+ Додати матерiал
і отримати
безкоштовне
свідоцтво
! В а ж л и в о
Предмети »

Методична розробка теоретичного заняття "Захворювання носа і приносових пазух"

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Міністерство охорони здоровя України

Комунальний заклад»

Херсонської обласної ради

«Бериславський медичний коледж

Методична розробка

теоретичного заняття

з дисципліни «Оториноларингологія»

на тему: «Захворювання носа і при носових пазух»

Викладач: Бриж М.І.

І.Актуальність теми:

Без знань анатомо-фізіологічних особливостей носа та при носових пазух неможливо правильно оцінювати клінічну ситуацію при різноманітних захворюваннях та травмах ділянки носа. Тому медична сестра повинна ретельно вивчати анатомію, фізіологію для кваліфікованого обстеження пацієнтів, для надання допомоги під час лікування.

Захворювання носа та приносових пазух є поширеними як серед дорослого населення, так і дітей. Перебіг цих захворювань є важким, а деякі ускладнення небезпечними для життя хворого. Медична сестра повинна вміти надати кваліфіковану долікарську допомогу.

ІІ. Навчальні цілі заняття:

Знати:

  • анатомію, фізіологію носа і при носових пазух;

  • патологічні стани при захворюваннях носа і приносових пазух; їх причини, симптоми, методи лікування та догляду;

  • роль фельдшера в лікувально-діагностичному процесі, відповідальність за своєчасність і правильність виконання медичних маніпуляцій;

  • значення догляду за хворими як лікувального фактора;

  • правила дотримання медичної етики та деонтології.

Вміти:

  • виконувати найпоширеніші маніпуляції;

  • надавати першу долікарську допомогу;

  • приготувати необхідні інструменти, дотримуватися правил стерилізації

  • інструментарію, асептики й антисептики.

ІІІ. Виховні цілі заняття:

  • привити почуття професійної відповідальності;

  • формувати основні принципи медичної етики та деонтології;

  • сформувати уяву про роль фельдшера в процесі лікування захворювань носа і при носових пазух.

IV. Організаційна структура лекції:

Основні етапи лекції, їх зміст

Рівень засвоєння знань

Тип лекції

Методи та засоби активації студентів, оснащення

Розподіл годин

1.

2.

Підготовчий етап

Визначення навчальних цілей.

Забезпечення позитивної мотивації.

Словесні методи

10 хв.

1.

Основний етап

Викладання лекційного матеріалу.

План.

1. Клінічна анатомія та фізіологія зовнішнього носа, порожнини носа, її зв’язок з приносовими пазухами, глоткою, вухом, кон’юктивальним мішком.

2. Дихальна, захисна, нюхова, рефлекторна функції носа. Функції приносових пазух. Бактеріологічне обстеження при хворобах носа. Рентгенологічне обстеження.

3. Методи обстеження пацієнтів із захворюваннями носа та приносових пазух.

4.Опіки, відмороження, травми, фурункул зовнішнього носа. Причини, клінічні симптоми, методи лікування, догляд за хворими.

5.Гострий риніт, причини, клінічні симптоми, лікування, профілактика. 6.Носова кровотеча. Причина, засоби припинення кровотечі, догляд за хворими.

7.Сторонні тіла. Видалення їх із порожнини носа.

8.Гострі і хронічні захворювання приносових пазух. Причини, клінічні симптоми, методи обстеження та лікування. Профілактика. Догляд за хворими.

9.Риногенні(орбітальні) та внутрішньочерепні ускладнення.

І - ІІ

Тематична

Словесні методи, наочні методи, мультимедійний проектор

60 хв.

1.

2.

3.

Заключний етап

Загальні висновки.

Відповіді на запитання.

Завдання до самопідготовки студентів.

Словесні методи.

Практичні методи.

Ситуаційні задачі.

5 хв.

10 хв.

5 хв.

V. Зміст лекційного матеріалу

ПЛАН.

1.Клінічна анатомія та фізіологія зовнішнього носа, порожнини носа, її зв’язок з приносовими пазухами, глоткою, вухом, кон’юктивальним мішком.

2. Дихальна, захисна, нюхова, рефлекторна функції носа. Функції приносових пазух. Бактеріологічне обстеження при хворобах носа. Рентгенологічне обстеження.

3. Методи обстеження пацієнтів із захворюваннями носа та приносових пазух.

4.Опіки, відмороження, травми, фурункул зовнішнього носа. Причини, клінічні симптоми, методи лікування, догляд за хворими.

5.Гострий риніт, причини, клінічні симптоми, лікування, профілактика.

6.Носова кровотеча. Причина, засоби припинення кровотечі, догляд за хворими.

7.Сторонні тіла. Видалення їх із порожнини носа.

8.Гострі і хронічні захворювання приносових пазух. Причини, клінічні симптоми, методи обстеження та лікування. Профілактика. Догляд за хворими.

9.Риногенні(орбітальні) та внутрішньочерепні ускладнення.

АНАТОМІЯ НОСА

Ніс є початковим відділом верхніх дихальних шляхів і поділяється на зовнішній ніс, порожнину носа та навколоносові пазухи.

Зовнішній ніс своєю формою нагадує неправильну тригранну піраміду. Верхній відділ носа, що міститься під лобною кісткою, називається коренем носа. Дві бокові поверхні носа сходяться під кутом, утворюючи спинку носа, яка внизу закінчується кінчиком (верхівкою) носа. Нижні відділи зовнішніх поверхонь носа називають крилами носа, а нижні їх вільні краї обмежують ззовні вхід в порожнину носа – ніздрі.

Зовнішній ніс складається з кісткових, хрящових і м’яких тканин. Кістковий відділ носа утворений парними носовими кістками, що з’єднуються з носовими відростками верхньої щелепи. Хрящовий відділ зовнішнього носа складається з кількох парних хрящів: латеральних трикутної форми хрящів носа, великих крильних хрящів і малих крильних хрящів.

Зовнішній нос вкритий шкірою, яка містить велику кількість сальних залоз.

Порожнина носа межує: зверху – через ситоподібну пластину решітчастої кістки з передньою черепною ямкою, знизу – через тверде піднебіння з порожниною рота, з боків – через тонку кісткову пластину з орбітами і навколоносовими пазухами. Назовні порожнина носа відкривається ніздрями, а назад через два поруч розташованих овальної форми отвори (праву та ліву хоани) зєднується з носоглоткою.

Перегородка носа ділить носову порожнину на дві половини: праву та ліву. Вона складається з двох частин: кісткової та хрящової. Кісткова (задньо-верхня) частина утворена лемешем і перпендикулярною пластинкою решітчастої кістки, а хрящова (передньо-нижня) – чотирикутним хрящем.

Зовнішня, або бокова, стінка порожнини носа є найбільш складною і дуже важливою в практичному відношенні. В її утворенні беруть участь такі кісткові утвори: носова кістка, лобний відросток верхньої щелепи, слізна кістка, решітчаста кістка і крилоподібні відростки основної кістки.

На зовнішній стінці порожнини носа з кожного боку є три раковини: нижня, середня і верхня. Середня і верхня носові раковини належать до решітчастої кістки, а нижня є самостійною кісточкою, що має вигляд тонкої зігнутої пластини. Відповідно до носових раковин на зовнішній стінці порожнини носа, розрізняють носові ходи: нижній, середній та верхній.

Нижній носовий хід міститься між дном порожнини носа і нижньою носовою раковиною, середній – між нижньою і середньою носовими раковинами, верхній – між середньою і верхньою носовими раковинами. Крім того, є загальний носовий хід, який має вигляд вузької щілини, розміщеної між перегородкою носа і вільними краями всіх носових раковин.

Порожнина носа через особливі отвори – вічка – сполучається з навколоносовими пазухами. В середній носовий хід відкриваються більшість пазух: верхньощелепна (гайморова), лобна, а також передні й середні комірки решітчастої кістки. Вивідні отвори цих пазух містяться під середньою носовою раковиною- у півмісяцевій щілині, яку вперше описав М.І.Пирогов. У верхній носовий хід відкриваються задні комірки решітчастого лабіринту й основна пазуха.

