Лекція № 21Тема: «Лікарські засоби, що впливають на серцево-судинну систему. Антигіпертензивні лікарські засоби» Сечогінні засоби. Засоби, що підвищують виведення сечової кислоти та конкрементів

Гіпертонічна хвороба. Визначення. Причини. Принципи лікування.

2.Антигіпертензнивні препарати. Класифікація. Особливості роботи з препаратами.

3.Фармакобезпека гіпотензивних препаратів.

4. Сечогінні засоби.Класифікація. Препарати.

5. Особливості роботи з сечогінними засобами.

6. Засоби, що посилюють виведення сечової кислоти і конкрементів

Артеріальною гіпертензією ( АГ) вважають підвищення артеріального тиску до 140/90 і вище, якщо воно стабільне та реєструється при повторних вимірюваннях ( не менше 2-3 разів у різні дні протягом місяця).

До нетривалого підвищення АТ можуть призвести фізичне навантаження, нервово-психічне перенапруження, захворювання нирок, ендокринні захворювання.

В економічно розвинутих країнах світу у 20-30% дорослого населення виявляють підвищений артеріальний тиск. У старшій віковій групі поширеність артеріальної гіпертензії сягає 45-50%.

Проблема артеріальної гіпертензії є соціальною, а не лише медичною.

В залежності від етіології АГ поділяють на 2 типи:

• Первинна ( есенціальна – гіпертонічна хвороба);

• Вторинна – симптоматична

При першій не вдається встановити причину підвищення тиску, друга супроводжується захворюванням нирок, ендокринних залоз та судин.

Причині АГ можуть бути різними, але всі вони реалізуються за участю трьох механізмів – зростання загального периферичного опору судин, хвилинного об’єму крові та об’єму циркулюючої крові.

Причина АГ: захворювання нирок, ендокринні розлади, вживання лікарських засобів, період вагітності, зловживання алкоголем, надмірне вживання солоної їжі.

Принципи лікування артеріальної гіпертонії

1. Лікування необхідно розпочинати якомога раніше і проводити його усе життя.

Відміна антигіпертензивних препаратів призводить до рецидиву АГ.

1. Всі особи з підвищенним АТ підлягають немедикаментозному лікування ( модифікація стилю життя):

-відмова від паління й алкоголю;

-збільшення фізичної активності;

-обмеження вживання харчової солі ( до 6 г на добу);

- зменшення маси тіла при ожиріння.

3. Схема медикаментозного лікування повинна бути максимально простою – якщо можливо, за принципом 1 таблетка на день; перевагу слід віддавати препаратам тривалої дії.

4. Недопустиме швидке зменшення АТ до низького рівня, особливо у літніх пацієнтів.

5. Основна мета лікування – зниження АТ до 140/90

Класифікація антигіпертензивних ( гіпотензивних) препаратів

І. Засоби, що знижують активність симпатичної нервової системи:

1.1. Препарати центральної нейротропної дії

1.1.1.Засоби, що пригнічують ЦНС - седативні засоби, транквілізатори, снодійні засоби.

1.1.2. Стимулятори центральних альфа₂ – адренорецепторів – клофелін, клонідин, метилдофа, допегід, альдомет

1.1.3. Антагоністи імідазолінових рецепторів – моксонідин, фізіотенс.

1.2. Препарати периферичної нейротропної дії

1.2.1. Гангліоблокатори – бензогексоній, гігроній, пентамін, пірилен

1.2.2. Альфа-адреноблокатори - празозин, доксазозин, кардура, тонокардин, магурол.

1.2.3. Бета-адреноблокатори. - пропранолол, анаприлін, обзидан. атенолол, бісопролол, метопролол

ІІ. Міотропні спазмолітичні препарати( вазодилататори) - дибазол, магнію сульфат, апресин,

но-шпа, папаверин, натрію нітропрусид

М.Д. Вибрково розслаблюють непосмуговані м’язи судин, розширюють судини та знижують АТ.

