Колишня Югославська Республіка Македонія (Туреччина визнає конституційну назву Республіка Македонія), Туркменістан, Україна, Узбекистан.

Також згідно статті 10 Північноатлантичного договору вступити в блок може будь-яка Європейська країна за умови, що буде виконувати умови договору та сприяти безпеці в Північноатлантичному регіоні. Рішення про те, щоб запросити якусь країну приймає Рада НАТО – директивний орган організації – в разі консенсусу між країнами-членами НАТО.

Як зазначено Україна є країною-партнеркою, але в плани нашої держави входить стати повноцінним членом цієї організації.

Наразі відносини між Україною та НАТО мають вагоме значення для гарантування миру і стабільності. Географічно Україна посідає ключове місце в Європи. Також наша держава має вигідне геополітичне становище, – вона має спільний кордон з чотирма країнами НАТО: Угорщиною, Польщею, Румунією та Словаччиною. У політичному плані, після набуття державного суверенітету у 1991 році, Україна завжди була відданою справі підтримання міжнародної безпеки та розвитку добросусідських відносин у регіоні [5].

Починаючи з 1994 року, держава брала активну участь у програмі «Партнерство заради миру» (ПЗМ), в рамках якої українські військові були залучені до кількох десятків спільних з країнами-членами та партнерами НАТО миротворчих навчань як на території країни, так і за кордоном.

У листопаді 2002 року з метою поглиблення та розширення відносин Україна – НАТО був підписаний у Празі План дій Україна – НАТО, який має на меті сприяти реформаторським зусиллям України на шляху до цілковитої інтеграції до євроатлантичних структур безпеки. В рамках нього реалізується щорічний Цільовий план Україна – НАТО.

Інтенсифікований діалог з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ було започатковано 21 квітня 2005 року у Вільнюсі. Процес Інтенсифікованого діалогу пропонується країнам, що висловили зацікавленість стати членами Альянсу, що і є першим етапом офіційного процесу підготовки країн – до членства в ПДЧ НАТО (План дій щодо членства в НАТО – є програмою дій для країн кандидатів у члени організації. Відповідно до статті 10 Північноатлантичного договору НАТО залишається організацією відкритою для прийому нових країн. ПДЧ прийнято 24 квітня1999 року на саміті НАТО у Вашингтоні, США). Виконання ПДЧ є останнім етапом на шляху до отримання країною-претендентом запрошення приєднатися до Альянсу.

Майбутнє членство України в НАТО не є загрозою для будь-якої країни, зокрема сусідніх держав, бо цілковито спрямовано на укріплення системи міжнародної безпеки на Сході Європи.

Історія розвитку відносин між Україною та НАТО дає нам надію і всі шанси думати що незабаром ми станемо повноцінними членами цієї організації.

Ось хронологічне підтвердження хорошим і прогресивним відносинам між Україною і НАТО :

  • 1991 рік – вступ України до Ради північноатлантичного співробітництва;

  • 1994 рік – приєднання до програми "Партнерство заради миру" (ПЗМ);

  • 1996 рік – розгортання українських миротворців у Боснії та Герцеговині;

  • 9 липня 1997 року – підписання в Мадриді Хартії про Особливе партнерство, заснування Комісії Україна – НАТО, відкриття місії України при НАТО, відкриття Центру інформації та документації НАТО в Україні;

  • 1998 рік – заснування Спільної робочої групи з питань оборонної реформи;

  • 1999 рік – відкриття Офісу зв'язку НАТО у Києві, розгортання українсько-польського батальйону у Косові;

  • 2000 рік – ратифікація Угоди про статус сил, що беруть участь у заходах ПЗМ, яка сприяла участі України у військових навчаннях

  • 22 листопада 2002 року – ухвалення Плану дій Україна – НАТО в Празі;

  • 2004 рік – ратифікація угоди про підтримку операцій НАТО з боку України;

  • 2005 рік – початок інтенсифікованого діалогу з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ як передумови переходу до Плану членства як останнього кроку щодо вступу у НАТО;

  • з 18 до 20 жовтня 2005 року – відвідини північноатлантичною радою НАТО (ПАР) України. Постійні представники 26 країн-членів НАТО та Генеральний секретар пан Яап де Хооп Схеффер взяли участь у засіданні Комісії Україна – НАТО (КУН);

  • з 23 до 24 жовтня 2005 року – Саміт НАТО – Україна у Вільнюсі, Литва. Генеральний секретар НАТО Яап Де Хооп Схеффер заявляє, що Альянс готовий надати Україні допомогу в здійсненні політичних і військових реформ, необхідних для членства Києва у НАТО. Міністр оборони США Дональд Рамсфельд обіцяє Києву всебічну підтримку Вашингтона;

  • 2006 – 2007 роки – НАТО оголошує політику відкритих дверей щодо вступу України.

