До ЗНО з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ залишилося:
0
5
міс.
2
6
дн.
1
9
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!

Cценарії

Опис документу:
Збірка сценаріїв

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Відділ освіти Тульчинської міської ради Вінницької області

Методичний кабінет

Тульчинського Будинку дітей та юнацтва

СЦЕНАРІЇ

ВИХОВНИХ ЗАХОДІВ

Тульчин, 2018 р.

Повертають журавлі додому”

сценарій тематичного вечора, присвяченого виведенню військ з території республіки Афганістан

Зал урочисто обладнано: стелажі з літературою відповідної теми, фотографії воїнів-афганців, квіти, фотовітрини, стінгазети.

На музичному фоні – голос читця:

Гортаю кипу літ минулих...

В огні, смертях, диму і гулі,

Встають у пам’яті вони

Роки війни, роки війни...

Ведучі: Вітаємо вас на святі пам’яті про героїзм і мужність наших земляків на афганській війні, присвяченому роковинам виведення військ з Афганістану.

Я о жизни своей промолчу:

о себе вообще говорить неприлично...

Я, как многие, службу несу

Вдалеке от любимой Отчизны.

Нелегко нам порою бывает

в этом древнем, суровом краю,

корда солнце нещадно пылает,

когда птицы – и те не поют...

Мы стонать на земле не привыкли,

гордо смотрим вперед перед собой.

Только б слали любимые письма,

ради них поднимаемся в бой...

АФГАНІСТАН... Далека, чужа невідома держава.

З 28 грудня 1979 року по 15 лютого 1989 року цілком офіційно в цій країні служили, а точніше – воювали солдати, сержанти, прапорщики, офіцери колишнього Радянського Союзу. Були там і наші земляки.

- Скільки житимуть „афганці”, стільки в їх пам’яті зостануться події тих незабутніх важких років, залишаться друзі, котрих загубили на тій безглуздій війні.

А втрати були величезні. із 160 тисяч громадян України, які брали участь у цій жорстокій війні, загинуло 3280. Вони виконували свій обов’язок, до якого їх зобов’язували, не відступали, приймали бій і смерть так, як їх вчили, як їм наказували. А накази в армії, як відомо, не обговорювались.

141 воїна-подолянина спалила та не справедлива війна. І серед них три наших земляки, життя яких обірвалося там, на далекій афганській землі.

Стає особливо прикро, коли дізнаєшся, що гинули вони в останній період своєї служби.

Так сталося і з Олегом Степанюком, випускником СШ № 3 , (відмінником навчання). Він був життєрадісним, цікавим, любив співати, грати на гітарі. Завжди привітний, щирий і людяний, він любив життя. З особливою ніжністю і теплом ставився до своїх батьків. Це відчувається і в листах до рідних з Афганістану.

За два місяці до повернення на Батьківщину, під час виконання бойового завдання Олег загинув у горах, де зав’язався запеклий бій з душманами. Він загинув смертю хоробрих. Нагороджений орденом Червоної Зірки.

Ігор Андріїшин, випускник Тульчинської СШ № 2. Добрий, скромний, навіть трішки сором’язливий, він був опорою для своєї матері. Зрісши без батька, велику частину домашньої роботи брав на свої хлоп’ячі плечі. Можливо, мало хто з однокласників знав, що Ігор писав вірші, був закоханий в поезію. В шкільному зошиті перші його стрічки написані про кохання, про свої мрії, які він приховувати від чужих очей.

Та війна в Афганістані перекреслила все. Він бачить смерть друзів, кров, стогін, поранення і пише, як дорослий, у своєму зошиті:

«Афганистан…

Как много в этом слове и горя, и печали матерей.

Афганистан…

О, сколько юных жизней позабирал у Родины моей!

Я помню паренька из Краснодара,

Когда ушел он в свой последний бой.

Он был тогда уже настолько старым,

Что был постарше матери моей.

Его глаза светились так сурово,

Что было страшно в них смотреть,

А он шутил, смеялся и шел снова

- На горы, ближе к смерти шел своей.