ІІІ. Інгібітори ангіотензинперетворювального ферменту ( АПФ) - каптоприл, капотен, лізиноприл,

диротон, даприл, еналаприл, периндолол, раміприл

М.Д. Знижують АТ за рахунок впливу на ниркову регуляцію показників АТ.

ІУ. Блокатори рецепторів ангіотензину ІІ – валсартан, ірбесартан, лозартан, кардесартан.

М.Д. ЗнижуютьАТ за рахунок дії на ниркову регуляцію АТ.

У. Антагоністи кальція - нифедипін, верапаміл, амлодипін, дилтіазем

М.Д. знижують АТ за захунок гальмування надходження кальцію в середину міофібрил і

розслаблення м’язів судин.

УІ. Сечогінні засоби - гідрохлортіазид, фуросемід,лазикс

М.Д. Виводять з організму воду та йони, зменшують кількість рідини і знижують АТ.

УІІ. Комбіновані антигіпертензивні засоби:

• Препарати, що містять бета-блокатор та блокатор кальцієвих каналів – логіомакс

• Препарати, що містять бета-блокатор та сечогінні. – тенорик, віскальдикс

• Препарати, що містять інгібітор АПФ та діуретик – капозид, Ко-ренітек, ноліпрел

• Препарати, що містять інгібітор АПФ і блокатор кальцієвих каналів – тарка

• Препарати, що містять симпатолітик, вазодилататор та диуретик – адельфан, трирезид

Особливості роботи з препаратами:

— після прийому клофеліну, бензогексонію, октадину, натрію нітропрусиду хворий повинен лежати протягом 1,5—2 год для запобігання розвитку ортостатичного колапсу. Під час лікування клофеліном заборонено вживати етиловий спирт;

— внутрішньовенно клофелін слід вводити обережно: вміст ампули розчинити в 10—20 мл ізотонічного розчину натрію хлориду, вводити протягом 3-5 хв.

Внаслідок швидкого введення можливе підвищення АТ;

— перевищення дози клофеліну призводить до порушення свідомості, колапсу та ін.; під час лікування цим засобом не можна вживати алкоголь та виконувати роботу, що вимагає точної пси¬хічної реакції;

— клофелін і метилдопу необхідно відміняти, поступово знижуючи дозу;

— резерпін доцільно приймати після їди;

—- внутрішньом'язово ін'єкції магнію сульфату болючі, на місці введення можуть утворитись болючі інфільтрати;

— внутрішньовенно магнію сульфат вводять повільно, обережно. Для цього застосовують 3 % розчин, який вводять протягом години крапельно. При швидкому введенні виникають пригнічення і зупинка дихання;

— інгібітори АПФ (каптоприл, еналаприл) протипоказані вагітним через ризик виникнення вад розвитку плода (вроджених вад);

— діуретики несумісні із сульфаніламідними препаратами;

— сечогінні препарати слід вживати в першу половину дня;

— тіазидні діуретини протипоказані при важкій нирковій недостатності; вони зумовлюють загострення подагри, підвищення вмісту цукру в крові (увага до діабетиків);

— дихлотіазид потрібно призначати за схемою індивідуально після їди;

— фуросемід несумісний в одному шприці з іншими препаратами. Препарат у формі таблеток слід приймати перед їдою, його не можна призначати разом з препаратами, що виявляють ототоксичну та нефротоксичну дії.

1. Початкова доза гіпотензивних засобів має бути менша за їх середню терапевтичну дозу для того, щоб уникнути різкого зниження артеріального тиску.

2. Антигіпертензивні засоби несумісні з кортикостероїдами.

3. У разі застосування празозину може спостерігатися запаморочення або гіпотензія при різкому вставанні з положення сидячи або лежачи.

4. Препарати клонідину гідрохлориду та метилдофу протягом 1—1,5 год після їх вживан­ня можуть спричинити у хворого ортостатичний колапс при різкій зміні положення тіла.

5. Для запобігання синдрому відміни дози клонідину гідрохлориду та метилдофи слід зни­жувати поступово протягом 1—2 тиж., а також одночасно призначати антагоністи кальцію, діуретики.

