Сьогодні о 16:00
Вебінар:
«
Освіта в умовах воєнного часу: виклики, рішення, реалізація
»
Взяти участь Всі події

Історії зі шкільного портфеля

Увага! Автор матеріалу забороняє відтворення, передрук або розповсюдження іншим способом цього матеріалу з сайту «ВСЕОСВІТА» (тексти, фото, відео тощо). Дозволяється лише гіперпосилання на сам матеріал.

Дидактичні матеріали

Для кого: 1 Клас, 2 Клас, 3 Клас, 4 Клас, 5 Клас, 6 Клас, 7 Клас, 8 Клас, 9 Клас, 10 Клас, 11 Клас, 12 Клас, Дорослі

27.01.2022

107

2

0

Опис документу:

"Історії зі шкільного портфеля" - це перша частина збірки додаткових матеріалів "40 незвичайних історій".

У наш час усе більше уваги приділяється вивченню
буденного життя людини. Саме у повсякденності зріють думки й почуття, формуються задуми, поривання й прагнення. Просте, звичайне життя людей, їх звички, щоденна поведінка, речі, які їх оточують і якими вони користуються, їх побут мають пряме відношення до історії культури.
Історія побуту показує з усією очевидністю зв’язок багатьох форм побуту (від уявлень про честь й етикет до моди, деталей костюму й щоденної поведінки, ужиткових речей) зі світом ідей, інтелектуальними, моральними, релігійними та іншими цінностями.

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Розділ1. Історії з учнівського портфеля.

Лунає веселий дзвоник 1 вересня і закликає дітей до навчання. Мільйони дітлахів по всій планеті сідають за шкільні парти та починають, або продовжують свій шлях країною Знань. Зі шкільних рюкзаків дістаються зошити, ручки, олівці та інші необхідні для школяра речі. І мало хто з учнів здогадується, що на їхніх партах лежать не прості речі, а герої реальних детективних і пригодницьких історій.


    1. Майже детективна історія кулькової ручки.

Одна з найбуденніших речей школяра кулькова ручка. Вона служить людині більше ніж 130 років. За цей час ручка зуміла перемогти перо, стала причиною «кулькової війни» і вийшла в космос разом з астронавтами.

Героїня цієї історії з'явилася на світ в американському штаті Массачусетс 30 жовтня 1888 року, коли винахідник Джон Д. Лауд запатентував першу у світі кулькову ручку.

Конструкція кулькової ручки Джона Лауда дуже нагадує сучасні кулькові дезодоранти. Протягом наступних 30-ти років з'явилася велика кількість охочих запатентувати власні різновиди кулькових ручок, але тільки Джону Д. Лауду вдалося зберегти секрет свого універсального й популярного винаходу. У 30-ті роки XX ст. брати Біро (угорці за національністю) - хімік Дьордь і журналіст Ласло вдосконалили кулькову ручку, але в продажу вона з'являється тільки в 1942 році під ім'ям Birome (об'єднання прізвищ Біро (Biro) і Мейн (Meyne)). Цікаво, що в Аргентині «біромами» досі називають кулькові ручки різних брендів. На ринку США кулькова ручка з’явилася через низку пригод й інтриг. У 1943 р. американський комівояжер Мілтон Рейнолдс, подорожуючи по Аргентині, випадково купив «біром». Зрозумівши цінність свого придбання, Рейнолдс дуже швидко запатентував винахід Біро в США під своїм ім'ям (раніше, ніж це зробив сам винахідник) і без ліцензії організував масове виробництво кулькової ручки. 19 жовтня 1945 року перша партія ручок Рейнолдса під ім'ям Reynolds Rocket з'явилася в продажу в великому нью-йоркському універмазі Gimbels за ціною 12,5 доларів. «Чудова, фантастична ручка, яка гарантовано не вимагає перезаправляння протягом двох років», [28] так в газеті New York Times в 1945 р. рекламувався новий товар. Вранці, 29 жовтня того ж року, біля дверей нью-йоркського універмагу Gimbels вишикувалася багатотисячна черга, щоб придбати інструмент для письма, який вперше потрапив на прилавок. Для підтримки порядку в черзі довелося викликати 50 поліціантів. Десять тисяч ручок були розпродані за кілька годин!