Під нижньою носовою раковиною на 1,5-2 см назад від її переднього кінця відкривається носослізний канал, який з’єднує порожнину носа з орбітою.

Верхня стінка, або дах порожнини носа, утворена ситоподібною пластинкою решітчастої кістки, через отвори якої в ніс з черепа проходять гілочки нюхового нерва, артерії та вени.

Нижня стінка, або дно носової порожнини утворена піднебінним відростком верхньої щелепи та горизонтальною пластинкою піднебінної кістки.

Уся порожнина носа вистелена слизовою оболонкою, вкритою багаторядним миготливим епітелієм, рух війок якого спрямований назад – в напрямку хоан та носоглотки. Присінок носа вкритий шкірою, що має волоски та сальні залози, в яких може розвиватись запальний процес – виникають фурункули.

У порожнині носа розрізняють дихальну і нюхову зони (ділянки). Такий розподіл не зовсім точний, оскільки струмінь повітря під час вдиху проходить не тільки через дихальну зону, а завихрюється і проникає у верхні ділянки порожнини носа – у нюхову зону. Лише під час видиху повітря проходить переважно через дихальну ділянку. Вважають, що дихальна зона займає, в основному, нижній та середній носові ходи, а нюхова – верхню частину середньої носової раковини, всю поверхню верхньої носової раковини і протилежну частину перегородки носа.

Слизова оболонка нюхової ділянки характеризується дуже складною і високодиференційованою будовою. Вона містить нюхові й підтримуючі клітини. До нюхових клітин підходять нервові волокна нюхового нерва, які об’єднуються в невеликі пучки і заглиблюються в слизову оболонку. В слизовій оболонці носа (особливо в дихальній зоні) розміщуються чисельні залози, які за характером своєї секреції належать до слизових.

Кровоносні судини зовнішнього носа такі: артерія спинки носа – кінцева гілка очної артерії, яка йде до шкіри кореня і спинки носа, і кутова артерія, яка йде до внутрішнього кута носа, де вказані судини анастомозують між собою. Вени зовнішнього носа та прилеглих ділянок дуже тоностінні та не мають клапанів, тому в них може виникати ретроградний (зворотний) потік крові – з обличчя у порожнину черепа, - що часто є причиною розвитку важких внутрішньочерепних ускладнень при фурункулах зовнішнього носа.

Кровопостачання порожнини носа здійснюють передня і задня решітчасті артерії та крилопіднебінна артерія, яка є основним джерелом кровопостачання порожнини носа. Вени носової порожнини повторюють хід однойменних артерій.

Шкіра зовнішнього носа та слизова оболонка порожнини носа мають поверхневу і глибоку сітку лімфатичних судин, що сполучаються з підоболонковим простором головного мозку. Ця обставина відіграє неабияку роль у поширенні інфекції з носа в порожнину черепа.

Чутливі нерви носа походять від першої та другої гілок трійчастого нерва. Гілки нюхового нерва проникають у порожнину носа через отвори ситоподібної пластинки решітчастої кістки, їх закінчення підходять до нюхових клітин, утворюючи рецептори. Центральні відділи нюхового аналізатора знаходяться в особливих високодиференційованих ділянках нюхової зони кори великого мозку.

АНАТОМІЯ НАВКОЛОНОСОВИХ ПАЗУХ

Навколоносові пазухи – це невеликі за обємом порожнини, які знаходяться у кістках лицевого черепа. Усі вони в нормі заповнені повітрям, яке проникає сюди з порожнини носа через вічка або канали.

Верхньощелепна або гайморова пазуха парна, є найбільшою серед навколоносових пазух і за своєю формою нагадує три-або чотиригранну піраміду.Її об’єм становить в середньому 8-10 мл, а іноді сягає 30 мл. Пазуха має 5 стінок: верхню, нижню, внутрішню, задню і передню.

Верхня стінка гайморової пазухи є нижньою стінкою орбіти, через цю стінку можливе поширення інфекції з верхньощелепної пазухи на очницю та носослізні шляхи.

Нижня стінка пазухи утворена твердим піднебінням, в її передньо-зовнішніх відділах в просвіт пазухи можуть виступати корінці 4-7 верхніх зубів, запалення яких часто спричиняє захворювання пазухи.

Задня стінка пазухи відповідає верхньощелепному горбові, що відділяє пазуху від крилопіднебінної ямки. Передня, або лицева, стінка пазухи утворює передню стінку верхньої щелепи. На передній стінці знаходиться вдавлення – собача ямка, вище якої відкривається канал, де проходить друга гілка трійчастого нерва.

Внутрішня стінка верхньощелепної пазухи відповідає рівню нижнього і середнього носових ходів. У своїх нижніх відділах ця стінка товста, а вгорі – на рівні середнього носового ходу – тоншає і в певних ділянках може складатись лише з двох шарів слизової оболонки. На цій стінці знаходиться вічко, через яке верхньощелепна пазуха сполучається із середнім носовим ходом порожнини носа. Внутрішня стінка пазухи під нижньою носовою раковиною (нижній носовий хід) є місцем її проколу, що застосовується для діагностики та лікування захворювань пазухи. Ця стінка межує також з кістковими комірками решітчастого лабіринту, звідки запальний процес може переходити на верхньощелепну пазуху.

Лобна пазуха парна, міститься в товщі луски лобної кістки. У ній розрізняють передню, задню, внутрішню і нижню стінки. Середній об’єм пазухи складає 5 мл. Досить часто обидві пазухи в однієї людини розвинені неравномірно. Іноді немає однієї або навіть обох лобних пазух. Вивідний проток цієї пазухи – лобно-носовий канал – відкривається в середній носовий хід, має довжину 12-16 мм та є досить вузьким і покрученим. Такі особливості будови лобно-носового каналу зумовлюють утруднений відтік ексудату з пазухи, що сприяє розвитку запальних процесів.

Решітчастий лабіринт складається (з кожного боку) з 3-10 невеликих кісткових комірок (клітин), що можуть мати різну величину. Їх поділяють на три групи: передні, середні й задні. Передні та середні комірки решітчастого лабіринту відкриваються в середній носовий хід, а задні – у верхній.

Основна (клиноподібна0 пазуха парна, міститься в тілі основної кістки. У цій пазусі розрізняють верхню, нижню, передню, задню, внутрішню і зовнішню стінки. У передній стінці знаходиться отвір – вічко, яким основна пазуха відкривається у верхній носовий хід.

Фізіологічне значення навколоносових пазух полягає в тому, що вони:

    • є резонаторами голосу;

    • відіграють амортизаційну роль (під час удару в обличчя вони послаблюють удар);

    • полегшують вагу лицевого черепа.

ФІЗІОЛОГІЯ НОСА

Ніс виконує дихальну, захисну, резонаторну і нюхову функції.

Дихальна функція полягає в проведенні повітря в напрямку нижніх дихальних шляхів. При звичайному носовому диханні через порожнину носа під час одного вдиху чи видиху проходить приблизно 500 мл повітря. Враховуючи те, що в нормі людина робить 16-18 дихальних рухів за хвилину, через ніс за цей час проходить 8-9 л повітря.

Захисна функція носа полягає в зігріванні, зволоженні, знепиленні й знезаражуванні повітря, нейтралізації шкідливих газоподібних речовин, а також у видаленні сторонніх тіл за допомогою рефлекторних актів чхання, кашлю та сльозотечі. Під час вдиху повітря «стискається» з нижньою носовою раковиною, завихрюється і проходить через загальний та середній носові ходи до носоглотки. При завихренні пил та бактерії, що містяться в повітрі краще, контактують із слизовою оболонкою, прилипають до носового слизу й осідають на стінках порожнини носа. Слиз, що виділяється залозами слизової оболонки носа, зволожує повітря та має бактерицидну дію з можливістю нейтралізації диму та шкідливих хімічних речовин. Частинки пилу, що осіли на стінках порожнини носа, переносяться миготливим епітелієм до носоглотки, а потім випльовуються або проковтуються.

