Інклюзивна освіта.Співпраця закладів освіти та Інклюзивно-ресурсних центрів

Опис документу:
В рамках державної політики щодо створення комплексної всебічної підтримки дітям з особливими освітніми потребами на разі активно створюються інклюзивно-ресурсні центри. У них працюватимуть досвідчені фахівці зі спеціальною освітою. Вони надають першочергову підтримку дітям та їхнім сім’ям. Допомагають батькам знайти правильні орієнтири розвитку особливої дитини.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Співпраця закладів освіти та Інклюзивно-ресурсних центрів

В рамках державної політики щодо створення комплексної всебічної підтримки дітям з особливими освітніми потребами на разі активно створюються інклюзивно-ресурсні центри.   У них працюватимуть досвідчені фахівці зі спеціальною освітою. Вони надають першочергову підтримку дітям та їхнім сім’ям. Допомагають батькам знайти правильні орієнтири розвитку особливої дитини.

Мережа інклюзивно-ресурсних центрів розвивається не лише у великих містах, а й у  об’єднаних територіальних громадах. В них працюватимуть корекційні педагоги, практичні психологи, вчителі-логопеди, сурдопедагоги, тифлопедагоги, вчитель з лікувальної фізкультури.

Робота інклюзивно-ресурсних центрів здійснюється в кількох напрямках – консультативна допомога сім’ям, які виховують особливих дітей, комплексна оцінка дітей з використанням міжнародних стандартизованих тестів. А також допомога закладам освіти в складанні та реалізації Індивідуальної програми розвитку особливої дитини. 

В рамках роботи з сім’ями фахівці інклюзивно-ресурсних центрів надають консультативну допомогу. Та, за згоди батьків, здійснюють комплексну психолого-педагогічну оцінку розвитку дитини, визначають її досягнення та напрямки корекційно-розвиткової роботи. 

В закладах освіти фахівці інклюзивно-ресурсних центрів здійснюють інформаційно-просвітницьку роботу серед педагогів та батьків. Їхня мета – сформувати вміння спостерігати за розвитком та діяльністю дітей у відповідності до вікових показників з раннього віку. Також привернути увагу до можливих ризиків у психофізичному розвитку кожної дитини. Фахівці акцентують увагу на необхідності своєчасної оцінки стану розвитку дитини, якщо виникають труднощі у засвоєнні навчального матеріалу. 

На етапі співпраці із педагогами закладів освіти – вони надають методичну допомогу у виборі методів та прийомів навчання з урахуванням потенційних можливостей дитини.

Найбільш корисний і доступний ресурс, яким володіють педагоги – співпраця між фахівцями з різних установ. Наприклад, фахівці спеціальних закладів та навчально-реабілітаційних центрів можуть виконувати роль наставників у наданні корекційно-розвиткових послуг. А також бути залученими до  програм підвищення кваліфікації педагогів.

На базі інклюзивно-ресурсних центрів є різноманітне спеціальне обладнання для надання додаткової підтримки з фізичного та психологічного розвитку дітей. Це дає  можливість дітям отримати додаткові реабілітаційні заходи поза межами школи.

Потужним ресурсом для школи є співпраця з обласним центром психологічної служби системи освіти. Методисти центру можуть здійснювати роз’яснювальну та навчальну роботу для розвитку інтересу батьків до нових форм навчання й розвитку їхніх дітей. Цінною для школи є організація навчальних тренінгів. Під час них напрацьовуються прийоми для ефективної взаємодії різних педагогів для надання додаткових послуг. Вцілому психологи покликані забезпечувати психологічну підтримку батьків, аби вони були впевненими та прагнули долати життєві труднощі.

Таким чином, встановлення партнерських взаємовідносин шкільних команд з Інклюзивно- ресурсними центрами, педагогами зі спеціальних шкіл та інших методичних служб створює підґрунтя для забезпечення ефективного психолого-педагогічного супроводу.  Що в свою чергу сприяє розвитку потенційних можливостей дітей з особливим освітніми потребами.

