Десь-колись на цій планеті, назва є якій - Земля,
Народилося малятко, Веселунчик на ім'я.
Був він радісний, веселий, позитиву - через край,
Невловимий і цікавий, доброти - до рани став.
Ось якось одного разу по Землі пішов гуляти,
Щоб побачити-пізнати, чи усе так класно там.
Першого зустрів Крота він, той у гості запросив,
Довго темними ходами під землею проходив...
І повідав Кріт йому про свою тяжку біду:
"Ось отруйною земля стала... Травлять вже поля,
Вся вода сюди стікає, від отрути погибає
Черв'ячок та ще й личинки.. От же лихо! От же лихо!"
Веселунчик знов побіг, над землею не чув ніг,
Думка спати не дає:"То чому воно так є?
Господь дав багатство - землю, та виходить, що даремно!?
Що діяти? Що робити? Як тепер отут нам жити?"
Тут у полі бачить він - лелечата - на землі...
Отруїлися, нещасні! Як летіли! Стільки часу!
Щоб до Матінки-землі доторкнутись... На крилі
Залишились краплі поту... Поспішили до болота,
По дорозі вони їли на полях... І отруїлись!!!
Бездиханне лежить тіло... Дарма, мабуть, прилетіли
Ви до рідної землі, вже не вмиєте крило,
Не підніметесь угору...
Веселунчик в сумі став й до Господа закричав:
" Нащо дав Ти людям землю?! Та вони її даремно
Отрутою поливають, все і всюди протравляють!"
Знову він помандрував, не міг встояти... Упав!
З жаху він упав в траву... Подивився на бджолу,
Вічну, милу трудівницю... І її біда настигла,
Полетіла по медок, а людина по квітках
Отрутою покропила і бджоляток потроїла!
Хто тепер буде літати? Хто нектар буде збирати?
Бо коли та бджілка згине, то погине і людина,
Бо вона пилок збирає і квіточки запиляє,
З них - формується врожай... Хоч бери та пропадай!
Веселунчик невеселий та пішов у наші села,
Бачить, вишенька там плаче, вся обпечена неначе...
"Що з тобою, вишне, сталось? Над тобою познущались?"
Вишенька та ледве дише: " Навесні розквітла лишень,
Такий всюди аромат! От і бджілоньки летять...
Думаю, врожай буде! Ось не знаю звідки й де
Занесло отраву з вітром та й з моїх розкішних квітів
Лиш лишилися гілки... Все засохлої й облетіло...
Боляче... Я так хотіла ягідок врожай зібрати...
Це нітрати все! Нітрати!" -
Застогнала бідна вишня, Веселунчик не потішив...
Далі він помандрував і до моря причвалав.
Бачить, ось лежить рибина, а на ній... Ні! Не хустина!
Надягала на рота маску, ту, що з Ковідом прийшла...
Й задихнулась ненароком... Ох! Чому це стільки зла
Робить на землі людина?!" Веселунчик почвалав...
Ось така вона, рутина... Ось таке воно, життя...
Гроші! Гроші! Гроші! Гроші! Де любов? Де доброта?
Де утіха? Де турбота за малі оті створіння,
Що Господь в опіку дав? Дав нам землю, дав насіння,
Дав нам волю й віру дав...
Веселунчик й нині ходить поміж нас на цій землі
І де може, там хоронить землю від людей цих злих.