6. Під час приймання клонідину гідрохлориду не можна вживати алкоголю, оскільки це призводить до посилення снодійної і гіпотензивної дії.

7. Одночасне вживання р-адреноблокаторів і верапамілу підвищує ризик брадикардії і серцевої недостатності.

8. (3-адреноблокатори зменшують секрецію інсуліну, зумовлюючи гіперглікемію, а дію пе-роральних гіпоглікемічних препаратів та інсуліну посилюють.

9. Приймання Р-адреноблокаторів слід припиняти поступово, протягом 2—3 тиж., змен­шуючи їх дозу на 50 % для запобігання синдрому відміни.

1. Амлодипін має менше побічних ефектів, тому може використовуватися для лікування хронічної серцевої недостатності в людей похилого віку з проявами атеросклерозу.

2. Для запобігання розвитку феномену першої дози потрібно спочатку призначити празозин у невеликій дозі (0,5 мг 3 рази на добу) після їди.

3. Папаверину гідрохлориду несумісний з антикоагулянтами, серцевими глікозидами, дибазолом, калію йодидом, аспірином, натрію гідрокарбонатом через утворення осаду основи папаверину.

4. Магнію сульфат несумісний з препаратами кальцію, карбонатами.

5. Буряки, суниці, калина, чорноплідна горобина посилюють дію антигіпертензивних за­собів.

Загальні рекомендації з модифікації способу життя для пацієнтів з артеріальною гіпертензією

1. Відмова від тютюнопаління та вживання алкоголю.

2. Оптимізація режиму харчування.

3. Дотримання калорійної та збалансованої дієти з достатньою кількістю фруктів та ово­чів, продуктів із цільних злаків, яка має включати знежирені молочні продукти, жирну мор­ську рибу.

4. Обмеження споживання кухонної солі (до 5,0 г на добу — 1/2 чайної ложки солі).

5. Зменшення в раціоні кількість жирів тваринного походження, трансжирів, цукру, со­лодощів та продуктів, що містять багато холестерину.

6. Зниження маси тіла за наявності ожиріння, водночас необхідно пам'ятати, що масу ті­ла потрібно зменшувати поступово, до 1 кг на місяць.

7. Достатня фізична активність — мінімально ЗО—45 хв ходьби щодня 5 днів на тиждень, але слід обов'язково (!) порадитися з лікарем щодо допустимого рівня фізичних навантажень.

8. Уникнення стресових ситуацій; не можна допускати агресивної поведінки, роздратова­ності, негативних емоцій.

9. Повноцінний відпочинок і нормалізація сну (не менше як 8—9 год).

ФАРМАКОБЕЗПЕКА ІНГІБІТОРІВ АПФ

1. Гіпотензивний ефект інгібіторів АПФ зменшується при одночасному застосуванні з НПЗЗ, посилюється під час вживання нейролептиків, діуретинів, наркотичних анальгетиків, гіпотензивних засобів інших груп.

2. Інгібітори АПФ, діуретини та інші антигіпертензивні засоби в поєднанні з прийманням алкоголю створюють небезпеку ортостатичного колапсу.

3. Поєднання інгібіторів АПФ та антагоністів ангіотензинових рецепторів з калійзбері-гальними діуретинами призводить до збільшення вмісту калію в крові — гіперкаліємії.

4. У разі застосування інгібіторів АПФ може розвинутись непродуктивний персистивний кашель, поява якого потребує звернення до лікаря для диференціальої діагностики його по­ходження і можливої зміни лікування. Сухий кашель при застосуванні інгібіторів АПФ має непродуктивний стійкий характер і припиняється після закінчення лікування інгібіторами АПФ.

5. Вживання антацидних лікарських засобів, холестираміну, сорбентів знижують усмок­тування з травного каналу, що може зменшити гіпотензивний ефект інгібіторів АПФ.

6. Під час лікування інгібіторами АПФ потрібно бути обережним при фізичних наванта­женнях, особливо в спекотну погоду, у зв'язку з ризиком розвитку дегідратації та підвищен­ня антигіпертензивного ефекту внаслідок зниження об'єму циркулюючої крові.