Хоча історичні данні мають хороше забарвлення, але після офіційного проголошення Україною курсу на вступ до НАТО, українські громадяни почали висловлюватись про можливість проведення загальнонаціонального референдуму, про що свідчили дані різноманітних соціологічних опитувань: переважна більшість українців, які проживали на території країни, мислили стереотипами радянських часів і вважали, що НАТО є агресивним блоком і ставилися до можливого вступу до НАТО вкрай негативно.

Головними причинами того, що більшість українців не змінило свого негативного ставлення до НАТО можна було розглядати відсутність у ЗМІ інформації про сутність і завдання цієї організації, а також ефективну антипропаганду до вступу [2].

Фонд Демократичних ініціатив та фірма Ukrainian Sociologyу ході соцопитування, проведеного у 2008 році з’ясували, що проти вступу до НАТО виступають 53% українців, за вступ – 32%. Водночас, входження до ЄС підтримує 64% громадян України.

Але якби референдум про вступ України в НАТО було проведено зараз, то 77,7% опитаних українців підтримали б приєднання України до альянсу. Про це свідчать дані опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічною службою Центру Разумкова, яка проводила соцопитування з 11 по 16 травня 2016 року.

Як зазначено у Фонді, найбільш переконливою була б перемога прихильників НАТО в західному (95% – «за» і 3,5% – «проти») і центральному регіонах відповідно – 82% і 11%, на півдні України 64% учасників голосування виступили б за приєднання до альянсу, а проти – 31%.

Крім того, за даними соціологів, на Сході України прихильників членства в НАТО під час референдуму стало більше: якщо восени 2015 року на Сході серед учасників волевиявлення «за» виступили б 57%, а «проти» – 41%, то в травні 2016 – 71,5% проголосували б «за», а 24% – «проти».

На Донбасі за останні півроку відбулося кількісне «зближення» табору прихильників і противників членства: підтримали б приєднання 48%, а виступили б проти 47%.

  1. Роль Альянсу в підтримці безпеки

У Стратегічній концепції, прийнятій главами держав та урядів держав-членів НАТО в Римі у листопаді 1991 року, представлені загальні підходи до безпеки на основі співпраці та збереження колективної оборони. В ній зібрані воєдино політичні та військові елементи політики НАТО в галузі безпеки, невід’ємною частиною стратегії Альянсу визнано співпрацю з новими партнерами у Центральній та Східній Європі. Згідно з Концепцією зменшується залежність від ядерної зброї та здійснюються радикальні зміни в інтегрованих збройних силах НАТО, значне зменшення їхнього розміру та рівнів готовності, посилення мобільності, гнучкості та спроможності адаптуватись до різноманітних непередбачуваних ситуацій і розширення використання багатонаціональних формувань. Здійснені заходи спрямовані на спрощення військової командної структури НАТО та на адаптацію оборонного планування Альянсу, особливо у світлі вимог майбутніх миротворчих операцій та діяльності з урегулювання кризових ситуацій.

На Римському саміті глави держав та урядів держав-членів НАТО ухвалили також Декларацію про мир і співробітництво, яка визначає майбутні завдання і політику НАТО щодо загальної інституційної структури майбутньої європейської безпеки та з огляду на розвиток партнерства і співпраці з країнами Центральної та Східної Європи. У ній наголошено на підтримці Альянсом кроків, здійснених країнами Центральної та Східної Європи по шляху реформ, пропонується практична допомога для успішного завершення перехідного періоду, цим країнам запропоновано взяти участь у роботі відповідних форумів Альянсу, а також скористатись накопиченими НАТО досвідом і знаннями у процесі політичних, військових, економічних та наукових консультацій і співпраці. Саме для цього була створена Рада Північноатлантичного співробітництва (РПАС), завданням якої став нагляд за майбутнім розвитком такого партнерства.

