! В а ж л и в о
Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!

Методична розробка теоретичного заняття "Захворювання вуха"

Опис документу:
Без знань анатомо-фізіологічних особливостей вуха неможливо правильно оцінювати клінічну ситуацію при різноманітних захворюваннях та травмах ділянки носа. Тому фельдшер повинен ретельно вивчати анатомію, фізіологію для кваліфікованого обстеження пацієнтів, для надання допомоги під час лікування

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Міністерство охорони здоровя України

Комунальний заклад»

Херсонської обласної ради

«Бериславський медичний коледж

Методична розробка

теоретичного заняття

з дисципліни «Оториноларингологія»

на тему: «Захворювання вуха»

Викладач: Бриж М.І.

І.Актуальність теми:

Без знань анатомо-фізіологічних особливостей вуха неможливо правильно оцінювати клінічну ситуацію при різноманітних захворюваннях та травмах ділянки носа. Тому фельдшер повинен ретельно вивчати анатомію, фізіологію для кваліфікованого обстеження пацієнтів, для надання допомоги під час лікування.

ІІ. Навчальні цілі заняття:

Знати:

  • анатомію, фізіологіювуха;

  • патологічні стани при захворюванняхвуха; їх причини, симптоми, методи лікування та догляду;

  • роль фельдшера в лікувально-діагностичному процесі, відповідальність за своєчасність і правильність виконання медичних маніпуляцій;

  • значення догляду за хворими як лікувального фактора;

  • правила дотримання медичної етики та деонтології.

Вміти:

  • виконувати найпоширеніші маніпуляції;

  • надавати першу долікарську допомогу;

  • приготувати необхідні інструменти, дотримуватися правил стерилізації

  • інструментарію, асептики й антисептики.

ІІІ. Виховні цілі заняття:

  • привити почуття професійної відповідальності;

  • формувати основні принципи медичної етики та деонтології;

  • сформувати уяву про роль фельдшера в процесі лікування захворювань носа і при носових пазух.

IV. Організаційна структура лекції:

Основні етапи лекції, їх зміст

Рівень засвоєння знань

Тип лекції

Методи та засоби активації студентів, оснащення

Розподіл годин

1.

2.

Підготовчий етап

Визначення навчальних цілей.

Забезпечення позитивної мотивації.

Словесні методи

10 хв.

1.

Основний етап

Викладання лекційного матеріалу.

План.

Зовнішнє, середнє, внутрішнє вухо. Анатомічні межі. Зв»язок середнього вуха із соскоподібним відростком та носоглоткою Слуховий апарат внутрішнього вуха. Звукопровідність, звукосприймання. Вестибулярний аналізатор. Функціональний зв»язок з мозочком.

Отоскопія. Методи дослідження слуху шепітною та розмовною мовами. Дослідження слуху за допомогою камертонів. Аудіометрія. Дослідження вестибулярних функцій.

Травми вуха: механічні, термічні, хімічні. Перша медична допомога.

Фурункул. Причини, клінічні симптоми, лікування, догляд за хворими.

Сірчана пробка. Особливості видалення.

Отогематома. Причини, клінічні симптоми, лікування.

Сторонні тіла вуха. Симптоми, допомога.

Гостре та хронічне запалення середнього вуха. Причини, клінічні симптоми, лікування, догляд за хворими, профілактика. Особливості перебігу гострого середнього отиту в дітей грудного віку.

Отогенні внутрішньочерепні ускладнення: синус-тромбоз і отогенний сепсис, отогенний менінгіт, абсцес мозку та мозочка. Клінічна картина, лікування та профілактика. Догляд за хворими з внутрішньочерепними ускладненнями.

І - ІІ

Тематична

Словесні методи, наочні методи, мультимедійний проектор

60 хв.

1.

2.

3.

Заключний етап

Загальні висновки.

Відповіді на запитання.

Завдання до самопідготовки студентів.

Словесні методи.

Практичні методи.

Ситуаційні задачі.

5 хв.

10 хв.

5 хв.

V. Зміст лекційного матеріалу

ПЛАН.

1.Зовнішнє, середнє, внутрішнє вухо. Анатомічні межі. Зв»язок середнього вуха із соскоподібним відростком та носоглоткою Слуховий апарат внутрішнього вуха. Звукопровідність, звукосприймання. Вестибулярний аналізатор. Функціональний зв»язок з мозочком.

2.Отоскопія. Методи дослідження слуху шепітною та розмовною мовами. Дослідження слуху за допомогою камертонів. Аудіометрія. Дослідження вестибулярних функцій.

3.Травми вуха: механічні, термічні, хімічні. Перша медична допомога.

4.Фурункул. Причини, клінічні симптоми, лікування, догляд за хворими.

5.Сірчана пробка. Особливості видалення.

6.Отогематома. Причини, клінічні симптоми, лікування.

7.Сторонні тіла вуха. Симптоми, допомога.

8.Гостре та хронічне запалення середнього вуха. Причини, клінічні симптоми, лікування, догляд за хворими, профілактика. Особливості перебігу гострого середнього отиту в дітей грудного віку.

9.Отогенні внутрішньочерепні ускладнення: синус-тромбоз і отогенний сепсис, отогенний менінгіт, абсцес мозку та мозочка. Клінічна картина, лікування та профілактика. Догляд за хворими з внутрішньочерепними ускладненнями.

ЗОВНІШНЄ ВУХО.

Розрізняють два відділи зовнішнього вуха: вушну раковину та зовнішній слуховий прохід. Внутрішню частину барабанної перетинки з клінічних та функціональних міркувань відносять до середнього вуха.

Вушна раковина. Основою вушної раковини є еластичний хрящ, вкритий шкірою. Добре кровопостачання захищає,в певних межах, вушну раковину від дії низьких температур та підвищує її відновні властивості щодо загоєння ран.

Шкіра передньо-зовнішньої поверхні міцно з’єднана з охрястям. Це сприяє проведенню звуків у напрямку зовнішнього слухового проходу, але полегшує перехід запалення з шкіри безпосередньо на охрястя. При тупих травмах охрястя порівняно легко відшаровується від хряща з утворенням порожнини, яка заповнюється кров’ю. Шкіра ж задньої поверхні вушної раковини зміщується значно легше.

У ділянці нижньої частини вушної раковини- мочки – хрящ відсутній, вона утворена шкірою та жировою тканиною. Бідна іннервація мочки дозволяє використовувати її з метою створення постійного наскрізного каналу для фіксації сережок. У деяких людей в ділянці проколу мочки виникають келоїдні рубці, які спотворюють вигляд вушної раковини і тяжко піддаються лікуванню, оскільки схильні до рецидивів. На вушній раковині розрізняють ще ряд анатомічних утворів.

Довжина зовнішнього слухового проходу – приблизно 3,5 см, він дещо скривлений,, що певною мірою, захищає барабанну перетинку та барабанну порожнину від пошкоджень прямими тонкими предметами. Відтягування вушної раковини в напрямку назад,догори і назовні дозволяє спростити це скривлення проходу настільки, що за допомогою вушної лійки можна легко оглянути барабанну перетинку.

Зовнішній слуховий прохід складається з двох відділів: перетинчасто-хрящового та кісткового. На межі між цими відділами знаходиться найвужче місце слухового проходу – перешийок. Основу перетинчасто-хрящового відділу складає хрящовий жолоб, який в ділянці верхньої стінки доповнюється сполучною тканиною,що, в свою чергу , з’єднується з кістками основи черепа. Хрящовий жолоб має кілька поперечних щілин (щілини Санторіні) , які збільшують рухомість слухового проходу , але можуть також бути шляхам , по яких інфекція із зовнішнього слухового проходу поширюється на сусідні ділянки і навпаки. Шкіра перетинчасто-хрящового відділу зовнішнього слухового проходу за своєю структурою повністю відповідає будові шкіри інших ділянок тіла. Але, крім цього, тут є ще специфічні сірчані залози, які разом із сальними залозами відкриваються на поверхню шкіри слухового проходу. Таким чином, вушна сірка є сумішшю специфічного «сірчаного» секрету та шкірного сала. Вушна сірка створює на шкірі слухового проходу плівку, яка захищає від забруднення, а також володіє протимікробними та протигрибковими властивостями та відлякує комах.

Шкіра кісткового відділу зовнішнього слухового проходу дуже тонка і не має ні залоз, ні волосся, тому тут не виникають фурункули. Епідерміс зі стінок слухового проходу безпосередньо переходить на барабанну перетинку.

Кровопостачання зовнішнього вуха здійснюється гілками поверхневої скроневої артерії та глибокої вушної артерії, які відходять від зовнішньої сонної артерії; іннервація гілочками трійчастого, великого вушного та блукаючого нервів.

СЕРЕДНЄ ВУХО

До середнього вуха належать барабанна порожнина, слухова труба і печера з пневматичними клітинами соскоподібного відростка.

Барабанна перетинка є зовнішньою стінкою барабанної порожнини і тонкою напівпрозорою мембраною, перламутро-сірого кольору, яка відокремлює зовнішній слуховий прохід від барабанної порожнини. Діаметр барабанної перетинки – 8-10 мм, вона за рахунок втягнення у центрі (пупка) набуває лійкоподібної форми.

Барабанна перетинка складається з двох частин: натягнутої та розслабленої.

Натягнута частина – більша нижня частина перетинки, яка складається з трьох шарів: зовнішнього епідермального, середнього – фіброзного і внутрішнього мукозного. По периферії фіброзний шар натягнутої частини перетинки потовщується, утворюючи фіброзно-хрящове кільце, яке «вставлене» в кістковий жолобок скроневої кістки.

Розслаблена частина – менша верхня частина перетинки, яка знаходиться між барабанною вирізкою скроневої перетинки (вирізка Рівіні) вгорі та звязками молоточка знизу. Ця частина не має ні середнього фіброзного шару, ні фіброзно-хрящового кільця.

При огляді з боку зовнішнього слухового проходу можна побачити такі пізнавальні пункти барабанної перетинки: пупок, держальце молоточка, короткий відросток молоточка, передню і задню молоточкові складки, а також світловий рефлекс, або конус.

Барабанна порожнина – це невеликий простір обємом близько 1-2 мл, заповнений повітрям, розташований у товщі скроневої кістки між барабанною перетинкою та лабіринтом. У передні відділи порожнини відкривається барабанне вічко слухової труби, якою барабанна порожнина сполучається з носоглоткою. Через короткий канал (вхід у печеру) барабанна порожнина з’єднується з печерою, а через неї – з комірками соскоподібного відростка.

Барабанну порожнину поділяють на три відділи (поверхи): найбільший середній відділ – мезотимпанум – відповідає проекції натягнутої частини барабанної перетинки, верхній відділ – епітимпанум – знаходиться вище мезотимпануму і також називається надбарабанним простором, або аттиком, нижній відділ – гіпотимпанум – розміщений нижче рівня барабанної перетинки.

У барабанній порожнині розрізняють шість стінок.

Верхня стінка барабанної порожнини, або дах, утворена тонкою кістковою пластинкою, що відділяє барабанну порожнину від середньої черепної ямки, де розташовується скронева частка мозку. В дітей до 1-річного віку ця пластина має щілини, заповнені сполучною тканиною та судинами, через які під час гострого запалення середнього вуха у підоболонковий простір можуть проникати токсини, викликаючи явища подразнення мозкових оболонок-менінгізм.

Нижня стінка, або дно, барабанної порожнини відокремлюється від цибулини яремної вени кістковою пластинкою більшої або меншої товщини. Дуже рідко в цій стінці можуть бути кісткові щілини, через які цибулина випинає в барабанну порожнину, створюючи небезпеку кровотечі при розтині барабанної перетинки – парацентезі.

Отвором на передній стінці відкривається слухова труба. Ця стінка відокремлює барабанну порожнину від каналу внутрішньої сонної артерії.

Задня стінка у верхній своїй частині має короткий канал – вхід у печеру соскоподібного відростка.

Внутрішня стінка відокремлює барабанну порожнину від внутрішнього вуха. На ній є підвищення – мис, утворений стінкою основної закрутки завитка. На задньо-верхньому схилі цього мису знаходиться овальної форми отвір – вікно присінка, яке закрите основою стремінця. На задньо-нижньому схилі мису розташований круглої форми отвір – вікно завитка; затягнуте тонкою мембраною – вторинною барабанною перетинкою. Над вікном присінка міститься горизонтальний кістковий валик – підвищення каналу лицевого нерва, який дійшовши до входу в печеру, повертає вниз, утворюючи низхідне коліно, далі він проходить у товщі задньої стінки барабанної порожнини та у товщі соскоподібного відростка і виходить через шило-соскоподібний отвір на основу черепа. Іноді у стінці цього каналу є невеликі щілини, через які запалення із середнього вуха може перейти на тканину нерва, викликаючи параліч м’язів обличчя однойменного боку. Дещо ззаду і вище каналу лицевого нерва, на внутрішній стінці входу в печеру, знаходиться підвищення горизонтального півколового каналу, яке добре контурується і є важливим пізнавальним пунктом при операціях на середньому вусі.

Зовнішня стінка барабанної порожнини утворена барабанною перетинкою, а вгору від барабанної перетинки – зовнішньою кістковою стінкою надбарабанного простору.

