Еллінських міфів так багато, що зібрати й вивчити їх усі просто неможливо. Проте вже в архаїчні (найдавніші) часи деякі з них набули надзвичайної популярності. Якийсь особливо шанований еллінами герой (скажімо, Геракл або Тезей) міг стати головним персонажем не одного, а цілої низки міфів. Як нитка тримає перлинки в разку намиста, так і цей герой об’єднував міфи в певну сукупність, яку елліни уявляли як своєрідний «вінок» (або «коло»). Українське слово коло (круг) еллінською звучить як [кіклос], ми ж кажемо [цикл] (звука [ц] греки взагалі не знали й вимовляли [кіклоп], а не [циклоп], або [Кербер], а не [Цербер]).

Отже, сукупність міфів, об’єднаних спільним місцем дії, героєм або подією, почали називати міфічним циклом.

Тема Троянської війни — одна з центральних у грецькій міфології.

Троянський цикл міфів своїм корінням сягає у ІІ тисячоліття до н. е. Давньогрецькі співці — аеди і рапсоди — від уст до уст, від покоління до покоління передавали пісні про події легендарного минулого, про похід на Трою, або Іліон (звідси назва «Іліади» Гомера). Ці пісні знала вся Еллада. На їхній основі виникали художні твори, де історія набувала ознак легенди. Міфи Троянського циклу стали підґрунтям для поем Гомера «Іліада» й «Одіссея», окремі епізоди Троянської війни опрацювали давньогрецькі трагіки («Троянки» Евріпіда); у Римі про неї писали Енній, Верґілій («Енеїда») та ін. У літературі Нового часу до троянських міфів зверталися Джованні Боккаччо, Жан Жироду, Вільям Шекспір, Леся Українка, Бертольт Брехт та ін. Та й початок нової української літератури теж пов’язаний із Троянським циклом міфів, оскільки Іван Котляревський запозичив у Верґілія сюжет і героя (Енея), котрий був одним із захисників Трої.

Епізоди, відображені в міфах Троянського циклу