Практичне заняття. Примусова праця у Третьому Райху. Трагедія ув’язнених у німецьких концтаборах та їх доля.

Цифри та факти

• На примусових роботах у Німеччині та в окупованих нею країнах працювало 13,5 млн іноземних робітників — військовополонених, в’язнів концтаборів, цивільних осіб.

• Більшість серед остарбайтерів — робітників зі сходу Європи — становили жінки й підлітки.

• Смертність серед остарбайтерів у 1943 р. становила в середньому 1210 осіб на місяць. Загалом у Німеччині померло майже 100 тис. іноземних робітників.

• Після завершення війни більшість остарбайтерів потрапила до таборів для переміщених осіб у західній частині Німеччини. Згідно з рішеннями Кримської й Потсдамської конференцій, повернення до СРСР (репатріація) було обов’язковим для громадян, які проживали на радянській території до 1939 р. Більшість репатріантів потрапляла до радянських таборів і збірно-пересильних пунктів, де проходила перевірку та фільтрацію.

• Примусова праця іноземців у нацистській Німеччині визнана Нюрнберзьким трибуналом злочином проти людства та грубим порушенням норм міжнародного права.

Зробіть висновки про методи, які застосовували нацисти на окупованих територіях для залучення іноземної робочої сили до німецької економіки, а також про умови праці й побуту остарбайтерів, використовуючи історичні джерела (фотографії та документи).

Оголошення Олевського гебітскомісара про покарання місцевих жителів за неявку на медичний огляд для відбору робочої сили. 15.05.1943р.

Дерев'яні бараки для остарбайтерів на схід від заводу Ам Хаагвег

Який висновок про ставлення в СРСР до остарбайтерів Ви можете зробити, проаналізувавши дані діаграми?

Які злочини проти людства відбувалися в концтаборах?

• Концентраційні табори: для затримання цивільних осіб, що їх режим сприймав як загрозу безпеці. Всього було 938 основних і допоміжних таборів.

• Табори примусової праці та транзитні табори: табори примусової праці, що їх використовували для жорстокої експлуатації праці ув’язнених з метою збагачення або щоб компенсувати нестачу робочих рук. В’язні працювали без належного обладнання, одягу, харчування та відпочинку. Транзитні табори функціонували як приміщення для тимчасового утримання євреїв, які очікували на депортацію. Ці табори, як правило, були останньою зупинкою перед депортацією до табору смерті. Діяло 1830 транзитних таборів та таборів примусової праці.

• Табори для військовополонених: для радянських військовополонених і полонених із військ країн-Союзників. Було створено 559 таборів для військовополонених, але ця цифра не охоплює десятки тисяч допоміжних таборів для військовополонених.

• Табори смерті: створені насамперед або винятково для конвеєрних знищень великої кількості людей відразу після прибуття на об’єкт. Існувало 5 таборів смерті.

Інші типи об’єктів позбавлення волі налічували десятки тисяч. Серед іншого це були табори раннього періоду нацизму, установи для здійснення евтаназії, есесівські поліційні та утримувальні табори, а також установи германізації.

Концентраційні табори

Фото

Концентраційний табір «Флоссенбюрг»(Фото)

Вид через колючий дріт на бараки для в’язнів в концентраційному таборі «Флоссенбюрг». Флоссенбюрг (Німеччина), 1942 рік.

Джерело:

• Bildarchiv Preussischer Kulturbesitz

Концентраційні табори часто помилково порівнюють із в’язницею в сучасному суспільстві. Однак, на відміну від в’язниць, концентраційні табори існували поза судовою системою. Нацистські концентраційні табори мали три основні цілі:

1. Ув’язнювати людей, яких нацистський режим сприймав як загрозу безпеці. Цих людей ув’язнювали на невизначений час.

2. За допомогою вбивства усувати окремих осіб та невеликі групи людей без публічного та судового розгляду.

3. Експлуатувати примусову праці ув’язненого населення. Така мета постала через нестачу робочої сили.