7. При одночасному застосуванні з нітрогліцерином та іншими нітратами або судинороз­ширювальними препаратами можливе значне зниження артеріального тиску.

8. Одночасне застосування інгібіторів АПФ та протидіабетичних засобів (інсуліни, перо-ральні протиглікемічні засоби) може призвести до посилення цукрознижувального ефекту з ризиком розвитку гіпоглікемії.

9. Не призначають у період вагітності та годування груддю, під час лікування препаратом слід припинити годування груддю.

1. На період лікування лізиноприлом або комбінованими препаратами, до складу яких входить лізиноприл, необхідно обмежити перебування на сонці (ризик розвитку фотосенсибі­лізації) .

2. Не можна поєднувати лікування інгібіторами АПФ та вживання алкоголю.

4. Сечогінні засоби.

Сечогінні засоби, або діуретики – це засоби, що підсилюють виведення з організму води і усувають набряки різного походження.

За допомогою сучасних диуретиків легко досягають збільшення сечовиділення ( діурезу) в 3-4 рази, тобто до 6- 8 літрів, порівняно з 1,5-2 л. у нормі.

Підвищення діурезу при застосуванні сечогінних засобів пов’язано з їхньою дією на сечоутворення.

Великий вплив на процес сечоутворення виявляють гормони:

1. Вазопресин ( антидиуретичний гормон задньої частини гіпофіза) – регулює реабсорбцію води.

2. Мінералокортикоїд – альстерон ( гормон кіркової речовини надниркових залоз) – впливає на виведення натрію і хлору.

3. Передседний натрійуретичний фактор, що спричинює виражений натрійурез і відповідно підвищує діурез.

Класифікація сечогінних засобів

І. За хімічною структурою і механізмом дії

ІІ. За локалізацією дії в нефроні

ІІІ. За характером дії

ІУ. За силою дії

У. За швидкістю та тривалістю дії

УІ. За впливом на кислотно-лужну рівновагу у крові

УІІ. За впливом на екскрецію калію

УІІІ.За впливом на екскрецію кальцію

І. За хімічною структурою і механізмом дії

1. Салуретики –

• Тіазидні і тіазидоподібні - гідрохлортіазид, дилотіазид, гіпотіазид, гігротон

• Петльові діуретики: клопамід, фуросемід, кислота етакринова, ацетазоламід.

• Інгібітори карбоангідрази: діакарб

1. Калійзберігаючі діуретики ( антагоністи альдостерону) – спіронолактон, верошпирон, тріамтерон, тріампур

2. Осмотичні діуретики – маніт і сечовина

   1. Сечогінні засоби рослинного походження – листя брусниці, трава хвоща польового,

   1. Негайної дії – маніт, фуросемід кислота етакринова.

      бруньки берези, листя мучниці, листя ортосифону, канефрон, нефрофіт, иця лісова, волошка синя, петрушка кучерява, яливець

      ІІ. За швидкістю розвитку та тривалістю дії:

   1.Середньої тривалості дії – дихлотиазід, триамтерен ( триампур)

   2.Повільної дії – спіронолактон ( внрошпирон)

ІІІ. За здатністю гальмувати реабсорбцію в ниркових канальцях та силі дії:

1. Засоби потужної дії – гальмують реабсорбцію на 10-20%

фуросемід, урегіт, етакринова кислота.

М.Д. виявляють пряму пригнічюючу дію на функцію ниркових канальців, знижують реабсорбцію калію, хлору, води.

Ф.Є. сечогінний, гіпотензивний.

Застосування: набряк легень, гіпертензивний криз, форсований діурез.

До цієї групи відносяться також осмотичні діуретики – маніт, сечовина

М.Д. підвищують осмотичний тиск, способствують переходу рідини з тканин у кров, підвищується виведення натрію та води, але секрецію калію не змінюється.

Ф.Є. сечогінний, дегідратаційний.

Застосування: набряк мозку та легень.