У барабанній порожнині розташовані три слухові кісточки: молоточок, ковалдо і стремінце. Кісточки з’єднуються між собою суглобами і зв’язками, створюючи рухомий суцільний ланюг, по якому звукові коливання передаються з барабанної перетинки на рідини лабіринту. Держальце молоточка вплетене у фіброзний шар барабанної перетинки, а його голівка суглобом зєднана з тілом ковадла. Довга ніжка ковадла приєднується до голівки стремінця, основа якого за допомогою кільцеподібної звязки закріплена у вікні присінка.

Мязи барабанної порожнини:

    • м’яз, щонатягує барабану перетинку, міститься в кістковому півканалі над слуховою трубою і прикріплюється сухожилком до шийки молоточка;

    • стремінцевий м’яззнаходиться у кістковомуутворі на заднійстінцібарабанноїпорожнини у пірамідальномупідвищенні й тонким сухожилкомприкріплюється до шийкистремінця.

Слухова (євстахієва) труба з’єднує барабану порожнину з носоглотковою; довжина її близько 3,5 см. Так само, як і зовнішній слуховий прохід. Третина цього каналу, що звернута до барабанної порожнини, - кісткова, а дві третини, звернуті до носоглотки, перетинчасто-хрящові.звичайно слухова труба перебуває у закритому стані, але при кожному ковтальному русі внаслідок скорочення м’язів м’якого піднебіння, що прикріплюється до її глоткового вічка, труба відкривається і повітря надходить у порожнини середнього вуха.

Соскоподібний відросток знаходиться безпосередньо позаду зовнішнього слухового проходу, до його верхівки прикріплюється грудино-ключично-соскоподібний м’яз.У глибині соскоподібний відросток має повітряні кісткові комірки. Найпостійніша серед них – печера, яка через короткий канал (вхід в печеру) сполучається з епітипанумом барабанної порожнини; решта комірок відростка відкриваються одна в одну або в печеру. Верхня стінка, або дах печери, відділяє її від середньої черепної ямки.

Верхньою межею відростка є скронева лінія – кістковий валик, що тягнеться назад від величного відростка. На рівні цієї лінії звичайно міститься дно середньої черепної ямки. Передня стінка соскоподібного відростка є задньою кістковою стінкою зовнішнього слухового проходу. На задньо-верхній стінці входу в прохід є невелика кісткова виступаюча пластина – надпрохідна ость. Ця ость також є важливим орієнтиром при операціях на вусі, бо глибше неї лежить печера соскоподібного відростка.

Внутрішня стінка соскоподібного відростка межує з лабіринтом, а далі назад – із задньою черепною ямкою. На кістковій поверхні задньої черепної ямки є досить широка заглибина – S-подібна борозна, в якій міститься частина сигмоподібної пазухи твердої мозкової оболонки. Цей синус виносить венозну кров з порожнини черепа.

Стінки барабанної порожнини, печери і комірок соскоподібного відростка вистелені тонкою слизовою оболонкою, до складу якої входять чотири типи клітин: війчасті, келихоподібні,мікроворсинчасті й базальні. Найважливішу роль в очищенні порожнин вуха відіграють війчасті клітини. Рухи війок миготливого епітелію є основним механізмом переміщення секрету з барабанної порожнини в напрямку до слухової труби, потім – до носоглотки.

Артерії середнього вуха беруть свій початок переважно від системи зовнішньої сонної артерії. Іннервація здійснюється гілками язикоглоткового, лицевого і симпатичного нервів.

ВНУТРІШНЄ ВУХО АБО ВУШНИЙ ЛАБІРИНТ

Внутрішнє вухо складається з кісткового і перетинчастого лабіринтів: при цьому кістковий лабіринт оточує перетинчастий у вигляді футляра. Перетинчастий лабіринт заповнений ендолімфою, а вільний простір між кістковим і перетинчастим лабіринтами – перилімфою, що за складом нагадує спинномозкову рідину.

У внутрішньому вусі розрізняють присінок, три півколові канали і завиток.

Присінок – це центральна частина кісткового лабіринту, на зовнішній стінці якого розміщене вікно присінка, на протилежній , внутрішній стінці є дві заглибини для перетинчастих мішечків присінка. Передній мішечок сполучається з перетинчастим завитком, що розташований спереду від присінка, а задній мішечок (маточка) – з трьома перетинчастими півколовими каналами, що містяться позаду і догори від присінка. У кожному мішечку знаходяться рецептори отолітового апарату – вестибулярна пляма, що є підвищенням з підтримуючих та волоскових клітин. Довгі волоски останніх підносяться над поверхнею епітелію і заходять в драглисту речовину, в яку вкраплені кристали кальцію – отоліти, питома вага яких значно перевищує вагу оточуючої рідини. Під дією сили тяжіння та під час прискорених рухів тіла внаслідок різної питомої ваги отолітів і оточуючої рідини волоски або натягуються, або стискаються, що і спричиняє подразнення отолітового апарату.

Півколові канали розташовані в трьох взаємно перпендикулярних площинах, їх є три: зовнішній – горизонтальний, передній – фронтальний і задній – сагітальний. Кожний півколовий канал має одну розширену ніжку – ампулу і другу просту, або гладку. Прості ніжки фронтального і сагітального каналів обєднуються в одну спільну. На стінках ампули кожного каналу є гребінець, який служить основою для кінцевої щіточки нейрорецептора. Щіточка складається з підтримуючих і волоскових клітин, довгі волоски яких склеєні між собою так, що перегороджують майже весь просвіт ампули. Зміщення ендолімфи при поворотах голови чи рухах по колу викликає згинання волосків щіточки, що і є подразником для рецепторів півколових каналів.

Рецептори , розміщені у присінку і в півколових каналах, є периферійною частиною вестибулярного аналізатора.

Завитка – це кістковий канал, що утворює два з половиною оберти навколо своєї осі веретена і зовні нагадує садового слимака. Простір кісткового каналу завитка розділений кістково-перетинчастою пластинкою на два ходи: верхній – драбина присінка, і нижній – барабанна драбина. Верхня драбина сполучається з присінком, а нижня через вікно завитки – з барабанною порожниною. Кістково-перетинчаста пластина, що розділяє кістковий канал завитки на дві половини, відходить від веретена в напрямку до зовнішньої стінки, а також по спіралі звивається навколо нього; перетинчаста частина цієї пластинки становить основну мембрану завитки. Обидві драбини заповнені перелімфою та сполучаються між собою біля верхівки завитки маленьким отвором.

У верхній драбині завитки від краю кісткової спіральної пластинки відходить тонка рейснерова мембрана, що відмежовує перетинчастий канал від простору драбини присінка. Цей заповнений ендолімфою канал називають завитковим ходом. Він має в перерізі трикутну форму. На його нижній стінці – основній мембрані – розташований спіральний орган (орган Корті), який є периферійним рецептором слухового аналізатора. Спіральний орган має складну гістологічну будову. Він утворений клітинами різноманітної форми: стовбуровими, волосковими та підтримуючими. Волоскові клітини мають на своїй поверхні волоски, які підносяться над поверхнею і досягають покривної мембрани. Остання відходить від краю спіральної кісткової пластинки і звисає над спіральним органом. При звуковому подразненні внутрішнього вуха виникають коливання основної мембрани, на якій розташовані волоскові клітини. Такі коливання спричиняють розтягнення та стискання волосків покривною мембраною, що і викликає електрофізіологічний імпульс для звукосприймального апарата.

Кровопостачання внутрішнього вуха забезпечується гілками основної артерії і відрізняється тим, що його судини не мають анатстомозів.

Іннервація здійснюється присінково-завитковим нервом.

ФІЗІОЛОГІЯ ВУХА

Вухо є одним з органів чуття, за допомогою якого людина одержує дуже важливу інформацію із зовнішнього світу. Воно виконує дві функції: слухову і вестибулярну (функцію орієнтування організму і підтримання рівноваги тіла в просторі). Відповідно до цього, у вусі знаходяться кінцеві відділи аналізаторів: слухового і вестибулярного.

СЛУХОВА ФУНКЦІЯ вуха забезпечується двома механізмами:

  1. проведення звуків через зовнішнє і середнє вухо до спірального органа – звукопроведення;

  2. сприймання звуків рецептором слухового аналізатора (спіральним органом)- звукосприйняття.

Зовнішнє і середнє вухо та перелімфа внутрішнього вуха належать до звукопровідного апарату, а внутрішнє вухо, тобто спіральний орган та провідні нервові шляхи – до звукосприймаючого апарату. Вушна раковина завдяки своїй формі концентрує звукову енергію і спрямовує її в напрямку до зовнішнього слухового проходу, який проводить звуки до барабанної перетинки. Ширина просвіту слухового проходу не впливає на гостроту слуху. Однак зрощення його або повне закриття перешкоджає проходженню звукових хвиль і значно знижує слух. Досягнувши барабанної перетинки, звукові хвилі викликають її коливання. Ці коливання передаються на молоточок, потім – на ковадло, далі – на стремінце, яке закриває вікно присінка. Залежно від фази звукових коливань, основа стремінця то втискується у лабіринт, то витягується з нього. Ці рухи стремінця викликають коливання перилімфи, які передаються на основну мембрану завитки і на розташований на ній спіральний орган.

Внаслідок коливань основної мембрани волоскові клітини спірального органа також піднімаються і опускаються, наближаються та віддаляються від нависаючої над ними покривної мембрани. При цьому виникає розтягнення та стискання волосків, що і є основним механізмом перетворення енергії механічних коливань у фізіологічний процес нервового збудження. Нервовий імпульс передається закінченнями слухового нерва і його волокнами до ядер довгастого мозку. Звідси імпульси проходять відповідними провідними шляхами до чисельних структур головного та спинного мозку, далі – до слухових центрів у скроневих частках кори головного мозку. Тут нервове збудження перетворюється у відчуття звуку.

Внутрішнє вухо є функціонально важливою частиною органа слуху, бо в ньому відбувається сприймання звуку. Високі звуки, тобто звуки з великою частотою коливань, сприймаються основною (нижньою) частиною завитка, а низькі звуки – її верхівкою.

Існують два шляхи проведення звуків до лабіринту: повітряна провідність (через зовнішній слуховий прохід, барабанну перетинку і ланцюг слухових кісточок) і тканинна провідність (безпосередньо через тканини черепа). Людина сприймає звуки зовнішнього середовища з частотою коливань від 16 до 20000 за 1 секунду. Наше вухо розрізняє звуки за висотою, силою і тембром. За висотою звуки ділять на низькі (менше 500 Гц), середні (500-3000 Гц) та високі (понад 3000 Гц). Сила звуку вимірюється в децибелах: розмовна мова відповідає рівню 60-80 дБ, шепітна мова- 30-40 дБ; голосний звук, що викликає неприємні відчуття (реактивний літак) – 140 дБ; найтихіші звуки, які може почути здорова людина, складають 0 дБ – поріг слуху. Здатність визначати місцезнаходження джерела звуку у випадках, коли ми не бачимо його, називається ототопікою. Вона пов’язана із симетричною функцією обох вух та регулюється діяльністю центральної нервової системи. Така здатність виникає тому, що звук, який іде збоку, потрапляє у різні вуха не одночасно: у вухо протилежного боку – з незначним запізненням ( в 0,0006 сек), з іншою інтенсивністю та у іншій фазі. Ці відмінності сприйняття звуку різними вухами дають можливість визначати напрям джерела звуку.

ВЕСТИБУЛЯРНА ФУНКЦІЯ

Вестибулярний апарат разом з мозочком відіграє велику роль у визначенні положення тіла та його частин в просторі, а також в підтриманні стійкої рівноваги як в спокої, так і під час руху. Крім лабіринту та мозочка, в забезпеченні такої функції беруть участь також орган зору і рецептори, закладені в суглобах, сухожилках, м’язах та шкірі (пропріорецептори). Отже, визначення положення всього тіла чи окремих його частин у просторі є результатом спільної роботи багатьох аналізаторів, але вестибулярний аналізатор має велике значення у цьому процесі.

Адекватними (фізіологічними) подразниками вестибулярного аналізатора є сила тяжіння, а також прямолінійне, кутове або доцентрове прискорення. Його рецептори розміщені у присінку (отолітовий апарат) та півколових каналах (ампулярний апарат). Сила тяжіння чи прямолінійне прискорення викликають зміщення отолітів, чим спричиняють подразнення рецепторів отолітового апарату в мішечках присінка.

Кутові або обертальні рухи призводять до переміщення ендолімфи у півколових каналах, чим викликають подразнення рецепторів їх ампулярних частин. Півколові канали лабіринту розміщені в трьох взаємно перпендикулярних площинах, орієнтація яких тільки приблизно відповідає основним площинам голови людини: в горизонтальній площині (зовнішній або горизонтальний канал), у фронтальній площині (передній або фронтальний канал) та в сагітальній площині (задній або сагітальний канал). Залежно від того, в якій площині відбувається рух голови, подразнюється ампулярний рецептор відповідного півколового каналу: наприклад, обертальний рух в горизонтальній площині викликає подразнення зовнішнього (горизонтального) каналу, що проявляється виникненням горизонтального ністагму (горизонтальне посмикування очей). Якщо площина подразнення орієнтована між двома каналами, то подразнення виникає в ампулах обох каналів, а ністагм буде комбінованим. Так, одночасне подразнення зовнішнього (горизонтального) та переднього (фронтального) півколових каналів викликає горизонтально-ротаторний ністагм.