Перший концентраційний табір

Основною метою найбільш ранніх концентраційних таборів у 1930-х роках було вбити або залякати керівників політичних, соціальних і культурних рухів, що їх нацисти сприймали як загрозу для виживання режиму. Першим нацистським концентраційним табором був Дахау, створений у березні 1933 року недалеко від Мюнхена.

У більшості концтаборів нацистські формування СС встановили або мали плани встановити газові камери для того, щоби полегшити повсякденну справу вбивства в’язнів, які були занадто слабкі або хворі для виконання робіт. Газові камери також мали вбивати невеликі групи осіб, що їх нацисти прагнули ліквідувати (польські борці спротиву, радянські військовополонені тощо). Це було метою облаштування газових камер у Маутхаузені, Заксенхаузені, Штутхофі, Аушвіці І, Равенсбрюку, Любліні/Майданеку тощо.

Структура табору

Структура всіх концентраційних таборів була однаковою. Кожен з них мав внутрішній штаб, який складався з п’яти секцій:

1. Штаб комендатури (що включав коменданта і його підлеглих).

2. Відділ «захисного утримання» на чолі з офіцером поліції безпеки, який вів фіксував прибуття, виписку, дисципліну та смерть в’язнів і отримував накази від Головного управління імперської безпеки.

3. Командувач табору «захисного утримання».

4. Керівництво та постачання.

5. Лікар-есесівець.

Табори примусової праці та військовополонених

Після німецького вторгнення до Польщі у вересні 1939 року нацисти відкрили табори примусової праці, де тисячі в’язнів померли від виснаження, голоду й переохолодження. Табори охороняли підрозділи СС. Під час Другої світової війни система нацистських таборів швидко розширювалася. У деяких таборах нацистські лікарі проводили медичні експерименти на ув’язнених.

Після німецького вторгнення до Радянського Союзу у червні 1941 року нацисти збільшили кількість таборів для військовополонених. Деякі нові табори було побудовано у вже наявних комплексах концентраційних таборів (наприклад, в Аушвіці) в окупованій Польщі. Табір у Любліні, пізніше відомий як Майданек, був заснований восени 1941 року як табір для військовополонених і став концентраційним табором у 1943 році. Тисячі радянських військовополонених були там розстріляні або отруєні газом.

Транзитні табори

Євреїв на окупованих нацистами землях часто спочатку депортували до транзитних таборів, таких як Вестерборк в Нідерландах або Дрансі у Франції, на шляху до таборів смерті в окупованій Польщі. Ці транзитні табори, як правило, були останньою зупинкою перед депортацією до табору смерті.

Табори смерті

Фото

Прибуття в табір «Аушвіц»(Фото)

Євреї з Прикарпатської Русі виходять з депортаційного поїзда і збираються на пероні біля табору смерті «Аушвіц-Біркенау» в окупованій Польщі. Травень 1944 року.

Джерело:

• Yad Vashem Photo Archives

Щоб допомогти здійснити «Остаточне розв’язання єврейського питання» (геноцид або масове знищення євреїв), нацисти створили табори смерті в окупованій Німеччиною Польщі – країні з найчисельнішим єврейським населенням. Табори смерті були спроектовані для ефективного масового вбивства. Першим, що відкрився в грудні 1941 року, був Хелмно, де євреїв та ромів труїли газом в автомобілях-душогубках. 1942 року нацисти відкрили табори смерті Белжець, Собібор і Треблінка, щоб систематично вбивати євреїв Генерального Губернаторства (частина окупованої Німеччиною Польщі).

Нацисти будували газові камери (кімнати, які наповнювали отруйним газом, щоб убити тих, хто знаходився всередині), аби підвищити ефективність вбивств і зробити процес більш знеособленим для злочинців. У табірному комплексі Аушвіц табір смерті Біркенау мав чотири газові камери. У 1943–1944 роках, у розпал депортацій до табору, щодня там убивали в середньому 6000 євреїв.

Мільйони людей були ув’язнені й зазнали експлуатації в різних типах нацистських таборів. Лише в таборах смерті під керівництвом СС німці та їхні поплічники вбили понад три мільйони євреїв. Вижила лише невелика частина тих, хто був ув’язнений у нацистських таборах.