З часу, що минув після опублікування Римської декларації, на зустрічах міністрів закордонних справ і міністрів оборони, а також на постійній сесії Північноатлантичної ради були ухвалені додаткові заходи, покликані сприяти подальшому процесу адаптації Альянсу до нових умов та його відповідної трансформації. Варто зазначити три напрямки діяльності НАТО, а саме: створення інституційних політичних рамок для розвитку відносин НАТО з партнерами у Центральній та Східній Європі; розвиток співробітництва в оборонній та військовій сферах; роль НАТО у врегулюванні кризових ситуацій і операціях з підтримки миру.

Завдання РПАС полягало у сприянні співробітництву в галузі безпеки та з суміжних питань із залученням до нього всіх країн-учасниць на всіх рівнях, а також нагляд за процесом розвитку тісніших зв’язків між ними. У березні 1992 року учасниками процесу співробітництва, здійснюваного в рамках РПАС, стали одинадцять держав, що утворилися на територіях колишнього Радянського Союзу заснували Співдружність Незалежних Держав (СНД). Уквітні й червні 1992 року до цього процесу приєднались Грузія і Албанія, а в 1997 році, коли на зміну РПАС прийшла Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП), в РПАС налічувалось 22 партнери по співробітництву. Співпраця в рамках РПАС здійснювалася згідно з Робочими планами, які спочатку розроблялися кожного року, а з 1995 року на дворічний період. Рада євроатлантичного партнерства зробила в цьому процесі крок уперед, розробивши План дій РЄАП на 1998 2000 роки, що став основою її подальшої роботи.

У травні 1997 року, в Сінтрі, на зміну РПАС прийшла Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП), яка започаткувала новий етап у співпраці. Принципи РЄАП були вироблені у тісному співробітництві між Альянсом і країнами-партнерами і викладені в Основному документі РЄАП.

44 країни-учасниці повідомили про бажання вивести політичну та військову співпрацю між собою на якісно новий рівень. Документ ще раз підтвердив спільне зобов’язання країн-учасниць зміцнювати і поширювати мир і стабільність у євроатлантичному регіоні. Спільні цінності і принципи, що лежать в основі цього бажання, викладені у Рамковому документі Партнерства заради миру (ПЗМ). Фактично РЄАП забезпечує загальні рамки для проведення консультацій з політичних питань і проблем безпеки та для вдосконалення співпраці у Партнерстві заради миру.

  1. Співпраця з Україною

Згідно з Хартією від 1997 року та Планом дій від 2002 року співпраця між Україною та НАТО охоплює велике коло питань. Заходами керує Комісія Україна – НАТО (КУН), яку було засновано відповідно до Хартії і яка має мету розвинути відносини між Україною та НАТО та забезпечувати належне виконання положень Хартії.

Співпраця у галузі безпеки. Україна та НАТО активно співпрацюють у плані підтримання безпеки та стабільності на євроатлантичному просторі. Протягом останніх років Україна по черзі виділила піхотний батальйон, батальйон механізованої піхоти та вертолітний загін для участі у діяльності керованих НАТО миротворчих сил НАТО на Балканах, у Боснії та Герцеговині, а в операціях у Косові брав участь український вертолітний загін та значна кількість особового складу з української частини українсько-польського батальйону. Іншим кроком, що засвідчив готовність України сприяти зміцненню міжнародної стабільності та боротьбі з тероризмом, стало надання Україною права прольоту над її територією авіації НАТО, яка перевозила війська до складу Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ) на території Афганістану та особовий склад коаліційних сил під проводом США, залучених до операції «Нездоланна свобода». Сьогодні Україна є єдиною країною, не членом Альянсу, офіцери збройних сил якої представленні як повноправні члени Тренувальної місії НАТО в Республіці Ірак. Український миротворчий персонал у складі коаліційних сил в Іраку виконував завдання з 20 грудня 2005 року після виводу з Іраку українського миротворчого контингенту. У грудні 2008року в Республіці Ірак завершилася ротація українського миротворчого персоналу (29 чоловік) який виконував завдання у складі Багатонаціональних сил і Тренувальної місії НАТО[1].

Оборонна реформа. Програма співробітництва у галузі оборонної реформи між Україною та НАТО більш широкомасштабна, ніж з будь-якою іншою країною-партнером і надає змогу Україні використовувати накопичений роками досвід та фахові знання країн-членів Альянсу у галузі оборонної реформи. Україна звернулася до НАТО за допомогою у здійсненні трансформації своїх надлишкових збройних сил, що комплектуються за призовом, у меншу за чисельністю, професійну та більш мобільну армію, яка відповідала б потребам країни у галузі безпеки, а також була здатною відігравати активну роль у підтриманні європейської безпеки і стабільності. Ключовими кроками мали стати розробка нової Стратегічної концепції та Військової доктрини, а також надання Україні допомоги у проведенні та завершенні комплексного оборонного огляду.

