Упродовж віків людство намагалося осмислити, зрозуміти і передати майбутнім поколінням свій досвід, знання, уміння, формулюючи і втілюючи їх у стислих словесних формах. Цю невичерпну скарбницю людської мудрості називають історичною педагогічною спадщиною. Вона давня, як і рід людський, і сформувалася задовго до того, як педагогіка виділилася в окрему науку.
Вивчення народного педагогічного досвіду на всіх етапах історичного розвитку українського суспільства викликало науковий інтерес передових учених.
Народна педагогіка - це те, чим займається народ усе своє життя, всю свою історію, оскільки виховання - категорія вічна; етнопедагогіка - це те, чим займаються дослідники народної педагогіки.
До найбільш актуальних проблем у царині української етнопедагогіки можна віднести такі: предметне поле; національне і загальнолюдське; український фольклор як джерело вивчення етнопедагогічних цінностей українського народу тощо.
Термін «етнопедагогіка» науково обґрунтував Г. Волков, закріпивши за ним таке визначення: «Народна педагогіка - це вироблені й застосовані в середовищі людей праці знання, засоби й досвід виховання і навчання дітей та молоді, етнопедагогіка - наука про народну педагогіку».
Етнопедагогіка охоплює різні галузі людського знання. З погляду походження вона знаходиться у предметному полі педагогіки, а з точки зору соціального прояву - частково входить у предметне поле історії, психології, етнографії, соціології. Вітчизняна етнопедагогіка розвивалась у тісній взаємодії з цими науками. Без їх розвитку неможливе вирішення таких важливих соціальних і культурних завдань, як збереження і розвиток національної свідомості, формування національного характеру, ствердження рівних, гуманних відносин між представниками різних народів, які населяють Україну. При цьому завдання практичного вживання етнопедагогічних знань з метою розвитку вітчизняної освіти домінували над теоретичною рефлексією. Поява етнопедагогіки як самостійної галузі науково-педагогічного знання - закономірний процес, викликаний існуванням такого феномену, як народна педагогіка. Наявність великої кількості теоретичного і практичного матеріалу у галузі традиційного народного виховання потребувало його подальшого вивчення, узагальнення та застосування прогресивного виховного потенціалу у сучасній практиці навчання і виховання дітей.
Етнопедагогіка має особливість, що відрізняє її від багатьох інших наукових галузей і обумовлена наступними факторами:
• історією народу, психологічними та мовними особливостями ха-ризматичних та культурних героїв;
• звичаями, правилами та нормами поведінки;
• ландшафтом, кліматом, хіміко-біологічними впливами на місце проживання;
• провідною діяльністю щодо життєзабезпечення.
Сутність етнопедагогічних знань визначена Н.В. Лисенком: «Це особливо перетворене, трансформоване знання про етнічне виховання - це таке знання, сутність якого має пізнавальне і виховне значення у педагогічній культурі будь-якого етносу» . Отже, етнопедагогічне знання - це знання про:
• дійсність та загальну етнічну картину світу, багатоманітність специфічності традиційних етнічних культур та їх взаємодію
ідеали, цінності, функції, закономірності традиційного етнічного виховання, виховного простору і світу дитинства;
фактори традиційного етнічного виховання: генетику, середовище, виховання, освіту, етносоціальне мовне середовище, релігію;
зміст, форми, методи, засоби традиційного етнічного виховання; працю, природне середовище, наступність поколінь.
Як зазначає Н.В. Лисенко, слово «виховання» в українців є похідним від кореня «ховати», переховувати, тобто оберігати від небезпеки, смерті, хвороби, опікуватися дитиною, а також навчати пристойно поводитися, здобувати освіту, розширювати світогляд, моральні норми [5, с. 6]. Виховання повинно готувати дитину до самостійного життя. Якщо порівняємо з російським «воспитывать», то це означає вигодовувати (від «питать»). Певні традиції етнопедагогіки, які застосовуються починаючи з грудного віку, впливають на весь психологічний розвиток дитини в майбутньому.
Необхідність врахування в педагогічній практиці особливостей народного виховання дітей було обґрунтовано у філософських та педагогічних працях XIX - початку XX ст.
К. Ушинський сформулював принцип народності виховання і стверджував: кожний народ має свій ідеал і намагається відтворити його в окремих особистостях; кожний народ має свою особливу систему виховання, засобами якої намагається досягти означених цілей тощо.
