Ірина Жиленко (1941–2013) — українська поетеса, дитяча письменниця та журналістка, відома своїми яскравими, насиченими кольорами віршами та прозовими творами. Співучасниця шістдесятництва, вона дебютувала у 1965 році зі збіркою «Соло на сольфі», а її творчість охоплює поезію для дорослих, численні твори для дітей та мемуари, зокрема «Homo Feriens».
Біографія
Народження та родина:
Народилася 28 квітня 1941 року в Києві. Її дитинство на Черкасщині було затьмарене втратою батьків на Другій світовій війні.
Освіта та робота:
Закінчила вечірнє відділення Київського університету імені Т. Г. Шевченка, працювала вихователькою, а згодом у редакціях газет і журналів («Молодь України», «Літературна Україна», «Ранок»).
Літературна діяльність:
Учасниця шістдесятницького руху, хоч і зосередилася більше на суто літературних аспектах. Вона була дружиною українського прозаїка Володимира Дрозда.
Смерть:
Померла в Києві 3 серпня 2013 року на 72-му році життя.
Творчість
Рання творчість:
Дебютувала у 1965 році зі збіркою «Соло на сольфі», яка викликала значний резонанс.
Збірки віршів:
Авторка близько 20 поетичних збірок, зокрема «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном», «Останній вуличний шарманщик».
Дитяча література:
Продовжувала писати для дітей, створивши такі книги, як «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Казки буфетного гнома», «Двічі по два дорівнює кульбабці».
Особливості поезії:
Її поезія вирізняється багатством кольорової гами, здатністю бачити красу у звичайних речах, а також любов'ю до рослин, особливо фіалок, що навіть породило жанр «фіалки-вірші».
Міська проза та мемуари:
Працювала у жанрі «міської української прози» в умовах русифікації Києва 1980-х років. Написала автобіографічну книгу спогадів «Homo Feriens»