Добре кровопостачання слизової оболонки носа, завихрення повітря при проходженні через носову порожнину сприяють його зігріванню та зволоженню.Повітря, яке проникає в легені, зігрівається, зволожується та значною мірою очищається від пилу і бактерій. При диханні ротом усі ці шкідливості не усуваються і непідготовлене повітря безпосередньо потрапляє у глотку, гортань, нижні дихальні шляхи, викликаючи в них різноманітні патологічні зміни.

Таким чином, носове дихання є фізіологічним і тому має великі переваги перед ротовим.

Порожнини носа та навколоносових пазух є резонаторами голосу. Завдяки цій функції голос людини набуває гучності та тембру, а з розвитком патологічних станів порожнини носа чи пазух – змінюється. При відсутності або порушенні носового дихання голос втрачає свою гучність та набуває глухуватого, носового відтінку – стає гугнявим. Таке явище має назву закритої гугнявості. Якщо у хворого внаслідок патологічного процесу виникає параліч м’якого піднебіння, то під час розмови носоглотка постійно залишається відкритою, тому звуки теж набувають носового відтінку. Цей стан носить назву відкритої гугнявості.

Нюхова функція забезпечується тим, що, проходячи разом з повітрям через нюхову зону, пахучі речовини подразнюють рецептори нюхового аналізатора. Це викликає у людини нюхові відчуття. Роль нюху полягає не тільки в контролі якості тих речовин, які надходять з повітрям у дихальні шляхи, але й у визначенні, нарівні зі смаком, якості їжі, що надходить у травний тракт. Крім того, нюх має велике значення для рефлекторного виділення травних соків.

Обстеження хворого із захворюванням носа та навколоносових пазух починають з бесіди з ним, під час якої з’ясовують скарги пацієнта, історію даного захворювання, інші перенесені захворювання (збирають анамнез). Потім виконують об’єктивне обстеження носа та навколоносових пазух і проводять функціональні дослідження. Оскільки більшість ЛОР-захворювань спричиняються хворобами носа і навколоносових пазух, їх обстеження повинно передувати дослідженню вуха, глотки чи гортані.

Скарги, які примусили хворого звернутись за допомогою, можуть включати:

    • біль у зовнішньому носі чи навколішніх ділянках, що може мати різний характер, інтенсивність та локалізацію;

    • утруднення носового дихання однією чи обома половинами носа;

    • виділення з носа, що бувають серозного, слизового, гнійного, кров’янистого чи змішаного характеру;

    • зниження нюху чи його повна відсутність;

    • поява неприємного запаху, який відчуває сам хворий або оточуючі.

Не менш важливо зясувати загальне самопочуття хворого, наявність головного болю, підвищення температури тіла, ознобу тощо.

При зборі анамнезу хвороби з’ясовують: з яких проявів і з якої причини почалося дане захворювання, як воно перебігало, чи проводилось у минулому лікування і яке, його ефективність. Потім переходять до збору анамнезу життя – цікавляться загальним станом здоровя, іншими перенесеними захворюваннями, умовами праці та побуту тощо.

Обєктивне дослідження носа та навколоносових пазух включає:

    • зовнішній огляд;

    • пальпацію та перкусію носа та навколишніх ділянок;

    • визначення дихальної та нюхової функцій носа;

    • проведення передньої та задньої риноскопії (огляду глибоких частин порожнини носа);

    • зондування гудзиковим зондом носових ходів і хоан.

Додаткові методи обстеження, які використовуються при захворюваннях носа та навколоносових пазух, об’єднують : лабораторні аналізи крові, сечі, спинномозкової рідини та виділень з носа ( посів на флору та на чутливість до антибіотиків); пункцію навколоносових пазух; діафаноскопію; гістологічне дослідження тканин; рентгенологічні методи обстеження (рентгенографія, комп’ютерна томографія) та ядерно-магнітно-резонансне дослідження; ендоназальні методи дослідження, що виконуються за допомогою волоконної оптики тощо.

Бакобстеження при хворобах носа.

Мазки із слизової оболонки носа беруть для бактеріологічного дослідження носового вмісту на визначення виду збудника захворювання та його чутливості до антибіотиків, або з метою дослідження на дифтерію. В останньому випадку обовязково беруть два мазки: один – з носа, інший – з глотки.

Для цього використовують стерильний ватний тампон, який зберігають у стерильній пробірці. Тампон – це стержень (деревяна паличка або відрізок дроту довжиною 15-20 см), на один кінець якого щільно накручений шматок вати. Приблизно на середині стержня (на рівні входу в пробірку) накручено більшу кількість вати таким чином, щоб, коли тампон вводять у пробірку, ця вата на середині стержня, ніби корок, закривала щільно собою вхідний отвір пробірки.

Правою рукою виймають з пробірки ватний тампон та послідовно вводять його стерильний кінець в одну, а потім в іншу ніздрю. При цьому незначно обертають стержень тампона навколо своєї вісі, намагаючись відокремити секрет зі стінок порожнини чи присінка носа.

Якщо на слизовій оболонці чи шкірі носа є нальоти, мазок слід брати, починаючи з місця, де нальоту немає, просуваючи тампон в напрямку до самого нальоту та по його поверхні. При цьому намагаються отримати шматок речовини нальоту та залишити його на ваті. Потім тампон виводять з носа та, не торкаючись його стерильною частиною ні до якого предмета, вкладають у стерильну пробірку.

У разі дослідження на дифтерію на зовнішній поверхні пробірки склографом помічають, що цей мазок отримано із носа – пишуть літеру «Н». На пробірці з мазком, отриманним із зіва пишуть літеру «З».

Записують у «Журнал взяття мазків...» паспортні дані хворого, у якого взято мазки, та оформляють «Направлення у бактеріологічну лабораторію», куди заносять такі дані:

1.Медичний заклад, де було виконано забір.

2.Паспортні дані хворого, у якого взяли мазок.

3.Характер отриманого матеріалу: мазок зі слизової оболонки носа – «Н» та зіва – «З» (літери, що написані на відповідних пробірках).

4.Попередній діагноз.

5.Мету дослідження (посів на дифтерійну паличку чи на чутливість до антибіотиків).

6.Дату та час забору матеріалу.

7.Прізвище та підпис медичного працівника, який виконав забір.

Пробірки з вміщеними у них тампонами разом з «Направленням» у короткий термін (до 2 годин) доставляють у бактеріологічну лабораторію, де буде виконано необхідне дослідження.

Рентгенологічні методи дослідження носа та навколоносових пазух.

Цінну інформацію про стан навколоносових пазух та носа можуть надати рентгенологічні методи дослідження. Серед них застосовують рентгенографію у прямій та боковій проекціях, томографію та компютерну томографію.

На оглядовій рентгенограмі навколоносових пазух з носо-підборідним приляганням контуруються більшість структур лицевого черепа. У нормі навколоносові пазухи добре пневматизовані, щільність їх відображення на знімку порівнюють з щільністю зображення орбіт. При патологічних змінах у пазусі на рентгенограмі розрізняють гомогенне, пристінкове чи нерівномірне затемнення. Гомогенне затемнення пазухи спостерігається при її заповненні ексудатом. Пристінкове затемнення пазух – при потовщенні слизової оболонки її стінок. Поліпи, пухлини або кіста дають нерівномірне затемнення пазухи.

Для визначення характеру ураження навколоносових пазух носа (здебільшого верхньощелепної) використовують контрастну рентгенографію. Для цього безпосередньо перед рентгенографією проводять пункцію пазухи та вводять у неї контрастну речовину (йодоліпол, сергозін). Якщо просвіт пазухи заповнений патологічною тканиною (пухлиною, кістою, поліпом), то на рентгенограмі спостерігається дефект її наповнення контрастною речовиною.

Комп’ютерна томографія має ряд переваг над звичайною рентгенографією, оскільки вона дозволяє виявити патологію не тільки кісткової, а й м’яких тканин хворого.

В останній час до арсеналу методів обстеження структур людського тіла увійшло ядерно-магнітно-резонансне дослідження (ЯМРД). Воно з успіхом застосовується при захворюваннях носа, навколоносових пазух, вуха та горла. Перевагою цього методу є те, що хворий не зазнає шкідливого впливу рентгенівського проміння, а зображення об’єкта не завуальовує суперпозиція кісткової тканини.