1. Засоби середньої дії – гальмують реабсорбцію на 5-8%

Дихлотиазід, гіпотиазид, гідрохлортіазид.

М.Д. Пряма пригнічують функцію ниркових канальців, знижують реабсорбцію натрію, калію і води.

3.3.Засоби слабкої дії

Діакарб ( фонурит), спіронолактон ( верошпирон, альдактон) триамтерен ( триампур),

препарати на основі лікарських рослин.

М.Д.діють в ділянці дистальних канальців нирок та виводять натрій, але секреція к

калію зменшується.

Ф.Є. сечогінний, гіпотензивний.

Застосування: серцева недостатність, ГХ, цироз печинки, враження нирок.

Показання до застосування:

Гіпертонічна хвороба, набряки внаслідок серцевої недостатності, набряк мозку,

гіпертонічний криз, для форсованого діурезу при отруєннях, токсикози вагітних.

Побічні дії:

Гіпокаліємія, загострення подагри, нудота,блювання, діарея,

головний біль, явища гіпонатріємії.

— при вживанні калійзберігальних діуретинів можливий розвиток гіперкаліємії і гіпонатріємії;

— калійзберігальні діуретини підсилюють дію тіазидних діуретиків;

— спіронолактон протипоказаний у І триместрі вагітності;

— відвар трави хвоща польового протипоказаний при нирковій недостатності;

— діуретики не сумісні із сульфаніламідними препаратами;

— сечогінні препарати слід вживати в першій половині дня;

— тіазидні діуретини протипоказані при тяжкому перебігу ниркової недостатності; вони зумовлюють загострення подагри, підвищують вміст глюкози в крові (до уваги діабетиків!);

— гідрохлоротіазид (гіпотіазид) необхідно призначати за схе¬мою індивідуально, вживати після їди;

— фуросемід не сумісний в одному шприці з іншими препарата¬ми. Фуросемід у формі таблеток слід вживати перед їдою;

— фуросемід не можна призначати разом з препаратами, що виявляють ототоксичну та нефротоксичну дію;

ФАРМАКОБЕЗПЕКА ЗАСОБІВ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА СЕЧОВИДІЛЬНУ СИСТЕМУ

1. Під час лікування діуретиками небезпечними є порушення електролітного обміну та дегідратація, особливо в людей похилого віку, при одночасному застосуванні двох діуретинів.

2. Діуретики рекомендується приймати зранку, щоб запобігти ніктурії. Терапію в малих дозах поєднують з обмеженням кухонної солі в харчовому раціоні до 1—3 г на день. Алкоголь посилює кардіотоксичну та гіпотензивну дію сечогінних засобів.

3. У разі тривалого лікування діуретиками раціонально вживати їх перервами для уник­нення розвитку гіпокаліємії. Гіпокаліємію, гіпомагніємії можна запобігти поєднанням салуретиків з препаратами калію, магнію (панангін, аспаркам), калійзберігальними діуретинами, їжею, багатою на солі калію і магнію (курага, родзинки, свіжі овочі, фруктові соки). Запаси калію відновлюються в організмі не раніше, ніж через 4—6 діб після відміни тіазидів.

4. Недопустиме поєднання петльових діуретинів з антибіотиками-аміноглікозидами та цефалоспоринами (посилюється ототоксична та нефротоксична дія). НПЗЗ, препарати глю-кортикоїдів послаблюють дію діуретинів унаслідок пригнічення синтезу простагландинів, по­гіршення ниркового кровообігу та підвищення реабсорбції Ка' в канальцях.

Етакринову кислоту і маніт не можна вводити внутрішньовенно та підшкірно через міс-цевоподразнювальну дію. Доцільно розвести в 40 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і вводити у вену повільно. Манітол не можна вводити внутрішньом'язово та підшкірно через місцеву подразнювальну дію. Розчини манітолу мають бути прозорими, не мати кольору та запаху

6.Добову дозу фуросеміду не радять ділити на кілька прийомів, оскільки при цьому зни­жується ефективність препарату.