Народне виховання - серцевина етнопедагогіки українського народу. Ця галузь має власний предмет дослідження, методи, а також специфічні принципи, серед яких є такі: єдність людини та природи, етнокультурна спрямованість науково-методичного пошуку; збереження традиційних і створення на цій основі нових культурних цінностей; єдність специфічно-народного і загальнолюдського тощо.
Етнопедагогіка - це наука про досвід народу у справі виховання молоді, про його педагогічні погляди, наука про педагогіку побуту, сім'ї. «Предметом етнопедагогіки є досвід навчання й виховання дітей, накопичений конкретним етносом за тривалий час його існування».
Як будь-яка наука, етнопедагогіка має свою історію становлення та розвитку. Використання накопиченого українським народом досвіду у вихованні є цінним джерелом для відродження й становлення національного виховання, оскільки воно відповідає українській вдачі, менталітетові, особливостям національного характеру.
Багатовікова практика народного виховання викристалізувалася як найраціональніший стиль взаємин з дітьми, який не придушує, а розправляє їхні сили, розвиває самостійність та ініціативність.
На думку Н.В. Лисенко, головним елементом педагогічної системи є мета, яка визначає ідеальний образ очікуваного результату, що слугує орієнтиром у виховній діяльності. Джерелом відділення мети вважають виховний ідеал конкретної етнічної спільноти.
Визначення мети виховання в національній педагогіці є чи не найважливішою проблемою сучасної науки. Нам близька думка І. Підласого про те, що «...в центрі національного виховання має стояти людина, і не просто людина, а українець». Г. Волков підґрунтя ідеалу вбачає у формуванні національної гідності людини: «Будь таким, щоб по тобі судили про твій народ» .
Більшість сучасних науковців вважають, що мета виховання полягає у формуванні досконалої особистості з притаманними їй цінностями.
У Київській Русі багатовіковий педагогічний досвід народу втілювався в конкретні форми виховання і освіти молодого покоління, які функціонували в таких ланках: домашнє виховання, початкові школи, школи та училища при монастирях (яких налічувалося близько чотирьохсот). До перших педагогічних праць в історії педагогіки відносять «Поучение» Володимира Мономаха, яке він склав для своїх синів. Твірпересипаний цитатами із Біблії, які Ярослав коментує і пояснює через призму свого розуміння. В праці безліч посилань до народної мудрості, вже позначеної християнським впливом: «Якщо ви при силі, хоч раз поклонітесь до землі, а коли вам стане немічно - то тричі», «Убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте», «Додержуйте клятви, щоб переступивши її, не погубити душі своєї», «Старих шануй, як отця, а молодих, як братів. У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться». «Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо в цьому душа погибає і тіло», «Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши».
Як бачимо, ці істини діти засвоювали, в першу чергу, від батьків, у родині та громадських стосунках.
Українська етнопедагогіка бере свій початок десь у далеких глибинах кількатисячолітньої історії нашої землі. Психологія мирного хлібороба, закоханого в землю, ліс, річку, дерева і квіти з роду в рід передавалася наступним поколінням. Проте потреба захищати цю землю від чужоземних зайд виробляла стійкість і мужність, вимушену войовничість і патріотизм.
Протягом віків в Україні викристалізувався педагогічний досвід народу, втілений в його мудрості, вміннях і навичках виховання наступних поколінь. Цей досвід відображений у фольклорі, іграх, танцях, у мистецьких творах, обрядах, традиціях.
Традиції української етнопедагогіки творчо розвинув видатний філософ Григорій Сковорода. У своїх працях він гостро засуджував відірвану від практичного життя систему виховання, яка ігнорувала природу дитини, пригнічувала в ній людські нахили й прагнення. В ті часи деякі українські поміщики та старшини віддавали перевагу «модному» вихованню, часто далекому від справжнього пізнання життя, забуваючи свої національні традиції. Григорій Сковорода нагадував їм: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, і все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне». Успіх використання цього досвіду в сучасних умовах залежить від ретельного врахування його специфічних особливостей. Коротко розглянемо їх.
На відміну від офіційної, народна педагогіка виключає колективні форми виховання, акцентуючи увагу на його індивідуалізації. Не випадково навіть вік дитини в етнопедагогіці визначається не кількістю років, а тим. що дитина може і вміє робити своїми руками. О. Будник вказує на те, що «господарське виховання в народній педагогіці носило свідомий характер і зводилось до привчання дітей з 5-6-річного віку до праці». Дорослі залучали малечу до різних видів трудової діяльності. Як засвідчують наукові дослідження, діти були зайняті у 85 видах господарсько-побутової праці, окрім поля, саду, городу. У традиційній українській сім'ї панувала думка: все, що роблять дорослі, різною мірою можуть виконувати й діти.