Чисельні зв’язки вестибулярної частини лабіринту з мозочком, довгастим та спинним мозком, підкірковими структурами та корою головного мозку зумовлюють виникнення найрізноманітніших реакцій при подразненні вестибулярного апарату. Вестибулосенсорні реакції виникають через зв’язок внутрішнього вуха з центрами чуття і проявляються запамороченням, відчуттями «провалювання», «перевороту світу» тощо.

Вестибулосоматичні реакції забезпечуються зв’язками лабіринту з мозочком, руховими центрами головного та спинного мозку і включають рефлекси на поперечносмугасті м’язи. Рефлекси на мязи очей проявляються ритмічним посмикуванням очних яблук (ністагм) у відповідь на подразнення вестибулярного аналізатора. Рефлекси на інші м’язи проявляються зміною їх тонусу та виникненням захисних рухів тулуба, кінцівок, шиї, очей. Це забезпечує правильну координацію рухів при зміні положення тіла у просторі та сприяє підтриманню постійної рівноваги.

Вестибуловегетативні реакції виникають внаслідок звязку лабіринту з вегетативними центрами головного та спинного мозку.

Вони проявляються нудотою, блюванням, блідністю чи почервонінням шкіри, посиленим потовиділенням, зміною частоти пульсу та дихання, зміною артеліального тиску тощо.

Обстеження пацієнта із захворюванням вуха починають з бесіди з ним, під час якої з’ясовують скарги хворого, історію даного захворювання та інших захворювань, потім виконують об’єктивне дослідження вуха, проводять функціональні дослідження слуху та вестибулярного апарату. Оскільки більшість вушних проб пов’язані із захворюваннями носа та глотки, їх обстеження повинно передувати дослідженню вуха.

Скарги, які примусили хворого звернутись за допомогою, можуть включати:

    • біль у вухах, що має різний характер та інтенсивність;

    • гноєтечу з вуха;

    • зниження слуху або глухоту;

    • шум у вухах (свист, гул, пульсація);

    • запаморочення та порушення рівноваги тіла;

    • нудоту, блювання тощо;

Не менш важливо зясувати загальне самопочуття хворого, наявність головного болю, підвищення температури тіла, ознобу тощо.

При збиранні анамнезу даного захворювання зясовують, з яких проявів і причин почалося це захворювання, як воно перебігало, чи проводилось у минулому лікування і яке. Потім переходять до збору анамнеза життя (загальний стан здоров’я, інші перенесені захворювання, умови праці та побуту тощо).

Об’єктивне обстеження вуха включає у себе огляд зовнішнього вуха, пальпацію вушної раковини, козлика, соскоподібного відростка, проведення отоскопії, а також дослідження слухової і вестибулярної функцій (акуметрія, аудіометрія, вестибулометрія тощо).

Додаткові методи обстеження вуха об’єднують лабораторні аналізи крові, сечі, спинномозкової рідини та виділень з вуха посів на чутливість до антибіотиків); рентгенологічні методи обстеження (рентгенографію,комп’ютерну томографію) та ядерно-магнітно-резонансне дослідження тощо.

ОТОСКОПІЯ

Виконується з метою визначення стану зовнішнього слухового проходу та середнього вуха. Переважно таке дослідження виконують за допомогою лобного рефлектора.

Отоскопію проводять, користуючись лобним рефлектором, причому лівим оком дивляться через отвір у рефлекторі. Джерело світла має знаходитись праворуч від хворого, так само, як і при дослідженні Лор-органів. Хворого слід правильно посадити, схиливши голову до протилежного плеча так, щоб прилаштувати вісь слухового проходу до лінії свого зору. Перед введенням вушної лійки треба оглянути зовнішній слуховий прохід і визначити його ширину, щоб вибрати лійку відповідного діаметра, що дозволить ввести її в зовнішній слуховий прохід і не викликати неприємних відчуттів у хворого. Якщо виявлено набряк шкіри, її тріщини чи екземи, беруть лійку трохи меншого діаметра та вводять у зовнішній слуховий прохід з особливою обережністю.

Вушну лійку беруть за розширену частину великим і вказівним пальцями. Після цього іншою рукою відтягують вушну раковину вгору, назад і назовні (у маленьких дітей – вниз, назад і назовні) і легкими обертальними рухами вводять вузький кінець лійки у вхід до зовнішнього слухового проходу. Обережними рухами вушної лійки її просувають впродовж проходу на глибину до 1-1,5 см і оглядають по черзі всі його стінки: спочатку у перетинчасто-хрящовому відділі, де огляду заважають волоски, можуть бути фурункули; а потім у кістковому відділі, де огляду можуть перешкоджати кісткові нарости (екзостози).

Одночасним повертанням та нахилом голови хворого знаходять положення, у якому вдається побачити барабанну перетинку. Її пізнають за наявності характерних утворів – пізнавальних пунктів:

1.У центрі перетинки є лійкоподібне втягнення – пупок.

2. Вгору від пупка простягається держальце молоточка, яке при отоскопії має вигляд сірої смужки.

3. У верхніх відділах держальце переходить у невеличке випинання, яке утворене коротким відростком молоточка.

4. Від нього наперед і назад ідуть передня і задня складки молоточка.

5. Вниз і допереду від пупка при отоскопії можна бачити блискучий трикутник – світловий рефлекс (конус). Він виникає внаслідок відбиття світла від блискучої поверхні барабанної перетинки саме в тих місцях, де її поверхня перпендикулярна до променів світла, що падають від лобного рефлектора.

Нормальна барабанна перетинка має вигляд мембрани овальної форми, перламутрово-сірого кольору. Оскільки барабанна перетинка відображає стан середнього вуха як в нормі, так і при його захворюваннях, її називають «дзеркалом барабанної порожнини». Так. Зміна кольору, наприклад. Почервоніння барабанної перетинки, вказує на запалення середнього вуха. Зміни в розташуванні пізнавальних пунктів, особливо світлого конуса, спостерігаються при втягненні барабанної перетинки внаслідок хронічних захворювань середнього вуха.

Для клінічних цілей барабанну перетинку поділяють двома умовними лініями на чотири квадранти. Подумки проводять одну лінію вздовж держальця молоточка, а іншу – перпендикулярно до неї, на рівні пупка барабанної перетинки. Після такого поділу визначають передньо-верхній, передньо-нижній, задньо-верхній та задньонижній квадранти.

При отоскопії дослідження починають із здорового вуха, щоб порівняти хворе вухо із здоровим.

Найчастіші помилки отоскопії та способи їх усунення

  1. Барабанну перетинку не знаходять або сплутують із задньою стінкою слухового проходу: голові хворого надати необхідне положення та знайти пізнавальні пункти барабанної перетинки.

  2. Відстань рефлектор-барабанна перетинка завелика або замала, тому обєкт недостатньо освітлений: треба вибрати оптимальну відстань, щоб збільшити освітленість обєкта.

  3. Вибрана вушна відстань замалого внутрішнього діаметра: поміняти лійку.

  4. Вушна лійка введена занадто глибоко, хворий відчуває біль, тому сидить напружено: взяти лійку більшого діаметра.

  5. Дослідник звик дивитися одним, а не двома очима: перевірити, закривши праве око, використання бінокулярного зору.

  6. Дослідник повинен сидіти в зручному для себе положенні: коригувати треба положення голови хворого.

Особливості огляду маленьких дітей.

Під час дослідження маленьких дітей, помічник бере їх собі на коліна. Він однією рукою міцно тримає голівку дитини, притискаючи її до своїх грудей, а другою рукою тримає її руки. Для кращої фіксації ноги малюка помічник затискує між своїми ногами.

Використання отоскопа.

Останнім часом все ширше для дослідження вуха застосовують спеціальний пристрій – отоскоп, який дозволяє оглянути зовнішній слуховий прохід та барабанну перетинку без лобного рефлектора. Отоскоп обєднує у собі джерело світла разом із змінною вушною лійкою та лупою, що знаходяться на держальці. Після натискування на кнопку вмикається мініатюрна лампочка, світло від якої через призму та лійку потрапляє у зовнішній слуховий прохід освітлює структури вуха. Дослідник дивиться через широкий отвір отоскопа, який закритий збільшувальним склом, що дозволяє більш детально вивчити особливості будови.

Недоліком використання отоскопа є те, що при огляді одночасні маніпуляції у просвіті зовнішнього слухового проходу утруднені.

Отомікроскопія – метод дослідження вуха за допомогою операційного мікроскопа, який має в собі автономне джерело світла та оптику, що може збільшувати зображення об’єктів дослідження в 5-32 рази. Цей метод дає змогу дуже детально оглянути структури середнього вуха та зовнішнього вуха (фокусна відстань – 200мм) і застосовується для проведення хірургічних втручань не тільки на вусі, але й на порожнині носа та гортані. В останньому випадку фокусну відстань мікроскопа збільшують до 400 мм.

Рухомість барабанної перетинки визначають за допомогою пневматичної лійки Брюнінгса , яка має збоку відвід для з’єднання через трубку з гумовим балоном. Діаметр пневматичної лійки вибирають такий, щоб герметично перекрити зовнішній слуховий прохід. Правою рукою лійку щільно вводять у слуховий прохід, а лівою – періодично натискають на гумовий балон, чим ущільнюють та розріджують повітря у зовнішньому слуховому проході. Такі зміни тиску викликають коливання барабанної перетинки. Ці рухи спостерігають через збільшувальне скло, що міститься в широкому отворі лійки.

Дослідження слуху шепітною та розмовною мовою.

Дослідження проводять в тихому приміщенні достатньої величини (хоча б 6 м в одному напрямі). Кожне вухо досліджують окремо, спочатку шепітною мовою, потім розмовною. Хворий стає в найтихіший куток приміщення та повертається вухом до дослідника, щоб не бачити його обличчя і не зчитувати слів за рухами губ. При цьому пацієнт закриває друге вухо вказівним пальцем, яким міцно перекриває вхід у зовнішній слуховий прохід. При проведенні експертизи слуховий прохід закриває не обстежувальний, а медична сестра, щоб одержати об’єктивнідані. Дослідниквідходить на 6 мвід хворого і пошепки говорить слова, якіпацієнт повинен відразу ж повторити.Сила шепоту має бути завждиоднаковою. Щобцьогодосягти, треба зробитиспокійнийвидих і вимовляти слова, користуючисьлишеповітрям, якезалишилось у легенях. Вимовляючи числа від 21 до 99 (за вийняткомкруглих чисел), підбираючиспочатку числа з глухими приголосними, в якихпереважаютьнизькочастотні звуки (наприклад,тридцять два, двадцять п’ять); а потім слова з шиплячими, в яких переважають високочастотні звуки (сімдесят шість, сорок сім). Це дозволить зясувати, сприйняття яких частот (високих чи низьких) більш порушене у даного хворого.

Слух вважається нормальним, якщо шепітна мова сприймається на відстані 6 м. Дослідження починають з близької відстані. Якщо хворий сприймає шепітну мову з цієї відстані, то дослідник поступово відходить від пацієнта, поки останній почне неточно повторювати сказані слова. Ступенем сприйняття шепітної мови вважається найбільша відстань, з якої хворий правильно повторює сказані дослідником слова.

Якщо при визначенні сприйняття шепітної мови виявлено порушення слуху, то визначають його гостроту за допомогою розмовної мови. Для цього вимовляють слова звичайною мовою. Починають визначення з близької відстані, поступово збільшуючи її доти, поки хворий перестає точно відтворювати почуте. Сприйняття розмовної мови в нормі складає 25 м. Але часто розміри кімнати, де проводять дослідження, недостатні для цього, в таких випадках рівнем сприйняття розмовної мови вважають більше 6 м. При значному зниженні слуху доводиться вимовляти слова біля самої вушної раковини або навіть говорити голосно, що і фіксується в документах як рівень дослідженого слуху – голосна мова. При дослідженні слуху розмовною мовою інше вухо, якщо слух на нього нормальний, медсестра повинна заглушити, наприклад, тріскачкою Барані.

Дослідження слуху камертонами.

Камертон – механічний пристрій, здатний відтворювати чисті тони.

Тримають його за ніжку, а озвучують ударом бранці по твердому предмету або «щипком» пальців за обидві бранці. Камертональні проби допомагають визначити порушення слуху на різних рівнях слухового аналізатора.

Проба Вебера.

Озвучений камертон ставлять ніжкою, на чоло чи тімя хворого і просять вказати, яким вухом пацієнт чує звук гучніше. При ураженні звукопровідного апарату (сірчана пробка в слуховому проході, запалення середнього вуха тощо) пацієнт буде довше і краще чути камертон хворим вухом. При ураженні звукосприймального апарату (нейросенсорна приглухуватість) звук камертону буде краще сприйматись здоровим вухом.

Дослід Рінне. (порівняння слуху через тканинну і повітряну провідність).

