Овочеві рослини групи плодових овочевих культур

Мета: Ознайомити дітей з плодовими овочевими культурами , їх походженням та лікувальними властивостями.

До групи плодових овочевих культур належать рослини з пасльонової родини: помідор, перець та баклажан.

Більшість дослідників вважають, що батьківщиною помідора є узбережжя Південної Америки, що охоплює Чилі, Перу й Еквадор. Там рослини формувалися в умовах теплого клімату, з підвищеною вологістю ґрунту та зниженою відносною вологістю повітря. Дикі і напів культурні форми цієї рослини і до цього часу ростуть в Перу

У Південній Америці помідор ріс у вигляді трав’янистих рослин в чагарниках і навіть у вигляді невисокого дерева до 5 м висоти. Зі своєї батьківщини рослина потрапила в Мексику, де, можливо, і була вперше окультурена.

Історія окультурення помідора, як не дивно надзвичайно складна. Європейці вперше побачили помідор у Мексиці, але вже як культурну рослину, де її називали “томаті”, “томатль”. Але в той же час до середини XIX ст. в Америці ця рослина вважалася отруйною. Причому настільки отруйною, що в 1776 р. під час боротьби Америки за незалежність, кухар Джорджа Вашингтона спробував отруїти його м’ясом, звареним з помідорами. Підкуплений повар в успіху не сумнівався, коли в спеціально зроблений соус для цього він підклав кілька м’ясистих плодів «однієї страхітної рослини». Вашингтон Д. залишився задоволений стравою, а «геній» кулінарії покінчив життя самогубством, впевнений у своїй чорній справі.

Перші згадування європейських ботаніків про помідор відносяться до 1553-1554 рр.

В Європу помідор був завезений у XVI ст. іспанськими і португальськими мореплавцями, де також протягом кількох століть після його появи, він залишався неїстівною рослиною. Потрапивши на європейський континент, помідор довго був невідомим. Тривалий час його вирощували для декоративних цілей, заради золотаво-помаранчевих і яскраво-червоних плодів, які вважалися неїстівними, отруйними. Рослина прикрашала клумби, квітники, її вирощували в горщиках серед інших кімнатних рослин.

На початку XVI ст. помідор був завезений в Іспанію, але там не знали, що з ним робити і як його їсти. Далі його шлях пролягав через Марокко до Італії, де і отримав назву “pomodei Mori” – “Мавританське яблуко”. З Італії помідор проник у Францію. Тривалий час цю рослину вважали за лікарську і декоративну. Навіть ще в 1760 р. славетна французька насіннєва фірма Вільморен згадує про помідор як декоративну рослину.

Існує версія, що ще в 1780 р. російський посол привіз імператриці Катерині II з Парижа серед заморських рослин також і помідор. Вона продегустувала завезений в Європу «фрукт», але він її не сподобався. На Русі називали їх «скаженими ягодами». Однак плоди помідора на той час стали вживати як ліки. З них навіть робили пігулки, вважаючи, що вони виліковують від багатьох хвороб.

Лише наприкінці XVIII – початку XIX століть помідор зараховують до овочевих рослин, а з 1793 року його плоди продають на ринках Парижа. В Німеччині ще в 1870 р. помідор був маловідомою культурою, і тільки у 1906 році біля Гамбургу він з’явився на городах.

Надалі разом з європейськими переселенцями помідор потрапляє у Новий Орлеан (Америка) і декоративна рослина повертається на батьківщину вже як овочева культура. Причому спочатку помідор був настільки зміненим, що місцеві мешканці його не впізнали і ставилися до нього вороже, як до всього європейського. Інтенсивне вирощування помідора почалося після першої світової війни.

В Україні, як на диво, тріумф цієї культури розпочався значно раніше. Через арабський світ він потрапив до турків та болгарів, а через них вже як городня рослина – в Україну. Західноєвропейські ботаніки та географи , описуючи Крим та Південь України, повідомляють про помідор, який висаджують під відкритим небом та споживають плоди свіжими й у різних стравах (особливо у борщах). У першій половині XIXст. помідор вирощували на околицях Одеси, Херсону, Миколаєва, Києва. Цікаво те, що з 1893 р. свіжі помідори доставляли з Одеси в Петербург морським шляхом навколо Європи.

Лікувальні властивості помідорів.

Корисні властивості помідорів давно використовували в профілактиці серцево – судинних захворювань. Споживання помідорів важливе й для профілактики склерозу й регулювання артеріального тиску. Також томати знижують ризик розвитку раку простати. Помідори сприятливо впливають на шкіру й можуть захистити її від сонячних опіків. Завдяки високому вмісту рідини й клітковини томати сприяють профілактиці закрепів. Томати містять лютеїн і бета каротин. Ці поживні речовини підтримують зір і захищають від хвороб очей – катаракти. Вони є захисною їжею для людей з діабетом.

Перець салатний

Центром походження перцю є Мексика та Гватемала. Звідси він проник на територію сучасних США та на південь – в Колумбію, Венесуелу, Еквадор, Бразилію, Перу, Болівію, Парагвай, Чилі, Аргентину та Уругвай. Після відкриття Америки поширився в Європі та Азії.

Перець був окультурений на батьківщині понад 6 тис. років до нашої ери, що свідчить про цю овочеву культуру, як одну із найстародавніших, які окультурені в Америці. Рослину культивували в Мексиці, де її ввели в культуру ацтеки, які називали плоди перцю – «ахи». Використовували як прянощі та у військових цілях (ним натирали наконечники стріл, леза сокир, кидали у вогонь).