ОПІКИ НОСА

Опік – пошкодження шкірних покривів носа, що виникає внаслідок дії високої температури, хімічних речовин або променевої радіації. Часто опіки зовнішнього носа поєднуються з опіками шкіри обличчя, рідше – голови та шиї.

Причини.

Опіки можуть бути спричинені дією високих температур – теплової або променевої енергії, а також потраплянням на шкіру агресивних хімічних речовин. Термічні опіки виникають через вплив гарячих предметів, рідин або газів (вода, пара), дію відкритого полум»я чи запалювальних сумішей (фосфору, напалму тощо). Променеві опіки виникають внаслідок опромінення ділянок носа та обличчя ультрафіолетовими променями (сонця або кварцової лампи при неправильному користуванні), або ж рентгенівськими чи гама-променями (променева радіація). Хімічні опіки – при потраплянні на шкіру чи вдиханням парів кислот, лугів, солей важких металів тощо.

Клініка.

    • гострий пекучий біль;

    • зміни шкіри залежно від ступеня опіку.

Виділяють чотири ступені опіків:

І – на місці опіку відзначаються почервоніння та набряк шкіри, турбує пекучий біль. Ці симптоми зникають переважно через 2-3 доби.

ІІ – на шкірі з’являються пухирі, заповнені прозорою рідиною. Загоєння настає через 5-6 діб і пізніше.

ІІІ – виникає некроз всієї товщі шкіри. Ділянки опіку набувають темно-червоного забарвлення, турбує нестерпний біль. Через приєднання інфекції загоєння може затягнутись на тривалий час.

IV – характеризується змертвінням шкіри та розміщених глибше тканин (обвуглювання).

Стан хвого залежить від ступеня опіку та його поширеності. Особливо несприятливі наслідки виникають при опіках, що поєднують ураження шкіри та слизових оболонок верхніх дихальних шляхів.

Лікування.

  1. При термічних опіках змащують опікову поверхню вазеліновою або іншою індиферентною маззю.

  2. При хімічних опіках промивають поверхню чистою водою та нейтралізують дію агресивної речовини антидотами: кислот – лугами (2% розчин гідрокарбонату натрію, мильної води тощо), а лугів – кислотами (1-2% розчин оцтової або лимонної кислоти).

  3. Знеболювальні засоби.

  4. Мазеві пов’язки (мазь Вишневського, антибактеріальні мазі тощо).

  5. Введення протиправцевої сироватки.

ВІДМОРОЖЕННЯ НОСА

Причина.

Відмороження виникає при місцевій дії низької температури (холоду) на зовнішній ніс.

Фактори, що сприяють виникненню відмороження:

    • місцеве порушення кровообігу;

    • загальне ослаблення організму;

    • спяніння.

Сиупені відмороження:

І – шкіра носа стає блідою, чутливість її знижується; біль спочатку незначний, потім посилюється;

ІІ – зявляються набряк та виражене почервоніння шкіри, на інй утворюються пухирі, біль стає вираженим;

ІІІ – виникають ділянки некрозу, утворюються виразки пенреважно по вільному краю ніздрів.

При ІІ та ІІІ ступенях відмороження можливі загальне нездужання та підвищення температури тіла.

Лікування.

При І ступені відмороження розтирають ніс у холодному приміщенні до появи почервоніння.

При розтиранні шкіри не слід використовувати сніг з кристаликами льоду, щоб не спричинити механічного пошкодження шкірних покривів.

  1. примочки оцтовою водою (1 столова ложка оцту на 1 л води).

  2. Змащування уражених ділянок 10% стрептоцидовою або альбуцидовою мазями.

  3. При відмороженні ІІ та ІІІ ступенів змащувати уражені ділянки бальзамом Шостаковського чи маззю, що містить антибіотики та глюкокортикоїди.

Профілактика відморожень носа.

  1. загартовування організму.

  2. підвищенні загальної опірності організму.

ТРАВМИ

Ніс як частина обличчя, що виступає, пошкоджується досить часто. Характер пошкодження залежить від величини діючої сили, її напрямку та характеру травмуючого агента. А тому можуть спостерігатись забій мяких тканин носа, рани шкіри носа або ж порушення цілісності хрящового і кісткового скелета зовнішнього носа (перелом кісток носа).

Причини.

    • Дія тупого механічного травмуючого агента ( при падінні, ударі кулаком або тупим предметом).

    • Дія гострого травмуючого агента (колючі, ріжучі предмети).

    • Вогнепальні поранення.

Клініка.

  1. набряк мяких тканин носа.

  2. синюшність мяких тканин носа, верхньої та нижньої повік.

  3. носова кровотеча.

  4. утруднення носового дихання.

  5. втрата або зниження нюху.

  6. сльозотеча.

  7. носова лікворея – виділення через ніс прозорої спинномозкової рідини, що виникає при пошкодженні ситоподібної пластинки решітчастої кістки.

При огляді виявляють:

    • носову кровотечу;

    • деформацію зовнішнього носа (перелом кісток носа);

    • забійно-рвані рани носа;

    • дефект тканин носа.

При передній риноскопії частіше виявляють заповнення порожнини носа кровяними згустками, уривками слизової оболонки, уламками кістки чи шматочками хряща.

При переломі кісток носа пальпаторно можна визначити крепітацію кісткових уламків та патологічну рухомість зовнішнього носа. При цьому можливі зміщення всієї піраміди вбік або вдавлення спинки носа – сідлоподібний ніс. На боковій рентгенограмі носа можна побачити місце перелому носових кісток.

Травми носа досить часто супроводжуються різноманітними ускладненнями: деформацією зовнішнього носа, гематомою чи абсцесом носової перегородки, внутрішньочерепними ускладненнями (менінгітом, синус-тромбозом, абсцесом мозку тощо).

Лікування.

Лікувальні заходи залежать від виду ураження і його обєму та наявності ускладнень. Вони включають:

1.Зупинку кровотечі.

2. Знеболювання та противошокові засоби.

3.Первинну хірургічну обробку рани.

4.Місцеву і загальну антибіотикотерапію.

5. Введення протиправцевої сироватки.

При ранах зовнішнього носа проводять їх ушивання тонким шовним матеріалом.

При ушиванні ран носа слід ретельно перевірити рану на наявність сторонніх тіл.

При переломах кісток носа із зміщенням виконують репозицію кісткових уламків. Для цієї операції готують:

1.Носовий елеватор.

2. Носорозширювач.

3. Пінцет.

4. Шприц 2-5 мл з голкою.

5. Розчин анестетика.

6. 3-5 турунд довжиною 3-7 см для очистки носа.

7. Турунди довжиною 40-60 см (для передньої тампонади та зупинки кровотечі).

Таку операцію виконують переважно не пізніше 5-7 діб після травми, оскільки у пізніші строки уламки кісток зростаються між собою, що значно утруднює їх репозицію. Репозицію кісток носа краще проводити під короткочасним наркозом. У випадках, коли немає умов для проведення наркозу, вдаються до місцевого знеболювання: змащують слизову оболонку носа анестезуючими розчинами та інфільтрують тканини розчинами анестетиків.

Залежно від виду змащення піраміди носа, репозицію уламків проводять по-різному.

При зміщенні всієї піраміди вбік репозицію виконують великим пальцем правої чи лівої руки: натискають на стінку, в бік якої змістився ніс, та пересувають її в напрямку середньої лінії (в нормальне положення). При вдавленні спинки носа в його порожнину вводять носовий елеватор, яким піднімають запалу частину, а

пальцями іншої руки надають носу природного положення та форми.Під час таких дій виникає характерний хрускіт кісткових уламків, які повертають на своє попереднє місце. Після цього слід обовязково виконати передню тампонаду носа. Марлевий тампон буде утримувати ніс у необхідному положенні та попереджувати носову кровотечу. На цей термін обовязково призначають антибіотики.

Тампон видаляють через 48-72 години.

Догляд за хворим.