Автор: Тетяна Каменщук, директор Навчально-методичного центру психологічної служби системи освіти Вінницької області

Ключові матеріали до відео Асистент вчителя

Законодавча і нормативно-правова база інклюзивної освіти в Україні

У 1991 році Україна здобула незалежність та обрала курс на розбудову відкритого демократичного суспільства.  Разом з цим у країні активізувався рух за права дітей з порушеннями психофізичного розвитку, зокрема дітей з інвалідністю, навчатися разом із своїми однолітками та користуватися усіма ресурсами, які є у місцевій громаді. Звісно, здебільшого  ініціаторами цього руху стали громадські організації, насамперед, організації батьків дітей з особливими освітніми потребами.

Ратифікація Україною міжнародних документів у сфері захисту прав людини, зокрема Конвенції ООН про права дитини у 1991 році, створила підґрунтя для подальших дій з обстоювання права на освіту для усіх дітей, в тому числі дітей з інвалідністю.

У 1996 році Конституція України закріпила право на освіту (стаття 53) та право на соціальний захист (стаття 46).

У 2009 році Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю і взяла на себе міжнародні зобов’язання забезпечити інклюзивну освіту на усіх рівнях системи освіти, як зазначено у статті 24 «Освіта» цієї конвенції.

Можна стверджувати, що основні зміни у державному правовому полі у сфері інклюзивної освіти розпочалися саме у 2009 році. Так, у липні 2010 року в законодавче поле України вперше ввели «інклюзивна освіта», а класифікатор професій доповнили посадою «асистент вчителя».

1 жовтня 2010 року затвердили концепцію розвитку інклюзивного навчання, в якій було зазначено основні принципи розвитку інклюзивної освіти, шляхи її впровадження та очікувані результати.

Важливим документом, який визначив умови організації інклюзивної освіти, став «Порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах», затверджений у серпні 2011 року. Саме у цьому документі вперше було зазначено такі поняття, як «індивідуальна програма розвитку» та «індивідуальний навчальний план», а також наголошено важливість асистента вчителя у забезпеченні особистісно-орієнтованого процесу навчання. У серпні 2017 року були внесені зміни до цього документу щодо мови викладу: термін «вади розвитку» замінили на «порушення розвитку» як такий, що більше відповідає соціальній, а не медичній моделі розуміння інвалідності. Також змінили структуру індивідуальної програми розвитку, зазначили кількість годин на корекційно-розвивальні заняття тощо.

У серпні 2012 року затвердили Державну цільову програму «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів на період до 2020 року». У ній зазначили  шляхи забезпечення основних прав і свобод осіб з інвалідністю.

Національна стратегія розвитку освіти України на період до 2021 року, затверджена указом президента України у червні 2013 року, також наголошує на розширенні практики інклюзивного навчання у дошкільних, загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладах; забезпеченні архітектурної, транспортної та інформаційної доступності освітніх закладів.

У 2015 році на засіданні Комітету ООН з прав людей з інвалідністю заслухали два звіти з виконання Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю – державний і альтернативний (звіт, підготований громадськими організаціями). Після надання Комітетом відповідних рекомендацій, у 2016 році було затверджено  план заходів з їхнього виконання на період до 2020 року. Серед них – забезпечення доступності – як фізичної, так і  інформаційної.

Важливим документом, який забезпечив можливість надання додаткових послуг дітям з особливими освітніми потребами в умовах інклюзивного навчання, стала Постанова Кабінету Міністрів України, прийнята в лютому 2017 року. Вона затвердила порядок та умови надання субвенції для державної підтримки особам з особливими освітніми потребами з державного бюджету місцевим бюджетам. 

У липні 2017 року прийняли інший важливий документ – Постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про інклюзивно-ресурсний центр». Завдання цього центру – не лише здійснювати комплексну оцінку  дітей з особливими освітніми потребами з метою визначення їхніх додаткових потреб у процесі навчання, а й надавати методичну допомогу педагогам, консультувати батьків.

