Протягом XVIII -XIX століть Російська імперія систематично обмежувала використання української мови, вважаючи її загрозою для імперської єдності. Найвідомішими актами стали Валуєвський циркуляр (1863), який забороняв друк українських релігійних і освітніх книг, та Емський указ (1876), що забороняв публікації, вистави, навіть спів народних пісень українською мовою. Ці заборони були частиною політики лінгвоциду— свідомого знищення мови як основи національної ідентичності. Влада прагнула витіснити українську з освіти, науки, культури, залишаючи її лише для побутового вжитку. Попри це, українське слово вижило завдяки народній творчості, підпільному книгодрукуванню та культурному спротиву.