У народній педагогіці проглядається ідея розвитку природних задатків дітей із раннього віку. Як правило, діти продовжували справу батьків. І в цьому є певна логіка, бо дитина виростала в атмосфері певної професійної здатності, а отже, майстерність у будь-якій справі вдосконалювалася з кожним поколінням. Наприклад, батько-хлібороб повчав свого сина, що хліборобство - найголовніша професія на землі. І дитина змалечку привчалася до хліборобської праці та її секретів.
Універсальною особливістю етнопедагогіки є те, що вона ефективно використовує два головних напрями спрямованості дитини - наслідування діяльності дорослих і прагнення до пізнання оточуючого світу.
Виховуючи культуру поведінки, в Україні здавна застосовували методи, що свого часу вважалися забобонами, саме вони у народі випробувані протягом століть: «Не сідай за вугол стола, бо не одружишся»; «Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дурну жінку)»; «Не об'їдайся за обідом, бо пупцем потече»; «Не їж у шапці, бо твоя жінка буде мати дурного чоловіка»; «Коли сидиш, то не дриґай ногами, бо чорта колишеш», «Не облизуй макогін, бо швидко полисієш»; «Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди»; «Не об'їдайся сира, бо скоро буде твоя голова сива».
У народі були поширені делікатні методи заохочення і покарання. Часто, щоб дитина зрозуміла, що вчинила недобре, застосовувались жартівливі примовки. Наприклад: «Чим ви, хлопці, дома втираєтесь?», «Батько рукавом, мати подолом, а я на печі так сохну!». Або: «Ой піч моя, піч! Коли б я на тобі, а ти на коні, славний з мене був би козак», «Як подивитися, то всі люди брешуть, одні тільки ми правди не кажемо». Як міра покарання застосовувалось і биття дітей, проте погляди на це явище були різними: «Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка не побояться».
Наразі дослідники української етнопедагогіка звертають увагу на її невід'ємну частину, феноменальне явище - козацьку педагогіку «.. .яка формує у дітей і молоді синівську любов до рідної мови, культури, землі, народу, Батьківщини, виховує в них незламну силу волі й духу, високу лицарську мораль, духовність». Сутність козацької педагогіки полягає у системі знань про закономірності формування світоглядних позицій українця, збагачення підростаючих поколінь інформацією про здоровий спосіб життя, норми взаємостосунків а також процес самовдосконалення, самоосвіти.
Виховання на засадах козацької педагогіки має три напрями, що передбачають формування високих моральних якостей, фізичний розвиток та культурологічне виховання дітей та молоді. Вітчизняні науковці висвітлюють різні аспекти козацького виховання однак всі вони дотримуються єдиної думки: козацтво стало найдосконалішою формою вияву генетично закодованих здібностей і можливостей нашого народу, тому визнають вагоме значення козацької педагогіки у сучасному національному вихованні дітей і молоді.
Повноцінна, цілісна, національно свідома особистість з почуттям власної гідності, з високими моральними якостями виховується лише завдяки правильно організованій системі вивчення національних ідеалів, традицій, звичаїв. А ця система має формуватися з національного світогляду, філософії народу, національної ідеології. Якщо ж вона ґрунтується на ідеях лише якоїсь однієї партії, або ж іншої громадсько-політичної організації, то можемо отримати лише фанатичне, або в іншому варіанті - байдуже егоїстичне покоління меркантильного типу без певних національних ознак.
Про виховання складено безліч приказок, приспіву. «Учи сина як годуєш, бо тоді не навчиш, як тебе годуватиме», «Як не навчишдитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках», «Не навчив батько, не навчить і дядько».
Отже, народна педагогіка - це сукупне педагогічне знання навчально-виховний досвід народу. У навчанні дітей національних спільнот, які проживають на території України, слід широко використовувати українську етнопедагогіку, казки, малі жанри фольклору, народне мистецтво. Усна народна творчість є невичерпним джерелом виховання і навчання підростаючого покоління. У ній відбивається життя народу, його історія, мова, мораль, народна мудрість.
Споконвічним прагненням - є прагнення оберігати словесне народне творіння, яке потребувало розвитку генетичної та історичної пам'яті, адже узагальнені форми життя, змісту та виховання і навчання, втілюються перед усім у рідному слові й збереженні у різних його символах і значеннях.
