Барнс — автор одинадцяти романів, книги оповідань і двох збірок есеїстики. Перший, багато в чому автобіографічний, роман Барнса — «Метроленд» («Metroland», 1980) приніс йому літературне визнання і премію С. Моема. Цей роман започаткував «французьку» тему в творчості письменника, вірність якій Барнс зберіг у багатьох творах, постійно звертаючись до теми англо-французьких відносин. У «Метроленді» англійський студент-філолог Крістофер, який захоплюється французькою культурою і осмислює крізь її призму власне існування, відтворює французькі події бурхливих 60-х pp., зокрема травневі події 1968 р.
Французька культура очима англійця постає і в другому романі Барнса — «Папуга Флобера» («Flaubert’s Parrot», 1985), котрий здобув Букерівську премію, премію Медічі та Меморіальну премію Дж. Фабера. Герой твору — колишній лікар Джефрі Брейтуейт — захоплений творчістю Ґ. Флобера; він подорожує Францією, розмірковує про автора «Пані Боварі» та намагається створити власну версію його біографії. Ця версія повністю побудована не на фактах, а на припущеннях. Брейтуейт розповідає про Флобера не як про геніального письменника, а як про людину з комплексами, суперечностями, бажаннями, створює «біографію друга» (вислів Г. Флобера). За Барнсом, письменник — це його тексти та їхня інтерпретація кожним окремішнім читачем; письменник — це «папуга», що повторює чужі слова, адже він має справу із мовою, яка належить водночас всім і нікому.
Менш відомими з ранніх романів Барнса є «До знайомства з нею» («Before She Met Me», 1982), в якому йдеться про те, як ревнощі до дружини знищують головного персонажа Грема Хендріка, та «Дивлячись на сонце» («Staring at the Sun», 1986), де автор досліджує від дитинства до старості життя пересічної героїні Джин Серджент, яка у пошуках істини пізнає красу та дива повсякденного життя.
У 80-х pp. Барнс створив також чотири детективні романи, які були видані під псевдонімом Ден Кавана: «Даффі» («Duffy», 1980), «Місто шахраїв» («Fiddle City», 1981), «Похибка» («Putting the Boot In», 1985) та «Поїздка до собак» («Going to the Dogs», 1987), їхнім героєм є колишній офіцер поліції Даффі, який розслідує різні таємничі злочини.
В одному з інтерв’ю Барнс зізнався, що після «Папуги Флобера» у нього виник задум написати «путівник по Біблії» від імені того самого оповідача. І хоча пізніше письменник відмовився від цієї ідеї, багато що з неї втілилось у наступному, найвідомішому романі Барнса — «Історія світу в 10 1/2 розділах» («History of the world in 10 1/2 Chapters», 1989), що приніс письменнику світову славу. Твір, написаний у традиції колажного постмодерністського письма, синтезував різні жанрові форми та дискурси: історичну розвідку і журналістику, науковий звіт і детектив, архівний рукопис і приватний лист. Барнс зазначає у творі, що історія — це «не те, що трапилося», а «лише те, що розповідають нам історики», і пропонує свою версію біблійного сюжету про потоп, розповідаючи про нього з різних точок зору.
Книга складається з 10 новел («10 розділів») та інтермедії між восьмим і дев’ятим розділами (це, власне, і є «1/2 розділу»). Однак Барнс наголошував, що «Історія світу...»не є збіркою новел; вона «була задумана і виконана як ціле». «Розділи» роману об’єднані біблійним міфом, але для кожного з героїв потоп — не далекий міф, а особисто пережита історія. У книзі обігруються мотиви «плавання по водах» і всесвітніх катастроф, презентуються різні епохи: від Ноя до Чорнобильської аварії. Так, наприклад, у першому розділі зображується історія Всесвітнього потопу і Ноєвого ковчега, із нею також пов’язані шоста і дев’ята новели; у другому розділі дія переноситься у наш час: арабські терористи захопили у Середземному морі пароплав з туристами; дія третього розділу відбувається у 1520 р. У четвертій новелі йдеться про знамениту трагедію фрегата «Медуза» у 1811 р., а в п’ятій містяться «три прості історії»: про людину, яка двічі врятувалася з «Титаніка»; про пророка Иону в череві кита та про депортований з гітлерівської Німеччини теплохід із євреями, котрий жодна країна світу не бажала прийняти. В останньому розділі оповідач пізнає устрій сучасного Раю та дізнається про таке саме сучасне Пекло.
На думку Барнса, історія завжди є фрагментарною, це не безупинний лінійний хід часу, а елементи, через поєднання яких можуть бути виявлені окремі історичні закономірності. Барнс зазначає: «Усі ми знаємо, що об’єктивна істина недосяжна, що будь-яка подія породжує безліч суб’єктивних істин, а потім ми оцінюємо їх і створюємо історію, яка нібито оповідає про те, що відбулося «насправді».
Роман «Як усе було» («Talking it Over», 1991) також належить до експериментальних. У ньому Барнс відмовляється від авторського слова, надаючи можливість читачеві та персонажам спілкуватися «без посередника». Герої роману — Стюарт, Джиліан, Олівер та ін. — по черзі сповідаються перед читачем, який не може не сприймати їх як своїх живих сучасників. Продовженням книги «Як усе було «став роман «Кохання і т.д.» («Love, etc», 2000). Він написаний у тій самій манері, має тих самих персонажів, але події відбуваються «через десять років». Події ж іншого роману Барнса — «Дикобраз» («The Porcupine», 1992) відбуваються в одній з країн Східної Європи (очевидно, в Болгарії) після повалення комуністичного режиму. Головна сюжетна інтрига — безпрецедентний в історії Європи відкритий суд над колишнім президентом країни Стойо Петкановим, відправленим у відставку.
Наступний твір Барнса — «Через Ла-Манш» (1997) складається з десяти оповідань. У них змальовані епізоди тривалої історії англо-французьких відносин: від 40-х років н.е., коли полонені римлянами бритти побудували першу у Франції дорогу, аж до перших десятиліть XXI ст. Роман Барнса «Англія, Англія»(«England, England». 1998) присвячено проблемі ізольованої, замкнутої у собі культури. У ній зібрано велику кількість стереотипних думок англійців про свою країну.
У 1995 р. вийшла друком перша книжка есеїстики Барнса «Листи з Лондона» («Letters from London»). До неї увійшли твори, написані у першій половині 90-х pp., коли Барнс працював лондонським кореспондентом американського видання «New Yorker».
Останніми книжками Барнса наданий час є збірка «Хочу заявити» («Something to Declare», 2002), куди увійшли есе про французьку культуру, написані впродовж двадцяти років, та «У державі болю» («In the Land of Pain», 2002) — зібрання упорядкованих і перекл