Озвучений камертон по черзі підносять то браншами до зовнішнього слухового проходу (повітряна провідність), то прикладають ніжкою до соскоподібного відростка (тканинна провідність). Визначають, яким чином хворий довше сприймає звук. Якщо звук сприймається через повітря довше, ніж через тканину, то говорять, що у хворого «позитивний дослід Рінне». «Негативний дослід Рінне» спостерігається тоді, коли звук по тканинній провідності сприймається довше, ніж по повітряній. Позитивний дослід Рінне відзначається в осіб з нормальним слухом, а також при ураженні звукосприймаючого апарату. При ураженні звукопровідного апарату спостерігається негативний дослід Рінне. Цей дослід проводять окремо для кожного вуха.

Дослід Швабаха.

У цьому досліді порівнюють слух через тканинну провідність дослідника (при умові, що в останнього слух нормальний). Озвучений камертон по черзі ставлять ніжкою на соскоподібні відростки то хворого, то дослідника доти, поки один з них не перестане чути звук камертону. При захворюваннях звукопровідного апарату хворий чує камертон довше за дослідника, це позначають як «подовжений» дослід Швабаха. При ураженні звукосприймаючого апарату хворий перестає чути камертон раніше дослідника, і це позначають як «вкорочений дослід Швабаха».

АУДІОМЕТРІЯ

Необхідні засоби:

  1. Аудіометр.

  2. Бланки аудіограм (куди будуть заносити отримані дані).

  3. Кольорові олівці (дані, отримані у різний час (до і після лікування) для наочності заносять на один бланк аудіограми різними кольорами).

ТОНАЛЬНА АУДІОМЕТРІЯ

Більш точним методом, ніж дослідження слуху мовою чи камертонами, є аудіометрія. Її виконують за допомогою спеціального прилада – аудіометра, який може створювати (генерувати) чисті тони різної частоти (висоти) та інтенсивності (гучності). При дослідженні хворий слухає генеровані аудіометром звуки через спеціальний повітряний телефон – по повітряній провідності, або через тканинний телефон – по тканинній провідності. Поступово знижуючи інтенсивність генерованого тону, визначають поріг чутливості – той найтихіший звук,який ще чує пацієнт на кожній з частот (від 125 до 10000 Гц). Це визначають окремо для повітряної і тканинної провідності. Дані про такі пороги у вигляді двох кривих наносять на спеціальну графічну сітку – аудіограму, де по горизонталі відкладена частота генерованого тону, а по вертикалі – інтенсивність сприйнятого хворим звуку на цій частоті. У нормі криві як повітряної, так і тканинної провідності повинні розміщуватись на аудіограмі біля рівня 0 дБ на всіх частотах (горизонтально).

При ураженні звукопровідної системи (сірчана пробка, гострий чи середній отит тощо) крива тканинної провідності залишається приблизно на рівні 0 дБ (як у нормі), а крива повітряної провідності знижується; різниця між кривими повітряної та тканинної провідності називається повітряно-тканинним інтервалом.

При ураженні звукосприймальної системи (нейросенсорна приглухуватість), криві як повітряної, так і тканинної провідності знижуються приблизно на однакову величину так, що йдуть одна біля одної. При змішаному ураженні (порушення і звукосприйняття, звукопроведення) обидві криві знижуються, але крива повітряної провідності знижується на більшу величину так, що проходить нижче кривої тканинної провідності.

ІМПЕДАНСНА АУДІОМЕТРІЯ

Необхідні засоби: імпедансометр; бланки імпеданограм.

Імпедансна аудіометрія – об’єктивнийспосібвизначенняслуховихпорушень, а такожзмінитиску в барабаннійпорожнині та наявності в нійрідиничизрощень. Імпедансометріягрунтується на реєстраціїзвуковихподразнень, посланих до барабанноїперетинки і відбитихвіднеї.Виявлено, щоздатністьбарабанноїперетинкипоглинатичивідбиватизвуковуенергіюзалежитьвідїїімпедансу (опору), який, у свою чергу, пов’язаний з багатьма факторами (різниця тиску повітря в зовнішньому слуховому проході й у барабанній порожнині тощо). Дослідження проводять таким чином: у зовнішній слуховий прохід герметично вводять обтуратор, який має три канали і тому одночасно:

    • змінює у слуховому проході тиск від -400 до +400мм водн.ст.

    • генерує звукові коливання заданої частоти 125-10000гЦ.

    • реєструє відбиті від барабанної перетинки звукові коливання.

У момент, коли тиск у зовнішньому слуховому проході буде дорівнювати тиску в барабанній порожнині, барабанна перетинка найкраще коливатиметься і ці коливання реєструватиме імпедансометр. Це дає можливість визначити стан (імпеданс) барабанної перетинки та зміни у барабанній порожнині – наявність ексудату, розрив ланцюга слухових кісточок тощо.

Імпедансометрія дозволяє також визначити рефлекторне скорочення внутрішньовушних м’язів (акустичний рефлекс), оскільки при інтенсивних звуках (понад 80 дБ) ці м’язи скорочуються, щоб запобігти ушкодженню внутрішнього вуха надмірними звуковими подразненнями. Такі скорочення мязів можна зареєструвати під час дослідження і в певних межах визначити стан слуху обстежувального. Отже, імпедансометрія дає змогу отримати обєктивну інформацію про функціональний стан різних ланок звукового аналізатора.

ДОСЛІДЖЕННЯ ВЕСТИБУЛЯРНОЇ ФУНКЦІЇ

Дослідження вестибулярної функції починають з опитування та огляду хворого, а також застосовують спеціальні (вестибулярні) проби. Звичайно хворі із захворюванням вестибулярного апарату скаржаться на запаморочення, нестійкість, хитку ходу, іноді – нудоту та блювання. У таких пацієнтів можуть спостерігатись ністагм, розлади координації, рівноваги тощо.

Спонтанний ністагм (ритмічні посмикування очей) виявляють при погляді на палець дослідника, який розміщують на відстані 50-70 см від очей хворого прямо перед ним. Однією рукою дослідник тримає підборіддя пацієнта, щоб той не рухав головою. Палець іншої руки спочатку розміщують по центру зору хворого, фіксуючи його погляд на пальці дослідника, та повільно переміщають: горизонтально – в один бік, а потім в інший; вертикально – спочатку вгору, потім вниз. Хворого просять дивитись на палець, що рухається, відводячи очні яблука по черзі у різні боки за пальцем дослідника. При цьому оцінюють стан очей у положеннях крайнього відведення та по центру. В нормі буває тільки установочний ністагм – поодинокі посмикування очних яблук, після яких око займає нерухоме фіксоване положення. При порушенні функції вестибулярного аналізатора виникають самовільні посмикування очей у горизонтальному чи дугоподібному напрямках (горизонтальний чи горизонтально-ротаторний ністагм).

Для дослідження функції півколових каналів виконують обертову, калоричну та пресорну проби.

ОБЕРТОВА ПРОБА

Необхідний засіб: Крісло Барані, що може обертатись в горизонтальній площині навколо своєї вертикальної осі.

Пробу виконують таким чином: хворому пропонують сісти в крісло Барані, нахилити голову вперед на 30 та заплющити очі. Після цього крісло обертають навколо вертикальної осі із швидкістю 10 обертів за 20 секунд. Коли крісло зупиняють, секундоміром фіксують час і пропонують хворому відкрити очі та слідкувати за пальцем дослідника, який повільно відводять спочатку вправо, а потім вліво. При цьому спостерігають за посмикуванням очних яблук, які в нормі виконують дрібні горизонтальні рухи (горизонтальний ністагм). Записують, коли ністагм зникне. У більшості людей з нормальною збудливістю вестибулярного аналізатора тривалість післяобертового ністагму при подразненні горизонтального півколового каналу складає в середньому 25-35 секунд.

Обертова проба грунтується на тому, що в результаті обертання тіла навколо осі виникає переміщення ендолімфи в півколових каналах. Це переміщення викликає подразнення рецепторів ампулярного апарату, що супроводжується появою вестибулярних явищ (ністагм, нудота, запаморочення тощо).

КАЛОРИЧНА ПРОБА

При цій пробі проводиться дослідження правого чи лівого лабіринтиту окремо. Обстежуваний лежить на спині, голова знаходиться на подушці, схилена до грудей на 30. У вухо вливають холодну або теплу воду. Після вливання холодної води спостерігається ністагм у протилежний бік, що триває в нормі 30-60 секунд; після вливання теплої води виникає ністагм у той самий бік та триває 60-90 секунд. Відсутність або зменшення тривалості ністагму при калоричній пробі може вказувати на зниження збудливості вестибулярного апарату (загибель лабіринту).

В основі калоричної проби лежить факт переміщення ендолімфи у півколових каналах лабіринту, що виникає через зміну температури у зовнішніх відділах горизонтального півколового каналу під впливом штучного зігрівання або охолодження.

при наявності сухої перфорації калоричну пробу проводити не слід, щоб не викликати загострення хронічного середнього отиту.

ПРЕСОРНА (ФІСТУЛЬНА,ПНЕВМАТИЧНА) ПРОБА

Проба виконується шляхом декількох натискувань пальцем на козлик, яким щільно прикривають вхід у зовнішній слуховий прохід. Таку пробу можна також провести за допомогою балона Політцера, що дає змогу створити значно більші перепади тиску в зовнішньому слуховому проході. Оливу, зєднану з балоном, герметично вводять у слуховий прохід та натискуваннями на нього викликають згущення чи розрідження повітря у зовнішньому вусі.

У нормі ніяких вестибулярних проявів при таких діях не виникає – «негативний фістульний симптом». При деяких патологічних станах – фістула горизонтального півколового каналу (яка буває у хворих на хронічний гнійний середній отит) під час проведення проби в обстежувального виникають вестибулярні явища: ністагм, нудота, відчуття провалювання тощо. Виникнення вестибулярних явищ пов’язане з тим, що зміни тиску повітря в зовнішньому слуховому проході через дефект стінки лабіринту (фістулу) передаються на його рідини, викликаючи рух пери-та ендолімфи. Цей рух рідин в півколових каналах спричиняє подразнення вестибулярного апарату та появу вестибулосенсорних, вестибулосоматичних та вестибуловегетативних реакцій – «позитивний фістульний симптом».

Описано випадок, коли енергійне неодноразове проведення хворому фістульної проби сприяло поширенню запального процесу із середнього вуха на внутрішнє. Через це пробу слід виконувати, щоб поступово збільшуючи тиск у зовнішньому слуховому проході (спочатку натискуючи на козлик, а при відємному результаті – застосування балона Політцера).

ТРАВМАТИЧНІ УШКОДЖЕННЯ ЗОВНІШНЬОГО ВУХА

МЕХАНІЧНІ ТРАВМИ

Вушна раковина через своє розташування травмується частіше, ніж зовнішній слуховий прохід. Травми, що супроводжуються пошкодженням шкірних покривів раковини, більш небезпечні, оскільки інфікування охрястя та хряща може призвести до перихондриту та хондриту з подальшою вираженою деформацією раковини, що спотворює вигляд людини.

ПОРАНЕННЯ ВУШНОЇ РАКОВИНИ

Причини

Вушна раковина пошкоджується внаслідок удару, укусу, падіння на вухо, дорожньо-транспортної пригоди, вогнепального поранення тощо.

Клініка

Розмір пошкодження й особливості рани залежать від характеру травмуючого агента. У деяких випадках спостерігається частковий або повний відрив вушної раковини.

Забої та механічні пошкодження, що порушують цілісність шкірного покриву раковини, небезпечні переходом запалення на охрястя та хрящ, а це може призвести до того, що раковина перетвориться на рубцевий придаток вуха невизначеної форми, який не прикрашає голову людини.

Лікування

Залежить від величини травмованої поверхні та інфікованості рани. Поверхнево розміщені рани обробляють антисептичними розчинами, присипають протизапальними порошками та накладають асептичну пов'язку. Призначають антибіотики, знеболювальні засоби.

Хірургічна обробка полягає у видаленні нежиттєздатних тканин та накладанні швів на місця розривів, накладанні асептичної пов'язки. Інтенсивне кровопостачання вушної раковини зумовлює хороші регенераторні властивості та можливість приживлення раковини навіть при повному її відриві.

Відірвані шматочки вушної раковини слід промитиу розчинах антибіотиків, обгорнути стерильною серветкою, обкласти льодом (що дасть змогу знизити обмінні процеси у відірваних тканинах) та у найкоротший термін доставити разом з хворим у лікарню.

ПОРАНЕННЯ ЗОВНІШНЬОГО СЛУХОВОГО ПРОХОДУ

Такі травми можуть локалізуватись у перетинчасто-хрящовому та кістковому відділах проходу. Травми перетинчасто-хрящового відділу часто комбінуються з травматичними ушкодженнями вушної раковини.

Ізольовані поранення кісткового відділу слухового проходу спостерігаються при ударах по нижній щелепі чи падінні на неї. При таких травмах голівка нижньої щелепи може розірвати суглоб, зламати передню стінку слухового проходу або навіть "провалитись" у зовнішній слуховий прохід.

Вогнепальні поранення переважно супроводжуються тяжкими комбінованими пораненнями вуха, коли одночасно із зовнішнім слуховим проходом пошкоджуються соскоподібний відросток, барабанна порожнина, суглоб нижньої щелепи, внутрішнє вухо тощо. Такі поранення часто можуть проникати і в порожнину черепа. Як правило, ці пошкодження супроводжуються розривом барабанної перетинки, а згодом, в більшості випадків, розвитком гнійного запалення середнього вуха.

