До ЗНО з УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ залишилося:
0
5
міс.
1
2
дн.
0
0
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!

Європейські вияви романтизму в мистецтві. Самобутній образ України, повернення до національних джерел

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Урок 10 клас

Тема. Європейські вияви романтизму в мистецтві. Самобутній образ України, повернення до національних джерел.

Мета. Розкрити особливості європейського романтизму в українському мистецтві; показати роль української культури у формуванні духовності людини; виховувати повагу до національної спадщини українського народу.

Хід уроку.

І. Актуалізація опорних знань.

1. Бесіда про ознаки європейського романтизму. ( питання підручника, ст. 45)

ІІ. Мотивація навчальної діяльності.

1. Вступне слово вчителя про значення розвитку романтизму в українській культурі.

ІІІ. Вивчення нової теми.

1.Лекція учителя по темі.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. європейська духовна культура розвивалася під впливом романтизму, що сприяло піднесенню національної самосвідомості європейських, у т. ч. слов´янських народів, формуванню нового стилю філософування.

Мистецько-літературний напрям романтизму, охопивши різні галузі європейської культури, постав як реакція на обмеженість класицизму і «бездушної розсудливості» раціоналістичного Просвітництва. Сформувавшись майже одночасно в Англії і Німеччині в другій половині 90-х років XVIII ст., найбільшого розвитку він набув у Німеччині, де його засновниками були діячі єнського гуртка, філологи А. Шлегель та Ф. Шлегель, поети Л. Тік, Ф. Гарденберг (Новаліс), до яких приєдналися філософ Ф.-В.-Й. Шеллінг, проповідник і філолог, основоположник герменевтики Ф.-Д.-Е. Шлейєрмахер. На формування романтизму значно вплинули німецькі письменники, літературні критики Й.-Г. Гаман, Г. Гейне, Й.-В. Гете, Й.-Г. Гердер, Г.-Е. Лессінг, Ф. Шиллер, Ф. Якобі. Вони привнесли культ почуттів і творчого екстазу, любов, містичний культ природи, релігійність переживань та ідеалізацію минулого, а також ідею розвитку єдності світу, пантеїстичного світосприйняття з його обоженням природи, історичного підходу до природи, культури і суспільного розвитку як історії людства, розуміння суспільства як органічної цілісності, відповідальності людини перед людством.

Романтизм протиставив класичному «наслідуванню природи» творчу активність митця з його правом на самобутність та оригінальність, підняв мистецтво до рівня найвищої цінності і сприйняття його як вияву глибинної сутності і смислу життєдіяльності, де понад усе цінується творча особистість. Метою романтизму була «свобода духу», а ідеалом — свобода особистості (людини, народу, людства). Романтики виступили за свободу життя і творчості, право вірити в те, у що кожен вірить, бути щасливим по-своєму. Романтичне для них — усе, що виходить за межі буденності, а водночас і те, що відповідає життю, взяте з історії. Універсальною формою вираження цього був роман (звідси походить назва романтизму) з його інтригами, переплетіннями різноманітних сюжетів, взаємопроникненням різних видів мистецтва і філософії. Стихією романтиків стали поезія, афоризм, буяння думки, сміх та іронія з широким використанням символів, елементів міфотворення, де міф розглядається як первісний матеріал для мистецтва, основа художнього твору, а кожен митець завжди є великим міфотворцем.

Із цим пов´язане ставлення романтиків до природи і культури. Природа для них була не результатом уявлень, а абсолютною реальністю, об´єктом поклоніння, а не покорення, де мистецтво, поезія — засоби проникнення в таємниці природи без порушення її первозданної гармонії. Об´єднувальним началом для романтиків стала культура як продукт діяльності людей і стимул цієї діяльності. Своє вираження вона знайшла в народній творчості, де народ є носієм, творцем культури. З її розвитком пов´язують мову, яку репрезентує поезія — «героїня мистецтва і філософії». Звідси походила вимога дослідження рідної мови, народної творчості, що виражала «душу народу», народного життя, вивчення фольклору, етносу, міфології із зверненням до суб´єкта їх творення — народу, «народної душі» як носіїв надіндивідуальних смислів і значень. Якщо до того часу народ розглядали як абстрактну одиницю, що за спільності побутової культури й мови все-таки не міг претендувати на роль суб´єкта історичного процесу, то завдяки романтизмові він став суб´єктом культури. Цим романтизм відіграв важливу роль у розвитку національної самосвідомості західноєвропейських народів, «пробудженні» молодих або відірваних від новішої європейської культури, що втілилось у «Весні народів» та її об´єднаннях «Молода Німеччина», «Молода Польща», «Молода Італія».