Хворий, особливо у ранні строки після травми носа, вимагає постійного спостереження. Іноді невеликі на перший погляд травми носа можуть комбінуватися із значними пошкодженнями головного мозку. Слід памятати, що за можливим збудженням психіки пацієнта може настати гальмування з наступним пригніченням дихального центру та центру кровообігу. Все це вимагає від медичної сестри слідкувати за дотриманням хворим призначеного (переважно ліжкового) режиму та ретельним виконанням всіх призначень лікаря. Настороженість медсестри повинна викликати поява або посилення головного болю, різке підвищення температури тіла, поява менінгеальних знаків, запаморочення, блювання тощо. Про розвиток таких патологічних проявів треба повідомити негайно лікуючого або чергового лікаря. Виникнення кровотечі з носа або з рани вимагає накладання повязки на рану, пращоподібної повязки на ніс або виконання передньої тампонади носа.

НОСОВА КРОВОТЕЧА

Залежно від причин, розрізняють травматичні й симптоматичні кровотечі.

Причини.

    • місцеві – травматичні кровотечі: видалення кірок з носа чи інші маніпуляції в порожнині носа; тупа травма зовнішнього носа ( удар, падіння); хірургічна чи вогнепальна травма;

    • загальні (симптоматичні кровотечі):

1.захворювання крові (гемофілія, тромбоцитопенія).

2.Захворювання серцево-судинної системи (атеросклероз, гіпертонічна хвороба).

3.Захворювання нирок.

4.Захворювання печінки.

5.Інфекційні захворювання (грип, малярія).

6.Значне фізичне напруження.

7.Тривале перебування на сонці.

Риноскопія та орофарингоскопія.

Поява крові з однієї чи обох половин носа або на задній стінці глотки.

Лікування.

Залежно від ступеня та періодичності кровотечі, вдаються до таких заходів:

1.Хворий сам собі притискає крила носа до носової перегородки на 3-5 хвилин (якщо кровотеча в передніх відділах носової перегородки).

2.Введення в порожнину носа кровозупинних засобів (гемостатична губка, вата, зволожена перекисом водню або розчинами феракрилу, антипірину тощо).

3.Припікання місця кровотечі: трихлороцтовою кислотою, гальванокаутером, кристаликом марганцевокислого калію, концентрованим розчином ляпісу.

4. Передня тампонада носа.

5.Задня тампонада носа.

6.Перев’язка привідних артеріальних судин (зовнішньої сонної артерії або решітчастої артерії).

7. Введення медикаментозних засобів (вікасол, хлористий кальцій, іпсилон-амінокапронова кислота, етамзилат, переливання замороженої одногрупної плазми тощо).

Догляд за хворими.

Передбачає постійне спостереження за станом хворого передусім з урахуванням можливості виникнення повторної кровотечі. Про виявлення факету кровотечі слід відразу ж повідомити лікуючого або чергового лікаря. При кровотечах, що походять із задніх відділів носа, хворий може спльовувати кров ротом. Якщо кров стікає в глотку та заковтується, через деякий час може виникнути блювота чорними кровянистими масами. Таку кровотечу виявляють при огляді глотки (фарингоскопія). Якщо кровотеча виникла у хворого, в якого перед цим ніс вже було затампановано, наявний тампон з носа треба видалити та виконати повторну передню тампонаду. При відсутності лікаря це робить медична сестра, яка повинна вміти користуватись лобним рефлектором і носовим дзеркалом та у невідкладних випадках виконати передню тампонаду носа.

Хворі з переднім тампоном у носі можуть мати утруднений відтік сльози через носослізний канал. При таких явищах слід закапати в око 2-3 краплі 20-30% розчину сульфацил-натрію або фурациліну (1:5000). У хворих із заднім тампоном може порушуватись ковтання (через набряк мякого піднебіння), тому їм краще призначити рідку їжу. Тампон, зазвичай, видаляють з носоглотки через 48 годин, оскільки можливий розвиток гострих середніх отитів.

СТОРОННІ ТІЛА НОСА

Причини.

Сторонні тіла можуть потрапляти у ніс за різних обставин. Частіше вони зустрічаються у дітей, які ховають у порожнині носа дрібні іграшки чи їх частини, металеві кульки, зерна бобових, злаків, кісточки вишень тощо. Іноді психічно хворі люди вводять собі в ніс сторонні тіла (як правило, відносно великих розмірів). Під час виробничих травм в порожнину носа може потрапити розплавлений метал, уламки скла, каміння тощо. Харчові продукти стають сторонніми тілами під час блювання чи прийому їжі, особливо у хворих з парезом м’якого піднебіння. Живі сторонні тіла потрапляють у ніс при блюванні чи питті забрудненої води.

Клініка.

Сторонні тіла можуть себе нічим не появляти. Частіше у хворих спостерігаються такі симптоми:

1.Утруднене дихання, переважно однобічне.

2.Слизисто-гнійні виділення з однієї половини носа, що мають неприємний запах і можуть мати домішки крові.

3.Мацерація шкіри входу в ніс.

4.Кровотеча (при сторонніх тілах з гострими краями).

5.Головний біль.

6.Прогресуючий кератит (запалення рогівки ока).

Діагностика.

1.Стороннє тіло, переважно, добре видно при передній риноскопії.

2. При зондуванні зонд наштовхується на сторонню перешкоду.

3. При тривалому перебуванні стороннього тіла в носі (роками) утворюються риноліти – нашарування на стороннє тіло солей вуглекислого і фосфорнокислого кальцію.

Лікування.

    1. Невеликі сторонні тіла іноді видаляють при сильному сяканні носа.

    2. Округлі сторонні тіла видаляють зігнутим гачком.

    3. Вклинені та сторонні тіла неправильної форми усувають пінцетом або носовими щипцями.

    4. Риноліти спочатку подрібнюють на фрагменти і видаляють щипцями частинами.

    5. Великі риноліти, які не вдається подрібнити, видаляють шляхом операції.

    6. Металеві сторонні тіла іноді видаляють електромагнітом.

Не можна видаляти кулясті тверді предмети з носа (кульки з підшипників, кісточки вишень тощо) пінцетом, бо це може призвести до заштовхування стороннього тіла вглиб і потрапляння його у нижні дихальні шляхи.

ФУРУНКУЛ НОСА

Фурункул носа – це запалення сальних залоз чи волосяних мішечків, розташованих в ділянці входу в ніс або на його зовнішній поверхні.

Збудниками причини запалення при фурункулі носа найчастіше є стафілококи та стрептококи.

Фактори, що сприяють виникненню запалення:

  1. Мікротравми шкіри входу в ніс.

  2. Мацерація шкіри входу в ніс при гострому нежиті.

  3. Фурункульоз.

  4. Цукровий діабет чи порушення обміну речовин.

Клініка.

1.Спонтанний біль в ділянці ураження.

2.Підвищення температури тіла.

При огляді виявляють:

    • конусоподібне підвищення на одній із стінок входу в ніс чи його зовнішній поверхні;

    • набряклість навколишніх тканин носа: щоки, верхньої губи, перенісся, верхньої чи нижньої повіки;

    • шкіра носа почервоніла, напружена і дуже чутлива.

Категорично забороняється видавлювати з фурункула носа гній, оскільки це може призвести до внутрішньочерепних ускладнень.

На 4-6 добу, іноді й пізніше, фурункул розкривається, залишаючи заглибину, заповнену сірими некротичними масами (стрижень).

Серйозним ускладненням при фурункулі носа є тромбоз печеристого синуса мозку. Він виникає внаслідок поширення запального тромбозу з вен м’яких тканин обличчя на мозкові синуси (через анастомози, що існують між гілками лицевої вени та очної вени).

Лікування.

1.Змащують шкіру антисептичними мазями, або мазями, що містять антибіотики з глюкокортикоїдами.

2.Хірургічне розкриття фурункула при появі гнійного стержня.

3.Знеболювальні середники.

4.Антибактеріальна терапія (антибіотики, сульфаніламіди).

5.Теплові процедури.

6.Фізіотерапевтичні процедури (фонофорез з гіоксизоновою маззю, солюкс, УВЧ, УФО).