Лікування

При глибоких пораненнях полягає: у первинній хірургічній обробці рани, видаленні вільно розташованих уламків, забезпеченні відтоку ексудату із зовнішнього слухового проходу; призначенні загальних та місцевих протизапальних знеболювальних засобів тощо.

Поранення зовнішнього слухового проходу, передусім косі розриви, потребують старанного зшивання шкіри та тривалої тампонади слухового проходу для попередження його звуження (стенозу) чи повного зарощення (атрезії).

До з’ясуванняобсягу ушкоджень ні в якому разі не можна промивати слуховий прохід з метоюйого очищення (небезпека поширення інфекції у середнє і внутрішнє вухо, порожнину черепа, суглоб нижньої щелепи тощо) !

Догляд за хворим

При всіх ушкодженнях вуха треба забезпечити хворому повний спокій та суворий ліжковий режим, оскільки ушкодження може бути серйознішим, ніж здається на перший погляд (перелом основи черепа тощо). При кровотечах або витіканні прозорої рідини (ліквору) з вуха треба уникати будь-яких маніпуляцій у зовнішньому слуховому проході, лише закрити вухо стерильною турундою та терміново транспортувати хворого у лікувальний заклад.

ОТГЕМАТОМА

Отгематома виникає при тупій травмі вушної раковини: ударі кулаком, стисненні раковини, падінні на неї тощо. Це супроводжується розривом судин, які кровопостачають зовнішнє вухо. Внаслідок розриву судин між охрястям і хрящем раковини накопичується кров або серозно-кров'яниста рідина - виникає отгематома.

Клініка

Спостерігається округлої форми припухлість, частіше у верхній половині зовнішньої поверхні вушної раковини, без вираженої реакції з боку оточуючих тканин. Припухлість має червоно-синюшний колір, вона слабоболюча та флюктує при пальпації.

При пункції отгематоми отримують кров або кров'янисто-серозну рідину.

Пунктувати треба, суворо дотримуючись правиласептики, щоб не занести інфекцію в порожнину отгематоми і не викликати перихондрит.

Ускладнення

Часті отгематоми призводять до вираженої деформації раковини (вухо боксера).

Інфікування отгематоми може викликати гнійний перихондрит, некроз хряща та значний косметичний дефект.

Лікування

Невелика отгематоми розсмоктуються самостійно.

Пунктують великі отгематоми (іноді кілька разів), відсмоктують вміст та накладають тиснучу пов'язку на вухо. Якщо вмістом отгематоми є кров'яний згусток, роблять розтин шкіри паралельно обрисам раковини, видаляють згусток, промивають порожнину гематоми та вводять гумову смужку для дренажу. Після цього накладають тиснучу пов'язку та призначають антибіотики для профілактики перихондриту.

ВІДМОРОЖЕННЯ ВУШНОЇ РАКОВИНИ

Такому ураженню сприяє виступання тонкої тканини вушної раковини за межі голови.

Клініка

Розрізняють три ступені відмороження:

I ступінь - шкіра вушної раковини стає блідою, чутливість її знижується; біль спочатку незначний, потім посилюється.

IIступінь - з'являються набряк та виражене почервоніння шкіри, на ній утворюються пухирі, біль стає значним.

ІІІ ступінь - виникають ділянки некрозу й утворюються виразки переважно по вільному краю вушної раковини.

Ускладнення

Можливе виникнення перихондриту вушної раковини з подальшим косметичним дефектом.

Лікування

При відмороженні І ступеня застосовують обережне розтирання.

Інтенсивні теплові процедури протипоказані через можливість погіршення стану ураженої раковини. Розтирання снігом протипоказане через можливість пошкодження шкіри дрібними кришталиками льоду.

У разі відмороження II ступеня виконують стерильну пункцію пухирів з відсмоктуванням їх вмісту. Призначають антибіотики.

При відмороженні III ступеня застосовують протизапальну терапію, очікують відмежування ділянок некрозу від здорових тканин та хірургічно їх видаляють.

ОПІКИ ЗОВНІШНЬОГО ВУХА

Опіки зовнішнього вуха викликаються дією високої температури або хімічних речовин (кислот, лугів тощо), що потрапляють на шкіру вушної раковини та в зовнішній слуховий прохід. Ці ураження часто пов'язані з професійною діяльністю (опіки парою, гарячою водою, агресивними речовинами, при вибухах тощо).

Опіки вушної раковини бувають трьох ступенів:

Iступінь - почервоніння та набряк тканин раковини, хворого турбують легкий біль та відчуття паління.

IIступінь— набряк шкіри, утворення пухирів з серозним або навіть гнійним вмістом, виражений біль та паління;

IIIступінь- змертвіння шкіри, глибоке ураження тканини, нестерпний біль, погіршання загального стану. Наслідком опіків III ступеня можуть бути некроз і відторгнення окремих частин вушної раковини, в результаті чого настає спотворення вуха.

Опіки зовнішнього слухового проходу спричиняються помилковим закапування у вухо агресивних речовин (кислот, лугів), а також потраплянням крапель розплавленого металу під час зварювальних робіт. При цьому пошкоджується шкіра проходу та може уражатись барабанна перетинка. Зміни шкіри зовнішнього слухового проходу проявляються почервонінням та опіковими пухирцями. Наслідком опіку може бути запальний процес, який перебігає за типом зовнішнього та середнього отиту.

При закапуваннікрапель у вухо слід ретельно перевірити вміст пляшечки і температуру рідини, щоб не спричинити хімічного чи термічного опіку зовнішнього слухового проходу та барабанної перетинки.

Лікування

Проводять так само, як при опіках шкіри будь-якої іншої ділянки тіла. При хімічних опіках необхідно якомога швидше застосувати нейтралізуючі середники: при дії кислот - 2 % розчин соди, при опіках лугами - 1% розчин оцтової або лимонної кислоти.

При значних опіках зовнішнього слухового проходу потрібно тривало тампонувати слуховийпрохід турундами з гормональними та протизапальними мазями, щоб уникнути його звуження або зарощення.

ЗОВНІШНІ ОТИТИ

Запалення тканин зовнішнього слухового проходу об'єднують під назвою зовнішні отити, які перебігають в вигляді обмеженого (фурункул) або дифузного запалення зовнішнього слухового проходу.

ФУРУНКУЛ ЗОВНІШНЬОГО СЛУХОВОГО ПРОХОДУ

(обмежений зовнішній отит)

Захворювання викликається мікробною флорою, найчастіше стафілококовою, яка проникає у волосяні мішечки та в сальні залози перетинчасто-хрящового відділу зовнішнього слухового проходу. Оскільки у кістковому його відділі немає ні волосся, ні сальних залоз, то фурункули у цьому відділі слухового проходу не виникають.

Сприяючим фактором у виникненні фурункула є мікротравми при очищенні вуха.

Клініка

1. Сильний, пульсуючий біль, який посилюється при:

жуванні та розмові, особливо коли фурункул розміщений на передній стінці слухового проходу.

під час відтягування вушної раковини.

при натисненні на козлик.

Останній симптом дає можливість відрізнити зовнішній отит від середнього.

У немовлят цей симптом може бути позитивнимі при гострому середньому отиті, оскільки у дітей до 1 року відсутній кістковий відділ зовнішнього слухового проходу і тиск на козлик передається на барабанну перетинку.

2. Температура нормальна або субфебрильна. Слух переважно нормальний, за винятком тих випадків, коли зовнішній слуховий прохід повністю перекритий набряклими тканинами або скупченням виділень.

Отоскопія

Виявляють обмежене конусоподібне випинання шкіри у перетинчасто-хрящовому відділі слухового проходу. Може бути і кілька фурункулів. Через декілька днів відбувається спорожнення фурункула від гною, виштовхування некротичних мас, біль вщухає.

При повторенні фурункулів хворого слід ретельно обстежити (можливий цукровий діабет).

Ускладнення

Поширення запалення на оточуючі тканини.

Перихондрит.

Шийний лімфаденіт тощо.

Лікування

1. Введення у слуховий прохід турунд з дезінфікуючими розчинами (саліцилової кислоти, хлорофіліпту, левоміцетину, димексиду тощо). Змащування шкіри чи введення в слуховий прохід турунд з лініментом за Вишневським, з мазями, що містять гормони, антибіотики, іхтіол, камфору тощо.

2. При підвищенні температури показані антибіотики, сульфаніламіди.

3. Призначення болезаспокійливих засобів.

4. Застосування тепла чи фізіотерапії (УВЧ, УФО) за умови, що хворий переносить їх добре (у початкових стадіях тепло може посилити біль).

5. До розтину вдаються рідко - якщо настає оформлення гнійної порожнини.

Профілактика

Не очищати зовнішній слуховий прохід брудними руками чи інструментами.

Догляд за хворим

Введення (або вчасна заміна) турунд з лікарськими середниками, призначення знеболювальних засобів при вираженому болю та жарознижувальних - при гарячці.

ДИФУЗІЙНИЙ ЗОВНІШНІЙ ОТИТ

Дифузний зовнішній отит - поширене запалення шкіри зовнішнього слухового проходу.

Клініка

1. Біль у вусі (менший, ніж при фурункулі).

2. Виражена сверблячка.

3. Незначні виділення з вуха, іноді з неприємним запахом.

Нерідко дифузний зовнішній отит поєднується з екземою або супроводжує хронічний гнійний середній отит внаслідок подразнення шкіри слухового проходу виділеннями з барабанної порожнини.

Отоскопія

Припухання, почервоніння, зволоження всіх стінок зовнішнього слухового проходу, звуження його просвіту.

Лікування

Старанне очищення слухового проходу від виділень, введення в нього турунд, просочених антисептичними розчинами (саліцилової кислоти 3%, рифампіцину 1% тощо. Якщо отит має хронічний перебіг, то після туалету вуха у нього закапують 1 % спиртовий розчин хінозолу, хлорофіліпту або резорцину, після чого слуховий прохід заповнюють стерильною турундою.

При зовнішніх отитах, які супроводжуються сверблячкою, звертають увагу на дієту (треба виключити цитрусові, гострі й пряні страви, консерви, копченості), призначають антигістамінні препарати, гормональні мазі, які вводять на турунді у зовнішній слуховий прохід.

Призначають також фізіотерапевтичні процедури (УФ опромінення, УВЧ), лазеротерапію (курс лікування - 7-10 процедур).

СІРЧАНА ПРОБКА

Зовнішній слуховий прохід має дієвий механізм самоочищення: епітелій при своєму рості повільно зсувається назовні — від барабанної перетинки до входу в зовнішній слуховий прохід, захоплюючи за собою частинки вушної сірки, що перебувають на його поверхні. Порушення такого процесу призводить до накопичення сірки у зовнішньому слуховому проході і сприяє утворенню сірчаної пробки. Залежно від консистенції, пробка може бути м'якою, щільною та кам'янистою.

Причини

Підвищена в'язкість вушної сірки та схильність її до прилипання до шкіри зовнішнього слухового проходу.

Посилена продукція сірчаних залоз в результаті місцевого або загального їх подразнення (схильність до підвищеної діяльності залоз).

Вузькість зовнішнього слухового проходу (утруднення виведення сірки).

Клініка

Для нормального слуху достатньо навіть мінімальної щілини між сірчаною пробкою і стінкою зовнішнього слухового проходу. Тільки в разі повного перекриття його просвіту після потрапляння у вухо води чи спробі самостійно видалити пробку з'являються скарги на:

1. Зниження слуху.

2. Шум у вусі.

3. Аутофонію (посилене відчуття власного голосу ураженим вухом).

4. Кашель.

5. Порушення серцевої діяльності.

6. Запаморочення.

Три останні симптоми виникають через подразнення гілки блукаючого нерва.

Отоскопія

Зовнішній слуховий прохід перекритий коричневою масою пастоподібної (м'якої), щільної чи кам'янистої консистенції.

Якщо видалення сірки робити без контролю зором або невідповідними інструментами, то можназаштовхнути пробку ще глибше, чим викликати нудоту, блювання тощо, або навіть травмувати барабанну перетинку.

Лікування

Видаляють сірчану пробку вимиванням або за допомогою спеціальних інструментів.

Промивання слухового проходу шприцом Жане - 100 мл

Під час цієї процедури хворий повинен тримати нижче вуха ниркоподібний лоток. У шприц набирають кип'ячену воду температури тіла. Лівою рукою відтягують вушну раковину хворого назад і догори, щоб випрямити слуховий прохід. Після цього вводять у нього кінчик шприца, стежачи, щоб він не просунувся надто глибоко, і спрямовують струмінь води вздовж задньо-верхньої стінки слухового проходу. Силу натискання на поршень регулюють таким чином, щоб спочатку вимити лише невеликі частинки сірчаної пробки. Якщо це вдається, то поступово в пробці утворюється отвір, крізь який вода проникає до барабанної перетинки і, тиснучи зсередини на пробку, виштовхує основну масу вушної сірки із зовнішнього слухового проходу.

Не можнавимивати сірчану пробку у випадках, коли є підозра на перфорацію барабанної перетинки (дізнатися з анамнезу), бо це викличе загострення середнього отиту.