По-іншому виявився романтизм у політиці. Реальний об´єкт політичного управління тут знищується, замінюється ірраціональним міфологічним об´єктом — народом, «народною душею». Якщо авторство тієї чи іншої ситуації все-таки встановлювалося, то, зазнавши певних трансформацій, індивід перетворювався на «геніального індивіда», співвідносного народній душі. У політичній свідомості «геніальний індивід» трансформувався в символ суверена, ставав земним фатумом, який ототожнював закон з волевиявленням своєї особистості, вважалося, що лише ця індивідуальна подоба держави бачила картину загалом з правильної точки зору, тому що саме в ній втілювався дух етносу, його загальна національна душа.

Неспроможність відіграти роль першотексту такого розуміння державності повертається створенням романтичного міфу держави, витвореного школою історичного права гейдельберзьких романтиків як боротьби символічних прекрасних і безстрашних героїв. У її основі — не віра в закон, а віра в політичного діяча-героя, здатного докорінно змінити умови існування. Політична діяльність як наслідок компромісу політичних сил подавалася в романтичній державі як викривальне слово, рівне діяльності. Ідею романтичної держави визначало поняття «політична чеснота», яке означало, що у політика немає іншого щастя, як служити громаді — державі, віддавати їй всі сили, життя. Ентузіазм минулого, світової культури, виголошених словом національної мови, шукають політичну чесноту в історичному минулому національної культури або в авторитетах та аналогіях світового логосу. Освіта, просвітництво, література, поезія, всі різновиди культурної діяльності призначені для навчання і виховання потрібних, відданих і корисних державі громадян. Відповідно до цього формулювалися ідеологічні цінності: відданість державі, Батьківщині, любов, самопожертва. Створювалася культурно-історична міфологія, привабливі ідеї-утопії про панування духу пенатів (богів-охоронців), сімейної єдності, всезагальної національної злагоди.

Пробуджуючи національну свідомість західноєвропейських народів, романтизм знайшов сприятливий ґрунт і в Україні, специфічно змінюючись під впливом її соціокультурного буття і значною мірою виростаючи з нього. Реалії цього життя полягали в тому, що в Україні не було ні «єдиного середовища», ні своєї державності. Виборені народними масами за часів національно-визвольного руху під проводом Б. Хмельницького, вони недовго проіснували, закінчившись Руїною, а сама Україна з польської провінції стала російською. І хоча після переділів Польщі українські землі (за винятком Буковини, Галичини, Закарпаття, що були включені до Австро-Угорщини) були «з´єднані», та це «з´єднання» відбулося уже в Російській імперії, до складу якої відійшли також Польша і Литва за рішенням Віденського конгресу 1814 р. Якщо Польща і Литва зберегли деякі елементи автономії, залишившись князівствами, то всі сфери життя України були підпорядковані інтересам Російської імперії. Колоніальна політика, розпочата Петром І і продовжена Катериною II, неухильно знищувала залишки давньої автономії.