Приємно, що усі ці численні зміни у законодавстві України, які відбувалися майже десятиліття, закріпили  у новому Законі України «Про освіту», прийнятому у вересні 2017 року. Саме у ньому і визначили основні поняття у сфері інклюзивного навчання. А також наголосили на рівних умовах доступу до освіти та на обов’язку держави створювати умови для здобуття освіти особами з особливими освітніми потребами з урахуванням індивідуальних потреб, можливостей, здібностей та інтересів. 

Звісно, прийняття Закону «Про освіту» не завершує процес узгодження національного законодавства з міжнародним, як і не забезпечує усі умови для організації успішної інклюзивної освіти. Але це значний крок на шляху до запровадження інклюзивної освіти в нашій країні. 

Автор: Наталія Софій, кандидат педагогічних наук, директор Всеукраїнського фонду «Крок за кроком

Основні міжнародні документи у сфері інклюзивної освіти

Інклюзивна освіта як правовий підхід, що забезпечує право на освіту та рівні можливості на участь у освітньому процесі для усіх дітей без винятку, знайшла своє відображення у багатьох міжнародних документах. У першу чергу, в тих, які стосуються основних прав і свобод людини.

Знайомство з цими міжнародними документами дуже важливе, оскільки забезпечує розуміння відповідних понять і тенденцій у сучасному світі. А також їхнього впливу на розвиток національних політик і практик. 

Насамперед, це документи Організації Об’єднаних Націй (ООН) – провідної організації, що займається питаннями захисту прав людини, а також є визнаним міжнародним законотворцем вже понад півстоліття. Право на освіту для усіх людей, без винятку, було задеклароване у Загальній декларації ООН про права людини у 1948 році.  Воно знайшло своє відображення у подальших численних документах – деклараціях, пактах, конвенціях.

У 1991 році Україна здобула незалежність та обрала курс на розбудову відкритого демократичного суспільства. Після цього вона ратифікувала основні міжнародні документи у сфері захисту прав людини. Зокрема у сфері забезпечення права на освіту. 

Право на освіту для усіх дітей, в тому числі дітей з інвалідністю, було закріплено у двох конвенціях ООН. Перша – Конвенція ООН про права дитини, яка була прийнята у 1989 році і ратифікована Україною у 1991 році. А також Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю, прийнята у 2006 році і ратифікована Україною у 2009 році.

Ратифікація цих документів означила, що Україна взяла на себе міжнародні зобов’язання забезпечити  права на освіту для усіх дітей, в тому числі дітей з інвалідністю та дітей з особливими освітніми потребами. Крім того, стаття 24 «Освіта» Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю передбачає забезпечення інклюзивної освіти на всіх рівнях системи освіти.

Іншим важливим документом  для розуміння інклюзивної освіти стала Саламанкська декларація, яка була прийнята на Всесвітній конференції з питань освіти осіб з особливими потребами. Конференція, проходила у місті Саламанка (Іспанія) в червні 1994 року за підтримки ЮНЕСКО. Саме цей документ проголосив концепцію «Школи для всіх» як закладу освіти, що має приймати усіх дітей та стати взірцем для суспільства, в якому поважатимуть права й відмінності між людьми. Саламанкська декларація також вперше зазначила переваги інклюзивної освіти для усіх учасників освітнього процесу – дітей, батьків, педагогів, місцевих громад і суспільства в цілому.