У таких випадках сірчану пробку видаляє лікар інструментами.

СТОРОННІ ТІЛА ВУХА

Сторонні тіла зовнішнього слухового проходу найчастіше зустрічаються у дітей віком 3-7 років. Діти заштовхують собі у вухо різноманітні предмети: дрібні іграшки чи їх частини, ґудзики, намистинки, насіння, горох, плодові кісточки тощо. У дорослих зустрічаються уламки сірників, жмутки вати, зерна злаків, гілки кущів, частини металу, вугілля тощо.

Рідше трапляються живі сторонні тіла, переважно членистоногі: блощиці, таргани, кліщі, що заповзають у вухо. При хронічних середніх отитах, особливо коли виділення з вуха мають неприємний запах, у вусі можуть бути личинки мух.

Клініка

Якщо сторонні тіла гладенькі й не травмують стінок слухового проходу, то вони можуть протягом довгого часу не викликати скарг у хворого. При тривалому перебуванні у вусі на стороннє тіло нашаровується сірка і його стає важко розпізнати при отоскопи'.

Більшу небезпеку для хворого становить не саме стороннє тіло, а невміла спроба його видалення!

Предмети з гострими зазубреними краями можуть бути причиною неприємних відчуттів та зниження слуху. Живі сторонні тіла своїми рухами можуть викликати різкий біль у вусі та шум.

Лікування

Перед тим як видалити стороннє тіло, треба обов'язково провести отоскопію та визначити його форму і характер. Найбезпечнішим способом видалення сторонніх тіл є вимивання, щопроводиться так само, як і при видаленні сірчаної пробки. Якщо при дослідженні виявлено, що вимивання є недоцільним, то стороннє тіло можна видалити пінцетом або спеціальним тупим гачком, що повинен зробити лікар.

Плоскі сторонні тіла видаляють вушним пінцетом або мікрощипцями.

Округлі тверді сторонні тіла ніколи не слід видаляти пінцетом або щипцями, бо такими інструментами захопити їх не вдається, а при спробі фіксувати такі тіла висковзують і ще глибше заштовхуються в зовнішній слуховий прохід. Такі сторонні тіла видаляють гачком, який заводять за тіло і витягують назовні, що повинен проводити лікар.

Набрякаючі й защемлені у зовнішньому слуховому проході сторонні тіла, такі, як бобові (горох, квасоля), кукурудза тощо, піддають попередньому зневодненню шляхом повторного вливання у вухо концентрованого (96°) спирту і видаляють інструментами.

Якщо видалити стороннє тіло не вдалось через різке запалення стінок зовнішнього слухового проходу чи глибоке його проникнення в кістковий відділ проходу, то його видаляють шляхом операції.

Живі сторонні тіла видаляють так: спочатку закапують у вухо спирт або олію, щоб вбити або знерухомити комаху, а потім промивають шприцом Жане чи видаляють спеціальними інструментами.

Догляд за хворим

Після вимивання неускладненого стороннього тіла слуховий прохід обробляють спиртом та прикривають кулькою стерильної вати. Вату видаляють через 30 хв.,пацієнту рекомендують уникати потрапляння води у вухо протягом 5-7 діб. При ускладнених сторонніх тілах, залежно від наявності й характеру пошкоджень, лікування проводять так само, як при травмах зовнішнього вуха.

ГОСТРИЙ СЕРЕДНІЙ ОТИТ

Гострий середній отит - гостре запалення слизової оболонки порожнин середнього вуха. Часто виникає як ускладнення вірусного захворювання (грип, ГРВІ) з подальшим нашаруванням суперінфекції (стрептококової, стафілококової, пневмококової).

Шляхи проникнення інфекції у вухо:

1. Крізь слухову трубу (найчастіше).

2. Гематогенно - з плином крові (при грипі, скарлатині, кору тощо).

3. Через перфорацію при травмі барабанної перетинки.

Як правило, запалення обмежується слизовою оболонкою. Відповідно до клініко-морфологічного перебігу захворювання, розрізняють катаральну і гнійну форми.

ГОСТРИЙ СЕРЕДНІЙ КАТАРАЛЬНИЙ ОТИТ

Гострий середній катаральний отит - легка форма гострого середнього отиту. Частіше спостерігається у людей, схильних до цього захворювання.

Клініка

1. Відчуття тиснення або незначний біль у вусі.

2. Помірне зниження слуху.

3. Шум.

4. Можливі незначні виділення з вуха.

5. Маловиражені загальні прояви та температурна реакція.

Отоскопія

Барабанна перетинка злегка випнута, сіро-рожевого кольору.

Перфорації у більшості випадків не буває, якщо вона виникає, то з'являються короткочасні виділення з вуха.

Зворотний розвиток відбувається вже через кілька днів. Треба пам'ятати, що при відсутності перфорації можуть також розвиватися ускладнення. Тому хворий повинен перебувати під медичним наглядом до повного одужання.

Лікування

Лікування як при запальних процесах носа і глотки. Крім того, показані тепло на ділянку вуха, ліжковий режим, у разі потреби - болезаспокійливі засоби, спиртові краплі до вуха (3% розчин саліцилової кислоти, 2% розчин новоіманіну, хлорофіліпту). За наявності виділень проводять ретельний туалет вуха з подальшим закапуванням у вухо крапель.

Профілактика

При частих рецидивах катарального середнього отиту в дітей із збільшеним глотковим мигдаликом показана аденотомія.

ГОСТРИЙ СЕРЕДНІЙ ГНІЙНИЙ ОТИТ

Гострий середній гнійний отит - гнійне запалення слизової оболонки порожнин середнього вуха.

Причини У більшості випадків гострий нежить, ГРВІ, травми.

Клініка

Виділяють три стадії (періоди).

Iстадія - доперфоративна(триває 1-3 доби) - характеризується дифузним запальним процесом у вусі без відмежування. Початок захворювання гострий, з появи вираженого стріляючого, рвучого, пульсуючого болю у вусі, який собою затьмарює інші вушні прояви: зниження слуху, шум, відчуття переливання рідини у вусі. Спостерігаються яскраво виражені симптоми загальної інтоксикації: висока температура тіла, озноб та загальне нездужання.

Соскоподібний відросток злегка болючий. Можуть бути вестибулярні прояви: запаморочення, нудота, ністагм, значне зниження слуху. Барабанна перетинка червона, інфільтрована, випнута, особливо в задніх квадрантах; нерідко зникають обриси держальця молоточка і лінія переходу слухового проходу в барабанну перетинку. В доперфоративній стадії за відсутності відмежування інфекція може поширитися на лабіринт і в порожнину черепа, спричиняючи ранні ускладнення з особливо тяжким перебігом.

IIстадія — перфоративна(триває 4-7 діб) - характеризується виникненням спонтанної перфорації барабанної перетинки, яка найчастіше настає через 24-48 год після початку захворювання. Після виникнення перфорації і відтоку ексудату із середнього вуха біль швидко вщухає, температура тіла знижується. Крізь перфораційний отвір виділяється спочатку геморагічний, а згодом гнійний ексудат, як правило без запаху.

Поява виділень з неприємним запахом дає підставу запідозрити некроз кісткової тканини (некротичне запалення вуха), що може бути зумовлено скарлатиною, кором, агранулоцитозом тощо.

III стадія - видужання (зворотного розвитку або репаративна, триває до кінця 3-го тижня). Кількість виділень зменшується, вони стають слизовими, витікають без періодичних поштовхів. Барабанна перетинка блідне, невеликі перфорації закриваються.

У загальному аналізі крові при всіх стадіях отиту відзначають помірний лейкоцитоз та прискорення ШОЕ.

Наслідки

1. Найчастіше захворювання завершується повним загоєнням барабанної перетинки і відновленням слуху (видужання).

2. Стійке погіршення слуху внаслідок утворення злук у барабанній порожнині (без перфорації).

3. Виникнення стійкої перфорації барабанної перетинки (перехід у хронічний середній отит).

4.Розвиток ряду ускладнень: мастоїдиту, лабіринтиту, вираженої нейросенсорної приглухуватості (кохлеїту), парезу лицевого нерва, отогенного сепсису, внутрішньочерепних ускладнень тощо.

Якщо видужання не настає до кінця 3-го тижня, то виникає небезпека появи ускладнень, ознаками яких є: погіршання загального стану, повторне підвищення температури тіла, посилення болю у вусі, який вже починав вщухати, збільшення кількості виділень, відсутність поліпшення слуху або подальше його зниження, поява болю в ділянці соскоподібного відростка, зростання показників лейкоцитозу і ШОЕ.

Лікування

При тяжкому перебігу гострого гнійного середнього отиту хворому призначають ліжковий режим, вводять антибіотики, передусім широкого спектра дії (пеніцилінового чи цефалоспоринового ряду) та сульфаніламідні препарати. Застосовують також болезаспокійливі засоби, зігрівальний компрес на вухо, краплі у вухо, судинозвужувальні краплі в ніс. Лікування треба проводити протягом 1 тижня навіть у тому разі, коли прояви отиту зникають раніше цього терміну. Обов'язково проводять одночасне лікування супровідних захворювань носа для покращання функції слухової труби.

За наявності виділень з вуха проводять регулярне очищення слухового проходу від гною. Критеріями сприятливого перебігу хвороби є покращання загального стану хворого, нормалізація картини крові, місцевих проявів ураження органа слуху.

Слід пам'ятати, що відсутність гноєтечі з вуха і гарячки не виключає можливих ускладнень. Тому, якщо лікування впродовж 3 днів не дає ефекту, призначають інший антибіотик з урахуванням даних чутливості висіяної з вуха чи носа мікрофлори. При цьому доцільно використати антибіотики, що проникають у кісткову тканину, оскільки ускладнення виникають через перехід запального процесу на кістку. При підозрі на виникнення ускладнень та якщо своєчасно не виникає спонтанна перфорація барабанної перетинки, показаний парацентез (розріз барабанної перетинки).

Профілактика

За наявності патології носа і носоглотки (викривлення перегородки носа, аденоїди, гіпертрофія носових раковин) їх треба усунути для відновлення носового дихання, але проводять операцію лише після вилікування отиту.

ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕБІГУ ГОСТРОГО СЕРЕДНЬОГО ОТИТУ В ДІТЕЙ ГРУДНОГО ВІКУ

Особливості визначаються своєрідністю запальної реакції організму немовляти та особливостями будови зовнішнього та середнього вуха малюка:

1.Відсутність кісткового відділу зовнішнього слухового проходу (позитивний козликовий симптом при гострому середньому отиті).

2. Коротка та широка слухова труба (підвищена небезпека закидання вмісту з носоглотки у барабанну порожнину при зригуванні).

3. Наявність міксоїдної тканини у середньому вусі (є поживним середовищем для мікроорганізмів).

4. Незарощення кісткового шва у верхній стінці барабанної порожнини (через яку токсини проникають у порожнину черепа, викликаючи подразнення мозкових оболонок).

5.Барабанна перетинка займає майже горизонтальне положення (важко провести отоскопію).

6. Недорозвинутість пневматичної системи соскоподібного відростка.

Клініка

1. Тривалий "безпричинний" плач.

2. Відмова від грудей матері.

3. Плач при натисканні на козлик.

4. Різкі підйоми температури до 40° С.

5. Можливі симптоми подразнення мозкових оболонок (менінгізм): нудота, блювання, судоми, затьмарення свідомості, ригідність потиличних м'язів.

Лікування

1. Обов'язкова госпіталізація при гноєтечі з вуха.

2. Парентеральне введення антибіотиків.

3. Проведення парацентезу при важкому перебігу процесу.

МАСТОЇДИТ

Мастоїдит - прогресуюче запалення кісткової тканини (остеїт) соскоподібного відростка, що найчастіше виникає як ускладнення гострого середнього отиту. Зараз при широкому застосуванні антибіотиків тяжкий перебіг захворювання трапляється рідко.

Причини

Висока хвороботворна здатність збудника.

Знижена реактивність організму хворого.

Несприятливі умови для виведення ексудату через середнє вухо, особливо при ураженні великих повітровмісних комірок, розташованих далеко від барабанної порожнини.

Недостатнє лікування гострого середнього отиту.

Клініка

Відсутність ознак повного видужання гострого отиту, посилення суб'єктивних та об'єктивних симптомів гострого середнього отиту: повторне посилення болю у вусі та голови, зниження слуху, шум, підвищення температури тіла, погіршання загального стану.

Отоскопія

Опущення задньо-верхньої стінки зовнішнього слухового проходу в кістковому відділі.

Набряк та почервоніння барабанної перетинки з перфорацією чи без неї.

ТИПОВА ФОРМА

Типова форма характеризується проривом гною через кістку в завушну ділянку з утворенням субперіостального абсцесу, що призводить до припухання м'яких тканин соскоподібного відростка та відтиснення вушної раковини вниз і вперед.

АТИПОВІ ФОРМИ

1.Зигоматицит- залучення в процес повітряних комірок виличної кістки, при цьому спостерігається набряк обличчя, повік. Переважно хворіють діти старшого віку та дорослі.