Утвердження колоніального режиму в Україні спричинило економічну експлуатацію, ліквідацію структур самоврядування, знищення культурних інституцій: запроваджувалися російські закони, російська мова в судах, русифікувалися школи, робилося все, щоб перешкодити становленню української національної культури, загальмувати духовний розвиток народних мас. Елітні стани, отримавши «Жалувану грамоту дворянству», з козацької старшини, українського панства перетворювалися на «благородних російських дворян», яким уже було не до народу, його мови, звичаїв і рідної культури. Русифікувалася значна частина міщанства, інтелігенції, відкривалися навчальні заклади, що повинні були «зближати молодь з російськими поняттями й звичаями, передавати їм загальний дух російського народу». Політику русифікації проводила і православна церква, що була під наглядом політичної влади. Література того періоду, відображаючи суспільне і духовне життя, зокрема і те, що було специфічно українським, трактувала його, за словами Г. Грабовича, здебільшого як доповнення чи дублювання російського, імперського контексту, тобто функціонувала як додаток до імперської російської літератури.

Подібні тенденції домінували і на інших українських землях, які відійшли до Австро-Угорщини, зокрема в Галичині, де загальна полонізація, а потім влада Австро-Угорщини породжували в українців зневіру у власних силах, здатність протистояти процесам національного збайдужіння і утвердження психології міщанства. Духовенство й інтелігенція дивилися на простий народ з погордою, відгороджуючись чужою мовою. Культура, література на українських землях ставали двомовними: у Росії — російсько-українськими, в Галичині — німецько- та польсько-українськими. Нікому було відстоювати культуру українського народу, яку він продовжував творити, утримуючи в пам´яті драматичні події історії, обстоюючи права на людську і національну індивідуальність. Такими були передумови формування романтизму в Україні, представники якого навіть не потребували орієнтування на романтичні теорії, бо вони були наявні у народній творчості, а романтична література активно входила в народну свідомість, сформувавши основну проблематику національного руху — народ та історія.

Проблема романтизму, його сутності, діяльності культурних діячів, які його репрезентували, філософські питання, котрі вони ставили і вирішували, неоднозначно висвітлюються в нашій історичній, історико-філософській літературі. Українські історики і культурологи (М. Грушевський, І. Огієнко, Є. Маланюк, Г. Шпет, І. Крип´якевич) лише констатують факт впливу ідеї народності і романтизму на розвиток української культури, але розглядають не стільки його філософсько-світоглядні, скільки соціально-культурологічні аспекти. Точка зору українського і російського філософа Сильвестра Гогоцького (1813—1889) про взаємовпливи німецької класичної філософії і німецького романтизму тривалий час не розвивалася, і тільки у 80-ті роки XX ст. була ґрунтовно розроблена радянським філософом А. Гулигою. Першу спробу розглянути зв´язки ідей романтизму з розвитком філософської думки в Україні зробив Д. Чижевський, який зазначав, що на українському романтизмі позначився вплив шеллінгіанства і називає романтиками учнів і послідовників Шеллінга в Україні: Д. Велланського, А. Дудровича, М. Максимовича, професорів Рішельєвського ліцею в Одесі К. Зеленецького та М. Курляндцева, представника романтичної психології, професора Київської духовної академії П. Авсенєва. Універсалізм романтичного світогляду вплинув, за його словами, на Т. Шевченка і П. Куліша, а пізніше — на П. Юркевича, О. Потебню і одного з «найвидатніших українців всіх часів» — М. Гоголя.

Розвиток романтизму в Україні був досить складним, пов´язаним не лише з непростими обставинами цієї доби, а й із життєвими шляхами представників. Адже для його становлення і розвитку важливим є не лише усвідомлення своєї етнічної окремішності («ми — не вони»), а й формування національної демократичної інтелігенції — носіїв національної самосвідомості, пов´язаних з народним життям, здатних вивести на нові шляхи власну літературу. Романтизм був для них не просто формою самовираження, а основою осмислення життя, побуту занедбаних і недооцінених сторінок минулого, рецепції майбутньої долі народу, обґрунтування не лише етнічної, а й історико-правової самобутності з правом на свою власну історію і життя. Саме в такому напрямі відбувалося формування нових демократичної інтелігенції і письменства, світоглядною основою яких є народна духовна культура і народне життя.

2. Написання стислого конспекту лекції.

УІ. Підсумок уроку.

У. Домашнє завдання.

Вивчити матеріал лекції.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Цифрові практики Нової української школи: створення освітнього відеопроєкту»
Ілляхова Марина Володимирівна
30 годин
590 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.