Карпо Микитович Гулак народився 12 жовтня 1920 року в селі В’язівок, що на Павлоградщині, у селянській родині. Його дитинство припало на непрості часи — роки зламів, голоду, втрат, коли українське село переживало удари історії, але зберігало гідність, пам’ять і душу. Ці враження раннього дитинства назавжди залишаться в його серці і згодом знайдуть відображення в його прозі — щирій, болісній, правдивій.
Він здобув фах медика, закінчивши Новомосковську медичну школу, але згодом свідомо звернув до педагогіки — закінчив Слов’янський учительський інститут, а також педагогічний інститут у Запоріжжі. Його вибір не був випадковим: він обрав шлях людини, яка працює з іншими, допомагає зростати, підтримує, передає знання, виховує. Усе своє життя він присвятив школі.
Педагогічній справі Карпо Микитович віддав півстоліття — сорок років безперервної щоденної роботи з дітьми та молоддю. Він був учителем, директором середньої школи, очолював дитячий будинок. Його професійна біографія нерозривно пов’язана з Дніпропетровщиною — краєм, де він навчав, виховував, ділився не лише знаннями, а й життєвим досвідом.
Інвалід війни, він пройшов фронтовими дорогами, брав участь у визволенні Криму від нацистської окупації. Як і багато представників його покоління, він ніс у собі спогади про війну — тяжкі, нерідко трагічні, але чесні й світлі у своїй людяності. Вони теж згодом стали основою для його літературної творчості.
Після виходу на пенсію Карпо Микитович оселився у Ялті. Саме тут, у тиші південного міста, він почав писати — не для слави, не для популярності, а з потреби розповісти. Розповісти про тих, хто залишився в його пам’яті, про людей із рідного В’язівка, про життя, яке пройшло крізь бурю ХХ століття. Саме тому героями його творів часто ставали його земляки — прості селяни, учителі, діти, старі — ті, про кого зазвичай не пишуть в історичних підручниках, але завдяки таким, як вони, трималась нація.
У передмові до збірки своїх творів Гулак написав щире й промовисте побажання: "Дай, Боже, щоб такі сумні часи ніколи не звідали наші майбутні покоління людей". Це не просто слова, а голос цілого покоління, яке пережило війни, втрати, голод, репресії — і не зламалося.
У його прозі — глибока людська емоція, болісне осмислення часу. Серед найяскравіших творів — оповідання "Дикі груші", в якому розповідається про хлопчика, покинутого на вокзалі матір’ю в надії, що його врятує дитячий будинок. Оповідання "Шрам" — роздуми про милосердя, втому, безсилля і водночас здатність співчувати. "Баба Химка", за словами самого автора, — образ, у якому втілилася доля всієї України. У своїй статті "Це не забувається", Карпо Гулак веде чесну, полемічну розмову з тими, хто волів би викреслити частину історії — на догоду зручному забуттю.
Його літературна спадщина — це не тільки проза. Гулак був також поетом. Серед його поетичних збірок — "Ялтинські вечори", "Тече річка невеличка". Прозаїчні книжки — "Дикі груші", "Відлуння лихоліть", "Кров і сльози", "Дикуни", "Голод" — стали відгуком на трагічні події, що пройшли крізь його долю і крізь долю України. У його прозі відчутна жива тканина часу, зіткана з реальних подій, переживань і людських доль.
Його творчість була визнана на офіційному рівні: Карпо Гулак мав почесне звання "Відмінник народної освіти України". Але головне визнання — це пам’ять читача, учня, земляка. Бо писав він про те, що болить, що торкає, що не минає.
Усі його книги — це розмова з тими, хто живе після, щоб знали, пам’ятали, розуміли.
Карпо Микитович Гулак пішов із життя у 2011 році, залишивши по собі не лише десятки текстів, а й світло чесної, гідної людини, яка, проживши велике й непросте життя, зуміла не втратити головного — людяності.