Хворі з фурункулом носа повинні направлятись на лікування в стаціонар.

Догляд за хворим.

Занепокоєння сестри повинні викликати прогресуючий набряк м’яких тканин обличчя, зміни свідомості хворого та можливі прояви септичного стану: підвищення температури тіла з ознобами та рясним потовиділенням, посилення головного болю, поява менінгеальних знаків, запаморочення, блювання тощо. Про появу таких патологічних проявів треба негайно повідомити лікуючого або чергового лікаря.

Профілактика.

1.Загартовування організму.

2.Лікування гострих ринітів.

3.Лікування ендокринних захворювань (цукровий діабет).

РИНІТ (НЕЖИТЬ)

Риніт – запалення слизової оболонки носа. Розрізняють гострий і хронічний риніт (нежить).

ГОСТРИЙ РИНІТ

Гострий риніт – найчастіше захворювання людини. Викликають його віруси, несприйнятливість до яких після одужання (імунітет) зберігається лише короткий час. Часто до вірусної інфекції приєднується бактеріальна суперінфекція (переважно кокова флора). Переохолодження має значення як чинник, що сприяє виникненню хвороби. Крім того, існують й інші чинники: перебування у приміщенні з надмірно нагрітим та сухим повітрям, низька загальна опірність організму, стреси тощо. Нежиттю властива підвищена контагіозність (заражуваність). Шлях поширення переважно повітряно-крапельний, але можлива і контактна передача (через руки, посуд, предмети).

Інкубаційний період триває 1-7 добу.

Клініка.

Розрізняють три стадії хвороби.

І – суха стадія. На початку захворювання спостерігається легке нездужання. Можуть відзначатися субфебрильна температура тіла, сухість, лоскотання в носі, чхання, легкий біль у глотці, відчуття стиснення в голові. Триває перша стадія від декількох годин до доби.

Для другої та третьої стадії характерне прогресуюче закладання носа. Слизова оболонка носа набуває пурпурно-червоного кольору, різко набрякає.

ІІ – стадія серозних виділень. Характеризується рясними водянистими виділеннями з носа та значним закладанням носа, турбують головний біль та зниження нюху. Триває 2-3 доби.

ІІІ- стадія слизисто-гнійних виділень. У цій стадії кількість виділень зменшується, вони стають слизовими, а при приєднанні бактеріальної суперінфекції – гнійними. Триває ця стадія 2-3 доби.

У наступні 6-12 діб (кінцева стадія) можуть з’явитися симптоми «опускання» інфекції – поширення її на глотку та гортань, що проявляється болем у горлі, охриплістю голосу, кашлем тощо.

Якщо у запальний процес залучаються навколоносові пазухи, то з’являється біль в ділянці їх проекції (чолі, переніссі, щоках). Якщо запалення розповсюджується на слухову трубу, виникає відчуття тиснення у вусі, відбувається зниження слуху.

Ускладнення.

    • гострі синусити;

    • гострі середні отити;

    • гострі фарингіти;

    • гості ларинготрахеїти;

    • ангіни;

    • пневмонії тощо;

    • можливий перехід у хронічну форму риніту.

Лікування.

На початку захворювання його розвиток можна зупинити за допомогою потогінних та відволікальних засобів (гарячі гірчичні ванни для ніг, дітям показані парафінові «панчішки»). При значають судинозвужувальні засоби для закапування в ніс (0,1% розчин нафтизину, галазоліну, санорину, ринофугу). Ці лікарські засоби сприяють поліпшенню носового дихання, збереженню прохідності отворів навколоносових пазух носа, зменшенню набряку слизової оболонки слухової труби.

Термін застосування судинозвужувальних крапель не повинен перевищувати 1 тижня. Більш тривале вживання цих засобів може спричинити розвиток медикаментозного риніту.

При головному болю призначають знеболювальні препарати. Призначають препарати в аерозольних упаковках: інгаліпт, каметон; а також вдихання гарячого повітря та зрошування порожнини носа відварами квіток і листя шавлії (10г на 200 мл кип’яченої води). Застосовують фізіотерапевтичні процедури (ЛУЧ-2, УВЧ на ніс, УФО ендоназально або на підошви тощо).

Нежить у немовлят.

Нежить у немовлят – завжди є тяжким захворюванням, оскільки в них ще недостатньо розвинені захисні механізми. Утруднення носового дихання немовлята переносять важче, ніж старші діти, оскільки, крім порушення дихання, нежить перешкоджає ще й грудному годуванню.

Клініка.

Температура тіла часто висока. Можуть виникати менінгеальні симптоми, нерідко порушується функція системи травлення – блювання, проноси. При тяжкому перебігу хвороби глотковий мигдалик стає основним вогнищем інфекції (аденоїдит). Трапляються й інші ускладнення, зокрема запалення вуха, гортані, легень тощо.

Лікування.

За допомогою судинозвужувальних крапель в ніс (0,05% розчин адреналіну гідрохлориду) підтримують прохідність порожнини носа, насамперед. Перед годуванням. Виділення з носової порожнини відсмоктують балончиком.

Профілактика.

Полягає в недопущенні контакту немовляти з особами, хворими на нежить.

ХРОНІЧНИЙ РИНІТ

Хронічний риніт – хронічне неспецифічне запалення слизової оболонки носа.

Причини.

    • тривала дія зовнішніх шкідливих чинників (пил, газ, перегріте повітря тощо);

    • розташовані поряд вогнища інфекції (аденоїди, синусит, каріозні зуби);

    • викривлення перегородки носа;

    • захворювання внутрішніх органів (серця, шлунка, нирок тощо);

    • глибокі ушкодження слизової оболонки при гострих інфекційних хворобах (скарлатина, дифтерія тощо);

    • конституційна схильність.

Розрізняють три форми хронічного риніту: катаральну, гіпертрофічну, атрофічну.

Хронічний катаральний риніт.

Спостерігаються рясні виділення з носа (від слизових до гнійних), хоча може бути і сухість, дифузний набряк слизової оболонки носа, порушення прохідності носових ходів для повітря, зниження нюху, головний біль, розлади сну. В разі появи сильного головного болю і виділення з носа рясного гнійного ексудату захворювання треба диференціювати від синуситу.

Хронічний гіпертрофічний риніт.

Характеризується дифузною або обмеженою гіперплазією слизової оболонки (здебільшого нижніх носових раковин). Хворі скаржаться на виділення з носа, головний біль та зниження нюху. Виділення з носа переважно слизові, при зміні збудника виділення набувають гнійного характеру.

Для діагностики використовують закапування в ніс судинозвужувальних крапель (адреналіну, нафтизину тощо). При цьому у хворих на гіпертрофічний риніт носове дихання або зовсім не поліпшується, або поліпшується незначною мірою, а у хворих на катаральний риніт ці засоби дають виразний ефект.

Перебіг хронічного гіпертрофічного риніту може ускладнитись розвитком поліпів,

тобто обмеженої набрякової гіперплазії слизової оболонки.

Хронічний атрофічний риніт. Для цього захворювання характерні атрофія слизової оболонки порожнини носа, зменшення або відсутність секреції, незначне утворення кірочок у носі.

Лікування.

Ліквідація вогнищ запалення, що можуть бути розташовані поряд (лікування каріозних зубів, хронічного тонзиліту, аденоїдів, хронічного синуситу тощо). Хворим радять уникати шкідливих чинників зовнішнього середовища, виключити паління тютюну, споживання алкогольних напоїв. Якщо необхідно, то проводять лікування внутрішніх захворювань. При приєднанні алергії потрібно виявити алерген та по можливості виключити контакт з ним.

Хронічний катаральний риніт – призначають промивання носа розчином натрію хлориду (1 чайна ложка на 1 склянку води), який хворий втягує у ніс з носика чайника або із складеної долоні. Можуть виявитися корисними ендоназальний електрофорез кальцію хлориду 9при набряку), міді або цинку сульфату (при підвищеній секреції), а також УЗ-терапія, УВЧ, аплікації грязі.