За успіхом братів Біро уважно стежив власник фабрики з виготовлення канцтоварів Марсель Бік. У 1950 році він викуповує патент і запускає виробництво «атомної ручки», таку назву, слідуючи моді, він дав своїй красуні для письма. З 1965 року Bic Cristal можна було купити майже в будь-якій країні. Співробітники компанії Bic твердо впевнені в тому, що чорнила в їх ручці досить, щоб накреслити безперервну лінію, довжина якої дорівнює 2 км. Завдяки своєму суто практичному дизайну кулькова ручка стала експонатом у Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Дірочка в ковпачку, що з'явилася в 1991 році, зроблена, щоб дитина, яка випадково його проковтнула, не задихнулася.

Попри дивовижні успіхи в експлуатації кулькових ручок, роботи над їх вдосконаленням тривали. Так, в 1965 р. американським інженером і підприємцем Полом Фішером спеціально для польотів у космос була розроблена космічна ручка.

Фішер запропонував випробувати свій революційний винахід NASA. Модель AG7 Space Pen була прийнята американськими космічними агентствами для подальшого використання і стала постійним атрибутом космічних екіпажів NASA, і навіть орбітальних станцій Союз і Мир. Секрет «космічної» ручки в унікальному стрижні, який забезпечує рівне й гладке написання в найскладніших умовах. Виробник цих ручок запевняє, що чорнила Fisher не вицвітають протягом 100 років. У переліку активних користувачів ручок Fisher Space Pen збройні сили, національна гвардія і поліція, служба паркування, загін «Морські котики» США, ФБР, пілотажна група Snowbirds і гірська поліція Канади, команда Жака Іва Кусто, капітани яхт та суден великої водотоннажності з усього світу.




    1. Паперові історії.

Озирніться навколо себе й поспостерігайте за тим, що роблять люди, які вас оточують. Ось малюк пускає паперовий човник у калюжі, мати з дитиною розглядають яскраві малюнки з дитячої книжки, йде урок у школі – і раптом по класі пролітає паперовий літачок, випускники зустрічають перший світанок дорослого життя і злітають до неба паперові ліхтарики: їхніх мрій і надій, керівники різних держав підписують договори про співробітництво. Картинка змінюється, але є одна річ, яка все це об'єднує. Це – папір. Прийшов він до нас з великої Піднебесної імперії в 105 році. Китайські літописці вважають винахідником паперу Цай Луня [1].

Існує легенда, що ідею йому «підказали» паперові оси, що будують гнізда з паперу, який роблять самі, пережовуючи й змочуючи клейкою слиною волокна деревини. Цай Лунь уявив себе великою осою, взяв деревну золу, пеньку, волокна тутового дерева, старі ганчірки, подумав і…винайшов папір.

За працьовитість і винахідливість Цай Луня не раз підвищували на посаді. За сорок шість років життя при дворі він послужив п'яти імператорам, завоював їхню прихильність і отримав титул князя. Але, життя закінчив самогубством, через те, що програв в одній з палацових інтриг при дворі імператора Ань Ді і випив отруту.

Секрет виготовлення паперу китайці тримали в суворій таємниці. Але, як часто буває, втрутився випадок. У VIII ст. араби й китайці вели війну за контроль над Середньою Азією. У боях на берегах річки Талас у 751році араби завдали китайцям поразки й випадково в полон до них потрапили майстри з виготовлення паперу. «Мені не потрібні ваші військові таємниці, сказав арабський халіф бранцям, тому що вони нічого не варті. Ви відкриєте мені іншу таємницю, таємницю виготовлення паперу, або станете самими ницими рабами! » [42, 35]. Звісно, полонені рятували своє життя, тому й розкрили свою професійну таємницю.

Араби здогадалися варити паперову масу з лляних ганчірок і молоти її жорнами. Так з'явилися паперові млини по суті, це перші паперові фабрики.

А ось в Єгипті про китайський спосіб виготовлення паперу дізналися лише через 300 років. Попит на новий папір був дуже великий. Каїрські паперові майстри знемагали в пошуках сировини. Дійшло до того, що в майстерні, де робили папір, стали надходити бинти, зняті з мумій!

Якщо ви думаєте,що папір дуже швидко, з піснями, розповсюдився Європою, то глибоко помиляєтесь.

Король Сицилії Роджер II офіційно заборонив використання паперу в 1145 р.