Озброєння. Технічне співробітництво між Україною та НАТО у галузі озброєнь передусім зосереджено на підвищенні рівня сумісності систем озброєнь з метою сприяння участі України у спільних операціях з підтримання миру. Співпрацю у цій галузі було розпочато, коли Україна вступила до програми НАТО «Партнерство заради миру» та почала брати дедалі активнішу участь у діяльності різних груп з питань озброєнь під егідою Наради національних директорів з питань озброєнь – найвищого органу НАТО, який визначає можливості співпраці між країнами-членами стосовно закупівлі військової техніки та встановлює технічні стандарти. У березні 2004 року відбулося перше засідання Спільної робочої групи Україна – НАТО з питань озброєнь, яка відтоді сприяє розвиткові контактів.

Планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру. Країни-члени НАТО та країни-партнери надали Україні допомогу у ліквідації наслідків сильних повеней, що сталися у 1995, 1998 та 2001 роках. До того ж, починаючи з 1997-го року, відповідно до Меморандуму про взаєморозуміння у галузі планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру та готовності до катастроф, у цій галузі було започатковано широкомасштабну співпрацю, яка принесла Україні безпосередню практичну користь. Основну увагу приділено намаганням допомогти Україні, насамперед її західним регіонам, уразливим перед повенями, краще підготуватися до подібних надзвичайних станів та подолання їх наслідків. В Україні проводилися навчання ПЗМ, які мали на меті випробувати в дії процедури реагування на повені та надання допомоги цивільному населенню. Такі тренування пройшли на Закарпатті у вересні 2000 року. А у 2001 році було розпочато проект за участю сусідніх країн з метою розвитку у басейні річки Тиси ефективної системи запобігання та реагування на повені.

Наука і охорона довкілля. Наукова співпраця з Україною розпочалася у 1991 році. Відтоді за рівнем участі у Науковій програмі НАТО Україна поступається лише Росії. її розвиткові також сприяло створення Спільної робочої групи з питань наукової співпраці та у галузі охорони довкілля. НАТО співфінансувало кілька проектів з метою забезпечення українських науково-дослідницьких колективів мінімально необхідною інфраструктурою комп'ютерних мереж та доступом до Інтернету. Окрім застосування наукових розробок у галузі захисту від тероризму та нових загроз, відповідно до нового спрямування Наукової програми НАТО, Україна визначила для себе такі пріоритети співпраці у науковій галузі на 2004 рік: інформаційні технології, біологія клітини та біотехнології, нові матеріали, захист довкілля і раціональне використання природних ресурсів.

  1. Допомога країн Альянсу у вирішенні російсько-українського конфлікту

Російська Федерація від самого початку агресії проти України намагалась зняти з себе відповідальність за розв’язання братовбивчої війни та активно поширювала надумані нею пояснення причин своїх дій. Однією з таких причин Москва визначила поведінку НАТО ворожою та звинуватила в усьому Альянс, одночасно намагаючись посилити негативне ставлення населення Росії й України (перш за все Криму і Донбасу) до нього. Москва розгорнула свою пропаганду проти Альянсу. Відсутність вагомої альтернативи російським і проросійським ЗМІ на сході України призвела до того, що більшість населення цього регіону продовжує вважати НАТО агресивним військовим блоком.

У протистоянні російській військовій агресії Україна не отримала безпосередньої військової підтримки Альянсу у вигляді втручання, оскільки вона не є членом НАТО і, відповідно, не входить до його системи безпеки. Таке військове втручання, та ще й без міжнародного мандату, який без сумніву заблокує російська сторона, може спровокувати військове протистояння між НАТО й Росією і створити реальну загрозу глобальній безпеці та передумови для виправдання Кремлем своїх агресивних дій. Ця небезпека й утримує Брюссель від такого кроку, а от Москва своїми діями постійно доводить, що вона не піклується про світову стабільність. Більше того, країни-члени НАТО не підтримали рішення надати Україні озброєння, а це питання має вирішуватись виключно на двосторонній основі, «оскільки збройні сили Альянсу належать конкретним державам», – як наголосив голова Військового комітету НАТО генерал Кнуд Бартелс в інтерв’ю українській газеті «Народна армія» у листопаді 2014 року [14]. Головною причиною відмови є знову ж побоювання, що Росія вдасться до загострення конфлікту на Донбасі. Втім, під час засідання Комісії Україна – НАТО 25 червня цього року міністри оборони країн-членів Альянсу повідомили можливість перегляду питання про надання Україні летальної зброї, якщо Мінські домовленості й надалі будуть порушуватись країною-агресором.