У 2000 році була затверджена Дакарська Декларація, або Декларація тисячоліття.  Вона розпочала процес визначення цілей, які мають бути досягнені до 2015 року світовою спільнотою у тих сферах, де нерівномірність глобального людського розвитку виявилась найгострішою, серед них – у сфері освіти. В основу Дакарської декларації були покладені Цілі Розвитку Тисячоліття, які визначили стратегічні напрями розвитку, зокрема забезпечення доступу до освіти для усіх дітей. Моніторинговий звіт з виконання Цілей розвитку тисячоліття, опублікований у 2010 році, вперше привернув увагу до дітей з інвалідністю як таких, які найбільше відчувають обмеження у реалізації своїх прав. Він продемонстрував зв’язок між інвалідністю та маргіналізацією у суспільстві, а також наголосив на важливості підвищення уваги до дітей з інвалідністю, особливо до дівчаток, у процесі досягнення Цілей розвитку тисячоліття. 

Також важливо зазначити, що Україна стала першою країною на пострадянському просторі, яка у 2003 році адаптувала глобальні Цілі розвитку тисячоліття і встановила відповідні національні цілі та завдання. 

І хоча у забезпеченні права на освіту для усіх дітей відбувся значний прогрес, рівний доступ до якісної, інклюзивної освіти все ще залишається проблемою для багатьох дітей із соціально вразливих груп. Зокрема для дітей з порушеннями психофізичного розвитку. Про це свідчать Цілі сталого розвитку на період 2016-2030 років, які затвердили у вересні 2015 року на 70-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН. Одна із цілей сталого розвитку – забезпечити рівні можливості для отримання інклюзивної, якісної освіти для усіх дітей та забезпечити можливості навчання впродовж усього життя.

Серед інших важливих документів, концепція «Школа дружня до дитини», яку пропонує  Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ).  В її основі – визнання права на освіту для кожної дитини, повага до відмінностей, а також виявлення дітей, вилучених з освітнього процесу, з метою надання додаткової підтримки.

Документи Світового Банку теж наголошують на забезпеченні права дитини на освіту та наданні додаткової підтримки.  А також зазначають, що інклюзивна освіта повинна стати невід’ємною частиною місії, філософії, цінностей та діяльності школи.

Організація економічного розвитку і співпраці підкреслює важливість забезпечення додаткових ресурсів у випадках, коли дитина стикається з труднощами у навчанні.

Велику увагу поняттю інклюзивної освіти приділили на 48-ій сесії ЮНЕСКО у 2008 році, де також наголосили на таких основоположних поняттях, як право дитини на освіту, усунення дискримінації, забезпечення додаткової підтримки. 

Як підсумок, процитуймо матеріали цієї сесії, в яких було зазначено, що «інклюзивна освіта – це постійний процес виявлення і усунення перешкод в освітньому процесі, постійний пошук ефективних шляхів забезпечення індивідуальних потреб кожної дитини. 

Автор: Наталія Софій, кандидат педагогічних наук, директор Всеукраїнського фонду «Крок за кроком»

Інклюзивна освіта

Основні поняття у сфері інклюзивної освіти

Розвиток інклюзивної освіти у всьому світі, і в Україні зокрема, спонукає нас переосмислювати поняття, які асоціюються з цим явищем.

Аналіз основних міжнародних документів та наукових праць дає підстави стверджувати, що інклюзивна освіта все більше стає ознакою якості освіти. Вона гарантує право кожної дитини на рівні можливості та значущу участь у освітньому процесі.

У різних джерелах інклюзивна освіта чи інклюзивне навчання описується по-різному, немає єдиного визначення цього феномену. Втім, є спільне бачення основних принципів інклюзивної освіти. 

Перший принцип:

    • Основою інклюзивної освіти є правовий підхід, що базується на забезпеченні права на освіту для усіх дітей. Насамперед, для дітей із соціально вразливих груп.

    • Наступний принцип – позитивне сприйняття багатоманітності. Тобто сприйняття індивідуальних відмінностей учнів як корисного ресурсу, а не як проблеми.

    • Інклюзивне навчання передбачає максимально значущу участь усіх учнів в освітньому процесі, а не лише їхню фізичну присутність у класі.

    • Інклюзивна освіта – це постійний процес виявлення й усунення бар’єрів, максимальне залучення наявних ресурсів.