Хронічний гіпертрофічний риніт. Певний ефект, як правило тимчасовий, має закапування в ніс розчинів глюкокортикоїдів або ін’єкції їх у носові раковини. Для зменшення об’єму носових раковин здійснюють хімокаустику (припікання гіперплазованої ділянки трихлороцтовою кислотою або ляпісом), кріодеструкцію, гальванокаустику або зрізування ділянок гіпертрофії хірургічними інструментами (конхотомом, ножицями) тощо.

Хронічний атрофічний риніт. З метою видалення гною та кірок призначають зрошення порожнини носа розчинами протеолітичних ферментів (0,001г

трипсину на 50мл ізотонічного розчину натрію хлориду) або мінеральними водами. Після очищення проводять інстиляції рослинних олій з токоферолом і ретинолом. Корисні олії обліпихи та шипшини. Призначають електрофорез нікотинової кислоти або калію йодиду на ділянку шиї або носа та навколоносових пазух. Досить ефективним є бальнеогрязелікування в умовах теплого вологого клімату.

ЗАПАЛЕННЯ НАВКОЛОНОСОВИХ ПАЗУХ (СИНУСИТИ)

Розрізняють гострі й хронічні запалення навколоносових пазух. Запалення може поширитись на всі пазухи одного боку або захопити всі пазухи обох боків. У патогенезі виникнення гострих чи хронічних синуситів головним патогенетичним фактором є перекриття вічка, що утруднює відтік ексудату в носову порожнину та вентиляцію навколоносової пазухи.

ГОСТРИЙ ВЕРХНЬОЩЕЛЕПНИЙ СИНУСИТ (ГАЙМОРИТ)

Гостре запалення верхньощелепної пазухи – досить часте захворювання. Розрізняють дві форми гострого верхньощелепного синуситу: катаральну і гнійну.

Збудниками синуситів переважно є віруси (грипу,адено-,риновіруси),стафілококи, стрептококи, диплококи тощо.

Фактори, що сприяють виникненню запалення

1.хронічні захворювання слизової оболонки носа.

2.викривлення перегородки носа.

3.захворювання 4-7 верхніх зубів.

Клініка.

    • біль в ділянці верхньощелепної пазухи;

    • головний біль;

    • гнійні виділення з носа;

    • закладання носа;

    • зниження нюху;

    • відчуття неприємного запаху в носі.

Риноскопія.

    • гіперемія і набряклість слизової оболонки середнього відділу носа;

    • смужка гною під середньою носовою раковиною.

Для діагностики гострого верхньощелепного синуситу використовують:

    • діафаноскопію;

    • рентгенографію;

    • компютерну томографію;

    • пункцію верхньощелепної пазухи.

Лікування.

  1. ліжковий режим.

  2. антибіотики.

  3. сульфаніламідні препарати.

  4. саліцилати.

  5. антигістамінні препарати.

  6. судинозвужувальні краплі до носа.

  7. пункцію та промивання пазухи.

  8. фізіотерапевтичні процедури (УВЧ, діатермія, солюкс тощо).

  9. при одонтогенному гаймориті – видалення хворого зуба.

  10. хірургічне лікування – розкриття гайморової пазухи (гайморотомію) виконують при неефективності консервативних методів, а також при внутрішньочерепних чи орбітальних ускладненнях синуситу або при підозрі на них.

ГОСТРИЙ ФРОНТИТ

Причини:

Ті ж самі, що і при гострому гаймориті, за вийнятком одонтогенних причин.

Клініка.

  1. біль у ділянці лоба (особливо з боку ураженої пазухи).

  2. відчуття тиску в оці з боку запаленої пазухи.

  3. світлобоязнь.

  4. зниження нюху.

Передня риноскопія.

    • гіперемія і набряклість слизової оболонки середнього відділу носа;

    • смужка гною піж середньою носовою раковиною.

На рентгенограмі спостерігається затемнення лобних пазух.

Лікування.

    • Консервативні методи лікування такі ж, як і при гострому верхньощелепному синуситі.

    • Хірургічне розкриття лобної пазухи (фронтотомія) застосовують при внутрішньочерепних і орбітальних ускладненнях або при підозрі на них.

ГОСТРИЙ ЕТМОЇДИТ

Клініка.

1.біль в ділянці перенісся.

2.головний біль.

3.порушення нюху.

4.закладання носа.

5.слизові виділення з носа.

6.затемнення клітин решітчастого лабіринту на рентгенограмі.

Риноскопія.

    • Гній у верхньому і середньому носових ходах.

    • Почервоніння та набряк слизової оболонки носа.

Лікування.

    • консервативне лікування таке ж, як і при гострому верхньощелепному синуситі.

    • За показаннями вдаються до оперативного лікування – етмоїдотомії, при підозрі на орбітальні ускладнення виконують ревізію періорбітальної ділянки.

ГОСТРИЙ СФЕНОЇДИТ

Клініка.

1.головний біль.

2.нежить.

3.зниження нюху.

4.загальне нездужання.

Риноскопія.

Гній у верхньому носовому ході й у носоглотці.

Для уточнення діагнозу роблять рентгенографію, рідко – зондування основної пазухи.

Лікування.

Консервативне лікування таке ж як і при гострому верхньощелепному синуситі.

При підозрі на внутрішньочерепні ускладнення або орбітальні ускладнення виконують операцію на основній пазусі.

ХРОНІЧНІ СИНУСИТИ.

Хронічні синусити- хронічне запалення навколоносових пазух.

Причини.

    • перехід гострого запалення пазухи у хронічну форму;

    • патологічні зміни в носі (хронічний гіпертрофічний риніт, поліпоз носа, викривлення перегородки носа тощо), які порушують вентиляцію пазухи та відтік її вмісту у порожнину носа;

    • зниження реактивності організму;

    • професійні фактори.

Виділяють такі основні форми хронічних синуситів:

1.катаральна.

2.гнійна.

3.поліпозна.

4.поліпозно-гнійна.

За ураженням тієї чиіншої пазухи розрізняють хронічний верхньощелепний синусит, фронтит, етмоїдит та сфеноїдит.

ХРОНІЧНИЙ ГАЙМОРИТ

Фактори, що сприяють виникненню захворювання.

1.високе розміщення вічка пазухи, яке сполучає пазуху з порожниною носа, це утруднює відтік вмісту.

2.низьке розміщення дна пазухи.

3.розмущення коренів 4-7 верхніх зубів недалеко від дна верхньощелепної пазухи, запальний процес в яких може розповсюдитись на слизову оболонку пазухи.

Клініка.

1.головний біль.

2.біль або відчуття тиснення в ділянці верхньощелепної пазухи.

3.однобічний нежить гнійного характеру.

4.закладання носа.

5.зниження або відсутність нюху з боку ураження.

6.іноді неприємний запах в носі (переважно при одонтогенних гайморитах).

Передня риноскопія.

    • гіперемія і набряклість слизової оболонки середнього відділу носа;

    • слизові або гнійні виділення під середньою носовою раковиною.

    • Поліпи в середньому носовому ході.

Для діагностики хронічного верхньощелепного синуситу виконують оглядову та контрастну рентгенографію або компютерну томографію та вдаються до діагностичної пункції.

Лікування.

1.повторні пункції пазухи з подальшим її промиванням та введенням антибактеріальних препаратів, кортікостероїдів, протеолітичних ферментів тощо.

2.промивання пазухи через дренажну трубочку, яку вводять в пазуху при першій пункції та залишають до кінця лікування (на 5-8 діб).

3.медикаментозні засоби у ніс (судинозвужувальні, протиалергічні краплі чи аерозолі тощо).

4.фізіотерапевтичні процедури (УВЧ,фонофорез, електрофорез тощо).

5.при загостренні процесу (погіршення загального стану та підвищення температури) застосовують внутрішнє чи парентеральне введення антибіотиків та сульфаніламідів.

6.хірургічне лікування – гайморотомію виконують при поліпозній та поліпозно-гнійній формах гаймориту або при неефективному лікуванні катаральної чи гнійної його форм; а також при підозрі чи виникненні ускладнень захворювання. Мета цієї операції полягає у видаленні патологічного вмісту з пазухи та у створенні надійного сполучення (отвору) пазухи з порожниною носа.