Недовіру до «ненадійного» матеріалу в 1231 р. висловив імператор Священної Римської імперії Фрідріх II Штауфен. Він заборонив користуватися ним для нотаріальних та судових документів. Кілька століть судді й нотаріуси надавали перевагу пергаменту.

У XIII ст. паперові фабрики, або, як тоді говорили, паперові млини, з'явилися в Італії та Франції. У Північній Італії побутує легенда про появу паперу. Якийсь молодий чернець у гніві пережував свою сорочку й виплюнув вміст на кам'яну піч. Вранці він виявив, що приклеєна до гладкої кахельної поверхні рівна маса нагадує пергамент [45].

Експериментальним шляхом майстри з виготовлення паперу винайшли, водяний знак. У кожного майстра був свій водяний знак, своя марка. Марки були найхимерніші: голова людини, половинка оленя, єдиноріг, лев, русалка. Самий давній водяний знак - це коло. Відомі випадки, коли за допомогою водяних знаків розкривали злочини. Так, в 1887 р. зятя президента Франції Греві звинуватили в спекуляції орденами. Представлений ним виправдувальний документ, датований 1834 роком, був визнаний фальшивкою, бо в цей час не робили папір з подібною міткою [35,55].

З плином часу папір зумів підкорити Європу. Його не тільки перестали забороняти, а навпаки прославляли.

Англійський поет Томас Черчьярд склав поему про виробництво паперу на найбільшому британському млині німця Шпільмана, придворного ювеліра королеви Єлизавети I.

Імператор Фрідріх III, видавши у XVII ст. майстрам, які виготовляли папір привілей, зазначив: «Ця артистична робота, яку без жодного перебільшення слід вважати мистецтвом, однаково вигідна і належить всьому світу» [35, 55].

Промокальний папір подарувала світу неприємна технічна помилка. Хтось з робітників однієї з паперових фабрик в Англії порушив процес виробництва і партія паперу отримала нові властивості. Папір почав вбирати чорнила. Робітника чекав дуже великий штраф, але йому допомогла вийти, як то кажуть,"сухим з води", природна кмітливість. Робітник висунув ідею продавати бракований папір, як промокальний. Власник фабрики вирішив ризикнути і ... нажив зовсім непоганий капітал. Дуже скоро промокальний папір розійшовся світом і школярі з задоволенням ним користувалися.

Виробництво власного паперу на Україні почалося в XIIIст. у Галичі, однак історичні документи про українські паперові промисли дійшли до нас лише з початку XVI ст. Найдавнішою українською папірнею є Буська папірня. З нею співпрацював першодрукар Іван Федоров. Продукція папірні поширювалася у Великому князівстві Литовському та на території східних областей України.

Дуже відомою також була Радомишльська папірня. Підприємство забезпечувало папером друкарню Києво-Печерської лаври. Саме на радомишльському папері були надруковані важливі в історії українського друкування книги: «Часослов» (1616), перший український поетичний збірник «Візерунок цнот превелебного в Бозі милостивого пана отця Єлисея Плетенецького» (1618), український словник «Лексикон словенороський» (1627).

З XVI до початку ХХ ст., на території України існували 200 папірень. Умови праці на них були дуже важкими. Неприпустимий випадок трапився на Черлянській фабриці. Тут у 1859р. папір зробили з ковдр, якими вкривалися хворі на холеру.

Технічний прогрес веде до постійного вдосконалення виробництва. Наш сучасник, молодий українець, Валентин Фречка представив світові нову технологію виготовлення паперу. Він запропонував виробляти папір з опалого листя. Компанія Валентина Фречки «RE-leafPAPER» успішно розвивається та отримує замовлення на перероблення листя з усього світу. Продукцією компанії зацікавилася навіть англійська королева! Компанія вже отримала листи від мера Бонна у Німеччині, а також від мера Львова пана Садового, а також з Іспанії та Фінляндії. Можливо, скоро такий папір буде дуже широко використовуватися і людство збереже «зелені легені» планети.


Це цікаво знати!

  • До XVIII ст. читати текст, написаний на папері, було досить важко тому, що листи мали сірий колір і текст зливався з папером. Відбілювати його почали тільки після того, як хлор отримав промислове застосування.

  • Туалетний папір виготовляли в Китаї, ще в XIV ст. Про це свідчить запис 1393 року. В ньому повідомлялося про те, що для потреб імператора і його двору виготовлено 720 000 листів туалетного паперу.

  • Папір вважають одним з найголовніших винуватців глобального потепління. Гази, які виділяються при виробництві паперу, згубно впливають на навколишнє середовище і посилюють парниковий ефект. На виробництво однієї тонни паперу потрібно стільки ж електроенергії, скільки і на плавлення тони сталі.

  • Дослідження, проведене Пенсільванським університетом, показало, що зміна встановлених за замовчуванням полів текстових документів в 1 дюйм (2,54 см) на 0,75 дюйма (1,91 см) здатна щорічно економити $ 120 000, куди входять вартість паперу і поводження з відходами й збереже 72 акри (28,8 га) лісів.

  • Одним з найдорожчих папірців у світі вважається пожовклий шматочок лощеного паперу, меню для пасажирів 3-го класу Титаніка. Меню було піднято з легендарного судна, що лежить на дні океану. Цей аркуш паперу був проданий на аукціоні за 45.000 $.




    1. В ідбивання зниклих років...

Книга – це джерело освіти, знання і якщо збагачення,

то збагачення культурного і душевного.

М.Рильський.

На теренах України (до появи першодруків) панувала рукописна книга, котра була справжнім витвором малярства. Чудовою пам'яткою середньовіччя є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в 15561561 рр. Його завершили писати 29 серпня 1561 року в монастирі св. Трійці, що довгий час належав Пересопницькому монастирю на Волині.

Це сталося за 20 років до того, як була надрукована Острозька Біблія. І з-поміж цих двох книг у 1991-му році обирали ту, на якій присягатимуть українські президенти. Пересопницьке Євангеліє переважило щонайменше з трьох причин:

1- Пересопницьке Євангеліє – це рукописна книга в єдиному екземплярі;

2- Пересопницьке Євангеліє написане давньою українською розмовною мовою,

3- При виготовленні Пересопницького Євангелія використали пергамент.

Пересопницьке Євангеліє замовила княжна Анастасія Заславська. Виконувати цю грандіозну роботу взявся литовський писар Михайло Василевич. Він почав працювати в Заславі (нинішній Ізяслав Хмельницької області), але тут встиг зробити лише один розділ. Коли княжна Заславська переїхала в Пересопницю, разом з нею поїхав Михайло Василевич – і вже тут він продовжив роботу над книгою. Тому й назва Євангелія не Заславське, а Пересопницьке.

Робота над книгою тривала 5 років. Найімовірніше, її текст ретельно виписував уставом і напівуставом лише Михайло Василевич. А от художників було кілька. Книжкові мініатюри чотирьох євангелістів дуже майстерно виконані темперними фарбами й оздоблені золотом. Впродовж століть книгою активно користувалися, тому оправу рукопису довелося міняти кілька разів. Зараз Пересопницьке Євангеліє одягнене в оправу 1701р. Гетьман Іван Мазепа вирішив подарувати Євангеліє Переяславському кафедральному собору й замовив нову оправу для книги. Під час Другої світової війни книгу вивезли до Уфи, де вона зберігалася у приміщенні історико-краєзнавчого музею. У повоєнні роки видання повернулося на батьківщину, до Києва. Євангеліє довго лежало на звалищі під сходами в одному з приміщень Києво-Печерської лаври, поки його не ідентифікували. Єдиний екземпляр оригіналу Пересопницького Євангелія зберігається в Києві в бібліотеці Вернадського з 1948 р. І раз у 5 років його виносять за її межі у день інавгурації. На українській Першокнизі з 1991 року присягали всі Президенти України.


У різні часи до книжок було неоднакове ставлення: від поклоніння до лютої ненависті. У середні віки в Україні від нечистих на руку читачів книги захищали таким засобом: на полях книги чи на її початку писалося міцне закляття або й лайка до того, хто захотів би книжку привласнити. Такі записи виглядали так: "Хто хотів би віддалити цю книжку з цього місця, той буде мати зі мною справу перед Божим судом", або "Хай ця книга перебуває у цій церкві вічно, а хто її візьме, хай буде проклятий, хай буде засуджений на невгасимий вогонь і хай точить його невсипущий черв'як".

В одному з рукописів XVIII ст., який зберігався у приватній колекції І.Я. Франка, написали маленький віршик «Хто би мав сю книгу красти, тому сім літ свині пасти» У давні часи такий спосіб захисту книжок був досить ефективним. Цих проклять боялися не тільки викрадачі, ай самі священики. Цікавий випадок трапився з Іваном Франком. Під час розбирання старих паперів на церковній дзвіниці Іван Франко зі своїм помічником, священиком, знайшли дві старовинні книги. Священик вже хотів їх подарувати відомому письменнику, але раптом побачив напис прокльону. Він навідріз відмовився від своєї пропозиції і навіть не доторкнувся до книжок [12].

Хитрі бібліотекарі до XVIII ст. зберігали книжки, обмеживши їм вільне пересування. Книги в бібліотеках просто приковували ланцюгами. Ланцюги були досить довгі, щоб зняти книгу з полиці й почитати, але не давали можливості винести книгу з бібліотеки.

Книги засуджували до тюремного ув'язнення. Так, в Бастилії «сиділа» Французька енциклопедія Дідро і д'Аламбера, тому що знання завдавали непоправної шкоди мракобіссю.

Книги – це невичерпне джерело народної мудрості спалювали на вогнищах. У Флоренції XV ст. спалення книг організовував Савонарола [2]. 7 лютого 1497 р., прихильники домініканського ченця Джироламо Савонарола зібрали й спалили тисячі предметів мистецтва, косметику, книги. Ця акція увійшла в історію під назвою «Вогнище марнославства». Подібні багаття були звичайним супроводом проповідей на відкритому повітрі в Сан- Бернардіно-ді-Сієна в першій половині XV ст. У Гранаді – кардинал-інквізитор Хіменес де Сіснерос знищив усі арабські манускрипти.

Єпископ Юкатана, інквізитор Дієго де Ланда, в 1562 р. в ході спеціально організованого аутодафе спалив всі відомі на той момент літературні пам'ятники цивілізації майя, що містили, на думку вчених, неоціненні дані в області історії, медицини, архітектури, філософії та астрономії.

Вогонь був засобом ідеологічної війни й в ході європейської Реформації. У 1817 р. німецькі студенти-націоналісти, прихильники об'єднання Німеччини, влаштували символічне спалення книг, які вони вважали ідеологічно шкідливими, в ході Вартбургского святкування на честь трьохсотріччя з початку Реформації.

Увечері 10 травня 1933 р. факельні ходи й акції по спалюванню книг синхронно пройшли в 34 університетських містах Німеччини. Тільки в Берліні на Опернплац на захід зі знищення «ненімецької» літератури зібралося близько 40 тис. осіб. У багаття було відправлено близько 25 тис. томів.


Це цікаво знати!

  • Найдавнішою друкованою книгою є «Світок Дхарані».

Її також називають сутра. Текст сутри був надрукований за допомогою букв, вирізаних на дерев'яних заготівлях. Сутру знайшли в Південній Кореї в 1966 р. під час розкопок фундаменту пагоди Пульгукса. Археологи вважають, що надрукована вона була приблизно в 704 році н.е.

  • Найбільший авторський гонорар був виплачений римським імператором Марком Аврелієм поетові Оппіану. За кожен рядок двох поем про ... риболовлю та полювання автор отримав по золотій монеті. Всього Оппіан написав двадцять тисяч рядків.

  • Найбільшою книгою у світі є «Суперкнига», видана в 1976 р. в американському місті Денвері, що в штаті Колорадо. У ній триста сторінок. Важить книга понад 250 кілограмів. Її довжина й ширина складають 3,07 і 2,74 метри.

  • Найвідомішою серед усіх великих книг є «Гігантський кодекс», який був зроблений на початку XIII ст. (приблизно 1230 р.) в місті Подлажице (Чехія). Тоді це була найбільша книга у світі. Згідно з легендою, монах, який працював над книгою, продав душу дияволові. Спочатку книга містила 640 сторінок, проте до нашого часу збереглися тільки 624 сторінки, вага - 75 кілограмів, висота 915 см, ширина 508 см, товщина 22 см. На цей час кодекс знаходиться у Шведській Королівській бібліотеці в Стокгольмі.

  • Одна з найдорожчих книг у світі «Лестерський кодекс». Цезошит записів Леонардо да Вінчі. Зараз кодекс належить Біллу Гейтсу, який купив його за 24 мільйони доларів. Кодекс був написаний у звичній для Леонардо да Вінчі дзеркальній манері, і прочитати його можна було тільки за допомогою дзеркала. Гейтс розпорядився книгою досить незвично. Він перевів сторінки книги в картинки і поширював їх як обкладинку компакт-дисків операційних систем. Також, раз на рік, підприємець передає сторінки якомусь музею на виставку.

  • У 2004 році найбільша книга у світі була створена в Росії. Видавництво «Ін» випустило книжку під назвою"Найбільша книга для малят". У ній усього 4 сторінки й 12 віршів, зате вони висотою 6 метрів, шириною 3 метри та вагою 492 кілограми. Виготовляли цю величезну книгу на відкритому повітрі. Був зроблений унікальний стапель1 з дерева, і за спеціальною технологією книгу склеювали. У вересні 2004 року проходила XVII Московська міжнародна книжкова виставка. На неї книгу везли на панелевозі – на тій самій машині, на якій возять панелі для спорудження будинків. 15 осіб знадобилося, щоб завантажити книгу на платформу. Відвідувачі виставки не вірили, поки не побачили видання, що книга може бути такою величезною.

  • Мініатюрні книги. Рекорд довгий час належав мініатюрному виданню "Кобзаря" Тараса Шевченка, яке створив український майстер М. Сядристий. Площа книги - 0.6 мм2 це майже в 19 разів менше від найменшої японської книги. Сторінки настільки тоненькі, що перегортати їх можна лише кінчиком загостреної волосинки. Зшито книгу павутинкою, обкладинка зроблена з пелюстки безсмертника.

  • Тільки нещодавно найменшою була визнана дитяча книга «Малюк Тед з Репкін міста», створена в США за допомогою нанотехнології. Книжка написана пучком іонів за допомогою електронного мікроскопа і має розмір 0,07 на 0,1 мм.




    1. Історії з учнівського зошита.

Зошит не завжди мав сучасну паперову і стандартизовану форму, пройшовши довгий шлях пошуків і удосконалень вартісних і дешевих матеріалів для запису інформації. Поява зошита прямо пов'язана з пергаментом. Переписувачі текстів звернули увагу на те, що при обрізанні країв вироблених шкір є багато відходів. Тоді спробували складати готовий лист пергаменту, розрізаючи по верхніх згинах. Виходило щось на подобі тонкого зошита з чотирьох аркушів. Такий виріб називали – «тетрада». Якщо потрібно було більшу кількість листів, то зшивали кілька зошитів, отримуючи зошит, вже схожий за будовою на сучасний.

У музеї англійського сільського життя зберігається цікавий експонат, вік якого становить 234 роки. Це шкільний зошит з математики, який належав 13-річному Річарду Білу, синові фермера. Він записував у зошиті математичні задачі й рівняння. Але, крім математики, на полях зошита є малюнки. Наприклад, він часто малював ось цю собаку. Напевно, це була собака його сім'ї.

Є й інші малюнки кораблі, маяки, будинки, вулиці, дерева. Все це прикрашає рішення математичних задач.

А один з малюнків, надихнув Джоан Роулінг[3] написати книгу про пригоди курчати, який носить штани [57].

Який би не був зошит, в клітинку чи лінійку, старенький чи новенький, він обов’язково має поля. Поля в зошитах не тільки організовують ведення записів власником, але й служать захисним полем. Річ у тому, що за старих часів миші й щури були частими гостями в будинках. І їх жертвами, як правило, ставали книги. Таким чином, широке поле забезпечувало захист важливих нотаток, адже в першу чергу щури гризли саме край.

Значно далі від англійського хлопця - мрійника пішли юні українські винахідники Катерина Михалко, Микита Владикін, Євген Шило. Вони не просто малювали – вони створювали нове. У 2019 році ними був заснований стартап Nuka. Інновацією стартапу є довговічний блокнот й олівець, який не списується. Розробники навіть запустили кілька своїх канцелярських наборів у стратосферу. Особливість блокнота полягає в тому, що в ньому можна стерти непотрібну інформацію за допомогою звичайного ластику або антисептика. Крім цього, він не рветься і не намокає при контакті з вологою, оскільки виготовлений зі спеціального паперу. Олівець пише металевим наконечником, який окислює папір. Його виготовили зі сплаву п'яти металів. Він відрізняється міцністю і тим, що його не потрібно регулярно підточувати. Також записи можна зберігати в цифровому вигляді, використовуючи додаток Nuka.[9]





    1. Не було б щастя, та нещастя допомогло.

О лівець – улюблений інструмент для малювання відомий кожному з раннього дитинства. Сама назва «олівець» прийшло зі сходу і в перекладі означає «чорний камінь» або «чорний сланець».

Графітові олівці, якими ми користуємось зараз, з'явилися в XVI ст.. Матеріал для їх виготовлення підказала сама природа. У графстві Камберленд (Англія) пройшла сильна буря, було зруйновано безліч будівель і повалено багато дерев. Під деревами пастухи виявили невідому їм породу, майже чорну і з металічним блиском. На початку думали, що це вугілля, але воно не горіло. Тоді припустили, що це свинець, але порода не плавилася і була набагато легше. Помітивши, що дивний матеріал (а це був графіт) залишає чіткий, добре видимий слід, пастухи стали мітити ним своїх овець. Люди почали малювати шматочками графіту. Для власної зручності його затискали між двох паличок і обмотували конструкцію нитками або стрічкою зі шкіри.

Незабаром звістка про знахідку досягла королівського палацу. Був виданий указ, за яким видобуток графіту дозволявся тільки шість тижнів на рік, інакше родовище швидко виснажиться. Під страхом смертної кари заборонялося вивозити графітові стрижні за межі Англії. З брил м’якого каменю випилювали тонкі пластинки, які потім розрізали на стрижні-грифелі. Їх вставляли у витончену оправу з очерету, бамбука, червоного дерева, прикрашали дорогоцінними каменями. Ціна цих олівців була дійсно королівською. Так що ними могли користуватися далеко не всі.

Згадку про перші олівці з дерев'яним корпусом знайдено в документах 1683 року.

Винаходом звичного нам простого олівця людство зобов’язане випадку. Якось власник чеської фабрики з виготовлення лабораторного посуду Йозеф Гартмут розглядав готову продукцію. Ненароком він упустив одну з чашок-тиглів. Осколок, пролітаючи, залишив на папері чіткий чорний слід. Гартмут з’ясував, що в глину був доданий порошок графіту, і почав експериментувати, змішуючи в різних пропорціях ці компоненти. У результаті народилися стрижні для письма, які їх творець назвав «Koh-i-Noor». Сталося це наприкінці

XVIII ст..

Існує цікава легенда про роль Наполеона в поширенні олівців. За цією легендою, за часів Французької революції, Наполеон попросив інженера Ніколаса Конте, який в основному працював над повітряними кулями, зробити йому гарні, надійні олівці. У ті часи кращі олівці вироблялися в Німеччині та Британії – тобто в тих самих країнах, з якими Франція воювала. У Наполеона був тільки графіт досить сумнівної якості, але Конте придумав молоти цей графіт в пудру, змішати її з дрібно розмолотою глиною і обпалити в печі. Так були зроблені перші грифелі, схожі на сучасні. Також Конте придумав і метод виготовлення дерев'яної частини з двох однакових половинок [15].

Вельми цікаві історії з олівцями траплялися й в XX ст..

Під час дії режиму апартеїду в ПАР нерідко виникала необхідність точного віднесення людини до категорії «білих» чи «кольорових». Одним з інструментів розв’язання проблеми був простий олівець: його вставляли у волосся випробуваного, а потім просили його нахилити голову. Якщо олівець не випадав з волосся, людину записували в категорію «кольорових». Бували випадки, коли за результатами олівцевого тесту поділяли членів однієї сім'ї, які не могли більше проживати разом.

Шестигранна форма була запропонована в 1851 році графом Лотар фон Фабер-Кастелем, за сумісництвом володарем фабрики з виготовлення олівців Faber-Castell, який помітив, що круглі приладдя котяться з нахилених поверхонь.

Американці спробували використати олівець як засіб у боротьбі з наркотиками. В школах Нью-Йорку запустили кампанію з антинаркотичної пропаганди. Для цього на олівці помістили гасло: «Я занадто крутий, щоб бути наркоманом!». Однак організатори кампанії не врахували те, що олівці з часом сточуються, і в певний момент цей слоган перетворюється в «бути наркоманом!».




1стапель – будь-яка платформа для побудови чого-небудь.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.

Увага! Автор матеріалу забороняє відтворення, передрук або розповсюдження іншим способом цього матеріалу з сайту «ВСЕОСВІТА» (тексти, фото, відео тощо). Дозволяється лише гіперпосилання на сам матеріал.

Нещодавно завантажили