    • І, насамкінець, інклюзивна освіта стосується усіх учасників освітнього процесу – дітей, педагогів, батьків. Це означає, що ми повинні звертати увагу і на перешкоди, які заважають батькам та іншим членам місцевої громади брати участь у житті школи.

Очевидно, що відбувається зміна парадигми щодо проблеми обмеження участі дітей в освітньому процесі. Причини такого обмеження вже не пояснюють лише особливостями розвитку дитини, а вбачають у перешкодах, що існують у навколишньому середовищі. Ці перешкоди можуть бути різними. Наприклад, архітектурні (відсутність пандусів, обладнаних туалетів, недоступність транспорту); інформаційні (недоступність інформації для осіб з порушеннями зору чи слуху); інституційні (недосконале законодавство і нормативно-правова база). Бар’єрами для дітей з особливими освітніми потребами, у тому числі дітей з інвалідністю, можуть бути ментальні бар’єри – наші ставлення та упередження.

Відповідно, зусилля слід спрямовувати не лише на зменшення впливу  порушень розвитку на життєдіяльність дитини.  Перш за все, їх потрібно спрямовувати на усунення бар’єрів у навколишньому середовищі.

Таке нове розуміння особливих потреб співзвучне з розумінням інвалідності, зазначеним у Конвенції ООН «Про права осіб з інвалідністю», яку Україна ратифікувала у 2016 році. У цьому документі наголошується, що поняття інвалідності еволюціонує. Воно є результатом взаємодії між людьми з інвалідністю і бар’єрами, які існують у навколишньому середовищі та ставленні людей. Ці бар’єри заважають максимальній і ефективній участі людей з інвалідністю в житті суспільства.

Сучасне розуміння інклюзивної освіти охоплює ширші категорії дітей, які ризикують бути вилученими із системи загальної освіти. Насамперед, це діти з порушеннями психофізичного розвитку, діти з інвалідністю, діти – представники етнічних меншин та інші.

Таке бачення інклюзивної освіти і дітей з особливими освітніми потребами повністю співзвучне з основними поняттями, які містяться у Законі України «Про освіту». У цьому документі ми можемо знайти визначення, що таке«інклюзивне навчання», «інклюзивне освітнє середовище», «універсальний дизайн», «розумне пристосування» та інші терміни, що пов’язані з інклюзивним навчанням. Закон також визначає, що  «особа з особливими освітніми потребами – це особа, яка потребує додаткової постійної чи тимчасової підтримки в освітньому процесі з метою забезпечення її права на освіту». 

Ключове у цьому визначенні – це додаткова підтримка, що передбачає не лише додаткові фінансові і матеріально-технічні, а й людські ресурси. Наприклад, додаткові фахівці, асистенти педагога тощо. Це, в свою чергу, зумовлює потребу не лише забезпечення цими фахівцями, а й їхню підготовку до роботи в інклюзивному освітньому середовищі як членів команди, спільно з учителем, батьками та іншими спеціалістами.

Також важливо зауважити, що додаткова підтримка важлива не лише для дитини з особливими освітніми потребами, а і для її найближчого оточення – батьків, педагогів, які працюють з нею, усього закладу освіти. 

Зростаюче розуміння понять «інклюзивна освіта», «діти з особливими освітніми потребами» ставить перед нами новий виклик – зрозуміти поняття «інклюзивна педагогіка». Воно вимагає від учителя вміння працювати у класі, де навчаються різні діти – з різними психофізичними особливостями розвитку, різною культурою, різних етносів і національностей, різним соціально-економічним статусом. Від учителя очікується готовність і вміння працювати в різнорідному середовищі, гнучко реагувати і враховувати відмінності учнів та їхніх родин, формувати спільноту, де права й внесок кожного є цінним і унікальним. 

Автор: Наталія Софій,

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Розроблення і використання цифрового освітнього контенту в освітньому процесі Нової української школи »
Ілляхова Марина Володимирівна
30 годин
590 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.