Его не стало на рассвете,

Когда вся просыпается земля,

А он лежал, и также как и ночью

Вокруг него дрожали тополя…

Он умирал, не проронив ни слова,

Кругом же было множество друзей.

И каждый думал: что же так сурово –

Жизнь наказала мать двух сыновей!

Так что ж, друзья, поубиваем всех душманов,

Чтоб не ходили в свой последний рейд.

Чтоб мамы не старели рано –

И не теряли больше сыновей!»

22.06.83 И. Андриишин

(Пісня «Мати сина проводжала»)

Одного разу я в музеї читала листа з фронту. Самі сокровенні почуття і думки солдата В.В. в. ввібрали в себе смерті часом листи паперу. Писані просто під небом, в полі, під кущем в час передиху між боями, перед наступом. Може то були останні листи. Пригадую.

В кишені Ігоря завжди був маленький календарик-листівка, в якому він відмічав прожиті дні в Афганістані. Останній закреслений день в календарі 13 грудня, а 14 грудня 1983 року в жорстокому бою з душманами був смертельно поранений.

…Добрий день чи вечір, дорогі батьку та мамо! З перших рядків листа повідомляю, що я живий і здоровий. Пишу вам листа, а вже третій вертоліт з пораненими прилітає, хоч пройшло лише 12 годин, як хлопці пішли на операцію.

… Я, мамо, ще в учебці знав, що йду в Афганістан, але вам не писав, бо не хотів, щоб хвилювалися. Я вас прошу – не плачте. Сльози не допоможуть. Тут потрібно комусь бути. Така моя доля…

… Тут страшенна спека. Сонце жалить нещадно. Здається таким чужим і злим. Наче стоїть непорушно мертве, густе, хоч бери його руками. Служба у мене іде добре. Живий, здоровий, чого й вам бажаю.

… Рідненькі мої! Весна ось-ось прийде. Сьогодні бачив ключ журавлиний. Згадав домівку, рідну природу, вас усіх, аж на душі стало важко. Ледь не плакав. Журавлі летіли до нашого кордону. І тут курликали, наче кликали мене за собою…

В листі до матері Ігоря Андріїшина від його бойового друга про останній день її сина читаємо:

«…Ігоря поранило трьома кулями. Одна потрапила у живіт, а дві у ліву ногу. Коли ми були в безпечному місці, Ігореві зробили перев’язку, а також обезболили. Його дуже морозило, хлопці принесли ватне одіяло, закутали його. Ігор був при свідомості, але дуже блідий. Він мені сказав: «Помирати не страшно, але я не уявляю, як це переживе мама». Нас переправили до бронетранспортерів, але він вже був непритомний…»

Так загинув Ігор, залишились тільки його вірші.

«…Вот друзья кончается песенка моя,

Как-нибудь до дембеля доживу и я.

Если не засыплет здесь песок меня –

Выпьем на граджанке, милые друзья!»

За проявлену мужність і відвагу Ігор Андріїшин 17 травня 1984 року нагороджений орденом Червоної Зірки.

Олександр Подолян також народився в Тульчині і всі дитячі роки пройшли у рідному місті. Це був красивий, спортивної статури юнак. Найбільше любив заняття спортом, одержав багато дипломів і грамот за участь в різних спортивних змаганнях. Мріяв стати військовим льотчиком, та при вступі у військове училище не пройшов медкомісію. А коли прийшов час йти на службу в армію, вже згодом і його записують в десантні війська…

Сашко не ображався ні на кого, доля розпорядилась по-своєму. Його місцем служби став Афганістан.

Олександр пише листи додому, і завжди в кінці дописує: «все буде добре, я обов’язково повернусь додому».

Він не раз без страху вступав у двобій з афганськими душманами. В одному із запеклих боїв Саша Подолян загинув смертю хоробрих.

На ім’я батьків Олександра прийшов лист, в якому говориться: «С глубоким прискорбием и болью в сердце сообщаем Вам, что 29 марта 1986 года при исполнении интернационального долга на территории ДРА в тяжелом бою с мятежниками, погиб Ваш сын Александр Викторович Подолян.

В том бою, который был напряженным и горячим, Александр, как всегда, проявил высокие качества мужества, бесстрашия, смелости и решительности. В сложной обстановке, когда друзьям грозила опасность и необходимо было помочь, он оказался рядом…».