ХРОНІЧНИЙ ФРОНТИТ

Клініка.

1.відчуття тиску в ділянці лобних пазух та перенісся.

2.тупий біль в усій лобній ділянці, що посилюється при нахиленні голови донизу.

3.слизово-гнійні виділення з носа.

4.можливі нориці у медіальному куті ока.

Риноскопія.

    • слизові або гнійні виділення в середньому носовому ході;

    • набряк слизової оболонки переднього кінця середньої носової раковини;

    • поліпи в середньому носовому ході (при поліпозній і поліпозно-гнійній формах фронтиту);

Для діагностики хронічного фронтиту вдаються до:

1.рентгенографії;

2.комп’ютерної томографії;

3.пробного проколу лобної пазухи – трепанопункції, яку виконують спеціальним інструментом трепаном.

Лікування.

1.Забезпечення відтоку з лобної пазухи (судинозвужувальні краплі в ніс).

2.Фізіотерапевтичні процедури (УВЧ, фонофорез, електрофорез тощо).

3.Ліквідація патології в носі (видалення поліпів, резекція викривленої носової перегородки тощо).

4.Операція на лобній пазусі – фронтотомія – виконується при хронічному поліпозному або при поліпозно-гнійному фронтиті, наявності нориці чи при підозрі на внутрішньочерепне або орбітальне ускладнення. Фронтотомію також виконують при відсутності ефекту консервативних методів лікування. Мета цієї операції – видалення патологічного вмісту з лобної пазухи та відновлення надійного сполучення пазухи з порожниною носа.

ХРОНІЧНИЙ ЕТМОЇДИТ

Клініка.

1.відчуття тиску в ділянці перенісся.

2.утруднене носове дихання.

3.гнійні або слизисто-гнійні виділення з носа.

4.порушення нюху.

5.можливе погіршення зору (при ураженні зорового нерва внаслідок переходу запалення із задніх комірок решітчастого лабіринту).

Риноскопія.

    • набряк та почервоніння слизової оболонки середнього та верхнього носових ходів.

    • Гнійні або слизисто-гнійні виділення в середньому і верхньому носових ходах.

    • Множинні поліпи (при поліпозній і поліпозно-гнійній формах) в середніх і верхніх відділах носа.

    • Наявність (іноді) нориці біля внутрішнього кута орбіти із слизисто-гнійним або гнійним виділенням.

Для діагностики етмоїдиту вдаються до рентгенографії і компютерної томографії.

Лікування.

1.судинозвужувальні та протизапальні краплі в ніс.

2.Фізіотерапевтичні процедури (УВЧ, фонофорез, електрофорез тощо).

3.Хірургічне розкриття комірок решітчастого лабіринту – етмоїдотомія – з видаленням патологічно зміненої тканини та створення сполучення з носом.

ХРОНІЧНИЙ СФЕНОЇДИТ

Клініка.

1.Головний біль з розповсюдженням на потиличну або тім’яну ділянку.

2.Слизисто-гнійні виділення з носа.

3.Слизисто-гнійні виділення можуть виділятися через носоглотку – відхаркуватись, заковтуватись чи спльовуватись.

4.Можливе зниження зору.

Задня риноскопія.

гній або кірки в носоглотці;

запалення слизової оболонки носоглотки внаслідок постійного подразнення гнійними виділеннями.

Для діагностики сфеноїдиту вдаються до рентгенографії, компютерної томографії, зондування та промивання основної пазухи спеціальним катетером через вивідний отвір у верхньому носовому ході.

Лікування.

1.введення судинозвужувальних засобів на турунді у верхні відділи носа.

2.зондування і промивання основної пазухи.

3.хірургічне розкриття пазухи (при поліпозній і поліпозно-гнійній формах).

ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЙ НА НОСІ ТА НАВКОЛОНОСОВИХ ПАЗУХАХ

У носі найчастіше всього проводяться такі операції: видалення поліпів та розкриття комірок решітчастого лабіринту, підслизова резекція перегородки носа, конхотомія (резекція раковини при її збільшенні), видалення доброякісних і злоякисних пухлин тощо. Після всіх перерахованих операцій можуть виникати носові кровотечі – виділення крові з однієї чи обох половин носа. Про виявлення кровотечі слід відразу ж повідомити лікаря. Кровотечі зупиняють накладанням пращоподібної пов’язки на ніс, якщо це не допомагає – виконують передню тампонаду.

При кровотечах із задніх відділів носа кров може стікати в глотку хворого та заковтуватись, що спричиняє блювоту чорними кровянистими масами. Таку кровотечу виявляють при фарингоскопії та зупиняють за допомогою передньої чи задньої тампонади носа.

Якщо виникла кровотеча у хворого, у якого перед цим ніс вже було затампоновано, в пращоподібна повязка не зупинила кровотечі, наявний тампон з носа видаляють, роблять повторну тампонаду. При відсутності лікаря це робить медична сестра. Середній медичний персонал, який працює в ЛОР-відділах, повинен вміти користуватися лобним рефлектором і носовим дзеркалом та виконувати передню тампонаду носа.

Медична сестра забовязана слідкувати за кольором шкіри, артеріальним тиском і пульсом хворого. Про блідість шкірних покривів, падіння артеріального тиску, прискорення пульсу потрібно негайно доповісти лікарю і підготувати все необхідне для надання хворому допомоги. Для цього в кожному ЛОР-відділенні повинні бути: набір стерильних ЛОР-інструментів, стерильні тампони для передньої і задньої тампонади носа, бинт, вата, лобний рефлектор та переносна освітлювальна лампа.

Після операції на верхньощелепній пазусі може розвинутися набряк щоки на оперованому боці. Медична сестра повинна накласти на набряклу щоку загорнутий в рушник міхур з льодом на 6-8 годин, знімаючи його через кожні півгодини на 10-15 хвилин. Необхідно слідкувати за тим, щоб протягом 5-7 днів хворий отримував рідку і негарячу їжу. Через 1-2 доби після операції проводять промивання оперованої пазухи. Медична сестра бере в цьому активну участь. Вона повинна підігріти розчин для промивання. Приготувати стерильну трубку чи голку та шприц ємністю 10-20 мл. Може виникнути необхідність використати шприц Жане, який слід завчасно простерилізувати. Після введення трубки чи голки у верхньощелепну пазуху медична сестра допомагає у проведенні подальших маніпуляцій.

У післяопераційному періоді після операцій на лобній пазусі потрібно слідкувати за тим, щоб пов’язка не сповзла з обличчя, а дренажна трубка залишалась фіксованою в порожнині носа. При кровотечах з рани на брові слід притиснути ділянку кровотечі марлевою серветкою та негайно повідомити лікаря.

При перев’язках звичайно промивають лобну пазуху через дренажну трубку, введену під час операції; медична сестра допомагає лікарю: готує та подає необхідні інструменти і розчини. Крім того, в перші дні після операції можуть виникнути набряк верхньої повіки та сльозотеча з ока на боці операції. При таких явищах слід закапати в око 2-3 краплі 20-30% розчину сульфацил-натрію або фурациліну (1:5000).

ЛІТЕРАТУРА

1.Мітін Ю.В. Основи хвороб вуха, горла, носа. – К.: Здоровя, 2001. – 224с.

2.Остапкович В.Е., Брофман А.В. Профессиональные заболевания ЛОР-органов.- М.: Медицина, 1982. – 288с.

3.Пальчун В.Т., Преображенский Н.А. болезни уха, горла, носа. – М.: Медицина, 1978. – 488с.

4.Яшан І.А. та ін. Медсестринство в оториноларингології. – Тернопіль: Укрмедкнига, 2000. – 236 с.

Опис документу:
Без знань анатомо-фізіологічних особливостей носа та при носових пазух неможливо правильно оцінювати клінічну ситуацію при різноманітних захворюваннях та травмах ділянки носа. Захворювання носа та приносових пазух є поширеними як серед дорослого населення, так і дітей. Перебіг цих захворювань є важким, а деякі ускладнення небезпечними для життя хворого.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Географічні задачі»
Довгань Андрій Іванович
36 годин
590 грн
590 грн

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти