Одиниця з обманом. Всеволод Нестайко. Частина 4

* * *

За першою партою біля вікна сидить кучерявенька гарненька дівчинка з пухкенькими губенятами і симпатичними ямочками на щоках. Це – Ляля Іванова.

Поруч з нею сидить дівчинка непоказна – довгоносенька, зі скромними рудуватими кісками, в окулярах. Це – Туся Мороз.

Ляля Іванова і Туся Мороз

Ляля Іванова не просто собі Ляля Іванова. Ляля Іванова – онука відомого вченого, члена-кореспондента Академії наук, професора Іванова. Перший раз у перший клас вона під'їхала до школи на імпортній чорній машині і з таким букетом квітів, що через той букет не видно було самої Лялі.

Кілька днів Ляля так і їздила в школу машиною. Але потім учителька Ліна Митрофанівна сказала щось Лялиній бабусі, красивій, схожій більше на кіноактрису, а не на бабусю, блондинці, і Ляля стала ходити до школи пішки, як усі. До речі, свою бабусю Ляля називала просто Муся. А дідуся-професора, теж на вигляд молодого й спортивного, називала просто Гриша. Вони її страшенно любили і в усьому їй потурали. Ляля, власне, й виховувалась у дідуся й бабусі.

Батьки її були геологи, весь час десь роз'їжджали, і Ляля їх майже не бачила.

А Туся Мороз – просто собі Туся Мороз.

Батьки її – звичайнісінькі собі службовці. Тато – інженер якоїсь ремонтної організації, мама – економіст.

До того ж тато з мамою розлучились, і Туся живе без тата, тільки з мамою та з бабусею, яка працює контролером у Палаці культури. А дідуся нема зовсім. Дідусь, інвалід Великої Вітчизняної війни, помер три роки тому…

Професор Іванов дуже любить тварин. У нього дві собаки: пудель Артемон і сенбернар Дейк; три коти: сибірський – Кузьма, ангорський – Васька і сіамський – Базиліо. А на підвіконні в їдальні стоїть величезна клітка, у якій гойдаються десять різнобарвних папужок. Не кажучи вже про акваріум, де плавають із півсотні швидких блискотливих рибок…

На відміну від свого дідуся, Ляля до цього зоопарку абсолютно байдужа.

А от Туся…

Коли Туся вперше прийшла в гості до Лялі, вона оніміла від захвату. Вона не могла вимовити й слова. Вона кидалася від кота Васьки до пуделя Артемона, від пуделя Артемона до папужок, від папужок до кота Базиліо. І тільки ойкала.

А перед сенбернаром Дейком вона просто закам'яніла.

Сенбернар справді був надзвичайний: здоровеннецький як гора, з величезною, як у теляти, головою, він дивився добрими розумними очима і, здавалося, хотів щось сказати.

– Ой! – тихо зітхнула Туся, молитовно склала на грудях руки і присіла навпочіпки. Наче то був не пес, а якесь східне божество.

– Ха-ха-ха! – зрозумівши це по-своєму, дзвінко засміялася Ляля. – Що – злякалася?… Та він же сумирний. Як овечка. Дивись!..

Ляля підбігла до сенбернара, схопила його за вухо й щосили смикнула.

Дейк покірно нагнув голову. Потім вищирився, наче усміхнувся.

Туся й собі простягла руку і, ледь-ледь торкаючись густої шерсті, ніжно погладила Дейка. І в очах її була така радість і втіха, що Ляля знову засміялася:

– Ох ти ж смішнячка! Собак не бачила, чи що?… Ходімо, я тобі краще свої іграшки покажу.

По дорозі Ляля штовхнула ногою Артемона ("Тікай!"), прогнала з крісла Базиліо ("Розсівся тут!") і кинула диванну подушечку в Кузьму ("Ану геть!"). їй було приємно показувати свою владу над тими, хто викликав таке захоплення в Тусі.

Лялині іграшки особливого враження на Тусю не справили.

Ні заводний слон з Індії, ні ляльковий будиночок з Америки, ні балакуча лялька з Японії.

Туся байдуже слухала Лялині пояснення і позирала то на Артемона, то на Базиліо, то на папужок.

Зрештою, Ляля помітила це й сказала:

– Ану тебе! Нічого ти не тямиш в іграшках.

Ходімо погуляємо з Дейком і Артемоном.

Туся аж підскочила від радості:

– Ой! А можна?

– Ха! Питаєш!.. – пересмикнула плечиком Ляля й гукнула через усі кімнати: – Мусю! Ми йдемо гуляти з Дейком і Артемоном!

– Добре-добре, Лялечко, – почулося з кухні. – їх якраз треба вивести. Тільки довго не ходіть, скоро будемо обідати.

– Скільки захочемо, стільки й будемо, – пхикнула Ляля й підморгнула Тусі. – Нікуди обід не втече.

Бабуся з кухні цього не чула, але якби й чула, то, мабуть, нічого своїй коханій онуці не сказала б. Так тут було заведено.

Туся, певно, ніколи в житті не відчувала себе такою гордою та щасливою, як оце зараз, ідучи поряд із Дейком і тримаючи його за поводок.

Перехожі зупинялись, обертались і ахали.

А Туся йшла, і їй здавалось, що її ноги не торкаються землі.

… Відтоді Туся стала часто приходити в гості до Лялі. Вони готували разом уроки, гралися, малювали (і Ляля, і Туся любили малювати). Дейк, Артемон, Васька, Кузьма й Базиліо звикли до Тусі й уже пізнавали її. Дейк і Артемон привітно махали хвостами, Васька і Кузьма лащилися, а Базиліо, який лащитися не любив, просто вигинав спину.

Туся, коли приходила, неодмінно віталася з кожним із них окремо. Але найдужче все-таки вона любила сенбернара Дейка. Вона щоразу намагалася принести щось смачненьке, щоб почастувати його, – шматочок ковбаси, цукерку абощо. І частувала так, щоб не бачили ні Артемон, ні Васька, ні Кузьма, ні Базиліо. А перед ними вона, зітхаючи, вибачалася. Справді, не могла ж вона приносити стільки, щоб вистачило для всіх.

Дейк обережно, наче самими губами, брав у неї з рук частування, ковтав і схиляв голову, мовби кивав, дякуючи.

А вона обіймала його обома руками і ховала своє обличчя в його м'якій шерсті…

… Якось, коли Туся й Ляля ішли зі школи, Ляля раптом зупинилася й сказала:

– Тусько, понеси мій портфель трохи. А то у мене так руки болять. Будь ласка!

Туся почервоніла, але взяла портфель і понесла…

Іншим разом, коли вони чергували по класу і Лялі треба було витерти дошку, вона сказала, надувши губенята:

– Тусько, витри дошку, а то у мене скабка під нігтем… Будь ласка!

Туся знову почервоніла, але Ляля так жалібно скривилася, що Туся взяла ганчірку й витерла дошку.

А ще іншим разом, коли Туся витягла з портфеля незвичайну гарненьку гелеву ручечку, яку їй напередодні подарувала бабуся, Ляля вигукнула:

– О! Яка гарнюсінька! Це ти мені подаруєш! Правда?… – і, не чекаючи відповіді, кинула: – Спасибі!

Туся так розгубилася, що не змогла сказати ані слова. І тільки мовчки простягла ручечку Лялі.

І таке стало повторюватися часто. Спершу Ляля робила це так, щоб ніхто не бачив і не чув. Та згодом перестала соромитись і казала вже при всіх:

– Тусько, візьми… Будь ласка!.. – Тусько, зроби… Будь ласка!..

– Тусько, принеси… Будь ласка!..

Туся багато разів хотіла відмовитися, хотіла навіть посваритися з Лялею, але щоразу згадувала добрі розумні очі сенбернара Дейка і те, як він кивав їй головою, дякуючи за частування, згадувала Артемона, Базиліо, Кузьму та Ваську – і не могла наважитися. Не вистачало духу. І коли Таня Верба, чи Люба Присяжнюк, чи ще хтось із дівчаток казали обурено: "Чого це ти бігаєш, як цуценя?", – Туся тільки червоніла й опускала очі:

– А що такого… Вона ж попросила…

Проти цього заперечити було нічого – Ляля завжди казала: "Будь ласка!"

… Перед Новим роком у школі влаштували ялинку. На новорічний ранок запросили батьків.

Замість Лялиних батьків – вони, як завжди, десь мандрували – прийшли професор Іванов з дружиною-блондинкою.

Від Тусі не прийшов ніхто: мама захворіла, а бабуся саме чергувала (в їхньому Палаці культури теж влаштували ялинку).

Вся школа була святково прибрана. В коридорах висіли гірлянди, на вікнах наклеєні лапаті, з долоню завбільшки сніжинки, на стінах – кумедні карнавальні маски.

У їдальні працював святковий буфет.

Із залу лунала весела музика.

Концерт іще не почався. Всі товклися в коридорах, збуджено гули. Ляля в нарядному костюмі Снігуроньки ходила червона й невдоволена. їй було жарко. Ватяна шубка дуже гріла.

Туся, теж у нарядному, але не жаркому костюмі Дюймовочки, ходила слідом за Лялею.

– Тусько! – примхливо сказала раптом Ляля. – Піди купи мандаринок. На тобі гроші! Жарко, просто жах!.. Будь ласка!..

Туся, як завжди, почервоніла, розгублено зиркнула на професора Іванова, що стояв неподалік, і кинулася до буфету. Не стільки виконуючи Лялине прохання, скільки від раптового сорому перед професором.

Професор, який усе чув, теж розгубився – розтулив рота і наче захлинувся.

– Лялю! – нарешті видушив він із себе. – Лялю, що це ти?! Як це ти?!

– А що такого?… Я ж попросила… Сказала "будь ласка"… – невинно закліпала віями Ляля. – Ану тебе! – ображено махнула рукою і пішла по коридору.

Спасокукоцький і Кукуєвицький, які бачили цю сцену, хихикнули.

Професор спершу почервонів, потім зблід, потім знову почервонів.

Нарешті узяв себе в руки.

Спасокукоцький і Кукуєвицький бачили, як професор підійшов до Тані Верби, схилився і щось пошепки й довго їй говорив. Слухаючи, Таня спершу здивовано розтулила рота, потім усміхнулась і закивала головою. А тоді кудись побігла. Але Спасокукоцького й Кукуєвицького це вже не цікавило.

Уже Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський бачили, як Таня Верба, зібравши гурт дівчаток, щось їм збуджено казала.

Але Ігоря Дмитруху і Валеру Галушкинського теж мало хвилювали дівчачі секрети. Вони готували свій секрет – збиралися запалити бенгальські вогні в залі підчас виступу Діда Мороза.

Ляля стояла біля вікна поряд з Тусею і їла мандаринку. До них підійшла Надя Трав'янко й сказала:

– Лялько! Піди купи мені булочку! Так чогось їсти хочеться. На гроші. Будь ласка!..

У Лялі від несподіванки застрягла в роті мандаринка.

– Будь ласка! – з притиском повторила Надя.

Ляля глянула на Надю, потім на Тусю, густо почервоніла, хотіла щось сказати, але не сказала, взяла гроші й повільно пішла по коридору.

Ії перестріла Люба Присяжнюк:

– Ой, Лялько! Ти в буфет? Купи мені шоколадку… Так чогось хочеться!.. Будь ласка!..

Ляля ще дужче почервоніла, аж сльози виступили на очах, але мовчки взяла гроші й пішла далі. Та не пройшла й трьох кроків, як її гукнула Тося Рябошапка:– Ти ж у буфет, Лялько? Купи мені тістечко. Еклер. Ти ж знаєш, я ж їм тільки еклери… Будь ласка!..

Ляля прикусила губу. А до неї вже бігла Таня Верба:

– Лялюхо! А мені заварне, чуєш!.. І прямо в зал принесеш! Зараз уже починається!.. Спасибі!..

І не встигла Ляля й оком зморгнути, як дівчатка зірвалися й побігли в зал. Усі. Крім Тусі, яка застигла біля вікна й дивилася на Лялю з розпачем і щирим співчуттям…

Хвилин через десять Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський, що сиділи у залі біля вікна і вже збиралися запалювати свої бенгальські вогні, раптом побачили, як із дверей школи йшла надвір розхристана Ляля Іванова. А за нею дідусь-професор і блондинка-бабуся. Ляля йшла і гірко плакала. Блондинка-бабуся винувато кривилася. А професор рішуче рубав повітря рукою…

Туся, як і раніше, ходить у гості до Лялі. Але Ляля вже ніколи не посилає її в буфет, не просить нести свій портфель і витирати за себе дошку…

Між іншим, Ляля й досі не знає, яку роль у цій історії відіграв її дідусь…

Як ти вважаєш, Ляля зрозуміла правила спілкування з подругою? Чому ти так вважаєш?