За мужність і відвагу при виконанні інтернаціонального обов’язку Олександр Подолян нагороджений орденом Червоного Прапора (посмертно) 9 вересня 1986 року.

Двадцятилітні хлопці, що загинули в далекій афганській стороні, залишаться навічно молодими у своїх ровесників.

А життя продовжується. Молоді юнаки і дівчата радіють сонцю, сміються і плачуть, кохають і навчаються, танцюють і співають.

Життя продовжується.

(Номер художньої самодіяльності).

Ведучі: Афганістан – то довічна рана для багатьох сімей. Понад три тисячі громадян України полягли в тих кривавих боях. Лише на Поділлі поховано 140 наших земляків, які загинули, як тоді говорили «виконуючи інтернаціональний обов’язок». 120 інвалідів зберігають в своїх тілах вогненні рани тих років. Двоє подолян вважаються досі такими, що зникли безвісти. Навіки залишаться в пам’яті тульчинців подвиги наших земляків Олександра Подоляна, Ігоря Андріїшина, Олега Степанюка, героїзм яких озивається болем, трагедією в наших душах і серцях.

На Вінниччині проживає зараз 3,5 тисяч учасників бойових дій в Афганістані, з них 112 – на Тульчинщині. «Афган» - для них це вже історія. Вони і сьогодні є гідними синами Вітчизни. Серед них Анатолій Кметюк, Олексій Гордійчук, Олександр Смоляк, Олег Ліньов, Т. Жмуд, О. Білик, Д. Ярошенко, М. Мукоїд, Г. Зубик та інші.

Ведучі: - Наша зустріч сьогодні розкриває чудові риси людини: риси пам’яті, скорботи, надій, сподівань, бажань. Ми повинні сьогодні робити все можливе, щоб ніколи не повторилися ті страшні дні. Наші солдати з честю, гідністю пройшли крізь пекло війни. Не всім усміхнулась доля, не всі повернулися додому. Ми повинні пам’ятати про них, турбуватися про їх пам'ять та життя.

Читець:

Вот и все. Мечусь, кручусь от боли,

Весь в бинтах на постели сырой.

Я наехал на минное поле.

И погиб… Может быть, как герой…

Вот и все. Как нелепо все вышло…

Где-то в воздухе кружится гриф.

Только стоп! Быть не может!

Я мыслю, -

Это значит, что я еще жив!

Жизнь… Опять начинать все сначала,

Даже если

Семь пядей во лбу.

Это трудно. Но сердце сказало –

Я настрою себя на борьбу!

Я лежу перед желтой стеною,

Боль отведав, хлебнув и вкусив,

Жизнь натянутой туго струною

Проверяет сердца на разрыв.

Не бросай меня, жизнь!

Я не струшу!

Часто все отнимает беда.

Только душу, бессмертную душу

Не разрушит никто

Никогда.

15 лютого 1989 року 40-ва армія на чолі з генералом Борисом Громовим залишила Афганістан.

… Далека чужина, країна невідома,

Безглузда та війна, в крутій стежині

з дому…

Звучить журавлиний клекіт.

СЦЕНАРІЙ

тематичного вечора по відзначенню річниці від дня народження М.Д. Леонтовича

«Леонтовича пісня крилата і вічна, як правда жива».

Сцена залу святково оформлена: в центрі – портрет М.Д. Леонтовича, поруч – столик з квітами. На заднику – нотний стан з фрагментами нот пісні «Щедрик» (можна використати зображення ліри).

Звучать в записі позивні пісні в обробці М. Леонтовича «Щедрик».

Ведуча:

О, як мені та не радіти,

Вишнева доленька моя,

Моє Поділля буйноквіте!

І перетьохки солов’я.

Збивають роси світанкові.

І верби збіглися до ставу.

І мелодійну чути мову,

І пахнуть викошені трави

Далеким спомином …

Ганна Чубач

Поет Павло Тичина писав:

Леонтович, любий Леонтович,

Новий голосоведіння почин!

Який він є – білявий, чорнобрович?

Заїдемо до нього у Тульчин!

Ми розпочинаємо вечір-спогад «Леонтовича пісня крилата, вічна, як правда жива!». Хто він є, який він був, яким назавжди залишається в нашій пам’яті.

Українська пісня! Хто не був зачарований нею, хто не згадує її, як своє чисте прозоре дитинство, свою юність-красиву і ніжну.

Яка мати не співала цих легких, як сон, пісень над коляскою дорогих дітей своїх? Українська пісня – це душа українського народу, це його слава.

Учениця.

Мамонько, люблю я пісню

Про зозулю і про гай, -

Я прошу тебе, ну – люба, Леонтовича співай!

Леонтовича співай!

… Що в той луг та лужечок ти біжком і я біжком –

Леонтовича зустрінем над річкою-бережком.

П. Тичина

(Звучить пісня в обробці М. Леонтовича)

Ведуча. Активним будівничим української культури був наш земляк: відомий композитор, майстер хорової музики диригент, педагог, громадський діяч Микола Дмитрович Леонтович, 140 річницю з дня народження якого минає 13 грудня 2017 року.

Його ім’я стоїть в одному ряду з іменами поета П. Тичини, артистки М. Заньковецької, художника І. Їжакевича, драматурга О. Корнійчука, кіномитця О. Довженка - фундаторів і заспівувачів української культури.

(Виконується твір М.Д. Леонтовича)

Ведуча. Він любив вставати досвіта, слухати природу, довго гуляв околицею села, аж після цього сідав за фортепіано.

Спілкування з рідною природою, як з простими людьми, надихали композитора на творчість, що полонила серце трудового народу.

(Звучить пісня в обробці М. Леонтовича).

Ведуча. Після закінчення Кам’янець-Подільської духовної семінарії Микола Дмитрович працював учителем співів і арифметики в Чукові. За душевну щедрість, любов до музики, простоту і скромність поважали в селі молодого педагога. Не одному десятку дітей та дорослих, де б не проживав Микола Дмитрович, він прищеплював любов до музики і співу.

(Тут використовується місцевий матеріал про учнів М.Д. Леонтовича, їх спогади, розповіді тощо, присвячується їм художній номер).

(В спогадах слід використовувати матеріал з книги М. Гордійчука «Микола Леонтович»).

Ведуча. В своєму щоденнику Микола Дмитрович пише: «… Ми є та скеля, об яку мусять розбитися всі хвилі моря життєвого, а через те ми повинні залишитися на своїх місцях, при всяких умовах працювати з усіх сил».

Читець.

Тернисті пройшов він стежки і дороги,

Долав у негоду важкі перевали,

Піснями кував він для нас перемогу,

Та куля ворожа струну обірвала.

Струну обірвала, та пісню не вбила.

Бо пісня та кличе до світлої правди.

Бо з піснею люди отримують крила.

І силу у праці отримують завжди!

Ведуча. Політичні репресії, винищення цвіту української нації планувалися ще в 1919 році. Існували навіть списки «неугодних». Чи було там прізвище Леонтовича – достеменно, не відомо, але до цього часу залишається жорстокою загадкою.

23 січня, в день роковин трагічної смерті великого українського композитора, поет Іван Драч сказав: «- Одні називають Леонтовича українським Бахом, інші – українським Моцартом, це була людина рідкісного дару, можливо, єдиного на всю історію української музики».

(Звучать твори М.Д. Леонтовича).

Читець.

Який прекрасний світ на березі любові:

То голуба політ, по потаємне слово.

Який тривожний світ на березі Розлуки:

О, як мені зуміть не заламати руки?!

Який похмурий свят на березі Печалі:

Свічок не погасіть – хай скапують помалу…

Ганна Чубач.

Читець.

Згинув славний Леонтович

У досвітній час.

Білі крила, як вітрила

Залишив для нас.

Слава славна не поляже,

Не помре в віках,

Славен славний Леонтович

Хай живе в піснях!

М. Рильський

У виконанні учасників аматорського мистецтва і в запису звучать твори М.Д. Леонтовича.

Ведуча. Скільки довелося витижи й пережити Батьківщині. Відповідно на всі випробування була пісня, краса, чарівна музика, рідного слова. Де б ми не були, в якій стороні України, люди зажди за святковим столом, чи просто так лише розмовляють, співають народних пісень, але й самі творять пісні: про своє життя – закличні, веселі, жартівливі, журливі, про радість, життя і … печалі.

Краса завжди перемагає!

Сьогодні, в час святкування річниці М.Д. Леонтовича, ми наче чуємо звернення його до народу і Вітчизни: - Я твій, я не вмер, я живий!

Ми говоримо “Леонтович” і чуємо його пісні – дзвінкі, повноголосі, щедрі, сонячні, сповнені роздумів про людські долі, вірою в найкращі надії і сподівання.

Звучить на повен голос «Щедрик» М.Д. Леонтовича.

ВИХОВНА ГОДИНА

«Покинуті діти живих матерів»

Сценарій заходу

Ведуча:

Добра чи зла на балам світі більше?

Що переважить – мучаться думки.

Я вірю, що писатимуться вірші

Допоки люди, сонце і зірки.

Земля дочекалась і сонця, і рясту, і цвіту,

Допоки люди, сонце і зірки.

Земля дочекалась і сонця, і рясту, і цвіту,

Душа мов калина, росте і цвіте від тепла.

Нічого не треба, нічого не хочу від світу,

Аби тільки мама зі мною на світі жила.

Вчитель. Тема сьогоднішньої виховної години «Покинуті діти живих матерів».

В 1949 році рішенням ради Міжнародної Федерації жінок світу було проголошено 1 червня Міжнародним днем захисту дітей. З того часу все прогресивне людство щорічно 1 червня відзначає Міжнародний день захисту дітей. Діти – наше майбутнє і майбутнє всієї планети. Мирне і щасливе дитинство – це уклінна турбота всіх людей доброї волі, їх священний обов’язок по відношенню до людської цивілізації Конвенції ООН про права дитини серед багатьох інших прав одним із найважливіших є право на щасливе сімейне дитинство.

(Використовується інформативний матеріал).

Ведуча. Дитинство… щасливе безтурботне, гомінке, багатобарвне. Воно таким лише тоді можливе, коли поруч є лагідні, усміхнені осі мами, її ніжні ласкаві руки.

Читець.

Можна на світі чи мало зробити:

Перетворити зиму на літо,

Можна моря й океани здолати,

Гору найвищу штурмом узяти.

Можна пройти скрізь пустелі та хащі,

Тільки тез МАМИ не можна нізащо!

Бо найдорожче стоїть за словами:

В світі все починається з МАМИ!

(Виконується пісня про маму).

Ведуча. В народі кажуть: «Не та мати, що породила, а та що добру навчила». А ще «Не та мати, що повила, а та, що розуму довела». Саме тому українська народна мудрість так суворо засуджувала розпусту, жіночу легковажність, так гнівно картала матерів-зозуль, які залишили на призволяще своїх дітей, чи народивши дитину, не подбали про її долю.

Вчитель. На вулиці Шевченка в нашому місті знаходиться дитячий будинок, в якому перебувають діти-сироти. Недавно ми побували в цьому будинку, зустрілися з його вихованцями. Кожен з нас приготував дітям невеликі подарунки – солодощі, іграшки та книжечки. Ця зустріч справила на нас надзвичайне враження. Скільки болі і смутку в очах цих покинутих дітей! Скільки невимовної туги за материнською ласкою, теплом материнських рук. Для них стали матерями працівники будинку дитини.

Здається, що після цього побаченого ви, молоді і юні, зовсім по-іншому будете відноситись до того, що нам визначено природою і даровано долею.

Читець.

У будинку дитячому.

Од болю і сорому світ паленів,

Життя відкривало приховану драму:

Покинуті діти живих матерів

Співали про сонце, і небо, і маму.

І лунко, і дзвінко розносився спів,

І сумно, і гірко було відчувати,

Що кожен з маленьких тих співаків

Не знав, і не знатиме, що таке – мати.

(Демонструється відеокасета про відвідування Будинку дитини).

Читець.

То не вітер, то не буйний, що дуба ламає,

То не лихо, то не тяжке, що мати вмирає:

Не сироти малі діти, що неньку сховали:

Їм зосталась добра пам'ять, могила зосталась.

Засміються злії люди малій сиротині.

Виллє сльози на могилу – серденько спочине.

А тому, тому на світі – що йому зосталось?

Кого батько і не бачив, мати одцуралась?

Що зосталось байстрюкові? Хто з ним заговорить?

Ні родини, ні хатини – шляхи, голод, горе…

Т. Шевченко.

Ведуча. Сирітська доля сумна і невесела. Вся в думках і мріях про батьків. Дитяча уява малює портрет найдорожчої людини, яку вона не бачила у своєму житті. Маму, любу матусю… Вони чекають її щоденно: коли їдять кашу (а в мами була смачніша), коли лягають спати (а мама заспівала би колискову пісеньку), а вона все не йде. Мама дуже далеко, і хтозна чи прийде, адже її зовсім немає.

Читець.

О, коли б сказало немовлятко

До своєї мами «зупинись!».

Залиши мене собі, благаю,

Над моєю долею схились.

За тобою я думками лину,

І зігрію лиш теплом твоїм.

Не лишай мене, свою дитину,

Забери з собою в рідний дім.

Та мовчить, бо якже йому знати,

Не навмисно кривить ротик свій.

А його чужа голубить мати,

В серці затамовують біль.

Як ростуть діти ту, що буде

Так жорстокі часом їх серця.

Десь батьки живуть, як усі люди,

А дитина зветься – сирота.

А у мами серце не здригається,

Зачерствіла батькова душа,

Схаменіться, люди, схаменіться!

Та хіба дитина вам чужа?

Чом же не приходить мама, татко?

Показатись їм давно пора.

На руках маленьке немовлятко

Пестить обережно медсестра.

Читець.

Чи я українець, чи я окраянець?

З якого я краю, і чий я окраєць?

Якої хлібини я крихта солона?

Якій нелюдинці я виходець з лона?

Яка мене мати на світ породила?

Без роду, без імені і люди пустила.

Лежав і мовчав і під небом високим.

А в небі відлунням пішли її кроки.

Світи оніміли і мить безнадії: матусю!

Шевченкові плачуть Марії.

Всі покритки, наймички-горді синами.

Ой чули б ви «мамо», як кликав я «Мамо!».

І нині я кличу: «Знайдіться, матусю!».

За те, що родила, тобі я вклонюся!

Ведуча. Ставлячи високі вимоги до жінки-матері, народна мораль зобов’язує матір ростити своїх народжених дітей. Ми сіроми, що все те, що бентежить наші серця – не буде байдужим нікому.

Наша виховна година повинна залишити у вашій пам’яті ті сумні дитячі очі. Кожен з вас протягом життя повинен зупинити цей страшний злочин, якщо біля вас з’являються такі батьки-зозулі.

Ви – юні. І тому цей урок повинен бути застереженням для вас. Ваші діти повинні рости здоровими і щасливими тільки біля вас.

СЦЕНАРІЙ

відкриття музею на базі Сільницької ЗШ І-ІІ ст..

Звучать позивні свята.

Ведучі : Весняний сонячний день. На душі радісно й тепло, адже гарне хвилююче свято ступило на поріг школи.

Сьогодні ми відкриваємо нову експозицію музею історії села – „Історія школи” .

Пам’ять – найсвітліше почуття в людини. Вона не підвладна рокам і передається з

покоління в покоління, як дорогоцінний скарб, бо то наше життя., історія нашого народу.

І як же прекрасно, коли ця пам’ять зберігається людьми не лише в їх серцях, а й у діяннях, суттєво зв’язуючи з сьогоденням минуле життя, минулі біди і радощі минулих поколінь.

Низький уклін людям, які зібрали під дахом цієї школи кращі зразки історичних сторінок минулого для вивчення історії рідного краю, пропаганди її серед школярів, стимулювання подальшого пошуку нерозкритих сторінок історії українського народу.

Зі вступним словом звертається до присутніх директор школи.

Ведучі: На наше свято прийшло багато почесних гос­тей. Нам приємно бачити серед присутніх наших випускників різних років (називають при­сутніх).

Святкуючи сьогодні відкриття музею, ми не можемо не згадати тих людей, чиї палкі, гарячі серця і душі, й надзвичайна закоханість у свою справу ще відлу­нюють у стінах цієї школи. Йдеться про наших славетних односельчан - ветеранів , які сьо­годні святкують разом із нами. (Переклик запрошених ветеранів).

А найбільшу шану ми віддаємо сьогодні тій сім’ї, яка упродовж багатьох років формувала, зберігала безцінні матеріали – історичні реліквії, оригінальні та унікальні експонати для музею. Це –сім’я Свиридових. Їм надаємо слово. (Виступ )

/ Виступи запрошених/

(Дівчатка в українських костюмах вручають коровай гостям).

Читець: Ми хлібом і сіллю Вас просимо в хату,

Де рід наш зібрався міцний і багатий.

Тут слово дружнє і пісня щира

Дарують свято любові і миру.

Добридень гості, любі друзі,

Шановні батьки й вчителі.

В музеї зустріч святом буде.

Щасливим святом школярів.

І учні й вчителі чимало,

Здійснили пошукових справ.

Щоб нині в нашій рідній школі

Музею вогник запалав.

То хай це свято, наче рута,

Багрець свій ллє на шлях життя,

Співайте гучно серця струни,

Хай не стихають почуття!

Коровай вручають гостям.

Ведучі: Бережливо відносяться до історії свого краю сільничани. Вони пишаються своїм селом, його людьми.

Сільницька земля виховала багато людей: сильних і талановитих, багатих душею і знаннями.

Як ластівки розлетілися вони з батьківського гнізда по всіх куточках землі, щоб далі вершити добрі діла в ім’я людини, в ім’я сьогодення. В Москві і Петербурзі, в Одесі і місті на Дніпрі , у Вінниці чи просто на Тульчинській землі чуємо про славні справи сільничан.

А як з’їжджаються до рідної оселі - в першу чергу простують до школи – до другої рідної домівки. Щоб ще раз з трепетом пережити прекрасні хвилини зустрічі з пам’яттю людського серця.

Наш музей - це історія школи. Наш музей – це історія кожної сім’ї села Сільниця.

Ведучі: І дійсно, школа в Сільниці не лише скарбниця знань, а й багата скарбниця людської пам’яті. Сьогодні, коли Україна святкує 64 –ту річницю Перемоги та 65 –ту річницю визволення України а 18 березня - день визволення села , нам приємно доповнити цю скарбницю новими славними сторінками історії освіти для нащадків.

Виступ керівника музею. (Історія заснування школи та створення музею, проведена робота Упродовж значного проміжку часу в школі була проведена велика робота учнів школи, інших шкіл, батьків, ветеранів. Учні продовжували пошукову діяльність, зустрічалися з випускника­ми школи, ветеранами , зв'язувалися з краєзнавцями сусідніх на­селених пунктів для створення експозицій, по­повнення їх матеріалами та створення на базі школи музею. Пошукова група організувала конкурс учнівських проектів музею в школі.)

Ведучі : Право розрізати стрічку доручається ---------------__

_

Керівник музею запрошує до оглядової екскурсії по експозиції музею, яку проведуть юні екскурсоводи.

Екскурсія по експозиційних залах.

Перші школи були відкриті: у Сільниці –священником Гладкевичем П.Т у 1871 році, Лука-Жабокричі - у 1920 році. З 1936 року її очолив І.П.Голуб. Понад 40 років подружжя Голубів віддавали свої серця учням цієї школи, яка в той час була однією з кращих у Шпиківському, а згодом Тульчинському районі. Вона вважалася опорною школою. На її базі проводилися районні та обласні семінари.

(Матеріал для екскурсії використовувати із збірки „Історія села Сільниці Тульчинського району Вінницької області”).

Експозиція даного відділу музею -„Історія школи”розкриває_7_ експозиційних тем: „Створення та розвиток школи”, „Вони стали вчителями”, „Колишні працівники школи”, „Медичні працівники села”, „ Різні професії”, „Виховна робота”, „Сучасна школа”. Стенд „Вони стали вчителями” містить інформацію про вчительські колективи різних років, досяг­нення вчителів. Вони є активними учасниками конкурсів: „Вчитель року”, „Мій кращий урок”. Шко­ла пишається учителями, які готують призерів та учасників учнівських олімпіад.

Наступна експозиція „Колишні працівники школи” вміщує інформацію про вчителів-ветеранів, які після закінчення війни працювали в ЗШ. Учні школи підтримують постійний зв'язок, запрошу­ють на всі свята, різноманітні заходи, відвідують вдома, збирають новий цікавий матеріал про вчителів.

Експозиція „Медичні працівники села” вміщує біографічні дані про медпрацівників, які мають власні здобутки, стали відомими людьми, постійно допо­магають школі, підтримують зв'язок.

Наступний відділ - це шкільне життя та ор­ганізація цікавого відпочинку учнів.

Експозиція „Виховна робота” поповнилися новими фотоматеріалами, які розповідають про традиційні масові заходи, що відбувалися в школі упродовж періоду. Це Новорічні свята, концерти до Дня матері, 8 Березня, «Козацькі розваги», спортивні свята, церемонія нагородження грамотами кращих учнів школи та подяками їхніх батьків.

Життя нашої школи після закінчення уроків не припиняється. Насичена як шкільна, так і позашкільна діяльність учнів, про що розкрито на стенді „Виховна робота”. Постійно в школі проводяться предметні тижні, КВК, конкурси: „Міс школи”, „Принцеса Осінь”, „Сімейні реліквії”, „Збережемо зелену красуню”, „Пасхальні паски”, „Новорічної ранки” тощо. З метою вивчення рідного краю постійно організовуються екскурсійні поїздки.

Тут також розкрито і патріотичне виховання учнів у школі.

Все далі і далі відходять грізні роки Великої Вітчизняної війни, але ніколи не згасне пам'ять про всіх тих, хто, не задумуючись, віддав своє життя в ім'я свободи. У наших серцях ніколи не згасне пам'ять про людей близьких і зовсім невідо­мих - тих, хто боронив свій отчий край. Тож вшануймо їх пам'ять хвилиною мовчання.

(Хвилина мовчання)

Мета цього відділу - виховання в учнів патріотичних почуттів на прикладах героїв Великої Вітчизняної війни. Дану експозицію ми поповнили теоретичним матеріалом, газетними статтями, біографічни­ми даними, фотоматеріалами про події Великої Вітчизняної війни. Відділ розповідає про роки війни, про страшні їх наслідки, про відбудову міст та сіл, про війну в Афганістані та випускників на­шої школи, які брали участь у бойових діях.

У школі традиційно проводилися зустрічі з ветеранами війни, також ор­ганізовуються зустрічі з воїнами-афганцями.

Ведучі: Країна стає ще більш близькою і рідною, коли знаєш її історію. А історія України, згорьована віками і подіями, ще й досі не вивчена і не досліджена. Тому є над чим працювати організаторам музею, юним краєзнавцям, сільничанам по збагаченню історії рідного краю новими цікавими і славними сторінками.

Читець : Дзвенить дзвінок, ми поспішаєм

До Сільницької школи в рідний клас.

І вчителів своїх вітаєм,

Що посміхаються до нас.

Дзвенить дзвінок у любій школі,

Він славить працю вчителів,

А нам дарує радість долі,

Він кличе нас до моря справ.

Дзвенить дзвінок , і не в останнє

Нас зустрічає вчитель – Бог.

Він пропонує всім змагання

І кличе клас до перемог!

Тож ти живи, домівко - школо,

Де відчуваєм свій політ.

Де мудрість вчителя і слово

Нам відчиняють двері в світ !

Ведучі: Шановні гості, учасники свята,

до побачення, до нових зустрічей!

Збірка сценаріїв .

Автор – методист Тульчинського Будинку дітей

та юнацтва, спеціаліст І –ї категорії,

Бурячок Тамара Павлівна.

м.Тульчин,вул.. Миколи Леонтовича,51

Вінницька область

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Інтернет-ресурси для опитування і тестування»
Левченко Ірина Михайлівна
24 години
490 грн