Сьогодні Альянс об’єктивно відмовляється від безпосереднього втручання у російсько-український конфлікт та зволікає з наданням летального озброєння Україні. Тому невійськовий вимір співпраці Україна – НАТО набуває більшої актуальності, особливо в умовах розпочатої Росією гібридної війни, коли суто військові засоби відіграють лише свою обмежену роль. Метою такої війни є боротьба за ідентичність, цінності, розум людей, сфери впливу та ресурси. Україна вже отримує від Альянсу допомогу для перемоги у цій боротьбі та продовжує її розвивати, адже вона буде особливо необхідною після врегулювання конфлікту.

Висновки

Від самого початку існування України як незалежної держави постало питання безядерності. 5 грудня 1994 року між Україною, Російською Федерацією, Великою Британією та Сполученими Штатами Америки було підписано Будапештський меморандум, за яким держави учасниці мали поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від будь-яких проявів агресії щодо України. Отже, 12 червня 1996 року Україна офіційно втратила ядерний статус.

Але на сьогодні одна з країн учасниць цього меморандуму порушила його умови, загарбавши певну територію і проводячи бойові дії на сході України. Ця держава – Російська Федерація яку ми вважали нашим братом і союзником.

Виходячи з цього наша безпека як держави є пріоритетом номер один для керівництва України, тому співпраця з НАТО є надважливою. Україна має посилювати свою воєнну оборону і повинна розвивати свою співпрацюз НАТО аж до повного членства, адже у декларації НАТОзазначено що напад на одного члена це напад на весь Альянс.

Основним бар’єром для вступу НАТО є військово-політичний конфлікт на сході України, так як ми хочемо стати членами НАТО нам потрібно його вирішити. Офіційно назвати це війною ми не можемо, так як НАТО не приймає воюючі країни, але і без підтримки альянсу ми також не можемо перемогти, так виходить що ми потрапили в замкнуте коло і єдиний спосіб вийти з нього це посилити співпрацю України з НАТО .

Адже НАТО є найсильнішою і найбільшою організацією в світі, яка включає в себе на даний момент 28 держав, три з них (Сполучені Штати Америки, Франція та Велика Британія) мають ядерний статус. Північноатлантичний альянс фактично забезпечує мир і запобігає глобальним війнам які б могли знищити людство.

Використана література

  1. Волович О.О. Розвиток співпраці між НАТО і країнами Близького Сходу. 2009.

  2. Дейко І.О. «За» чи «проти»?, 2009.

  3. Доступно про НАТО., – Вінниця – Рівне, 2010.

  4. НАТО, партнерство і співпраця – довідник – видано за підтримки Бюро інформації та преси НАТО., 1997.

  5. Сердцевич Г.Д. Україна в НАТО – крок до інтеграції., 2009.

  6. Стратегічна Концепція., – К., 2012.

  7. Смолій В.А., Нариси з Історії України (посібник), 10 – 11 кл., К.: Ґенеза, 2002.

  8. http://www.ji.lviv.ua/n77texts/Istoriya_stvorennya_NATO.htm

  9. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%90%D0%A2%D0%9E

  10. http://www.workfromhome.com.ua/nato_articles/nato_otan_article_001.php

  11. http://pidruchniki.com/12090810/politologiya/krayini_chleni_nato

  12. http://uainfo.org/blognews/1467822311-zhelanie-ukraintsev-vstupit-v-nato-veliko-kak-nikogda---opros.html

  13. http://nauka.kushnir.mk.ua/?p=65206

  14. http://www.ji.lviv.ua/n77texts/Rol_NATO_u_suchasnomu_sviti.htm

  15. http://www.ucipr.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=82&catid=8&Itemid=201&lang=ua

  16. (http://www.nato.int/nato_static_fl2014/assets/pdf/pdf_2014_11/20141208_141124-interview-cmc.pdf)

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Правове регулювання освіти осіб з особливими потребами»
Байталюк Ольга Михайлівна
24 години
490 грн
245 грн

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти