Сьогодні відбувся
Кабінет психолога:
«
Плітки. Конфлікти
»
Взяти участь Всі події

До ЗНО Колаж «Упізнай твір!» до уроків з української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. в 10-12 класах.

Українська література

Для кого: 10 Клас, 11 Клас, 12 Клас

23.05.2021

812

40

1

Опис документу:
Колаж «Упізнай твір!» до уроків з української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст. в 11-12 класах. Колаж як візуальний засіб може бути використаний на уроках при узагальненні вивченого твору письменника, на факультативі, а найбільше корисний – при підготовці до ЗНО, задіяний поряд з колажами до творів інших письменників, де можна виконати ряд групових робіт: бесіди, інтернет-пошук, зв'язні розповіді про зв'язок між ілюстраціями твору. До колажу подані відповіді: опис ілюстрацій, цитати з твору.
Перегляд
матеріалу
Отримати код

1-Д. Колаж «Упізнай твір!»

до уроків з української літератури ХХ ст. в 10/11 класах

Ця розробка представляє собою колаж: чотирнадцять віконець з різними ілюстраціями, які візуалізують тему «Упізнай твір!» (колаж можна представити на екран). Саме колаж, а не окремі ілюстрації, дає відчуття повноти, завершеності теми, твору. Сучасні діти із кліповим мисленням легко «читають» малюнки. Такий колаж можна запропонувати для групової роботи.

Завдання для учнів:

1) Назвіть подані ілюстрації, що становлять окремі епізоди твору українського письменника і спробуйте впізнати твір, який зашифрований у цьому колажі.

2) Складіть зв’язну розповідь за ілюстраціями, розкриваючи сюжет і композицію твору.

3) Доповніть малюнки, що виокремлюють окремі епізоди твору, цитатами, описами.

Відповідь:

Колаж за твором Михайла Коцюбинського:

1.Ілюстрація картини художника Олександра Богомазова (1880-1930) «Міський пейзаж. Київ» (1913)

2.Поїзд, що везе героя з міста у «зелені простори»

3.Віти берези

4.Кує зозуля

5.Великі білі овчарки

6.Ниви у червні. І сонце

7.Блакитний льон

8.Ячмінь

9.Волошки

10.Пшениця

11.Біла піна гречок

12.Жайворонки

13.Солом’яні стріхи села

14. Селянин. Ілюстрація картини художника Іллі Рєпіна «Мужичок з боязких» (1877)

1.Ілюстрація картини художника Олександра Богомазова (1880-1930) «Міський пейзаж. Київ» (1913) це картина одного з найбільших футуристів Європи, «українського Пікассо», що перегукується з твором М. Коцюбинського, що був написаний 23 вересня 1908 р. у Чернігові (в листі від 23.09.1908 р. М. Коцюбинський повідомив редакторові журналу В. Гнатюкові: «Сьогодні скінчив невелику річ для "Вісника", назва її "Intermezzo"». У світ вийшла новела на початку 1909 року в журналі «Літературно-науковий вісник». Літо 1908 р. Революція закінчилася поразкою й державним терором. М. Коцюбинський, засмучений картинами людських страждань, виснажений службою й громадською діяльністю, поліційним наглядом, знесилений хворобою й родинними проблемами, мріє про відпустку, про відпочинок. Саме в цей час його запрошує в гості до свого маєтку (с. Кононівка Полтавської губернії нині у Драбівському районі на Черкащині) видатний український меценат і громадський діяч Євген Чикаленко. У Кононівці письменника переповнювали враження, та роботу над твором він відклав на потім, про що і писав дружині у листі: «Писати почав та й кинув. Не хочу. Якась така мрачна тема, важка, а тут і так не весело. Лучче буду гуляти, спочивати, читати книгу природи, збирати матеріал. Як зберу, то щось напишу…». А повернувшись до Чернігова, відразу взявся за роботу. В основу новели поклав особисті враження від літнього відпочинку — не випадково додав промовисте «Присвячую кононівським полям». У новелі «Intermezzo» переважають риси імпресіонізму. Цей напрям зародився в малярстві, а потім поширився на інші види мистецтва. Його назва походить від назви картини відомого французького художника Клода Моне «Імпресія (враження). Схід сонця». Імпресіоністи намагалися не просто зобразити реальність, а передати суб'єктивні враження від неї. Задля цього вони розробили особливу художню техніку. Розкриваючи внутрішній світ, відтворювали немов «потік свідомості»: психічні стани, почуття й переживання своїх героїв. На картині О. Богомазова похмуре і тісне урбаністичне довкілля, безбарвні міські обриси, нагромадження будівель і хаотичних звуків міста…

«Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився».

«Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину».

«Я утомився. Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій».

«А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць».

2.Поїзд, що везе героя з міста у «зелені простори». Залізниця — «залізна рука города» — допроваджує героя у світ, де безоглядно панує природа. Похмуре й тісне урбаністичне довкілля змінюється на яскраві й безмежні сільські пейзажі. Замість безбарвних міських обрисів навколо панують зелений, блакитний і золотий кольори. Замість нагромадження хаотичних звуків міста лунає тихий ритм природи, «як живчик вічності». А головне, що в цьому безкрайому зеленому просторі «сліди людини затерті й закриті».

«Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша?»

3.Віти берези. Для ліричного героя поїздка за місто – це втеча від «треба» й «мусиш», це спроба звільнитися з лещат, якими його тримало місто.

«...Розплющую очі і раптом бачу у вікнах глибоке небо і віти берези».

«Уявляється раптом зелений двір — він вже поглинув мою кімнату…».

4.«Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах».

«Я зскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: "Ку-ку... ку-ку... Добридень!.."

Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені».

5.Великі білі овчарки: «наче ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудлата вовна». Самозакохана Пава  — дворянство, Трепов — жандармерія (кличкою стало прізвище міністра внутрішніх справ), «дурний Оверко» — принижене і темне селянство, якому досить дати трошки волі і воно вже не кинеться ні на кого.

«Оверко... Не чує, не бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі хутряні ногавиці. Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червоні очі і стоплюють у вогні разом страх і зненависть?.. Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумію, ланцюг... Може, ти більше на нього сердитий, аніж на мене... То через нього твої передні лапи мусять хапати повітря, то він душить за горло і вганяє назад у нього твою вогняну злість. Почекай трошки. Зараз будеш на волі… Ну, стій же спокійно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг... а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очі заплющила, голову вбік, взяла разом ногами — і без пам'яті мчиться наосліп. Рве пазурами траву, відкидає від себе, і летять навздогін за нею збиті на задку кудли… . У, благородна псина, — тобі воля дорожча, ніж задоволена злість… Оверко чистий сангвінік і на все накидається осліп, наче перед червоними очима вічно висить у нього рожевий туман».

«Тим часом мені рекомендують Паву, поважну матрону, і її другого сина».

«Се страшний Трепов. Трепов солідний, розважний. Він зовсім солідно, обдумано наче, перекусить вам горло, і в його сильних ногах, що стануть на ваші груди, буде багато самоповаги. Навіть коли він спокійно лежить і вичісує бліх з рожевого живота, пильнують підрізані вуха, дума широкий лоб і так солідне звисає мокрий язик з ікластої пащі».

«Той Оверко не може без штук. Стрибає, наче дурне теля, і скоса наводить червоне око. Трепов гордо несе свою вовну і ставить ноги, наче білі колони. Його підрізані вуха стрижуть. Пава ступає поважно, меланхолійно хитає задом і одстає. Я йду за ними, і мені видно легке гойдання всіх трьох крислатих хребтів, м'яких, вовнистих й звіряче сильних».

6.Ниви у червні. І сонце. «На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі».

«…Золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба. Наче хотіло злетіти. Тоді тільки передо мною встала його безмежність, тепла, жива, непереможна міць. Вівса, пшениці, ячмені — все се зіллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забирає в полон. Молода сила тремтить і поривав з кожної жилки стебла; клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати — плодючість».

«Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?

Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п'ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій й п'янію від нього.

Я тебе люблю...»

«Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй "ідеал" і ховаю у серці. І він мені світить».

7.Блакитний льон. «Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти».

8.Ячмінь. «А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога».

9.Волошки. «Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо».

10.Пшениця. «Тепер пішла пшениця. Твердий безостий колос б'є по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі — усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість».

11.Біла піна гречок. «Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю».

12.Жайворонки. «Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. Може, співає, може, сміється, а може, зайшлось від плачу».

«Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам'яті — і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І не подібно.

Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?».

«А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито. Он зірвався один яскравий згук і впав між ниви червоним куколем.

Я вже більше нічого не годен слухати. Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим трудніше зловити.

Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри».

«Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так.

Цікавий я знати, як вони оте роблять?

Врешті таки підгледів.

Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля.

Се було прекрасно».

13.Солом’яні стріхи села. «Я тільки тепер побачив село — нужденну купку солом'яних стріх. Воно ледве помітне. Його обняли й здушили зелені руки, що простяглися під самі хати. Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка».

«Не знаю, яким я йому (селянинові) здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кістлявими спинами... блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилились, як тіні, над коноплями... пранцюватих дітей всуміш з голодними псами... Все, на що дивився й чого наче не бачив. Він був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків».

14.Селянин. Картина художника Іллі Рєпіна «Мужичок з боязких» (1877). «Ми таки стрілись на ниві — і мовчки стояли хвилину — я і людина. То був звичайний мужик».

«Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені».

«До кого прийшла гарячка та подушила діти, тому ще легше. На іншого зглянеться бог... А в нього аж п'ять ротів, як вітряків, щось треба кинуть на жорна».

"П'ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка".

«Люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибіру... Йому ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б'є йому морду...»

"Раз на тиждень б'ють людину в лице".

«Як тільки неділя — люди до церкви, а він "на явку" до станового. А все-таки менша образа, як від своїх. Боїшся слово сказати. Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам».

"Найближча людина готова продати".

«Ходиш між людьми, як між вовками. Одно — стережешся. Скрізь насторожені вуха, скрізь простягнені руки. Бідний в убогого тягне сорочку із плоту, сусід в сусіда, батько у сина».

"Між людьми, як між вовками".

«Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?»

Отже, це новела Михайла Коцюбинського «Intermezzo».

Про картину художника Іллі Рєпіна «Мужичок з боязких» (1877)

Твори портретного жанру можуть багато розповісти не тільки про зображене, а й про епоху, в яку вони були створені. Так, «Мужичок з боязких», написаний Іллею Рєпіним, занурює глядача в другу половину XIX століття.

Головний герой мистецтва тих років селянин. Стійкий інтерес до цієї верстви населення сформувався після скасування кріпосного права в 1861 році, в результаті чого було створено безліч робіт на селянську, народну тему.

«Мужичок з боязких» це втілення народу як такого. Перед нами не портрет конкретної людини, а, так званий, портрет-тип, узагальнений образ. Він був написаний художником в 1877 році в Чугуєві, про що свідчить напис на полотні. У спадщині Рєпіна всього три портрети-типи. Крім «Мужичка з боязких», до їх числа відносяться «Мужик з поганим оком» і «Протодиякон», що зберігаються в Третьяковській галереї і написані в тому ж році.

Робота написана художником в один шар. Це дозволяє майстру жваво і швидко зафіксувати найбільш характерне в зовнішності «мужичка»: скуйовджені волосся, згорблену постать, щільно стиснений рот, сухе видовжене обличчя. У цьому портреті знаходить втілення відмінна риса творчості художника тілесність. Її розуміють і як здатність Рєпіна до передачі живої плоті, і як специфічну концепцію його творчості, відповідно до якої характер людини і особливості його поведінки трактуються художником фізіологічно.

Соціальна роль людини закарбовується в тілі, поставі, ході. Слабкість, хворобливість, покірність, затурканість, нездатність до опору такі характеристики можна дати герою картини. Такому сприйняттю сприяє і неврівноважена композиція: фігура мужичка зміщена вліво, але голова виявляється в центрі, як ніби він визирає з-за рогу.

Велику роль у створенні образу грають колорит і світлотіньові контрасти. Рєпін занурює фігуру в тінь, а праву частину обличчя висвітлює, акцентуючи увагу на погляді цієї людини, прямому і сміливому. Подібне рішення розкриває справжню природу характеру героя, що викликала бурхливі обговорення, після показу картини на шостій виставці передвижників.

«...Шельма, чоловічок-розбійничок ... при слушній нагоді і десяток людських душ може пришити», писав Модест Мусоргський Володимиру Стасову 22 березня 1878 року. «Погляньте тільки на його скляне око, що нерухомо вперлося, передане з дивовижною досконалістю, і вас огорне холодом і страхом: потрапте йому де-небудь в непоказному куточку, де нічиєї допомоги не дочекаєшся, і тут дізнаєшся, який він такий «боязкий», відзначав Стасов.

 

 

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.