Робота з текстом.
Виразне читання.
Чарівний талісман
Розділ перший, у якому ви знайомитеся з нашими героями, а також із собакою Бровком і всі разом вирушаєте в ліс по гриби
Сонце визирнуло з-за гори Мурави, глянуло на Гарбузяни та всміхнулося... Воно щоранку всміхається, коли встає і кидає свій перший погляд на наше село. І гора, і гай, і річечка (Голубенька називається), і хати білі в буйних садках потопають, і луг, і левада.
Але сонце всміхається не лише тому, що милується нашими Гарбузянами. Он воно зазирнуло у віконце крайньої над річкою хати й ковзнуло своїм променистим поглядом по веснянкуватому обличчю русявого хлопчика років дванадцяти, який солодко прицмокує губами крізь сон. Це перший із героїв нашої правдивої розповіді – Марусик. Насправді він Сашко. Але в ранньому, синьоокому дитинстві мати запинала його хусточкою, і він був схожий на дівчинку. Тато жартома прозвав його Марусею. І став Сашко Марусиком.
Звичайно, давати прізвиська непедагогічно, але що вдієш, коли з давніх-давен існує ця звичка. Навіть славетний римський імператор Гай Юлій Цезар не вберігся від цього. Бо оте Цезар – не що інше, як вуличне прізвисько (що означало чупринистий, волохатий). Тому не гнівайтесь, що герої наші матимуть прізвиська... Але підемо слідом за сонцем. Он воно зазирнуло у сусідню з крайньою хату. Цього разу не у вікно, а на горище, де в духмяному сіні розкинувся на ковдрі замурзаний смаглявець. Це теж Сашко. Але Сашко Циган. І батько його був Циган по-вуличному, і дід, і прадід... Бо такі ж чорняві й темношкірі. А справжнє прізвище їхнє Непорожні. І з циганським родом-племенем нічого спільного вони не мають.
Та сонце кличе нас у сусідній із Непорожніми садок. Там під грушею на розкладачці згорнувся калачиком довготелесий білявий хлопчина. Ви не повірите, але й він Сашко. Отже, погодьтеся, прізвиська просто необхідні. Тим паче, що вони необразливі, навіть ніжні. Третього Сашка звуть Журавель. Правда, прозвали його так не на честь прекрасного птаха, а за схожість із колодязним журавлем (він майже на дві голови вищий за своїх друзів). А сонечко підморгує нам і запрошує зазирнути ще в одне місце. Пробачте, на цей раз – у собачу будку на Цигановому подвір’ї. Там, поклавши голову на волохаті, у реп’яхах лапи, дрімає здоровенний рудий Бровко. Він теж герой нашої незвичайної, але цілком правдивої історії.
Голос у пса був такий гучний і дужий та пролунав так несподівано, що зозуляста курка злетіла зі свого сідала й з відчайдушним кудкудаканням залопотіла крилами прямо над головою в Сашка Цигана. Хлопець солодко потягнувся, перевернувся на правий бік і заплющив очі. Але сну вже не було. Знизу чути було голоси батьків і чмихання мотоцикла. Батьки їхали на роботу – тато в поле, мама на ферму. «Рано як! – подумав хлопець із досадою. – Клята курка збудила ні світ ні зоря... А втім... Значить, підемо сьогодні по гриби. Скільки збираємось – і все просипаємо».
Намочивши під умивальником два пальці та протерши ними очі, хлопець заскочив на кухню. На столі його чекав прикритий рушником сніданок. Сашко Циган сунув надкушений пиріжок до кишені, схопив у кутку кошика й гайнув надвір. Бровко вискочив із будки й привітно заметляв хвостом.
– На! – надкушений пиріжок зник у Бровковій пащі. – До лісу підемо. По гриби! – Хлопець одв’язав пса, і той відразу застрибав, намагаючись лизнути господаря в ніс. Собаки завжди передчувають важливі події.
Марусик усміхався крізь сон. Йому снилися вареники з вишнями. Раптом один із вареників розліпився і голосом Сашка Цигана закричав:
– Ану вставай, сонько! Чуєш!
Другий вареник теж розліпився і гавкнув на Марусика. Марусик здригнувся і розплющив очі. У розчиненому вікні стирчало дві голови – хлоп’яча і собача.
– Га? – лупнув на них Марусик спросоння.
– Вставай, кажу, крокодиле! По гриби підемо! – вигукнув Сашко Циган.
– Єсть! – Марусик по-солдатському скочив із ліжка.
