Протягом 962-1806 рр. у Європі існувало велике політичне утворення з промовистою назвою —Священна Римська імперія. Осередком імперії була Німеччина. Однак, попри великі розміри територій, Священна Римська імперія не була міцною державою. У той час, як Франція і Англія протягом Середньовіччя стали на шлях створення централізованої держави, Німеччина до XIX ст. перебувала у стані роздробленості.

У результаті Верденського договору (843 р.) землі, розташовані на схід від Рейну (територія Німеччини), відійшли одному з онуків Карла Великого — Людовіку Німецькому. Так виникло Східно-Франкське королівство — майбутня Німеччина. До початку X ст. у Німеччині збереглися сильні племінні герцогства: Саксонія і Тюрингія, Франконія, Швабія і Баварія.

Політичному об’єднанню Німеччини сприяла потреба протистояти зовнішнім загрозам: спочатку норманам, а потім угорцям, що оселилися в Паннонії. Щоб об’єднати зусилля в боротьбі з ворогами, у 911 р. королем було обрано герцога Франконії. Його онук, саксонський герцог Генріх І Птахолов (919-936 рр.), започаткував Саксонську династію на німецькому престолі. Відтоді за традицією короля Німеччини обирали представники вищої знаті.

Справу зміцнення королівської влади в Німеччині продовжив Оттон І (936-973 рр.).

Оттон І мріяв, як Карл Великий, здобути імператорський титул і водночас розширити свої володіння завдяки італійським землям. У результаті успішних походів Оттону І вдалося підкорити Північну і частково Середню Італію. У 962 р. Оттон І був коронований у Римі як імператор. Цим Оттон І, очевидно, прагнув показати свою спадкоємність від імператорів Давнього Риму. Так ніби відроджувалася Римська імперія. Пізніше, у 1157 р., імперія стала називатися «Священною». Цей термін був доданий, щоб відобразити наміри імператорів щодо управління Італією та Папою Римським. За свідченням західноєвропейських джерел, Оттон І на прохання княгині Ольги відправив до Києва місію єпископа Адальберта. Очевидно, з метою поширення християнства. Та спроба ця виявилася невдалою через сильний спротив язичників в Русі-Україні.

Оттон І і його наступники розуміли необхідність залучати до управління державою освічених людей, тому сприяли розвиткові культури.

Оттон І Великий (копія статуї у м. Магдебург, Німеччина)

Оттонівське відродження

Оттонівське відродження — період в історії Німецької імперії (наприкінці Х — на початку ХІ ст.), який характеризується піднесенням культурного розвитку. При імператорському дворі діяла академія, виготовляли рукописи, розвивалася література. Розширювалася мережа шкіл при монастирях і міських соборах

УТВОРЕННЯ УГОРСЬКОГО КОРОЛІВСТВА

Учені вважають, що предковічна прабатьківщина угорців (за самоназвою — мадяри) розташовувалася за Уральськими горами. Під час Великого переселення народів угорські племена переселилися до Європи. У 895 р., рятуючись від набігів печенігів, мадяри під керівництвом вождя Арпада оселилися в районі Карпат. Осівши на зайнятій території, угорці підкорили місцеві слов’янські народи та, подібно до вікінгів, протягом багатьох десятиліть здійснювали грабіжницькі набіги на сусідні землі. Вони тривали доти, доки німецький король Оттон І не завдав угорцям поразки в битві під Аугсбургом у 955 р.

Для нащадків Арпада, щоб закріпитися в Європі, важливо було прийняти християнство та створити державу.

За правління першого угорського короля Іштвана І (997-1038 рр.) у країні здійснювалося навернення язичників у християнство. Будівництво церков і єдиний адміністративний розподіл території держави на церковні округи сприяли об’єднанню розрізнених племен. Поселенці-ченці навчали людей садівництву, виноградарству й ремеслам. Ченцями були закладені й основи угорської писемності. У 1000 р. Іштван І був коронований Папою Римським. Як результат широкомасштабної організаторської діяльності Іштвана І Угорське королівство сформувалось як християнська держава європейського типу.

Порівняйте діяльність Оттона І з діяльністю Карла Великого. Чим, на вашу думку, зумовлена схожість у політиці двох правителів?

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ У СЛОВ’ЯН

У VII ст. розпочалися державотворчі процеси й серед слов’янських племен. До цього слов’ян спонукала низка причин.

Першою державою слов’ян вважається держави Само. Назву державі дав чоловік на ім’я Само, який у VII ст. об’єднав слов’янські племена басейну Середнього Дунаю у боротьбі проти панування аварів (обрів) та тиску Франкської імперії. Проте смерть засновника держави призвела до її розпаду.

На початку IX ст. один із уламків держави Само під назвою Велика Моравія домігся незалежності від Франкської держави і почав об’єднувати сусідні слов’янські землі: богемців, сорбів, сілезян, віслян, паннонських слов’ян та білих хорватів. У 831 р. перший відомий правитель Великої Моравії князь Моймир І сам хрестився і хрестив своїх підданих. На початку X ст. Великоморавська держава зазнала руйнівного нападу угорців і припинила своє існування. Поступово з-поміж інших племінних князівств у цих краях стало виділятися Чеське князівство. У 995 р. представники княжого роду Пржемисловичів завершили об’єднання чеських племен.

Чеські правителі мали тісні союзні відносини з німецькими монархами. У 1212 р. імператор Фрідріх II Штауфен надав чеському володарю Отакару І (1155-1230 рр.) грамоти, які підтвердили спадковість королівського титулу чеського правителя. Це засвідчувало незалежність чеської держави. Проте вплив німців у Чехії постійно зростав і став загрозою для розвитку держави.

Лехітські (польські) племена слов’ян жили на землях між річками Лаба (Ельба) на заході та Сяном і Бугом на сході, між Балтійським морем на півночі та Карпатськими горами на півдні. Лехіти почали об’єднуватися навколо полян (західних), яке згодом дало назву народу (поляки) та країні (Польща). Першим князем Польщі, про якого відомо історикам, був Мешко І, який у 966 р. прийняв християнство. Після смерті Мешка І трон успадкував його син Болеслав І. Він завершив об’єднання польських земель і в 1025 р. проголосив себе королем. В історію він увійшов як король Болеслав І Хоробрий (992–1025 рр.) Від тих далеких часів походять державні символи слов’янських.

Полабські слов’яни, які чинили опір приєднанню до польської держави, опинилися згодом у складі Священної Римської імперії.

Балканські слов’яни за взірець своїх держав брали Імперію ромеїв (Візантію), від якої вони часто потрапляли в залежність. Так, наприкінці VII ст. постали Біла Сербія, Болгарське та Хорутанське князівство, у IX ст. — Хорватське князівство. З Болгарським царством воював київський князь Святослав Ігорьович (964– 972 рр.), який прагнув розширення володінь Русі в цьому регіоні. З VII ст. у землях південних слов’ян з’явилися християнські проповідники та перші навернення окремих груп у християнство. А в ІХ ст. християнство стало державною релігією всіх балканських слов’янських держав