7. Калійзберігальні діуретики не можна вживати разом з р-адреноміметиками та інгібіто­рами АПФ, оскільки збільшується можливість гіперкаліємії. У разі застосування тріамтере-ну в комбінації з тіазидними діуретиками підвищується ризик розвитку інтєрстиціального нефриту. Нудоту та блювання внаслідок застосування спіронолактону можна зменшити шля­хом ділення добової дози на 2 приймання — вранці та ввечері. Людям похилого віку дозу трі-амтерену слід знижувати.

8.Не можна одночасно призначати інгібітори карбоангідрази з калійзберігальними діуре­тиками через небезпеку системного ацидозу. Ацетазоламід не можна вживати довше 5 діб (розвивається метаболічний ацидоз, який різко знижує діуретичну активність препарату), після 5 діб приймання необхідно робити перерву на 2 доби.

9.При нецукровому діабеті тіазиди виявляють незвичайний ефект — значно знижують діурез (унаслідок безпосереднього пригнічення центру спраги та завдяки надмірному виве­денню з організму натрію). Клопамід, на відміну від інших діуретиків цієї групи, викликає підвищення, а не зниження тонусу вен.

1. Леспенефрил не призначають одночасно з психотропними засобами, цукрознижуваль­ними препаратами, тетурамом. У складі леспенефрилу міститься алкоголь, який може спри­чинити сонливість і збільшити час відповідної реакції.

2. У разі лікування протиподагричних засобами в правильно підібраних дозах бажано зменшити споживання м'ясних і рибних продуктів, а також уникати вживання алкоголю, особливо пива та міцних червоних вин. Необхідно збільшити обсяг рідини, що випивається, особливо в перші дні лікування, підтримувати добовий діурез на рівні не менше як 2 л.

3. На початку застосування протиподагричних засобів можливий розвиток гострого по­дагричного артриту, що не є приводом для припинення подальшого застосування. Для запо­бігання цьому одночасно призначають НПЗЗ у середньотерапевтичних дозах. Протипода-гричні засоби ефективні тільки при постійному застосуванні, тому призначають їх зазвичай пожиттєво. Відміна їх призводить до прогресування подагри.

4. У разі одночасного застосування блемарену і препаратів, що містять цитрати і алюмі­ній, можливе збільшення абсорбції алюмінію, тому такі препарати слід вживати з інтервалом не менше ніж 2 год до або після прийманню блемарену. За умови поєднання блемарену з ка­лійзберігальними діуретиками, НПЗЗ можливий розвиток гіперкаліємії.

5. Екстракт марени фарбувальної забарвлює сечу в червоно-бурий колір. При різкому фарбуванні сечі слід зменшити дозу або тимчасово припинити вживання препарату. Хворим із запальними захворюваннями травного каналу марелін призначають після їди (можливі диспепсія і загострення виразкової хвороби).

6. Уролесан не слід призначати, якщо діаметр конкрементів перевищує 3 мм. У зв'язку з наявністю у складі сиропу уролесан цукру його не можна призначати хворим з цукровим діа­бетом.

7. При розвитку побічних ефектів під час застосування фітолізину рекомендується рясне пиття, призначення проносних, активованого вугілля, атропіну сульфату.

У цю групу входять лікарські препарати, що призначають хворим з порушенням пурінового обміну.

Подагра- це загальне захворювання організму, зумовлене порушенням пуринового обміну і відкладання сечокам’яних сполук, що призводить до розвитку деструктивних скдеротичних змін різних органів, найчастіше суглобів. В основі розвитку хвороби лежить порушення метаболізму сечової кислоти та її солей. Сечова кислота є продуктом пуринового метаболізму, утворюється в усіх тканинах організму у вигляді кислих солей (переважно у вигляді мононатрієвого урату). У цій формі сечова кислота виділяється із сечею. Вживання жирів і продуктів, багатих на пурин, сприяють підвищенню вмісту сечової кислоти, яка відкладається в тканинах.

Подагра — це самостійне первинне захворювання, яке розвивається при поєднанні спадкового, аліментарного, вікового та інших чинників.