Утрьох вони бігом подалися в садок до Журавля. На вигуки, гавкання і штурхани Журавель тільки дриґав ногами й повертався на другий бік.
– По гриби ж ідемо! Вставай, чуєш! – кричав Марусик.
– Гав! – басовито вторив Бровко.
Журавель нарешті підвівся з розкладачки, і одразу стало видно, наскільки він вищий за своїх друзів. Вони ледве сягали йому до плеча. Зітхнувши, Журавель узяв велику корзину, і вони рушили.
Розділ другий,
у якому ви потрапляєте в Губанівський ліс, де біля таємничого озера відбувається несподівана зустріч, під час якої наш вірний Бровко поводиться зовсім незрозуміло. Жаб’яча лапка
Густо пахнуло лісовим духом, у якому всі пахощі перебиває неповторний грибний запах. Недарма цей ліс назвали Губанівським (майже всіма слов’янськими мовами «губи»– це «гриби»).
– Ех, кінчається літо, – зітхнув Сашко Циган.
– Мда... – й собі зітхнув Марусик. – Ще трохи – і до школи...
– А мені вже й хочеться, – усміхнувся Журавель.
– Теж мені радість! – пхикнув Марусик. – Знову уроки, домашні завдання... Тьху!
Журавель ніяково усміхнувся і знизав плечима. Ватажком серед них вважався Сашко Циган. Марусик йому підспівував. А Журавель пас задніх. Тому що був добрий, поступливий, м’який вдачею, страшенно не любив сварок і суперечок. Така вже була в нього вдача.
Хлопці не зупиняючись ішли все далі й далі в глиб лісу. Вони добре знали грибні місця, а місця ті були неблизько. З-за дерев тьмяно блиснула чорна водяна гладінь... То був Бакай. Лісове озеро. Казали, що воно не має дна – таке глибоке. І ще казали, ніби колись давно жив у ньому водяник, який затягав людей і тварин під воду. Може, то був величезний сом чи інша якась водяна потвора – хто його зна (бо казали те все старі забобонні люди). Та хоч було це дуже давно, слава в озера лишилася недобра.
І тут... Тільки, будь ласка, не кажіть, що ви б не злякались і не... Бо я вам не повірю! І тут... Глип! На березі озера біля самісінької води сидів незнайомець. Одягнений він наче по-міському. Але на голові мав старого солом’яного бриля, потемнілого й обшарпаного. Та головне, звичайно, не бриль. Головне було – голова. Лобата, як у казкового мудреця. Великий ніс. Сиві кошлаті, ніби приклеєні, брови, з-під яких насмішкувато позирають примружені очі. І великий, розтягнутий в усмішці рот... На таких людей і в натовпі обертаються. А тут, уявляєте, глухий ліс, безлюддя та ще й озеро з недоброю славою. Хлопці ошелешено перезирнулись. І тоді незнайомець несподівано заговорив.
– А-а, привіт! – усміхнувся, наче навмисно їх тут чекав. – Здоровенькі були!
– П-привіт! – перший відгукнувся Журавель.
– З-здрастуйте!.. – в один голос мовили Сашко Циган і Марусик.
– Чудове місце... Гарне... – Незнайомець, примружившись, подивився на озеро. – Несподівано, чаклунськи гарне...
Поряд із незнайомцем на землі лежала пласка дерев’яна скринька.
– А... а ви хто? – спитав Сашко Циган.
В очах незнайомця застрибали лукаві бісики.
– А ви як думаєте? Чаклун я... Чарівник.
– Що-о? – у Марусика витягнулося обличчя.
– Тю!.. – розгублено усміхнувся Журавель.
– Ваша справа. Можете не вірити. Мені-то байдуже. Але я не жартую. Хочете – доведу?
– Ну... ну... доведіть! – задерикувато мотнув головою Сашко Циган. Марусик і Журавель завмерли й затамували подих.
– Тільки не отак відразу. От вам жаб’яча лапка... – Незнайомець підняв із землі суху жаб’ячу лапку й простягнув Сашкові Цигану. – Це чарівний талісман. Той, у кого він, може задумати будь-яке бажання – і воно здійсниться.
– Та ну... – недовірливо всміхнувся Сашко Циган, але жаб’ячу лапку взяв.
– Задумати можна лише одне бажання. І коли бажання здійсниться або захочеться його одмінити, треба сказати: «Досить мені того...» – і передати талісман іншому.
І він злегка відштовхнув од себе Бровка. Пес відразу схопився і подався в глиб лісу. Хлопці квапливо попрощалися і побігли за Бровком.
.png)