Поява перцю в Європі пов’язана з іменем Христофора Колумба. Він плив до Індії, а відкрив Америку, шукав горошини чорного перцю, а знайшов плоди з подібним смаком, як тоді називали стручки червоного перцю, і мішок з індійською «червоною сіллю» як дар далекої країни поклав до ніг іспанського короля. Колумб був впевнений, що знайшов плантацію, на якій вирощувався перець чорний, який імпортувався на той час із Індії, хоча з чорним вони навіть не родичі.

Після відкриття Америки перець спочатку потрапив до Іспанії, а пізніше – у країни Середземномор’я та Африки. В середині XVI ст. через Балкани

поширився в Угорщині, Румунії, а звідси – всім світом. Звідси його друга назва “іспанський перець” . В 1542 р. червоний перець почали вирощувати в Німеччині і Австрії, де його почали називати іспанським перцем. Серед усіх країн перець знайшов другу батьківщину – Угорщину, де зараз у м. Калочі відкрито єдиний у світі музей перцю, і тому ще одна назва “паприка” стала широко вживаною.

На південь Росії перець проникнув в кінці XVII ст. з Ірану і Туреччини, а в Україну і Молдову завезений болгарами. Вперше в російській літературі перець згадується тільки в 1616 р. в рукописі «Благопрохладный цветник, или травник». Широке розповсюдження він отримав у Росії та Україні тільки через півтора століття.

Перший ботанічний опис перцю зробив лікар другої експедиції Колумба в 1494 р. Сучасні ботаніки вважають, що все різноманіття перцю охоплює чотири види: перець однорічний (або мексиканський); перець перуанський; перець колумбійський і перець опушений.

Найширше значення має перець однорічний або перець овочевий – Capsicum annuum L., який завдяки своїй екологічній пластичності поширився в усьому світі. Має багато різновидностей і сортів.

Лікувальні властивості перцю.

Перець активізує процес травлення, допомагає розщеплювати і засвоювати м’ясні страви, а також покращує засвоєння корисних речовин, сприяє зміцненню і очищенню кровоносних судин, робить їх більш еластичними, запобігає атеросклерозу і утворенню тромбів. Стимулює роботу підшлункової залози, збуджує апетит і покращує перистальтику кишечника. Перець покращує стан органів зору, слизової, підсилює ріст волосся, нігтів, зміцнює волосяні цибулини, сприяє розгладжуванню зморшок.

Баклажан їстівний

Походить баклажан з тропічних районів Східної Індії та Пакистану, де росте як багаторічна рослина. Поширений в культурі в усіх місцевостях земної кулі з тропічним, субтропічним і помірним (у південних районах) кліматом.

Розповсюдження баклажана з Індії в сусідні країни почалося на початку нашої ери.

У Стародавній Греції і Римі не знали баклажана, і жоден із старогрецьких і давньоримських письменників не згадують про нього. Перші згадки про баклажан в Європі відносяться до XIII-XIV століть, причому, вперше його стали вирощувати в Італії та Іспанії. З Іспанії баклажан на початку XVI ст. був завезений до Америки.

Це були сорти з яйцеподібними плодами, тому європейці його назвали “яєчною рослиною” .

Пізніше баклажан поширився в інші країни Європи і в XVI ст. мав широке розповсюдження не тільки в цих країнах, але й в південній частині Франції, Греції, Болгарії й Росії. Хоча баклажан в Європі почали вирощувати лише з XIX ст., а до цього часу плоди вважалися отруйними через вміст соланіну, який надавав плодам гіркуватого присмаку.

Проте, найбільше баклажан поширений в країнах Азії – Японії, Китаї та Індії. Велике розповсюдження він також набув в Індокитаї, Ірані, Туреччині, на Філіппінських островах.

В Україні вирощували баклажан досить широко з XVIII ст. в Криму і біля Одеси. Саме в Криму, взята за основу первинна турецька назва культури “бадинжан”, замінювалась інколи на “синенькі”, не тільки через колір плодів, але й через забарвлення молодих рослин після похолодань.

В перших сортах баклажана містилось багато соланіну, що зробило з нього погану славу. В Україні вирощують болгарську та європейську різновидності західноазійського підвиду.

Корисні властивості баклажана.

Баклажан містить багато корисного для серця: калій, вітаміни РР, групи В, С, каротин, кальцій, фосфор, натрій, магній, мідь, залізо.

Користь баклажана помітна в профілактиці атеросклерозу, інших хвороб серця, судин, тому їх настійно рекомендують вживати літнім людям.

Завдяки тому, що баклажани смачні і низькокалорійні, легко перетравлюються, їх включають до складу лікувальних дієт і дієт для схуднення.

Помічено, що вітаміну С, що міститься в баклажанах, вистачає для ефективної профілактики простудних захворювань, а вітаміни В благотворно позначаються на нервовій системі. Позбавлення від поганого настрою і безсоння при регулярному вживанні цих овочів – ось ще один доказ користі баклажанів.

Знаходяться в плодах марганець і цинк допомагають поліпшити стан після інсульту, їх можна їсти при цукровому діабеті. Завдяки залізу овоч допомагає боротися зі зниженим гемоглобіном, тому його рекомендують вагітним жінкам і хворим недокрів’ям.

Баклажана допомагає швидко позбутися від ранок на шкірі.

Враховуючи корисні властивості баклажана, низький вміст вуглеводів і невисоку калорійність (всього 28ккал), можна практикувати дієту, засновану на вживанні цього овочу. Триває дієта не більше двох тижнів, за весь період можна прибрати 6-8кг. На сніданок рекомендується готувати салат з варених баклажанів та помідорів, на обід – суп з моркви, пастернаку, баклажанів, перцю болгарського та цибулі, а на вечерю – тушковане рагу з баклажанів, помідорів, моркви, зелені, цибулі.