2. Верхівково-шийний мастоїдит - утворення гнояка в ділянці верхівки соскоподібного відростка, глибше від місця прикріплення грудино-ключично-соскоподібного (кивального) м'яза. При цьому з'являється вимушене положення голови: нахил у бік ураження з легким поворотом у протилежний бік. Захворювання трапляється рідко, переважно у дорослих і в дітей старшого віку, оскільки пневматизація верхівки соскоподібного відростка відбувається після 10-12 років.

3. Петрозит- запалення піраміди скроневої кістки. За наявності гострого середнього отиту з'являються глибокий пульсуючий головний біль, парез окорухового та відвідного нервів, невралгія трійчастого нерва. При цій формі мають місце несприятливі умови для відведення ексудату з вогнища запалення, тому існує небезпека розвитку раннього менінгіту і тромбозу сигмоподібного синуса.

Лікування

Усі форми мастоїдиту вимагають термінової госпіталізації у ЛОР-відділення з подальшим хірургічним лікуванням: мастоїдектомія, мастоїдотомія, які полягають у розкритті антрума та інших комірок соскоподібного відростка, забезпечення наступного відведення з них ексудату та можливості промивання антисептичними розчинами. Масивна антибіотикотерапія препаратами, що проникають у кісткову тканину.

ХРОНІЧНИЙ СЕРЕДНІЙ ГНІЙНИЙ ОТИТ

Хронічний середній гнійний отит - хронічне запалення порожнин середнього вуха

Причини

1. Хвороби носа та носоглотки (порушують функцію слухової труби).

2. Низька опірність організму, наприклад, при хронічних інфекціях або хворобах обміну речовин (діабет); недостатня біологічна опірність слизової оболонки вуха, зумовлена конституційною схильністю або перенесеним у дитячому віці середнім отитом.

3.Надзвичайно висока хвороботворна здатність збудника (отит при інфекційних захворюваннях, некротичний характер запалення при гострому отиті).

Розрізняють дві форми хвороби: простий хронічний отит (мезотимпаніт) та отит з руйнуванням вискової кістки (епітимпаніт).

МЕЗОТИМПАНІТ

Мезотимпаніт - хронічний запальний процес у середньому вусі, який займає переважно середній і нижній поверхи барабанної порожнини (мезо- та гіпотимпанум) й обмежується слизовою оболонкою середнього вуха.

Клініка

1. Постійні або періодичні слизово-гнійні виділення з вуха, майже завжди без запаху (його поява можлива лише у випадках недостатнього гігієнічного догляду за вухом, коли виділення довго затримуються у зовнішньому слуховому проході, спричиняючи запалення епідермісу).

2. Зниження слуху різного ступеня (через наявність перфорації, утворення рубців і руйнування ланцюжка слухових кісточок).

3. Біль і гнійні виділення з вуха спостерігаються при загостренні процесу, що буває у випадку потрапляння води у вухо, реінфекції або зміни збудника запалення.

Отоскопія

Центральна (обідкова) перфорація барабанної перетинки, що розміщується в її натягнутій частині та не доходить до краю перетинки.

Прогноз

При цьому захворюванні прогноз сприятливий, оскільки ускладнення при мезотимпаніті виникають рідко. Хворим не слід допускати потрапляння води у вухо (при вмиванні, купанні тощо), через що їм протипоказані заняття плаванням.

Лікування

Стійку хронічну перфорацію, яка буває у таких хворих, можна закрити лише оперативно. Втручання - тимпанопластику краще виконувати при відсутності виділень з вуха протягом 3 місяців перед операцією, хоча виділення з вуха не є протипоказанням до хірургічного лікування.

За наявності рясної гноєтечі з вуха показане регулярне (декілька разів на день) очищення вуха зондом з ватою чи промивання антисептичними водними розчинами за допомогою гумового балончика. Після цього у вухо закапують антисептичні краплі, які вибирають з урахуванням чутливості мікрофлори.

Не можна застосовувати антибіотики безконтрольно, оскільки стрептоміцин, неоміцин та інші препарати групи аміноглікозидів токсичні для внутрішнього вуха; антибіотики групи пеніциліну, левоміцетину тощо можуть викликати алергію.

При "сухому" вусі хворі повинні обережно сякати ніс, щоб запобігти закиданню інфікованого вмісту з носа та носоглотки через слухову трубу в барабанну порожнину та реінфікуванню вуха. "Вологе" вухо краще не закривати ватою, оскільки це сприяє затримці ексудату, розвитку мікроорганізмів і подразненню шкіри зовнішнього слухового проходу. Відсутність ефекту лікування або поява кров'янистих виділень дають підставу запідозрити туберкульоз або пухлину.

ЕПІТИМПАНІТ

Епітимпаніт - хронічний запальний процес, що локалізується переважно у верхньому поверсі барабанної порожнини (епітимпанумі) та характеризується втягненням в запальний процес не лише слизової оболонки, а й кісткової тканини стінок порожнин середнього вуха. Захворювання часто ускладнюється холестеатомою- утвором, що є нагромадженням змертвілих лусочок епідермісу, запалення та розкладання яких супроводжується виділеннями з неприємним запахом. Передумовою утворення холестеатоми є вростання епідермісу із зовнішнього слухового проходу в порожнини середнього вуха.

Холестеатомі притаманні властивості, які роблять її небезпечною для хворого: вона руйнує кістку, є поживним середовищем для мікроорганізмів, а також швидко і необмежено росте.

Клініка

Довший час, поки немає активного запального процесу, захворювання майже нічим не проявляється (можливе відчуття незначного тиснення у вусі) і хворий не сприймає його серйозно. У більшості випадків спостерігаються порушення слуху різного ступеня. Хворі часто скаржаться на незначну кількість виділень з неприємним запахом, які не зникають, незважаючи на регулярний туалет вуха. Лише при загостренні хронічного процесу виникає біль у вусі, підвищується температура тіла. Коли холестеатома досягає твердої мозкової оболонки, з'являється однобічний головний біль, який локалізується у скроневій ділянці.

Отоскопія

Г. Крайова перфорація барабанної перетинки (займає положення біля стінки слухового проходу чи локалізується у розслабленій частині барабанної перетинки).

2. Виділення з вуха з неприємним запахом.

Ускладнення, як правило, спричиняються холестеатомою:

1. Руйнування ланцюжка слухових кісточок та зниження слуху.

2. Нейросенсорна приглухуватість внаслідок токсичного впливу на завиток.

3. Руйнування кісткової стінки внутрішнього вуха з розвитком дифузного лабіринтиту або з утворенням фістули горизонтального півколового каналу (обмежений лабіринтит).

4. Розлад функції лицевого нерва (парез м'язів обличчя).

5. Внутрішньочерепні ускладнення (менінгіт, синустромбоз і сепсис, абсцес мозку чи мозочка).

Слід пам'ятати, що так звана холестеатома без гною також небезпечна! Нелікованийепітимпанітпрактично завжди, рано чи пізно, призводить дотяжких ускладнень.

Взагалі, кожне порушення загального стану хворого із запальним захворюванням вуха (гарячка, головний біль або вушний біль, запаморочення, блювання, глухота, параліч лицевого нерва, збільшення або припинення виділень з вуха) може бути ознакою небезпечного загострення процесу або початку ускладнення.

Лікування

Вилікувати хворого від епітимпаніту можна тільки хірургічно! Виконують тимпанопластику або загальнопорожнинну операцію на вусі. Консервативні методи, що мають лише тимчасовий ефект і не попереджують ускладнень, включають: антисептичні краплі до вуха, промивання надбарабанногопростору спиртовими розчинами; при загостренні застосовують антибіотикотерапію, десенсибілізуючі засоби.

Профілактика

Повне та своєчасне лікування гострих середніх отитів, санація носа та носоглотки, загартовування організму.

Підготовка хворого до операції на вусі

Напередодні операції стрижуть та голять волосся на голові з боку ураження так, щоб у навколо-вушній ділянці звільнити від волосся шкіру вздовж 5-6 см у всі боки від лінії прикріплення вушної раковини (рис. 4.27). Очищають зовнішній слуховий прохід від виділень та вводять в нього стерильну турунду; при потребі призначають транквілізатори, снодійні.

Догляд за хворим після операції на вусі

Хворого з операційної до палати слід транспортувати на каталці через можливі втрати рівноваги та свідомості. У перші 2-3 доби необхідно забезпечити повний спокій та суворий ліжковий режим. Медична сестра повинна постійно слідкувати за станом хворого, оскільки можуть розвинутись виражені запаморочення, головні болі, блювання чи порушення рухів обличчя (парез лицевого нерва). Про такі прояви слід відразу повідомляти лікуючого чи чергового лікаря. Якщо пов'язка, накладена на вухо, швидко і рясно просочилась кров'ю, про це треба негайно повідомити лікаря, оскільки не виключено, що почалась кровотеча з кровоносної судини чи венозної пазухи.

ВНУТРІШНЬОЧЕРЕПНІ ОТОГЕННІ УСКЛАДНЕННЯ

Внутрішньочерепні отогенні ускладнення - поширення інфекції з вуха у порожнину черепа. В таких випадках може виникнути одне з важких захворювань: синустромбоз (і отогенний сепсис), менінгіт, абсцес мозку, абсцес мозочку, субдуральний абсцес, епідуральний абсцес, арахноїдит.

Причина

Гострі та хронічні середні гнійні отити.

Шляхи проникнення інфекції у порожнину черепа

1. Контактний, коли в результаті руйнування кісткових стінок середнього чи внутрішнього вуха виникає безпосередній контакт запального вогнища з оболонками мозку.

2. Гематогенний чи лімфогенний, коли інфекція проникає у порожнину черепа з плином крові чи лімфи.

3. Периневральний чи периваскулярний, коли запальний процес розповсюджується у підоболонковий простір по каналах, що природно існують у скроневій кістці (де проходять нерви, судини тощо).

СИНУСТРОМБОЗ І ОТОГЕННИЙ СЕПСИС

Скупчення гною біля сигмоподібного синуса призводить до запалення його стінок (флебіт), а згодом - до утворення тромбу в просвіті синуса (тромбофлебіт). Тромб з часом зазнає гнійного розплавлення, і його інфіковані частинки током крові розносяться по всьому організму, утворюючи вогнища віддаленого метастазування (в легенях, м'язах, суглобах, внутрішніх органах тощо).

Клініка

Тяжкий загальний стан хворого, що проявляється насамперед порушенням функцій центральної нервової системи (ступор, кома), септична температура тіла (різкі денні перепади), озноб, рясний піт, тахікардія, болючість соскоподібного відростка, збільшення та болючість шийних лімфовузлів, прискорення ШОЕ.

Іноді на перший план виступають септичні ураження внутрішніх органів: серця, нирок, печінки, травного тракту тощо. Відбуваються крововиливи у внутрішні органи, під шкіру та слизові оболонки. Шкіра нерідко набуває жовтяничного забарвлення. Формула крові характеризується зміщенням вліво, лейкоцитозом. Можливе висівання збудника запалення з крові під час або відразу після ознобу. Відзначається збільшення селезінки, часто спостерігаються симптоми супровідного менінгіту.

Лікування

При підозрі на синустромбоз хворого необхідно терміново направити в ЛОР-відділення. Після встановлення діагнозу треба негайно зробити операцію: при гострому середньому отиті проводять розширену антромастоїдотомію, при хронічному середньому гнійному отиті - розширену радикальну операцію на вусі. Хірургічне втручання полягає у видаленні запальних тканин скроневої кістки, розкритті сигмоподібного синуса, а при його обтуруючому тромбозі - видаленні тромбу.

Інтенсивна консервативна терапія: антибіотики у максимальних дозах (половина дози вводиться внутрішньовенно), сульфаніламіди, дезінтоксикаційні, дегідратаційні засоби, глюкокортикоїди.

Прогноз сприятливий при своєчасному та комбінованому (хірургічному і консервативному) лікуванні.

ОТОГЕННИЙ МЕНІНГІТ

Отогенний менінгіт - запалення оболонок мозку вушного походження. Залежно від виду ексудату, буває гнійний і серозний.

Клініка

Виражений головний біль, нудота, блювання, світлобоязнь, порушення свідомості (до повної її втрати). Температура тіла висока, тахікардія, тахіпное, позитивні симптоми ригідності потиличних м'язів (неможливість дістати підборіддям до яремної вирізки) і Керніга (неможливість розігнути ногу в колінному суглобі після одночасного її згинання у колінному і кульшовому суглобах).

При спинномозковій пункції рідина витікає під підвищеним тиском, буває каламутною та містить багато клітинних елементів, іноді - бактерії.

Лікування

Термінова госпіталізація в ЛОР-відділення, де зазвичай проводять невідкладне хірургічне втручання, яке полягає у видаленні первинного вогнища інфекції у середньому вусі та у широкому розкритті ділянки ураженої твердої мозкової оболонки.

Інтенсивна консервативна терапія включає: лікування антибіотиками у максимальних дозах (в тому числі й у спинномозковий канал), дезінтоксикаційну, дегідратаційну, гормонотерапію.

АБСЦЕС МОЗКУ ТА МОЗОЧКА

Абсцес мозку та мозочка - гнояк у мозковій речовині, що локалізується в скроневій частці великого мозку або в мозочку. Можуть бути множинні абсцеси. Нерідко виявляють анаеробну інфекцію.