Лікування подагри включає:

— підвищення виведення з організму сечокислих сполук;

— пригнічення утворення сечової кислоти;

— обмежене надходження продуктів з надмірним вмістом пуринів (яловичина, печінка, мозок, нирки, язик, свинина; овочі, що містять пурини, — шпинат, цвітна капуста, помідори, щавель, гриби; чай, кава, шоколадні вироби; жири).

Урикозурична терапія хворих на подагру включає застосування препаратів, що підвищують виведення сечової кислоти та конкрементів.

Алопуринол — це препарат, що знижує утворення уратів у сиро¬ватці крові та запобігає їх відкладанню в тканинах і нирках. При¬значають для лікування і профілактики захворювань, що супро¬воджуються гіперурикемією: при подагрі (первинній і вторинній), сечокам'яній хворобі (з утворенням уратів), первинній і вторинній гіперурикемії, що виникає при гемобластозах (гострому лейкозі, хронічному мієлолейкозі), у разі проведення цитостатичної і променевої терапії пухлин. Препарат вживають всередину. Дози встанов¬люють залежно від вмісту сечової кислоти в крові. Лікування три¬вале. Препарат добре переноситься, але в деяких пацієнтів можливі диспепсичні явища, шкірний сип, підвищення температури тіла.

Етамід — гальмує реабсорбцію сечової кислоти в канальцях не-фрону і сприяє її виділенню із сечею і зниженню концентрації в крові. Призначають при хронічній подагрі та станах, що супровод-жуються накопиченням в організмі сечової кислоти (поліартрит, сечокам'яна хвороба з утворенням уратів). При гострих нападах подагри препарат неефективний.

Побічні ефекти: диспепсичні і дизуричні явища. При лікуванні препаратом необхідно слідкувати за функцією нирок.

Уродан — це комбінований препарат, що містить солі піперазину і літію, які утворюють із сечовою кислотою легкорозчинні солі і сприяють виділенню їх з організму. Призначають пацієнтам з подагрою, сечокам'яною хворобою, хронічним поліартритом.

Екстракт марени красильної містить похідні антрацену. Препа¬рат виявляє спазмолітичну і сечогінну дію. Сприяє розм'якшенню сечових каменів, що містять фосфати кальцію і магнію. Признача¬ють пацієнтам із сечокам'яною хворобою для зменшення спазмів і полегшення відходження конкрементів. Препарат забарвлює сечу в червонуватий колір; при різкому забарвленні сечі у буро-червоний колір препарат слід відмінити.

Цистенал — комплексний препарат, що містить настойку з коре¬ня марени. Виявляє сечогінну, спазмолітичну, протизапальну і дезінфікуючу дію. Настойка з кореня марени сприяє розпаду сечових конкрементів, що містять фосфат і оксалат кальцію. Призначають пацієнтам із сечокам'яною хворобою, що супроводжується застій¬ними процесами в сечових шляхах.

Побічні ефекти: печія, диспепсичні явища.

Оліметин — комплексний препарат, що містить ефірні олії. Ви¬являє сечогінну, спазмолітичну, жовчогінну і протизапальну дії. Сприяє відходженню дрібних конкрементів. Призначають пацієн¬там із сечокам'яною і жовчнокам'яною хворобою.

Побічні ефекти: нудота, блювання, подразнення нирок.

1. Класифікація, номенклатура, механізм дії, фармакологічні ефекти, показання, побічні ефекти, протипоказання до застосування антигіпертензивних засобів.

2. Препарати, що застосовуються для усунення ГК, та вимоги, що до них висуваються.

1. Препарати яких груп раціонально комбінувати для лікування різних форм АГ?

1. За рахунок яких точок впливу можна знизити АТ?

2. Назвіть групи нейротропних антигіпертензивних препаратів.

3. У чому полягає механізм їхньої дії?

4. Які препарати і за рахунок чого можуть впливати на ниркову регу­ ляцію АТ?

5. Як називаються антигіпертензивні препарати, які впливають на су­ динну стінку?