Клініка

Розрізняють 4 стадії хвороби.

1. Початкова стадія характеризується незначним порушенням загального стану хворого, субфебрильною температурою тіла.

2. У латентній стадії загальний стан порушений більшою мірою. Нерідко спостерігається депресія, часом - дифузний або локальний головний біль. Відзначаються раптове блювання, швидка втомлюваність, сонливість, відсутність апетиту. Температура тіла субфебрильна. Тривалість цієї стадії - від декількох тижнів до кількох місяців.

3. Перехід у маніфестну (явну) стадію відбувається поступово або раптово. Виникають психічні зміни: депресія, апатія, загальмованість, повільна тиха мова, напади сонливості при збереженні свідомості. Характерні також зменшення маси тіла, блювання, локальна болючість при перкусії черепа, відсутність апетиту, запах з рота. Температура тіла нормальна або підвищена, сповільнення ритму серцевих скорочень (брадикардія), лейкоцитоз. Неврологічним проявом абсцесу мозку є параліч кінцівок з протилежного щодо ураження боку. В цій стадії у більшості випадків можна встановити попередній діагноз.

4. Термінальна стадія характеризується комою, яка розвивається у зв'язку з прогресуючим енцефалітом, набряком мозку, дифузним менінгітом чи проривом абсцесу в мозкові шлуночки.

Визначити локалізацію абсцесу допомагають вогнищеві прояви.

Так, при абсцесі скроневої частки мозку спостерігаються амнестична афазія (хворі в разі розташування абсцесу зліва не можуть назвати предмет, хоча його призначення їм відоме), моторна афазія (хворі розуміють мову, та не можуть говорити) і сенсорна афазія (хворі втрачають здатність розуміти свою мову і мову співрозмовника).

Абсцес мозочка перебігає важче, ніж абсцес скроневої частки мозку. Йому властивий грубий ротаторний ністагм, спрямований в бік розташування вогнища ураження, значні порушення рівноваги та координації. Для діагностики абсцесу мозочка слід враховувати його характерні прояви. Так, виконуючи пальценосову пробу, хворий промахується назовні лише рукою на боці розташування абсцесу. При пробі на рівновагу (поза Ромберга) напрям падіння не змінюється при поворотах голови; при ході із закритими очима хворий відхиляється в бік абсцесу. Крім того, ознакою абсцесу мозочка є позитивна проба на адіадохокінез (відставання руки на боці ураження) і гіпотонія м'язів з боку абсцесу.

Лікування

Хірургічне розкриття гнійного вогнища у скроневій кістці разом з широким розкриттям твердої мозкової оболонки середньої чи задньої черепної ямки (розширена мастоїдектомія або розширена радикальна операція на вусі). Через операційну рану роблять пункцію абсцесу, в його порожнину вводять дренаж для забезпечення постійного відтоку та промивання порожнини абсцесу до її повної облітерації. Консервативна терапія включає лікування антибіотиками у максимальних дозах, сульфаніламіди, дезінтоксикаційну, дегідратаційну, гормонотерапію.

Профілактика

Профілактика всіх видів внутрішньочерепних ускладнень полягає в своєчасному виявленні та правильному лікуванні будь-яких гострих та хронічних середніх отитів (обов'язкове виконання операції при холестеатомі).

Догляд за хворими з внутрішньочерепнимиускладненнями

Догляд за хворими з внутрішньочерепними ускладненнями має особливо важливе значення. Стан цих пацієнтів часто буває вкрай тяжким і потребує особливої уваги медичного персоналу.

Правильний догляд медичної сестри і точне та своєчасне виконання призначень лікаря мають іноді не менше значення, ніж хірургічне лікування, у збереженні життя хворого. Таких пацієнтів треба класти в окремі невеликі палати із затемненими вікнами (світлобоязнь), де забезпечити повну тишу, комфортну температуру (через підвищену подразливість таких хворих) та суворий ліжковий режим. Медична сестра повинна особливо ретельно виконувати всі призначення лікаря, які таким пацієнтам розписані по годинах. Необхідно постійно слідкувати за загальним станом хворого, його свідомістю, температурою, серцебиттям, ці дані погодинно заносяться у температурний листок. Про будь-які зміни стану хворого слід негайно інформувати лікуючого чи чергового лікаря. Транспортують таких хворих (на перев'язки) тільки на каталці.

НЕЙРОСЕНСОРНА ПРИГЛУХУВАТІСТЬ (неврит слухового нерва)

Нейросенсорна приглухуватість - це комплексне захворювання, яке включає ураження анатомічних структур, починаючи від спірального (кортієвого) органа внутрішнього вуха, аж до центрів слуху, розміщених в корі головного мозку. Захворювання виникає з різних причин, але завжди супроводжується зниженням слуху та шумом у вусі. За перебігом розрізняють дві форми нейросенсорної приглухуватості: гостру та хронічну.

ГОСТРА НЕЙРОСЕНСОРНА ПРИГЛУХУВАТІСТЬ

Хвороба розвивається раптово або поступово, але із самого початку набуває швидко прогресуючого перебігу. Головним патогенетичним механізмом слухових порушень є зміни в судинах внутрішнього вуха та мікроциркуляторні розлади, які викликають кисневу недостатність та дегенеративні процеси в нейроепітеліальних і нервових клітинах.

Причини

Інфекційні хвороби переважно вірусної етіології (грип, ГРВІ, кір, краснуха, епідемічний паротит, вушний оперізуючий лишай, туберкульоз, черевний тиф тощо).

Гострий середній отит.

Хвороби серцево-судинної системи (гіпертонічна хвороба, атеросклероз тощо).

Травма (механічна, акустична, баротравма).

Отруєння ототоксичними медикаментами (антибіотиками аміноглікозидового ряду, хініном, саліцилатами, похідними миш'яку, хіноліну тощо).

Отруєння солями важких металів, фосфору, бензолом, чадним газом, аніліновими барвниками тощо.

Клініка

1. Зниження слуху.

2. Суб'єктивний шум.

3. Можливі запаморочення.

Отоскопія

Змін не виявлено.

Результати дослідів Вебера, Рінне, Швабаха та аудіометричного дослідження слуху свідчать про порушення звукосприйняття.

Оскільки немає больових та інших проявів запального процесу, зокрема гарячки, то хворі, ачасом і медичні працівники, вважають причиною зниження слуху сірчану пробку, тубоотит, не усвідомлюючи серйозності цього стану, і втрачають дорогоцінний час для початку своєчасного лікування.

Прогноз

Прогноз залежить від глибини ураження вуха і своєчасності лікування. Він сприятливий при часткових порушеннях слуху та за умови, що лікування проведено своєчасно. При глибокому ураженні (глухота, вестибулярні розлади) та при пізно початому лікуванні (через декілька тижнів від початку захворювання) процес призводить до приглухуватості різного ступеня чи повної глухоти.

Лікування

Лікування слід проводити в стаціонарі за певною схемою, яку коригують залежно від етіології хвороби. Хворому рекомендують безсольову дієту з обмеженням рідини. Призначають препарати, що поліпшують мозковий кровообіг (кавінтон, трентал, пентоксифілін, які вводять внутрішньовенно або в завушну ділянку), медикаменти, які підвищують обмін речовин (екстракт алое, вітаміни групи В, нікотинова кислота, прозерин, АТФ, кокарбоксилаза тощо). Для зменшення набряку призначають сечогінні засоби (гіпотіазид).

Протипоказані такі сечогінні препарати, як фуросемід і етакринова кислота, а також антибіотики аміноглікозидового ряду та деякі інші, оскільки вони є ототоксичними.

Крім того, застосовують препарати дезінтоксикаційної (реополіглюкін, гемодез) та протисудомної дії(но-шпа). Показані гіпербарична оксигенація (барокамера), глюкокортикоїди (за схемою). При інфекційній етіології захворювання призначають антибіотики (не ототоксичні), при підвищенні артеріального тиску - гіпотензивні засоби. При травматичній природі приглухуватості показаний суворий ліжковий режим.

ХРОНІЧНА НЕЙРОСЕНСОРНА ПРИГЛУХУВАТІСТЬ

Хронічна нейросенсорна приглухуватість розвивається переважно непомітно. Перебіг захворювання буває поступово прогресуючим чи хвилеподібним, коли загострення (викликані переважно вірусними інфекціями) чергуються з ремісіями.

Причини

Тривале перевантаження шумом (робота в шумному середовищі).

Хронічна інтоксикація (солями важких металів, чадним газом, нікотином тощо).

Гіпертонічна хвороба, гіпотиреоз, сифіліс, кохлеарна форма отосклерозу, регресивні зміни органа слуху в людей літнього і старечого віку, невринома слухового нерва тощо.

Існує також спадкова форма приглухуватості. Крім того, у хронічну нейросенсорну приглухуватість переходить невилікувана гостра нейросенсорна приглухуватість будь-якої етіології.

Клініка

1. Зниження слуху різного ступеня.

2. Шум у вухах.

Отоскопія

Змін не виявлено.

Результати дослідів Вебера, Рінне, Швабаха та аудіометричного дослідження слуху свідчать про порушення звукосприйняття.

Лікування

Лікування проводять залежно від причини захворювання. По можливості намагаються її усунути. При лікуванні дотримуються такої тактики: якщо подальшого зниження слуху не відбувається і рівень його залишається сталим протягом одного року і більше, то лікування не призначають, оскільки на поліпшення розраховувати не доводиться. У таких випадках хворим показані: слухопротезування (призначення слухового апарата) та навчання у сурдопедагога зчитувати мову з губ. У разі погіршення слуху (загострення процесу) лікування проводять так само, як при гострій нейросенсорній приглухуватості.

Профілактика

Своєчасне та ефективне лікування гострої нейросенсорної приглухуватості. Використання захисних засобів при роботі в шумній обстановці (беручи, навушники), суворе дотримання правил техніки безпеки при стиканні з інтенсивним шумом, вібрацією, токсичними речовинами тощо.

ГЛУХОТА ТА ГЛУХОНІМОТА

Стан, коли хворий не може сприймати навіть голосну мову, називається глухотою. Вона може бути уродженою та набутою.

Причини

Причинами уродженої глухоти можуть бути недорозвинутість внутрішнього чи середнього вуха, що виникає спадково або після інфекційних захворювань, які перенесла мати під час вагітності (грип, кір, краснуха, герпес тощо).

Причинами набутої глухоти може бути гостра чи хронічна нейросенсорна приглухуватість, хронічний середній гнійний отит, перенесений лабіринтит чи менінгіт, отосклероз, травми голови тощо.

Якщо втрата слуху виникла після п'ятирічного віку, коли дитина вже навчилась говорити, мова збережеться, хоч і зміниться. Якщо ж людина ніколи не чула мови оточуючих (народилась глухою) чи втратила слух до 3-5 років, вона не навчиться говорити (або навіть втратить набуту мову). Уроджена або набута у ранньому дитячому віці глухота перешкоджає спонтанному розвитку мови, оскільки дитина не чує ні своєї мови, ні мови оточуючих і, відповідно, не може навчитись говорити і залишається глухонімою.

Клініка

1. Різке зниження або повна втрата слуху на обидва вуха.

2. Порушення мови або її повна відсутність.

Значний ступінь зниження слуху дитини батьки часто помічають лише наприкінці другого року життя, коли відсутність мови стає явною та примушує звернутись до лікаря. Легке зниження слуху іноді залишається непоміченим протягом багатьох років і батьки та вчителі пояснюють недостатній розвиток мови у дитини її неуважністю, зниженням інтелекту. При значному порушенні слуху тільки клопіткі заняття з фахівцями-сурдопедагогами дозволять навчити дитину говорити, читати з губ або спілкуватись за допомогою жестів (дактиль). У дітей раннього віку кращих результатів розвитку мови досягають, якщо такі заняття розпочинають на 2-3-у році їх життя, коли в нормі закладається основа мовлення.

Передумовою успішного розвитку мови є своєчасне виявлення порушень слуху та, по можливості, раннє слухопротезування (призначення слухового апарата), що дозволить дитині чути звуки та мову оточуючих і навчитись говорити.

Профілактика

  • уникати контактів з інфекційними хворими (грип, кір, краснуха тощо), особливо жінкам під час вагітності.

ЛІТЕРАТУРА

1.Мітін Ю.В. Основи хвороб вуха, горла, носа. – К.: Здоровя, 2001. – 224с.

2.Остапкович В.Е., Брофман А.В. Профессиональные заболеванияЛОР-органов.- М.: Медицина, 1982. – 288с.

3.Пальчун В.Т., Преображенский Н.А. болезни уха, горла, носа. – М.: Медицина, 1978. – 488с.

4.Яшан І.А. та ін. Медсестринство в оториноларингології. – Тернопіль: Укрмедкнига, 2000. – 236 с.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Соціальне партнерство закладу позашкільної освіти та сім’ї»
Просіна Ольга Володимирівна
36 годин
590 грн
590 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації (лист МОН № 4/2181-19 від 30.09.2019 р.).

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Підвищення кваліфікації: як створити дієвий механізм
Підвищення кваліфікації: як створити дієвий механізм
Підвищення кваліфікації: вчителі самі вирішуватимуть, де навчатись
Підвищення кваліфікації: вчителі самі вирішуватимуть, де навчатись